Безсилля Заходу, сила України

Навіть в часи коли Російська Федерація розпочала повномасштабну війну проти України – Західні демократії все ще діють вкрай нерішуче, ніби все ще намагаються не занадто розізлити Путіна, не нашкодити власним економікам. Така ситуація, з одного боку, демонструє етичну та політичну нікчемність політичних еліт тих країн, які прийнято ідеалізувати. З іншого боку, ми спостерігаємо як у країні третього світу – без сильної традиції політичних інституцій та з з далеко недосконалим державним апаратом – політичні еліти та пересічні громадяни діють злагоджено та рішуче. Незважаючи на те, що санкційна та ресурсна підтримка Заходу необхідна Україні і відіграє важливу роль – ключовими елементами українського спротиву є мотивація та непохитність війська, а також дивовижна консолідація простих громадян.

З одного боку, може здатися більш-менш очевидним чи навіть нормальним, що Західні країни не прагнуть ризикувати власною економікою та благополуччям заради якоїсь там країни “третього світу”. Однак, така думка існує саме в хижацькому дискурсі геополітики, позбавленої цінностного виміру. Якщо ж Західні держави претендують на те, аби бути не просто геополітичними гравцями, але і носіми певних цінностей, то імперіалістичні і неврівноважені дії найбільшої держави світу – так само їхня проблема, як і українська. 

І якщо російський режим після восьми років божевільної політики вже не може розчарувати українців, то млява допомога Заходу викликає, подекуди дуже іронічне, розчарування. Доходить до того, що деякі промови Західних лідерів про їхнє глибоке занепокоєння не можна відрізнити від саркастичних пародій на ці ж промови. Чому ж ліберально-демократичні держави мають такий розрив поміж декларованими цінностями та їх втіленням? Одна з причин міститься в самому явищі ліберальної демократії. Синтез ринкової економіки та представницької демократії змушують Західних політиків турбуватися перш за все про стабільність ринків та електоральні рейтинги.

Що ж це говорить нам? Що після закінчення війни окрім того, що ми ніколи не пробачимо Росію, ми ще й не позбавимось розчарування у політичному “статусі-кво” Заходу, який деякі з нас ідеалізували в часи Євромайдану. Ті, хто щороку повторюють “ніколи знову”, а потім коли це “знову” приходить, виявляються не здатні рішуче відповісти, не заслуговують поваги народу, що демонструє героїзм тут і зараз. Тож після нашої перемоги, нам необхідно не лише знищити залишки російського імперіалізму, але і стати світовим авангардом у поверненні в політику цінностей. Замість фанатичного піклування про цифри та рейтинги має постати політика, заснована на солідарності, чуйності, відвазі. Увага всього світу прикута до нас і наша боротьба демонструє, що ми маємо що йому показати.

The post Безсилля Заходу, сила України appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Политические путаны русского мiра
</p>

Символ нынешней внезапно наступившей эпохи — этакий коллективный русский деятель культуры или политики, который, годами используя окрестности как общественный туалет, надеялся, что никогда не вступит в собственные нечистоты. Например, петербургский литератор Валерий Шубинский, известный в узких кругах «умеренным», то есть, переводя с русского на русский, не слишком оголтелым правоконсерватизмом и лоялизмом. Писатель стенает, что раньше считал людей, предчувствующих третью мировую войну, «демшизой» (молодёжи этот жаргон 90-х, пожалуй, ни о чём не скажет, но гугл в помощь) и дураками, а вот оно как вышло. Вслед за г-ном Шубинским закудахтала и развизжалась журналистско-поэтическая шайка во главе с Игорем Карауловым, получающая неплохие деньги за антиукраинскую, расистскую, гомофобную, антифеминистскую и т. п. пропаганду в путинских СМИ. Примеры карауловской публицистики по украинскому вопросу: 1, 2, 3, тысячи их, а это, например, недавнее стихотворение о том, что в Украине живут дешёвые бляди и продают сало с прожилками лжи.

В чём же дело? Бедняги думали, что если долго гадить, навоз превратится в золото. И тогда всё обойдётся: и рубль не упадёт, и сбережения властишка не экспроприирует. По крайней мере, у них. Они ведь тявкали в такт своему господину, как образцовые свинособаки. А господин снял маску, и теперь слишком отчётливо видно, что свинособаки, сколько бы ни воображали себя уникальными гибридами, тоже пойдут на шашлык. Мы предупреждали. Но разве способны уникальные гибриды слушать ушами, а не задницей? Пусть теперь сидят и боятся — кто призыва младших родственников в армию, кто ядерной бомбы, кто украинского ответа.

