Я був не один, публіки на зупинці нагромадилося порядно; ліворуч від мене стояв симпатичний сивоволосий дідусь, тримаючи за руку свого не менш симпатичного крихітку онука. Дідусь теж нудьгував, і, очевидно, дуже хотів з ким-небудь поговорити.

— А що, Васильку, — звернувся він до онука, — як думаєш, приїде наш тролейбус, чи ні?

— Ні, не приїде, — упевнено відповів Василько.

— А як не приїде, то як же ми додому доберемося?

— Тоді не доберемося, — констатував Василько.

Дідусь намагався було ще приставати до Василька з розпитуваннями, але той явно пустослівних розмов не любив, а тому відповідав односкладно, і старий вирішив переключитися на кого-небудь іншого.

— Чи не видно там тролейбуса, парубку? — запитав він мене, хоча бачив те ж, що і я (а може, у нього просто був поганий зір, старість не радість).

— Ні, не видно, — сказав я.

Дідусь з готовністю кашлянув.

— Що робиться, — почав він, — жодного тролейбуса, лишень маршрутки.

— Так, — погодився я.

— А літній людині яка маршрутка? — став розвивати свою думку дідусь, — два рази проїхав — і всю пенсію прокатав. — Знову ж і молодь. Їм і квартиру треба, і дітей... Теж особливо не поїздиш. Тільки не розуміють цього молоді люди, раз таке неподобство допустили. Це — ка-пи-та-лі-зьм, — кваліфіковано повідомив дідусь, — тим, які нахапали, їм тролейбуси не потрібні. Вони тобі спеціально самі маршрутки пустять, щоб з людей побільше здерти. А молодь бажає жити, як в Америці. А того не розуміють, що Америка увесь світ грабує, а нам грабувати кого? Самі ж себе й грабуємо.

Яке чудове почуття колективізму, подумав я: «Самі ж себе й грабуємо». Тобто цей дідусь дотепер уважає грабіжників за рідних собі, яка там, до біса, класова ненависть!.. Всесвітня чуйність радянської людини. Онук, мабуть, коли підросте, уже зовсім по-іншому буде міркувати.

— Коли ми жили при Радянській владі, — продовжував тим часом дідусь, — теж усяке бувало; після війни гнилу картоплю їли, так! Але такого бардака не було ніколи. При Брежнєві телевізори купували, холодильники, усе було. А тепер задурили їм голови телевізорами цими... Молодь — вона не розуміє, їй, знаєте, Америку подавай. А я вам скажу, як ми погано не жили при комуністах, але настали ось ці часи, і ми зрозуміли, що жили вже при комунізмі.

— Я все життя працював, і повірте ви мені, не абияк! А тепер — що я з цього маю? Навіть тролейбуси, і ті не ходять. Ні, я не знаю, куди наша молодь дивиться.

— За кого голосують? Це ж пе-ре-вер-тні, — підкреслено грамотно промовив дідусь. — Вони і тоді там сиділи, і зараз сидять. Це банда. А що нормальній трудящій людині ходу не буде — цього молоді не розуміють. Вони самі туди вилізти сподіваються. Куди там! Один вилізе, а решта на все життя в убогості...

— Діду, діду, — заговорив раптом Василько, — не розмовляй з незнайомим дядьком! З незнайомими дядьками не можна говорити. Дядько витягне пістолет і вб'є тебе.

Дідусь осікся, не знаходячи, що відповісти. Втім, я також промовчав.

(Leave a comment)