Saturday, May 10th, 2008

Time	Event
6:38p	Останнє свято совка Якісь дивні враження залишились у мене після святкування Дня перемоги. Натовп школярів на центральній площі, які офігівали від очікувань традиційної ходи ветеранів. Як раділи хлопчики та дівчатка, коли бачили поодинокого ветерана – йому можна було вручити квіти та листівку і звільнити руки. Георгіївських стрічок, вистачало не на всіх, але мені здавалось, що підхопивши цю естафету дуже багато. Жінки зі стрічками пили пиво в барах, молоді хлопці зі стрічками тискали дівчат на вулицях, учень зі стрічкою заламував у живому коридорі руки своєму товаришу, теж зі стрічкою. Усі маршрутки в місті їздили з цими стрічками на антенах. Дивно, що компанія „Білайн” провтикала можливість зробити собі рекламу. Фірмові шалики могли б вирішити проблему дефіциту стрічок і кожен, хто вірує, мав би змогу мати причетність... Українські ідеологи знову потерпіли фіаско – сісти і придумати власний наш український символ Дня перемоги їм не вистачило клепки. Бо хватає їх лише на пасхальні яйця з тризубом і надписом, який шокує: „Христос Воскрес, Воскресне Україна”... Вона ж ще не вмерла, любі друзі наші. Але повернемося до 9 травня. Це фактично єдине свято з совку, яке не втратило свого пафосу, яке примушує працювати напередодні купу бюджетних контор – від райвиконкомів до шкіл. Закупка квітів, листівок, написання промов... Пригадувала нещодавно один радянський фільм про шпигунів, там німецька агентка казала другу: „не розумію я цих росіян, вже 50 років з тієї війни минуло, а вони святкують свою перемогу, ніби то перемогли вчора”. Перемога... Кожній країні потрібна героїка і міфи. Поняття „ветерани” аморфне. Вони герої чи жертви системи і держави, яка використовувала їх у власних цілях, даючи їм в руки то зброю то молоток з серпом? Тоді нащо всі ці урочистості, нащо порожні слова, нащо триматися за останній рубікон минулого життя? Просто дати цим людям спокій та достойну пенсію... І забути, хто був в НКВС, хто в УПА, хто в заградзагонах... Зараз ми можемо вбити когось за гроші чи за бізнес, тоді вбивали за ідею... Дивлячись на школярів, яким вчителі як і 20 років тому розказують про велику Перемогу над фашистською Німеччиною, я думала: я що я скажу про цю війну своїм дітям? - До нас прийшов ворог і ми дали йому по зубам! Але ж я не знаю, ДЕ народяться мої діти – на сході чи на заході. Якщо на заході то прийдеться говорити, що ворог був не один... І окрім Бухенвальду існував ще, наприклад, Дем’янів Лаз... Це був перший День Перемоги, до якого не дожив мій дід... Поки були сили він кожного року ходив на демонстрацію, де слухав промови політиків, а потім випивав з товаришами сто грамів. В його розповідях про війну ніколи не було місця подвигам. В них відчувалися лише біль і радість. Радість, що все минуло. А потім 5 років він лежав, прикутий до ліжка. Він чекав, що хтось з роботи, чи с місцевої влади згадає про нього. І правда іноді згадували – регулярно приносили пакети з гречкою та листівки з привітаннями. А дід чекав, так чекав цього дня, як закоханий чекає на зустріч з другою половинкою...Його війна вже скінчилася. І він переміг. (1 Comment | Comment on this)
8:00p	Пункт призначення З ранку подзвонив друг і повідомив новину: сталася трагедія на атракціоні – звалилася карусель з людьми. Двоє загинуло. Восьмеро – поранені. Журналісти з експертами ламають голову, що то було: диверсія чи злочинна байдужість. У парку, де були розташовані ці гойдалочки, раптово вимкнули світло і карусель почала на тій же швидкості летіти вниз... Очевидці нарікають на міліцію, яка не змогла повідганяти бухих зівак, і на МНС-ників, які приїхали без прожекторів і зляканим людям довелося світити собі дорогу мобільними телефонами... Рік тому я каталася в тому „Луна-парку”. На так званій „Лавці” – це така фігня, на яку сідаєш і вона піднімається спочатку угору, а потім на тій же висоті починає переміщатися ліворуч і праворуч. Як тільки лавка піднялася угору, мене охопив страшенний жах: зовсім не було чим дихати, повітря стало важким і давило на тебе усією вагою, вітер, здавалося, розірве тебе на клаптики: спочатку відірве ноги, потім руки, потім голову... Чесно, я не думала, що встану з цієї лавки живої. Впасти звідси я не боялася. Просто було дуже погано фізично. Потім десь тиждень сильно боліли руки і ноги. Тіло було якимсь розбитим і наче чужим. Про кайф і мови не було. Я відверто не розуміла шалених криків щасливих пасажирів атракціону. Як на мене, кайф від подорожі на мотоциклі під 200 км в годину набагато більший, так там ти дихаєш на повні груди і ніхто не позбавляє тебе повітря. А тут... Напевно, цілий тиждень я думала, що тягне людей до цих залізних монстрів – бажання випробовувати себе, бажання познати екстремальні відчуття? Найголовніше, з мінімальним ризиком – така собі ілюзія страху. Але, як бачимо, життя гарантує сюрпризи. Впасти з вершини гори зовсім не теж саме, що знайти свою смерть на гойдалці... Однак прибічників атракціонів набагато більше, ніж альпіністів. З того мого першого і останнього знайомства з „Луна-парком”, я обходила їх десятою дорогою. Було моторошно. Так само, як після вибуху кав’ярні в Луганську було моторошно дивитися на дівчат, які працюють в подібних закладах. Думки плигали десь навколо газового балону, який стоїть за спиною у дівчини, що готує тобі млинець... А далі уява малювала обгорілі обличчя і відчувався запах паленого м’яса. І ось сьогодні – така новина. Чомусь перше про що подумалося – чи дивився хоч хтось з постраждалих фільм „Пункт призначення-3”? Там героїня побачила уві сні катастрофу на атракціоні і попередила своїх друзів. На атракціон вони не пішли, але смерть почала шукати їх, аби заповнити свій список. Як добре, що тепер я нічого не планую, більш ніж на один день... (1 Comment | Comment on this)

<< Previous Day

2008/05/10 [Calendar]

Next Day >>