robofob

This entry was originally posted at https://robofob.dreamwidth.org/593779.html. Please comment there using OpenID.

За словами міністра, до складу окупаційних військ входять перший і другий російські армійські корпуси.

Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков заявив, що бойовики на Донбасі мають більше  озброєння, ніж у Великої Британії. Про це він сказав у вівторок, 28 листопада, під час VIIІ Національного експертного форуму.

Аваков зазначив, що в ОРДіЛО під виглядом "повсталих шахтарів" діють російські війська.

"Проведу сублімацію даних нашої розвідки, яка дуже добре характеризує ситуацію балансу на сході країни, там, де у нас йде військове протистояння з Російською Федерацією. Чому я говорю з РФ? Тому що сьогодні на тимчасово неконтрольованій території Луганської та Донецької областей під виглядом воєнізованих формувань так званих "ДНР" і "ЛНР" діє оперативне угруповання російських окупаційних військ", – зазначив він.

За його словами, до складу окупаційних військ входять перший і другий російські армійські корпуса.Так, перший – це Донецьк, другий – Луганськ. ( Read more... )</span>

( +32 )

Юрій Макаров:

Морок розвіявся не для всіх. Чимало українців, і не лише підстаркуватих, які прожили в совітській системі більшу частину життя, а й зовсім молодих, які мають уривчасті казкові уявлення про попередній порядок, дозволяють собі ностальгію за «стабільністю» й «найсмачнішим у світі морозивом» — таких, якщо вірити соціології, серед нас понад третина.

 Припустімо, у декого туга символічна й не така серйозна, щоб обстоювати свої соціополітичні вподобання в офлайні, але сам факт, що в країні є люди, для яких комуністичне минуле досі не сороміцька хвороба, не предмет нічних кошмарів, змушує замислитися. Я назвав би це московським синдромом за аналогією зі стокгольмським, тобто підсвідомою симпатією заручника до його поневолювача, що зумовлена психологічною травмою, тим більше тривалою. Хай там як, а три чверті століття…( Read more... )

Юрій Макаров:

Відколи в нас розгорнулася кампанія з перейменування радянських назв вулиць, площ, провулків, — кампанія, яку я, до речі, підтримую всією душею, — мимоволі починаєш звертати увагу на решту столичної топоніміки.

Кому це? Про кого це? Чому саме тут? Сплячі тіні імперії? Припустімо, проти площі Толстого не маю нічого, і не лише тому, що серед іншого написав «Хаджі-Мурат», найвиразніший антиімперський маніфест, а просто тому, що Толстой належить цілому людству й мені зокрема й жодна сіра чекістська миша не має влади його в мене забрати. З Пушкіним трохи складніше, але гаразд, припустімо, тим більше що вже звикли… А от як вам подобається вулиця Волзька? Де ми, а де Волга? Якого дідька? Може, є в нас вулиця Дунайська? Ні, немає.( Read more... )

Ольга Бугай
Я вам не скажу за всю Дніпропетровщину. Очевидно, що в різних містах, районах і селах мовна ситуація може різнитися. Навіть у Павлограді, Новомосковську та Підгородньому щоденні практики української різні.

Навряд чи можна говорити про тенденцію або науково обґрунтовану гіпотезу, але, судячи з мовної ситуації в цих трьох містах, виходить: що ближче до Дніпра й що менша кількість населення, то більше української.

Наприклад, Підгороднє містом у традиційному розумінні назвати важко: менше ніж 20 тис. населення й Google показує, що 14 км до Дніпра. Насправді це фактично передмістя обласного центру, яке майже зрослося з ним. Більшість підгородян працюють у Дніпрі або займаються своїми земельними ділянками, часто поєднуючи одне з іншим.( Read more... )

От про що мені найменше хотілося б писати, то це про національну ідею.

По-перше, м’яко кажучи, не дуже знаю, що це таке (приміром, бути українцем — це ж, здається, не ідея, а просто факт, і щоб виконувати такі-сякі громадянські обо­в’яз­ки або працювати для спільної справи, теж не треба спеціальної ідеї). По-друге, уже скільки про неї говорено, уже скільки є чудових формул, які мали її вловити та запровадити якщо не в життя, то бодай у свідомість народу, а вона собі залишається незалежною. Криється на папері. Та ще десь здогадно й тьмяно ширяє понад аурою мітингів. Реальне буття суспільства якось оминає. Ну то що ж: обходимося без неї. Не ми перші, не ми останні. Подивіться на світ. Яка національна ідея в сучасних німців, французів, англійців, іспанців, шве­дів, італійців, португальців? Не спостерігається. Не чути. Мовчать. І збірників не видають, ні наукових, ні популярних. А нібито ж була колись чи не в усіх своя національна ідея! ( Read more... )

http://tyzhden.ua/Columns/50/188249
Почнімо з того, що масштабів проблеми не знає ніхто. Ще раз, капслоком: НІХТО. Останній перепис населення проводився 15 років і 3 місяці тому: у попередню епоху, задовго до війни, двох Майданів і виходу на арену «покоління 91-го», тобто в зовсім іншій країні. Згідно з тим переписом ми мали трохи більш як 2/3 україномовних громадян і більш як 3/4 етнічних українців. Прибічники «русского мира», «спільного культурного простору» й свободи забивати болт на ближнього, навпаки, стверджують, що в побуті не більше ніж 40% співвітчизників послуговуються державною мовою, решта або російсько-, або суржикомовні. Це, так би мовити, крайні точки. Посередині окремі соціологи, які стверджують, що кількість україномовних коливається в межах 52–57%, причому точніше її виміряти неможливо, бо ті самі люди залежно від поточної суспільно-політичної драматургії віддають перевагу то одній, то іншій мові.