В пандан им — трогательные эпистолы бывшей толкинистки, а ныне провозвестницы русского мира, журналистки Анны Долгаревой. На четвёртом десятке дама поняла, что русская весна Донбасса — это зима, а ей самой может прийтись очень плохо несмотря на пресмыкательство перед имперской властью и работу на помойке «Взгляд.ру». Долгарева вывешивает в фейсбуке преисполненные отчаяния поэзы, например:

Выживи мама, мама моя Россия,

Выживи папа, папа мой город сивый.

Жили, дружили, пили да не тужили.

Выживи, Тоха, с которым мы вместе жили.

В две тыщи десятом жизнь дала трещину –

Я из Харькова в Киев переехала на Троещину.

Так пила что заработала панкреатит.

Самолёт, самолёт, посмотри, летит.

В двенадцатом уехала в Питер,

В пятнадцатом сделалась невъездной.

Что происходит этой ранней весной.

Хлеб на столах – это мы-то жали и сеяли.

Выживи, мама, мама моя Расея.

Эх, наступает ночь, тревожное небо.

Как там белая хата, садок вышнэвый?

Кто меня предал-продал властям Украйны –

Не умирай, падла, не умирай-на.

Братцы да сестры, сгоревшее поколение,

Кто там вместо Бандеры вешает Ленина?

Ночь наступает, времени очень мало.

Выживи, мама, Русь моя, мама, мама.

Несколько лет назад сбежавшая из Харькова, Анна радостно катала джинсу для русских газет, целовалась в дёсны с русским фашистом Захаром Прилепиным и его дружками, писала пропагандистские вирши, в которых самое смешное — подражание ранним стихам либералки Линор Горалик. Нынче до поэтессы дошло, что её мир вот-вот рухнет, а от украинцев может больно прилететь. Через запятую после упоминания украинских друзей журналистка сообщает:

«А теперь, собственно, где я. Уже можно писать об этом открыто. Я в Крыму. На границе с Херсонской областью. Жду аккредитацию. Скорее всего, уже завтра буду там».

То есть она в десятитысячный раз потащилась в Крым со стороны России, собирается в двадцатитысячный раз подлизывать за деньги армии-агрессору, но при этом скулит, что Украина её недообслужила. В одном из предыдущих постов Анна заявляет, что ведь вот-вот — и наступил бы мир. Как это переводится? Русские фашисты верили, что Украина вот-вот сдастся. Может, Путин её мудрыми речами уговорит, а может — Долгарева и получит за это медаль. Не суть важно. Так или иначе, заигравшаяся дама не допускала даже мысли, что Путин нажмёт на ядерную кнопку или что новые военные действия будут настолько страшными.

С таким же успехом проститутка может надеяться на доброту и порядочность бандита-сутенёра, отсидевшего за изнасилование, а когда он выкинет её на мороз, отобрав золото и сбережения, — недоумевать, как он мог так поступить. Но обычную проститутку жалко, а тут проститутка политическая. И не просто путана, а целый аналитик: Анна выстраивала в своих колонках логические цепочки, пытаясь доказать правоту русского мира — видимо, в первую очередь самой себе.

Одна из книг Долгаревой называется «Русский космос». Поэтесса бредит космосом и в колонках для «Взгляда», а между тем европейские и американские власти уже обещают наложить лапу на российские космические разработки. Что и требовалось доказать. Русский мир, Аничка (как называет себя великовозрастная инфантилка), не про полёты на Марс, а про зарывание в русский навоз. Жаль, что приходится проговаривать очевидное.

Отвратительнее всего на страницах политических путан пожелания «жизни и добра всему мирному населению». Вы же, продажные существа, восемь лет подряд делали всё, чтобы никакого мира и добра не было. Вы подзуживали комнатных вояк и воспевали профессиональных солдат, бомбящих Украину. Вы называли имперскую агрессию самозащитой, а самозащиту украинцев — военными преступлениями. Что теперь непонятно?

Соцсети цитируют фразу защитника Змеиного острова: «Русский корабль, иди нахуй». Русский мир — это корабль дураков, который идёт нахуй. Странно воображать, что он выплывет к кисельным берегам.

Россия переполнена долгаревыми, шубинскими и карауловыми всех мастей. Они стараются, чтобы получить рубль вместо трёх копеек. Они приложили усилия, чтобы 24 февраля на улицы вышло меньше народа. Они прикидываются защитниками всего хорошего и врут, врут, врут. Они огребут за это. Уже огребают — от тех, на кого работают. «России больше нет, наша жизнь кончена»,— плачутся они. Но это и есть настоящая имперская Россия, её апофеоз.

