На світлу дорогу. К.,1962
З ТЕНЕТ ЗРАДИ І ШПИГУНСТВА

В члени Організації українських націоналістів я вступив ще у 1943 році в своєму рідному селі на Коломийщині. В 1944 році з наказу своїх провідників пішов у підпілля, був у боївках «Рена», потім «Дідика», «Бродича», які діяли на терені Польщі. Про злочинну діяльність боївок тепер знають всі. Я хочу привести лише один приклад цієї «діяльності». Коли на початку літа 1944 року Радянська Армія визволила від німців майже всі землі західних областей України і фронт наближався до польських теренів, кілька боївок об'єдналися разом з втікаючими українськими поліцаями і зробили наскок на містечко Балигород, повіт Сянок.

То було страшне видовище. Зранку боївки оточили Балигород, а поліцаї та інші подібні їм головорізи з наших боївок вдерлися в місто, стріляли і кололи багнетами та ножами цивільне населення. Українські націоналісти забили в Балигороді до 40 осіб і пограбували майно своїх жертв. Трупи валялися після того по дорогах і біля церкви. Цей факт добре відомий мешканцям Сяноччини.

Або напад у березні 1946 року на село Лупків, поблизу Балигорода. Там була частково знищена залізнична станція, зруйновано кілька будинків і вбито багато цивільних людей. Та хіба перелічиш усі подібні акції? Ïх було так багато! Скільки ж горя і сліз принесли вони українському народові?!

Провід ОУН у своїй пропаганді весь час твердить, що боївки УПА вели збройну боротьбу з німцями, що ця боротьба була започаткована і проваджена проводом Організації українських націоналістів. Це нахабна брехня, і я, як учасник цих боївок, заперечую такі твердження. Насправді, ми, рядові члени ОУН, що були в боївках, рвалися до бою з ненависними народові німецькими окупантами, але з боку своїх командирів і провідників ми ніколи не отримували такого наказу. З наказу проводу ОУН ми оминали німців, а німецьке командування, маючи домовленість з проводом ОУН, дало наказ військам не чіпати наші озброєні боївки, хоча дуже часто ми квартирували разом, в одному селі.

Я є живим свідком того, як німці озброювали наші боївки, залишаючи їх боротися в радянському підпіллі. Я сам бачив, коли восени 1944 року німці привезли на фірах (а їх було біля 20) зброю: автомати, радянські гвинтівки і набої для них, кілька станкових кулеметів та інше військове спорядження й амуніцію і навіть дві протитанкові гармати з набоями і передали все це в розпорядження куреня «Рена». Хто в той час був в лісі Букове Бердо, що над селом Ступосяни, Сяноцького повіту, той бачив і може підтвердити цю відверту співпрацю з німецькими військовими частинами. Це і є правда про так звану «боротьбу» ОУН і УПА проти німців.

У 1947 році підпілля ОУН у Польщі перестало існувати, а мені разом з кількома товаришами вдалося втекти до Австрії, в Зальцбург, а відтам потрапити до Західної Німеччини, де перебував по таборах ді-пі та ІРО в Регенбурзі, Інтольштадті, Ділінгені, Мюнхені, Цуффенгаузені, Новім Ульмі. По всіх цих таборах вже в той час були створені організаційні клітини. Всі колишні члени озброєного підпілля, що втекли з України чи Польщі за кордон, мусили підпорядковуватись так званій місії УПА при ЗП УГВР.

В червні 1950 року один з провідників цієї місії УПА, відомий мені ще з Польщі «Байда», під час відвідин табору Райнгардт-Кассерне в Новім Ульмі запропонував мені повернутися на Україну, говорячи, що там начебто існує українська повстанська армія і я мушу виконувати роль зв'язкового. Я дуже хотів побачити рідні місця, тому і погодився на його пропозицію. Він привіз мене до Мюнхена, де познайомив з одним із провідних членів ЗП УГВР Лопатинським Юрієм, псевдо «Калина». Той сказав, що я мушу спершу пройти відповідний вишкіл і направив мене до села Обербойрен, де і передав у розпорядження американського розвідника за псевдом «Блак». Я зрозумів, що потрапив у тенета американської розвідки. Там уже були й інші члени організації, яких «Байда» і «Калина» привезли раніше: «Орест», «Семенко», «Влодко», «Любко», «Богдан», «Оріх», «Рубань», «Осип», «Мак» і член ЗП УГВР Охрімович Василь (псевдо «Грузин»). Останні чотири вже закінчували вишкіл.

