. . .
Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити
на одному видихові. Решта – сторонні речення.
Ті, наприклад, що був колись з ними ти –
вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі,
кинуті на сонці коло моря до вечора.
Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,
її засмаглі, блискучі і теплі плечі.
На її простирадлах блакитні квіти і слоники,
ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,
це у неї білі птахи засинають на підвіконні,
поки ти шукаєш єдине речення припустиме.
Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,
тютюном, повітрям і димом.
Поки літо в її долоні по краплі скрапує,
поки літо перетікає поволі в щось більше, ніж
просто вервицю добрих днів, котрі обох однаково
огортають, як хмари опію, ти стоїш,
і виходить таке ніби – я тобі, я тебе, я дякую…
Або просто – ось моє серце, їж.

(Read Comments |Comment on this)

. . .
В голові у дівчинки відблиски золоті.
На зап’ястях дзвіночки, метелики в животі,
на подвір’ї великі, вологі багряні квіти.
В снах у неї щоночі закінчується війна,
і коли стихає пострілів зла луна
всі до одного живі повертаються звідти.
За вікном у дівчинки зруйнований гастроном,
і тумани зранку, ніби розведеним молоком,
заливають вирвані з коренем качелі і паркомати.
У кишенях в неї всі сусідські ключі,
і дрібні монети, котрі розсипаються, дзвенячи,
коли вона темними сходами у підвал спускається спати.
Що її тримає – стрічечки й ланцюжки,
фотографії, на котрих іще молоді батьки,
глибина коріння в пам’ять, в минулого теплу шкіру.
І голуби, як янголи, злітаються до її вікна,
і старанно береже її все те, що береже вона,
все, у що вона так безнадійно вірить.

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Тільки би видертися з цього березня, - говорила вона,
слухаючи, як зранку, розчищаючи сніг, скрегоче
лопатою об асфальт двірничка, котру не видно з вікна.
Їй все марилися короткі шорти і відкрита спина,
золота засмага, палкі обійми, короткі ночі.

Тільки би пережити оцю любов, пекучу і злу,
що мене, ніби довга зима, узяла в облогу.
Ніби все, - казала, - що згадую, перетворюється на золу;
але паморозь тане так само швидко, як і знову повзе по склу,
а от літо коли настає – то настає надовго.

Я дивився на неї, як вона запарює чай і розвішує рушники,
як від довгих вій на щоки лягають сутені темні плями,
як тягнеться світло ранкове за кожним порухом її тонкої руки,
як вона поправляє білизну недбало, шукаючи сірники,
і невміло запалює газ знайденими сірниками.

Тільки би вона пережила цей березень й цей підлітковий вік,
цю любов, цю застуду, проміжні атестації і весняні канікули,
тільки би спескували тіні за кожним рухом її прозорих повік,
тільки би вона не плакала уві сні, зриваючись на шепіт або на крик,
тільки би вона не виросла, не зневірилася, не зникла.

(Read Comments |Comment on this)

Жовтра коробочка. "Метод, що позбавить країну від корупції, рейдерства, утискання..."

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Він її обіймає, вирушаючи зранку в сонячну каламуть.
А вона говорить: бережи обличчя і руки, передають вітри;
запасні штани, сіль, ведмеже ікло, ніж – не забудь;
в скруті не гризи комірець – я зашила різних туди отрут.
Пам’ятай, що права є, але що немає правил в цієї гри,
іншими словами, куди б не зібрався ти – в добру путь,
але відповідей тобі там не дадуть.

А він відповідає – щодня прогрівай авто, не ходи одна;
бережи старих і дітей, інвалідів, птахів і своїх святих.
не вдивляйся, на мене чекаючи, в ніч, бо у ночі немає дна,
не дивись новин; взагалі, не дивись кругом забагато. Не омина
нас вино і попіл, бинти і постріли, кров і сніг.
З відповідей на сьогодні – тільки зниклі безвісти та зима,
але, з іншого боку, і запитань у мене більше нема.

