Чому Цоя та Макарєвіча не має бути в публічному просторі Києва
Цей текст за авторством Саші Кладбіще з Українського панк-рок гурту Zwyntar,
був запозичений з телеграму задля збереження майбутнім поколінням.

----
... Вибачте за трохи всрату (literally) аналогію, але мені здається, вона дуже вірна. Цілком розумні вродє і притомні на перший погляд люди мені дуже серйозно доводили, що забороняти в Києві ставити десь чи співати публічно Цоя – це хуйова тема. Типу, Цой помер ще при союзі, був проти влади і комуняк, ніякої хуйні не робив українцям, ну і взагалі забороняти людям щось слухати це не ок, тому що попираєцця свобода слова, думки і музичних вподобань, чим ми кращі тоді за рашку, бла бла.
Так от, аналогія. Кілька років тому у мене виникли серйозні проблеми із травленням. Майже все, що я їм, могло викликати якусь хуйову реакцію типу болі, коликів, бажання блюванути та інші чудові спецефекти. Виявилося, що це дуже популярна сьогодні хуйня, і називається вона СПК, синдром подразненого кишківника. Виникає вона з ніхуя від стресу. Тобто організм твій формально за всіма аналізами здоровий, але травлення каже "йди нахуй, я в таких їбанутих умовах працювати відмовляюсь".
Так от, при цій хуйні за протоколом ти робиш наступне: залишаєш в раціоні тільки гарантовано неалергенні та неподразнюючі штуки, типу там всякі кашки і варену моркву, а все інше прибираєш. За кілька тижнів організм попускається, у нього там щось відновлюється – і тоді можна поступово додавати в меню якісь продукти і дивитися, як тіло на то прореагує.
Але якщо того не зробити, людина буде роками жити у пеклі хуйового самопочуття, коли будь-яка їжа доставляє страждання, і ти при цьому навіть точно не можеш викупити, яка саме.

До чого тут, бляха, Цой, спитаєте ви. До того, що будь-яка російська музика (навіть проукраїнська, навіть давно померлий Висоцький чи Цой) зараз для нашого інфополя = потенційний алерген і подразник. І потрібно принаймні на якийсь час повністю її виключити з раціону. В масштабах країни – на роки. Причому роки після нашої перемоги. От через ці самі роки можна буде спробувати десь поставити Цоя і подивитися, чи блюватиме організм, чи йому буде пофіг і він перетравить. Але доки Інстасамка, Моргенштерн і, уви, також Цой і Макаревич будуть звучати на вулицях чи кабаках, організм не відновиться, одужання не запуститься. Тригер пісень з умовної "іронії судьби" буде народжувати оманливі спогади з дитинства, де "всє дружилі, пока нас не поссорілі палітікі". Дуже класні і хоробрі Ногу Свєло будуть якогось хуя співати, що "Украина – моя вторая половина". І ніхто не буде розбиратися, що у Покровського мама українка і що пісню він писав на нашу підтримку, бо для травмованих війною це будуть слова про гвалтівника, який тягне тебе в небажаний союз, а для колаборанта – слова про єдність з росією. І так можна майже кожен трек розібрати, в навіть в самому класному, скоріш за все, знайдеться якийсь алерген чи подразник.
Коротше, сам по собі Цой може бути сто разів норм, і пісні його можуть бути правильними, але вони, бляха, російською, і все, організм подразнено, бо якщо можна Цоя, то чого тоді нізя совєцької епохи які-небудь сумні пісні про білих офіцерів і хруст французької булки, а там вже, дивишся, і Інстасамка лізе верхом на Моргенштерні. Тож, попри всі згадані вище доводи і те, що певна частина російськомовної творчості це також типу частина нашої історії, я особисто вважаю, що на кілька років точно треба все це обмежити в раціоні, принаймні, в публічних місцях бо діти почують і що тоді
А, ну і пост скріптум. Протокол усунення подразників мені допоміг визначити, що саме мені не треба їсти, і я живу своє чудове життя, просто не ставлячи Цоя не хаваючи невеликий список продуктів, які мені не підходять.