«Блак» без особливих церемоній розповів нам, якого роду вишкіл ми мали пройти. Він прямо сказав, що ЗП УГВР співпрацює з американською розвідкою, яка зобов'язалась вишколити з нас розвідників, забезпечити всім необхідним і перекинути на Україну. А ЗП УГВР зобов'язалося передавати розвідці всі ті шпигунські матеріали, які ми будемо збирати на Україні. Так я був завербований американською розвідкою під псевдом «Іван».

Вишколена група в складі «Рубаня», «Осипа», «Мака» під проводом Охрімовича Василя була перекинута на Україну на американському літакові у травні 1951 року. Решту членів організації, серед яких були «Богдан», «Орест», «Семенко», «Влодко», «Любко» і я, американці вишколювали на спеціальних конспіративних квартирах у с. Обербойрені, потім в м. Кауфбейрені по вул. Бухлейштрассе, 8, а пізніше — в Бодверісгофені. Офіцери американської розвідки — «Джон», «Дейв», «Стиф», «Джим», «Радж», «Том» та інші вчили нас працювати на радіостанції, стріляти з різних видів зброї, закладати міни і робити диверсії, фотографувати таємні документи та військові об'єкти, вчили, в який спосіб і яку треба збирати розвідочну інформацію в Радянському Союзі. На аеродромі біля Кауфбейрена нас вчили стрибати з літака з парашутом.

Весь період нашого вишколу нами опікувались Лопатинський Юрко і віце-президент УГВР священик Гриньох Іван, якого ми звали отець «Доктор». Він дуже часто бував у нас. цікавився, чи добре нас вишколюють. Бував у нас і так званий генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь — псевдо «Ярополк». Він не мав змоги постійно контролювати наш вишкіл, бо жив у Америці, і прикріпив до нас свого відпоручника Заревича, по псевду «Славко». Цей останній не тільки допомагав американцям в організації школення, але був звичайним шпигуном Лебедя серед нас, він дуже пильно слідкував за кожним з нас, щоб ми, чого доброго, не відмовились іти в край з розвідними завданнями і чи не говоримо ми чогось між собою проти такої співпраці Лебедя і Гриньоха з американцями.

Вишкіл було закінчено в серпні 1952 року, і мене з «Орестом» відправили на аеродром Вісбаден, що біля Франкфурта-на-Майні, а звідти — на чотиримоторному військовому літакові американської армії 13 серпня вивезено на Радянську територію. Перед нашим вильотом на Україну, в перших числах серпня до нас приїхали Лебедь Микола та Гриньох Іван, які провели з нами останній інструктаж, а американський офіцер «Блак» ще раз розповів, які матеріали були важливими для американської розвідки. Лебедь і Гриньох перед нами поставили таке основне завдання: наладнати радіозв'язок між ЗП УГВР та підпіллям, яке нібито існувало ще в Карпатах, а потім за його допомогою постачати ЗП УГВР розвідкою з теренів Радянської України. В першу чергу я мусив розвідати і передати всі подробиці про розташування цивільних і військових летовищ, їх охорону, обсяги, кількість і типи літаків, їх нумери, розміри бетонованих посадочних площадок та інші споруди на летовищах. Розвідати радарну сітку та інші засоби протиповітряної оборони у Карпатах. Я повинен був передати за кордон відомості про розміщення військових частин на терені Станіславської і Чернівецької областей, їх кількість та озброєння. Підшукати, і передати за кордон відповідні пункти в Карпатах, на які американці, в разі потреби або у випадку війни, могли скидати свої військові десанти чи зброю та інший виряд для націоналістичних елементів, що, на їх думку, могли діяти у випадку ускладнення міжнародних відносин. Перелік цих завдань можна продовжити, але то займе багато часу.

Заслуговує на увагу і такий факт. Говорячи, що на Україні є збройне підпілля, Лебедь особисто попередив нас, що у випадку, коли б мені з «Орестом» не вдалося пов'язатися з організацією в краю, ми мусили б самі на тому терені, де будемо критися, створити організаційну сітку і користати її в першу чергу для збору розвідчої інформації.

Члени ОУН, що навчалися разом зі мною, і я підпорядковувались організаційній дисципліні. Лопатинський і Гриньох сказали нам, що треба пройти вишкіл у американців, які допоможуть у випосадженні групи і дадуть літака для скинення нас на парашутах на Україні. Ми згодилися, бо не знали спочатку, на яких умовах то все робиться. Та коли американець «Блак» сказав, що ми мусимо збирати на Україні і передавати по радіо розвідочні матеріали для американців, це нас обурило. То вже не була ніяка організаційна, а просто шпигунська робота.