Усе, проти чого помирають зазвичай, унеможливлює нам життя,
унеможливлює дихання, свободу, gprs-покриття,
доступ до інформації, їжі, світла; контролює серцебиття,
горлом пускає кров, позбавляє кругозору і небокраю.
І обоє мовчать і думають – хай що-небудь його/її збереже,
ріжуть промені мерзлі ранкове небо, немов ножем,
і немає сумнівів, вибору сліз. Саме час уже.
Вона залишається. Він вирушає.

(Read Comments |Comment on this)

Кіт у чоботях
Це мої поля і мої сади.
Це мої фортеці у далині.
Мої пасовиська біля води,
і мої рибини на мілині.
При дорозі яблуні і айва,
зеленіє хміль, зріє виноград –
все моє: трава, у траві мишва,
а над нею мат польових бригад.
Мій Чумацький шлях, і в могилах прах,
сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,
дим вогнів в лісах і кадил в церквах,
і туман увесь із озер і плес.
Це мої комбайни і трактори,
І заводів дим, й лихоманка жнив.
Сутінки зійдуть на мої двори,
і мої жінки заведуть там спів.
Це мої кордони і наркота,
це мої наливки і самогон,
це мої сини в теплих животах
достигають в мріях про закордон.
Мої божевільні від дня до дня
восхваляють Господове ім’я.
Це моя країна. І вся херня
в цій країні також лише моя.
То ж чого ти хочеш, безжальний світ?
Що ж мене висмоктуєш у журбі?
Я і певний брід, і смачний обід,
і жінок, і рибу віддав тобі.
Розтисни кулак, напрямок чи знак
поміняй на все неземне й земне -
де ховаєш ту, котра просто так,
без мого усього прийме мене.

(Read Comments |Comment on this)

Роман "Соня" я ще не бачила, а буктрейлер є.


І це дуже красиве відео, і я дуже за нього вдячна людям, що над ним працювали. І там є я - в епізодах.

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Що він їй розкаже про ті непрості часи
полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом не вистачало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Що вона відповість йому? – що була одна,
безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,
що наткала й вишила кілометри рядна,
як до дня вінчання.
Що тримала двері замкнені уночі,
що чистила його зброю, гострила його мечі,
що дичина запікається у печі,
ніби кров на рані.
І це все, безперечно, правда; бо тільки так
ми себе захищаєм від пристрастей і атак
наших бісів приватних, знесилених вже бідак
молодості й шалу.
Тож вони сидять при столі, до руки рука,
і між ним довіра й спокій, і ніч така,
що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка
заплива безжально.
І вона забуває того, хто ходив, як тать,
що від його шкіри губи печуть, гірчать,
від якого не вберегли сорок п’ять заклять
і душі судоми.
А він забуває ту, що колись подала води,
й не залишала на одежі й тілі його слідів,
і шепотіла млосно – я буду твоя завжди,
і не розкажу нікому.

(Read Comments |Comment on this)

чекайте в вересні


Неземна обкладинка традиційно від неземної Гриці Ерде

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Просто не було поруч нікого, хто б розумів
як це назвати. В повітрі тоді між нами
тріскали шви непевні, тріщали блискавки. І приплив
узбережжя облизував, як зграя полишених псів
в порту облизує слід за відбулими кораблями.
Осипалися білим дерева в санаторіях й ботсадах,
нагрівалися рейки трамвайні, порохнявіли трави,
в сутінках на качелях сміялися діти, й у вечірніх домах
відлунювали телепередачі, сварки та інші буденні справи.
Випадковому перехожому би здалося - і день вже згас,
і от ці двоє застигли в липні, як бульки повітря в гуті.
І ми може пояснити й хотіли - про невидимий струм і безжальний час,
але просто не було того слова, котре б означало нас
і все, що між нами було чи могло би бути.

