Останнє свято совка Якісь дивні враження залишились у мене після святкування Дня перемоги.
Натовп школярів на центральній площі, які офігівали від очікувань традиційної ходи ветеранів. Як раділи хлопчики та дівчатка, коли бачили поодинокого ветерана – йому можна було вручити квіти та листівку і звільнити руки.
Георгіївських стрічок, вистачало не на всіх, але мені здавалось, що підхопивши цю естафету дуже багато. Жінки зі стрічками пили пиво в барах, молоді хлопці зі стрічками тискали дівчат на вулицях, учень зі стрічкою заламував у живому коридорі руки своєму товаришу, теж зі стрічкою. Усі маршрутки в місті їздили з цими стрічками на антенах. Дивно, що компанія „Білайн” провтикала можливість зробити собі рекламу. Фірмові шалики могли б вирішити проблему дефіциту стрічок і кожен, хто вірує, мав би змогу мати причетність...
Українські ідеологи знову потерпіли фіаско – сісти і придумати власний наш український символ Дня перемоги їм не вистачило клепки. Бо хватає їх лише на пасхальні яйця з тризубом і надписом, який шокує: „Христос Воскрес, Воскресне Україна”... Вона ж ще не вмерла, любі друзі наші.
Але повернемося до 9 травня. Це фактично єдине свято з совку, яке не втратило свого пафосу, яке примушує працювати напередодні купу бюджетних контор – від райвиконкомів до шкіл. Закупка квітів, листівок, написання промов...
Пригадувала нещодавно один радянський фільм про шпигунів, там німецька агентка казала другу: „не розумію я цих росіян, вже 50 років з тієї війни минуло, а вони святкують свою перемогу, ніби то перемогли вчора”.
Перемога... Кожній країні потрібна героїка і міфи. Поняття „ветерани” аморфне. Вони герої чи жертви системи і держави, яка використовувала їх у власних цілях, даючи їм в руки то зброю то молоток з серпом? Тоді нащо всі ці урочистості, нащо порожні слова, нащо триматися за останній рубікон минулого життя? Просто дати цим людям спокій та достойну пенсію... І забути, хто був в НКВС, хто в УПА, хто в заградзагонах... Зараз ми можемо вбити когось за гроші чи за бізнес, тоді вбивали за ідею...
Дивлячись на школярів, яким вчителі як і 20 років тому розказують про велику Перемогу над фашистською Німеччиною, я думала: я що я скажу про цю війну своїм дітям?
- До нас прийшов ворог і ми дали йому по зубам!
Але ж я не знаю, ДЕ народяться мої діти – на сході чи на заході. Якщо на заході то прийдеться говорити, що ворог був не один... І окрім Бухенвальду існував ще, наприклад, Дем’янів Лаз...
Це був перший День Перемоги, до якого не дожив мій дід... Поки були сили він кожного року ходив на демонстрацію, де слухав промови політиків, а потім випивав з товаришами сто грамів. В його розповідях про війну ніколи не було місця подвигам. В них відчувалися лише біль і радість. Радість, що все минуло. А потім 5 років він лежав, прикутий до ліжка. Він чекав, що хтось з роботи, чи с місцевої влади згадає про нього. І правда іноді згадували – регулярно приносили пакети з гречкою та листівки з привітаннями.
А дід чекав, так чекав цього дня, як закоханий чекає на зустріч з другою половинкою...Його війна вже скінчилася. І він переміг.