"І мозок на стінах, як холодець, тремтить"
Поразительно, но я не нашел в интернете "Відплату " Владимира Сосюры. Стыдно для всех нас, если ее там действительно не было, но, в любом случае, я публикую стих в журнале. Он удивительно подходит к одной из недавно поднятых здесь тем.

Відплата

Ми в сонячній журбі віки на вас робили,
з крові й кісток своїх складали вам дворці, –
з глузливим реготом тяли з нас соки, жили
ви, паралітики, життя мерці!

І срібло, й золото глибоко під землею
в сирій, холодній млі довбали ми для вас,
і що ви нам дали з культурністю своєю, –
не побажаю я і ворогу в злий час.

Красуням вашим ми брильянти здобували,
і сестри шили їм убрання на бали,
а потім, по ночах, у вікна заглядали,
де в звуках вальса ви крутились і пливли

Вас змалку, як квіток, кохали і рядили,
ви звикли від життя усе без бою брать.
За наші гроші вас панами бути вчили –
кайдани золоті душі своїй кувать.

А ми?.. Ми вчилися лиш матюків на шахтах,
і водкою свій сум в получку заливать,
та долі по світу шукати,
а сестри – тіло продавать.

І піп з хрестом в руці давав нам ніж у руки
і за об`їдки з панського стола
на брата брата слав під молитовні звуки,
й морями наша кров в сліпій борні текла.

А бог на небі спав. Мовчали темні далі.
В безодню падали, як олово, віки.
Ми на хрестах своїх пророків розпинали
і в болотяних снах плели п`явкам вінки

Але настали дні! Спливла з очей полуда,
і ми побачили, де ворог і де брат,
і вибили огонь відплати наші груди
в жадані дні Червоних Свят

Лакеї зла і тьми! Уже Комуни дзвони
погребний реквієм для вас гудуть, гудуть,
і падають, як дощ, двірці, корони, трони,
в прокляттях боротьби на сполох гулко б`ють

Вже небо обняли всесвітнії пожари,
і там, де ми пройдем, лиш порох шелестить.
На голови катів ми сиплемо удари –
і мозок на стінах, як холодець, тремтить.

Ми йдем вам відплатить за сльози, кров, за муки,
що бідний люд віки тернистим шляхом лив.
За це ми душим вас, ламаєм ноги, руки
і топимо в крові наш нескінченний гнів.

А в полі – сонце, май... Гудуть червоні дзвони,
в полях і городах останній бій кипить.
І падають, як дощ, двірці, корони, трони,
То ми йдемо... Тремтіть і ждіть!

Вперше надруковано 20 травня 1920 р. в газеті «Одеський комуніст», за підписом «Сумний».