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Він прокидається, поки вона ще спить.
Тепла, як пташка, злапана між долонями,
трепетна, ніби пташки серце. Ранкові промені
сонця, як голки, дірявлять міську блакить.
Він одягається і сідає на підвіконня.
Вікна у нього виходять у зелень лип.
Липи тепер доцвіли і стоять, знесилені.
Вона видихає глибоко, і чи то схлип,
чи то стогін, змушує його знов роздивлятись засмаглі вигини
і згадувати, через що він саме на ній залип.
Стільки історій, ходить собі сама,
носить у одязі запах чужих кімнат ще,
присмак чужих зізнань. Взагалі - вона
ніби цілющі ліки, котрі слід вживати натще,
ненависні, гіркі. Він тихо встає з вікна.
Хай би вона не прокидалася краще.
Над її волоссям гойдаються духи сну,
схиляються феї та мертві лицарі – відчайдушні приблуди.
Він іде на кухню, ніби холодна течія тягне його по дну.
Варить дві чашки кави. Думає. Переливає в одну
і випиває. Вона прокидається. Нічого у них не буде.

(Read Comments |Comment on this)

. . .
Всі вони залишаються, жоден іще не йшов,
жоден не виводиться з організму, як найгірший токсин.
На лопатці в неї метелик, на животі – застарілий шов,
шрам від апендициту. Вся вона як бурштин,
в якому завмерли чорні комахи їх дотиків і розмов.
Все, що з нею ставалося – задні сидіння авт і світлі аеропорти,
теплі каюти і місця при проході або коло вікна,
всі готельні кімнати і кухні найменших в світі квартир,
всі номери, адреси, відбитки пальців, погляди, імена –
все в ній в’язне, як піна, не хоче ніяк зійти.
Серце її – діамантове коліща, затиснуте з всіх боків
досконалими механізмами пам’яті і часу.
Б’ється як пташка душа її квола серед стін голосів
і зізнань або зазізіхань, ніби замкнена на іржавий засув
усіма, хто кохав її, снив нею, торкався її, хотів,
зневажав її, залишав – словом, тими, хто з нею був.
Літня ніч приносить полегкість, та не розраду нічним містам,
матерям і невротикам, паркувальникам, виснаженим теплом,
воїнам печалі, полеглим без ліку і без потреби.
І коли вона спить, її пальці тонкі торкаються шиї там,
де пульсує живе і ніжне артерії джерело,
щоб роздерти, випустити, звільнити місце для себе.

(Read Comments |Comment on this)

...
Всі засоби добрі, щоб йому не сказати.
Вона напивається, ходить в банк, в податкову,
прибирає в кімнаті чи награє сонати,
уявляє, як нестерпно когось ховати,
з ким, приміром, колись мав любов чи щось типу того.
Всі засідки викрито. Їй вже не відбирає мову,
коли він запитує, як взагалі з цим жити.
Та вона все ж мовчить про любов цю, важку, як втома,
і про те, що коли він помре, то вона все життя потому
пам'ятатиме, як на нього скидають вінки і квіти.
Всі за і всі проти не зрівноважаться вже ніколи.
І щоразу як він запитує: де ж ти була раніше,
вона думає: блять, вчилася курити, ходила в школу.
А говорить: вправлялася не брати дурного в голову,
як, наприклад, різниця у віці і все таке інше.
І коли він плаче, незграбно цілуючи їй коліна,
або коли він засне і вже не дихає майже,
вона думає – ну чому він ж така дитина.
І вона думає – літа терпка яка серцевина.
І вона думає про любов – але ніколи йому не скаже.

(Read Comments |Comment on this)

А потім запахли липи – тоді він й зник.
Без попереджень, як батько, остаточно, як хрест з гори.
Слухавку весь час піднімав чужий чоловік,
і їй вибачливо говорив утішні слова.
Або ще часом там просто шуміла трава,
чи щось між собою терли сухі запальні вітри.
І вона собі думала – що ж, те все, що було у нас
невідворотне, пекуче, не світить йому ні з ким,
тож він, певне, спершу буде весело гаяти час –
ковтатиме тихі ночі, гортатиме тижні чужих портів,
збиратиме риб’ячі тіні й сміх чужих дітлахів,
а потім з’явиться знову, тихо і без вогню, як дим.
А він собі думав, засинаючи серед овочів чи незнайомих тіл:
відколи сонце сідає й допоки воно встає,
ми з нею можемо бачити відблиск одних і тих же світил.
Десь там коси течуть їй на плечі, як теплий мед,
а десь тут стільки напрямків, й кожен із них вперед,
і разом усе це щастя – цілісне, неподільне, моє.
Поржнеча іще дозріє, ще набрякне курявою із трас,
порожнеча вибухне врешті, ніби грудка фарби в склянці води –
чи коли вони двоє прокидатимуться щоночі у той же час,
чи коли закінчиться літо і в повітрі зависне сніг,
чи коли вона врешті його забуде, як забувають всіх,
чи коли він повернеться-таки, хоча й вже не буде куди.