Тоді один з моїх товаришів «Семенко» прямо в розмові з нами сказав: «...То була моя фатальна помилка, що я згодився іти в цю школу. Якби «Калина» дав подумати хоча б один день, я б ніколи не пішов на такий вишкіл. Я певний, що ніякого підпілля на Україні нема, і що там ведеться якась боротьба — то все блеф. Просто «Доктор» і «Калина» найнялися до американців, а посилати людей у край і наражати їх на небезпеку їм не жалко». Той же «Семенко» одного разу в присутності нас усіх запитав Гриньоха, як же то розуміти, що нас американські інструктори навчають збирати розвідку на Україні, коли ми всі згоджувалися іти в край тільки для організаційної, а не шпигунської роботи. Такі слова дуже перелякали Гриньоха. Він скорше закрив двері, щоб бува не почули американці нашого протесту, і довго пояснював, що організація, яка начебто існувала на Україні, потребує зброї, грошей та інших матеріальних і технічних середників, які американці погодилися дати під умовою передачі з України розвідочних матеріалів.

Чи вірив сам Гриньох в існування того підпілля в краю, я не знаю, але пізніше, перед висилкою нас на Україну, в самій категоричній формі вимагав, щоб ми, незважаючи на те, чи будемо мати зв'язки з підпіллям, — свої радіограми надавали на американський радіоцентр тільки від імені підпілля, а не від себе особисто, бо, мовляв, така радіограма не буде мати значення. Більше того, Гриньох перед нашим вильотом на Україну дав нам надруковане на машинці звернення до президента США з поздоровленням з нагоди його переобрання. Це звернення я мусив передати на своєму радіоапаратові від імені проводу ОУН на Україні після переобрання президента США навіть в тому разі, коли б мені не вдалося пов'язатися з підпіллям. Це привітання мусило мати такий підпис: «Від імені Організації українських націоналістів на Українських Землях член проводу ОУН Петро Полтава». Прямо кажучи, я мусив передати фальшивку, якою Гриньох міг би оперувати як офіційним документом, одержаним з України, хоча той документ написав він сам, а я мав передати його, навіть не бачивши ніколи в очі того провідника Полтави, від імені якого мусив передавати. Гриньохові за всяку ціну хотілося показати американцям нібито існуючі зв'язки ЗП УГВР з «підпіллям» у краю.

З усіх балачок Гриньоха нам стало ясно, що він продався американцям, сам залежав від них і нас продав їхній розвідці. Тому ми не стали йому перечити, а між собою вирішили не робити на Україні того, що від нас вимагали, і ніякої шпигунської розвідки не проводити. Нас з «Орестом» в цьому підтримували також «Семенко», «Любко» та «Влодко». Вони є за кордоном і могли б це ствердити, коли б не побоялися гніву Гриньоха. А гнів отця Гриньоха вони знають, бо бачили самі, як він восени 1951 року з пістолею в руках допитував члена організації «Богдана», що навчався разом з нами, а потім хотів дезертирувати з цього американського вишколу. Тільки те, що справу ліквідації «Богдана» не можна було б скрити, врятувало життя «Богдану» і він після зовсім не духовних погроз отця Гриньоха був відправлений з цієї школи. Він перебуває тепер за кордоном і може підтвердити мої слова.

Мені хочеться підкреслити, що з американською розвідкою співпрацювали чолові діячі ЗП УГВР Гриньох, Лебедь, Лопатинський та інші, а рядові члени організації, яких вони направили в американську розвідувальну школу, були вороже наставлені до такої співпраці і продовжували навчання в школі, тільки підпорядковуючись дисципліні, як члени ОУН.

Тепер, після восьми років життя на Рідних Землях, я з усією щирістю і відвертістю можу сказати, що вся робота ОУН і Закордонного Представництва УГВР не має нічого спільного з прагненнями та інтересами українського народу, який живе на дійсно соборних землях України. Та я набрав цих переконань лише після того, як сам на власні очі побачив життя свого народу, тобто вже будучи на Україні. А те, що співпраця з американською розвідкою є ворожою діяльністю, нам було ясно ще й тоді, коли ми були за кордоном, бо навіть сліпому було видно, що ті шпигунські відомості, які ми з наказу Гриньоха, Лебедя і Лопатинського мусили передавати американцям, під час якоїсь воєнної авантюри імперіалістів могли б бути використані чужинцями для руйнувань рідних міст і сіл, для знищення наших же братів-українців.

