ANSAR ХЕЛЬГИ АВАТАРЫ

Венеды - т.е. "Вячеславовы"
В’ячеслав — це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу “національного” героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу , і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як “своєрідності” (“нації”) під іменем “венеди” (> “в’ятичі”), тобто В’ячеславові (корінь "вяч-", на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а отже "венети" означає "магнати" . Г. Вернадський співставив його з осетин. faetaeg "лідер", "вождь").

Можливо, так фіксується перехід частини праслов'ян від avia potestas "дідівського права" (культово-економічна община-"рід", з формантом "-ани/-яни" в самоназвах) до patria potestas "батьківського права" (генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом "-ичі" в назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача "дідівщини".

Ймовірно, що формування-самоусвідомлення "В’ячеславових" (венедів) відбувалося саме у часі формування з протослов’ян майбутніх праслов’ян. Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала каталізатором виникнення праслов'ян . Система городищ дозволяла створити своєрідні “креольські острови” (ilha crioula), що різко відрізнялися від навколишнього їх населення більш високою культурою, в котрій змішання кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців, германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було продуктивнішим.

Саме тоді виникли у слов'янських мовах слова “вогонь”, “море”, “орати”, “порося”, “руда”, “весь” (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец") як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плід, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum, dom, luna, sol, brosh, nova, est, semena, vera, volo, sibi, mini, tibi, tui, nema, pasti, ne, vidit, vertit, stoit, pripea, vethum (ветхий), nunce (нинче), spina, cost, perur (обпалювати, очищувати, прати), orare (орати), rus (село). "... Наприклад, — писав О. Трубачев, — можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на –tio (-tionem) та слов’янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов’янську паралель. Слов’янський іменний віддієслівний формант –tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. –tiom/-tiiom, з іншого боку — регулярність утворень на –tьje на слов’янському грунті і їх ... похідність з формантом –je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на –tьje як слов’янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників –tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов’янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" — "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об’єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..."; аналогічно власне креольскими версіями за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma) .

Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп. Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності".

Появі “креольських островів” сприяють здібності деяких народів вживатися у чуже їм біосоціальне середовище та вважаємо, що саме біологічні та соціально–психологічні особливості “колоністів” дозволили їм створити “креольську культуру” (в даному випадку — праслов'янську) — зародок наступної культурно-цивілізаційної трансформації Центральної та Східної Європи.

Цікаво, що з цим феноменом етноутворення можна співставити й засвідчений істориком Тацітом характерний процес: "… Були приписані до Таренту і Антію (в Південній Італії, в 60 р. н.е, - О.Г.) ветерани (римських легіонів, - О.Г.), але вони не допомогли безлюддю цих місць, бо більша частина їх розбрелася по провінціях, в котрих вони закінчили строк своєї служби; (до того ж) не звиклі ні вступати у подружні стосунки, ні виховувати дітей, вони залишали свої будинки сирими, без нащадків. Справа в тому, що тепер не виводилися, як раніше, в колонії цілі легіони з трибунами, центуріонами і солдатами, до того ж кожен з останніх перебував у своїй маніпулі, так що у згоді та любові утворювали общину, а це були люди, не знайомі один з одним, з різних маніпул. Без керівника, без взаємної прив’язанності, котрі раптово збиралися в одне ціле, як би з іншого роду людей і становили збіговисько, ніж колонію" (Annales XIV 27).

У расово–антропологічному вимірі носії цієї “креольської культури” належали до альпійського типу, що й населення Австрії, Швейцарії та частково Північної Італії. Йому морфологічно тотожна дніпровсько–карпатська група слов'янської популяції, що дало можливість вважати останню північно–східним варіантом цієї раси.

Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов’яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),— "слов'яни" — "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).

Зазнавши культурного романського впливу, частина праслов’ян мігрувала на землі в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкльошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів — гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Спогад про єдність германців і слов'ян зберегли балканські слов'яни у ритуальному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського (фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woÞs “одержимий”, “істовий” ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну”. І звідси напрошується висновок про те, що й праслов’янський аналог — король В’ячеслав — мусів бути такою ж, як Одін і Вішну, жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат — чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель — Бориса, Гліба та Святослава).

Надалі венеди зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури ) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини — сарматів-язигів.

Інша ж група венетыв ще в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналася довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у “Повісті временних літ”. Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни — в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні — на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні — в Трансільванії та Банаті.