(Read Comments |Comment on this)

Валентина, двірничка, руда і ходяча біда.
Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.
Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
і ще, кажуть, алкоголічка,
і безцільно клясти і врочити має звичку.
Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,
у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.
Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночі особливо темно -
Валентина виє і плаче на тисячу голосів.
Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,
непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно
береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,
котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,
якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.
І лише коли в сутінках світлий дощ випада,
і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,
і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода –
Валентина виходить і довго стоїть одна.
А тоді злітає, розвівши покрючені руки.
І шугає над містом, над чужими дворами
де вона не була, де ніколи не прибирала.
І в ці миті нею бути хотів би кожен,
і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

(Read Comments |Comment on this)

Ну чим живу? Розвиваюсь далі.
Півас з тобою і супчик в мами,
торгую різним, тусуюсь з Вальою –
нормально типу усе між нами.
Ходжу на турнік, одягаюсь кльово.
А що тобі, я не поняв, стало? –
В розгублені сутінки Вадік спльовує, -
Не без без бабла ніби, і не хворий,
чого тобі, Жора, в житті замало?
- Да сам не знаю, - говорить Жора. –

Цілими днями сиджу, втикаю,
як ходять люди під домом, глупі,
такі маленькі, себе не не знають,
такі безглузді – зароблять, куплять,
з’їдять, забудуть. І кожен має
безсмертну душу, сердечний промінь,
такого світла в собі без краю,
й не бережуть його – так це тупо!
Печаль від цього мені мішає,
ніби з дитинства далекий спомин,
як волосина в тарілці з супом.

- То може, Жора, поїдь до баті,
вернися, типу, до власних коренів,
поговори з ним, посидь хоча би,
послухай всі ці його історії,
про те, як тебе, власне, було створено.
Як, кстаті, батя? – Ремонт у хаті,
до ветеранського ходить штабу,
бухає, бігає на зарядку,
напевне, має яку-то бабу.
у баті, Вадік, усе в порядку.
Мені би так би.

Або знайди, - каже Вадік, - тьолку,
щоб подивилась – і попускало,
не з тих, що дала цілому полку,
щоб мозг не їла, хотіла мало,
не фінтіфлюшку, не балаболку,
щоб рівна спинка, на сраці сало,
і брови підскубані, переломлені.
Стоїть же?
- Стоїть, але все без толку.
От просто влом мені.

І хочеться Жорі в дитячий садік,
де темні качелі, кущі і тиша,
і щоб хто-небудь йому зарадив
на ту печаль, що його колише.
І весь цей червень, і весь цей Вадік
його не тішать.
Нічні вогні, недосяжна радість.
І відцвітають черешні й вишні.

(Read Comments |Comment on this)

