kipiani's Journal

Міхо в тигровій шкурі
Вийшло в тижневику «Главред»

Грузія завжди була землею оптимістів. Крім короткого й похмурого межичасся початку 90-х років, коли не було всього – перспективи, світла, грошей, газу, здорового глузду, знищених під час громадянської війни будинків на центральному проспекті Руставелі. Навіть джерела Боржомі ніхто тоді не розробляв – уявіть, безцінна вода просто собі витікала, підживлюючи розкішну зелень долини... Інфляція тоді досягла рекордних 15606%, а еміграція з країни – свого піку.

У кінці 90-х розруха змінилася добою застою – колишній перший секретар ЦК Компартії Грузії і екс-міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе, може, й хотів щось зробити, але не міг. Це був час згаяних можливостей, бунтів в армійських казармах і тюремних камерах, кримінального рекету в центрі Тбілісі і масової вирубки фруктових дерев на дрова. Президент і його силові структури не контролювали не тільки контрольовані сепаратистами Абхазію і Південну Осетію (в грузинській традиції – Шида Картлі), але й Панкісі, де компактно живуть чеченці-кістинці, Сванетію, де заправляв усім кримінальний клан Квіціані, й аджарську автономію, якою керував проросійський бей Аслан Абашидзе. Останній, до речі, років із десять жодного разу не був у столиці – коли центральній владі щось було потрібно, то президент Шеварднадзе сам відвідував людину, якій в Батумі належало все, крім цілющого повітря, просякнутого морською сіллю, запахами евкаліпту і цитрусових…

Загнивання було настільки очевидним, що революцію не треба було конструювати, як це прийнято вважати. Вона була необхідна всім. І навіть «прозаседавшийся» старий сивий лунь Шеварднадзе потребував допомоги, щоб піти на пенсію. ( Бандитам - тюрми, воякам - М-4, бульдозери - народу! )