Вище я говорив, що був готовий іти на Україну, допомагати підпіллю ОУН боротися проти існуючого на Україні ладу. На це у мене було дві основні причини.

Перша. Я вірив націоналістичній пропаганді, яка велася та й досі ще ведеться за кордоном, що нібито український народ страждає від національного гноблення з боку росіян, і що тому на Україні створено рух спротиву існуючому ладові і цей рух очолює Організація українських націоналістів.

Друге. Мені так набридло тинятися серед чужинців по тих таборах ді-пі і бути напівголодним, безправним вигнанцем, що я вже згоден був на все, аби тільки бути на Україні.

Я міг виїхати за океан до Америки. Але що я знайшов би там? Знову ж таки співпрацю з американською розвідкою. Про це досить докладно оповідав нам Лопатинський Юрко, та й дехто з моїх тодішніх товаришів писали мені про це з Америки. Американська розвідка добре знала, що багато українців, виїжджаючи до Америки, прибирали різні вигадані прізвища, і ніяких перешкод цьому не робила. Тільки в консуляті від кожного українця брали присягу. Коли ці люди приїжджали до Америки, від них зажадали співпраці з американською розвідкою, загрожуючи, в противному разі, 5 роками тюрми начебто за порушення присяги, бо їм не тяжко було ствердити, що той чи інший емігрант живе під вигаданим ім'ям. Я не хотів більше поневірятися серед чужинців і твердо вирішив повернутися на Батьківщину, яка 6 вона не була.

За браком часу не буду оповідати про все те, що я побачив на Україні. Воно було зовсім протилежним тому, про що галасує націоналістична пропаганда за кордоном. Скажу тільки ось що. Про який «спротив народу» може йти мова, коли я, прилетівши на Україну в 1952 році і не встигши ще зібрати свого парашута,— уже був затриманий простими селянами колишнього Боринського району на Львівщині, які пасли худобу вночі на гірських пасовиськах? Ніч була ясною і вони бачили, як ми спускалися на парашутах. Коли б у той час дійсно існувало підпілля або був якийсь «спротив» і народ підтримував би такий рух, то по-іншому поводилися б зі мною ті звичайні чабани, які мене обеззброїли і зв'язали. Скільки ми з «Орестом» не твердили цим людям, що ми допоможемо їм «визволитися» і що ми прибули до підпілля, — все це викликало в них тільки сміх та співчуття нашій наївності і необізнаності з дійсним становищем на Україні.

Ці чабани-колгоспники і робітники ліспромгоспу перші з українців на Рідних Землях відкрили нам очі на те, у що нам важко було повірити: український народ давно вже покінчив з підпіллям, яке стало на шляху його мирної спокійної праці. Ці люди впродовж цілої ночі дивувалися, яке химерне поняття ми маємо про свій рідний край, їм було тяжко зрозуміти, що за кордоном годі дістати правдиву інформацію про життя на Україні.

І ось уже тоді, в перший день приземлення на рідну Батьківщину, я почав прозрівати, почав розуміти хибність вибраного мною шляху. Вже тоді я зрозумів, що не тільки шпигунська робота може принести велику шкоду Рідній Україні, але й та організаційна робота, яку я мав підсилювати в краю, є ворожою українському народові діяльністю. Незнайомі мені цивільні люди терпляче розповідали, що вже до мого повернення в Рідний край і ніякого підпілля на Україні не було. Його не стало, бо діяльність підпілля — ворожа українському народові. Воно було зліквідоване з активною участю широких мас українського селянства, а по містах взагалі ніколи не існувало будь-яких організаційних клітин.

Не дуже віриться мені, що Лебедь, Гриньох та Лопатинський не знали того, що знав кожний пересічний українець на Рідних Землях: ніякого «руху опору» на Україні немає. Вони знали це і свідомо обдурювали не лише нас, членів організації, але й своїх господарів з американської розвідки. Виходить, що, вся ця брехня була потрібна націоналістичним провідникам для того, щоб мати якийсь зиск від американців. Я не дивуюсь Лебедю і Лопатинському, ми переконалися, будучи за кордоном, що це є викінчені люди, які не мають ні честі, ні совісті, але отець Гриньох — він же священик! Де ж його християнська мораль?!

Мені гидко згадувати, що і я колись був членом цих організацій. Я з тим порвав у 1952 році і не хочу більше нічого спільного мати з тою роботою. А ті члени ОУН, які є за кордоном, незалежно від того, чи знають вони мене, чи ні, хай подумають, куди їх ведуть і до чого кличуть їхні провідники.

Юрій Стефюк.

(Вісті з України №69, серпень 1961)