ANSAR ХЕЛЬГИ АВАТАРЫ

ЗОЛОТЕ ЦАРСТВО
Цікава група топонімів "Самара": містечко Самара (тепер — Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" , тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо".

Це напрошує на паралель про пов’язаний з даним лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких — і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, який розділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото” . Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського “пастух”, що невірно пов'язували зі старогрецьким словом “георгіос” – “землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське “Дай, Боже!”. Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись складало з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений якістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни (“капшуки”) на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношка . А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котре впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення “золота” – “слави” на Правобережжя, у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.

Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільності) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі “Золотоносна” , з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме латини єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – “расенів” звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища для міського скарбу.

З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю” , бо втратило священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” – стюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”.

Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка “перейняв” славу у двобої з тюрком–печенігом. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”) , що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris “золотистий”, старогрецьким hrisos “золото”, haris “краса, любов”.

Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” (Рось) як епічно–міфологічний етнонім для слов'ян “побутується”, надається певній території — Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “с(к)лавени”, котрий означає певне історичне плем'я, тісно пов’язане з пізнішим Аварським каганатом, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.

Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (‛) перед приголосним на початку слова (‛Ρ). Транслітерація hros як ‛Ρως призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - ‛Ρωκσολανοι (латинське Rhoxolani) "роксолани" не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони” ) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка”. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив як “русь”. Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті “укхрайя” – “пагорб, курган” ). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава” ), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” (самоназва – “ірон”), Озівське море. Саме осетини також засвідчили передання про трьох синів-родоначальників нартів (~ санскр. nrti “танцівники”, “герої”), — Ахсартагкат (від "ахсар" – "сила, хоробрість" ~ "акацири"), Алагат та Бората (від "бурафіарниг" – "багатство") Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем “слав’яни” розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від “слов’ян”), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе “аси”.

Етнонім “аси” слід пояснити на основі іранської священної книги “Авести” (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані “туранці”, не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними “славі” предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, “плотське втілення великої слави”, яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!). У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс — і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньо-германськи “бог” –“асс”) – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як “священне світло” та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи - предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, “Гріюча, Тепла”. Вона мала епітет “цариця скіфів”, її вогнями клялися перед греками, за звичай, скіфські царі. Можливо, власне “мати царів” Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади (чаші, сокири та ярма). Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.

Чоловіком Табіті–Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд — Фрейр, то ми можемо вияснити і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – “Пастуха”, перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (пор з укр. "телепень" із конотацією "сила є — розуму не треба") видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чи не алегорія це на Дніпро: витікання ріки з каменю і на пороги як гігантські ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – “охоронця від змій гнізда грифа”. Демонічний народ нарти перерізає Сосланові гострим колесом ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чи не паралель до билинного Святогора Горинича?