Ті, що бачили їх разом – бачили більше, ніж є насправді.
І не лише в ті дні, але також назавжди по тому.
Бачили, як сплітаються над міськими заторами хвилі радіо
чи як перша спека з горища стікає по стінах дому,
як своїх обирає смерть, як проростає у тіло невиліковна втома -
бачили, і самі були від того не раді.
Перетворювалися на змій ті, що з’їли із ними з одної долоні літа,
забивалися між каміння, щоби позбутися, щоби більше не знати
як в повітрі на видиху здригаються ранні прозорі квіти,
як між ними двома постійно курсує приватний маленький вітер,
переносячи волосинки, запахи, краплі слини і залишаючи їх блищати
в них на шкірі, невидимі для великого світу.
Ті, до кого він тоді говорив, переважно ставали потім птахами,
в невагомості розгортали потужні крила, назавжди замовкаючи на півслові.
Хто торкнувся її випадково – починав увісні ходити просмаленими дахами,
чи стежками до темних рік, щоб знайти і проковтнути мушлю чи камінь,
і носити в собі як додатковий вантаж любові.
Завмирали припливи, зірки у денному небі ставали видимі, наче
доводячи, що тонкого небесного світла ніколи не забагато.
Зморені очікуванням, безнадійні помирали легко, як пташенята.
Немовлята народжувалися, маючи на собі знаки радості і удачі,
і одразу сміялися. Ніхто не знав, як спинити це, як їх вполювати –
ніхто із тих, хто бачив разом їх. Ну бо хто їх насправді бачив,
перед ким і за що вони мусять відповідати?

(Read Comments |Comment on this)

З міста, котре ніколи не дає тобі спати,
пестить тебе так солодко, чавить так безнадійно –
друзі просили різне: соуси, фотоапарати,
косметику і якусь мозаїку пиздувату,
телефони, насіння, кеди. І тільки Катя
попросила знеболювальне й снодійне.
Господи, проведи нас в Бруклін без джипіеса,
перепиши нам візи з кончених на постійні.
Я би здала їй всіх борделів і барів адреси,
я привезла б їй чайку чи чорношкіру принцесу –
але вона просила знеболювальне й снодійне.
Всі трудові мігранти, бляді, стипендіати,
менеджери і няньки, бабки діаспорійні,
всі, хто сюди дістався в радості помирати –
потерпають від болю, моляться на ніч матом,
запивають знеболювальне, марячи про снодійне.
Катя, над океаном ніч заплутує сіті,
на найдальшому стріті, в найбруднішому барі
нудить іще до того, як замовив і випив.
Всім нам болить так само – тобі, і мені і дітям
рибалок із Чайна-тауну, котрі не сплять, щоб ловити
свіжі морепродукти для досвітніх базарів.

(Read Comments |Comment on this)

Поки у нього ранок – я засинаю на паркінгу з видом на океан.
Глибоко видихаю в чуже плече, ніби в тепле тіло чужої ночі.
Між островами ходять пароми, привиди потопельників і туман,
і приміський Господь, що мене захистить від усіх спокус і оман,
якщо я сама захочу.
Можна, мабуть, перебути це місто і без таких нагод,
без панічних атак, без чужих саабів і дерев’яних причалів.
Сон так солодко душить водоростями із темних місцевих вод.
Мелатонін мене захистить від різниці у часі й жаги пригод,
Тільки не від печалі.
Літо важко вдихається, ковзає у легенях – ми в ньому далекі, такі живі.
Скільки друзок з гнлих причалів, скільки повітря, води і світла у нас в крові.

(Read Comments |Comment on this)

Їй сняться кити і малі північні пташки,
блискучі колії та чужі рюкзаки,
і мандаринів середземні стиглі боки
у нічному листі.
й іноді теж – всі її чоловіки,
котрі так невдало зійшлися в одному місці.
їй хочеться келихів, суконь, смішних подій,
вітрильників білих, що ковзають по воді,
яскравих повернень і тоскних блакитних злив,
пісень і океанських припливів
і також щоби хтось назавжди її захистив
від усіх лихих і незрозумілих впливів.
І хай вона тобі світиться як ніхто,
коли підкурює або веде авто,
коли розсипає дріб’язок і ключі,
коли не відповідає на дзвінки уночі,
і хай твоє серце вистрибує через рот
від всіх її сподівань, надій і скорбот,
чи від кута повороту її голови
як від запаху свіжоскошеної трави.
Нехай вона мандрує в твоїй крові,
під язиком, в легенях і голові -
помри чи зникни, та тільки стій де стоїш,
допоки певне все, щось залишається між –
обіцянки, відстані, сутінки снігові.

(Read Comments |Comment on this)