Если вам станет их по-настоящему жалко, вспомните, что врут они, как правило, не бесплатно. Политические проститутки и проституты морально подготовились жить в борделе, получили аккредитацию борделя, но на его месте скоро окажется воронка от бомбы. 

The post Политические путаны русского мiра appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Die Beine des ruhenden Riesen sind eingeschlafen

Zur Rede von Putin und weiteren Kriegsaussichten

Der russische Diktator Wladimir Putin hielt eine lange Rede über die, angeblich von den Bolschewiken erfundene, Staatlichkeit der Ukraine und drohte uns damit, eine wahre “Dekommunisierung” zu zeigen, indem er die Souveränität von Marionettenregimes der „DNR“ und „LNR“ anerkennt. 

Er glaubt, dass die Ukraine zwar alle Fähigkeiten und Kapazitäten der Sowjetzeit verloren hat, jedoch in der Lage ist, Atomwaffen selbst herzustellen, was eine Bedrohung für Russland darstelle. Hunderttausende russische Soldaten warten seit dem letzten Jahr an den ukrainischen Grenzen, einige von ihnen fahren bereits in gepanzerten Fahrzeugen ins besetzte Donbass. Was hat das alles zu bedeuten?

Erstens hat die langjährige Fokussierung der Weltmedien auf russische Militärverbände rund um die Ukraine und fast tägliche Berichterstattung über den Termin oder gar eine Uhrzeit einer neuen Invasion ihren Zweck erfüllt: Kreml scheiterte daran, den Krieg schnell und unbemerkt zu beginnen, wie es im Frühjahr 2014 der Fall war.

Es ist nicht bekannt, ob alle Angriffspläne Putins die von westlichen Geheimdiensten aufgedeckte wurden echt waren, aber ständige Updates der Medien mit neuen Details räuberischer Pläne der russischen Regierung hat die ukrainische Frage beinahe zu einem zentralen Thema für die gesamte Menschheit gemacht.

Sogar das Problem der Coronavirus-Pandemie ist an Popularität dem wahrscheinlichen Dritten Weltkrieg gewichen, der mit dem Einmarsch in die Ukraine hätte beginnen können. Zehntausende neue Fälle? Egal, es gibt wichtigere Neuigkeiten.

Russlands Narrativ der „Diskriminierung“ russischsprachiger und orthodoxer Ukrainer, sowie der Vorwurf des „faschistischen Regimes“ (obwohl Putin selbst sagte, dass hierzulande regelmäßig demokratische Wahlen abgehalten werden) sind immer noch da verortet, wo sie 2014 waren – unter linken und rechten Bewegungen unterschiedlicher Marginalität. 

Rufe nach Respekt für das Recht Russlands, die Ukraine zu zerstören, sind sowohl von den berüchtigten Neonazis und Nationalbolschewiken als auch von angesehenen Parteien zu hören. Einer der Führer und ehemaliger Vorsitzender der britischen Labour Party, Jeremy Corbyn, der nicht als unbedeutender Politiker bezeichnet werden kann, sprach den Unsinn über die Notwendigkeit nicht vorhandene NATO-Truppen aus der Ukraine abzuziehen an.

Auf der anderen Seite beschuldigte der populäre sozialistische US-Senator Bernie Sanders, nach langem Zögern, Russland den europäischen Frieden zu untergraben. Seit langem werden anti-ukrainische Stimmungen von den konservativen amerikanischen Medien verbreitet, die der Republikanischen Partei nahe stehen. Der Rest des politischen Spektrums unterstützt weiterhin die ukrainische Realität.

Das heißt, in acht Jahren schleppenden Krieges fand keine qualitative Veränderung der russischen Propaganda statt. Höchstwahrscheinlich werden Fans der „russischen Welt“, die Sie in sozialen Netzwerken sehen werden, ihre Konten mit Sicheln und Hämmern oder Hakenkreuzen schmücken.

Die Pläne eines Überraschungsangriffs vom Kreml wurden westlichen Geheimdiensten angekündigt, und selbst wenn es sich dabei um reine Erfindungen handelte (was auch möglich ist), zwangen übermäßige Aufmerksamkeit und die Notwendigkeit, keine plötzlichen Schritte zu unternehmen, Russland zu einigen verrückten und symbolischen Schritten.

Neben der Tatsache, dass ihre Stellvertreter im besetzten Donbass mit schwerem Beschuss ukrainischer Stellungen und ziviler Objekte begannen, fanden die Geheimdienste des Kremls „Beweise“ für eine ukrainische Aggression gegen die Russen: In einem Fall wurden Granaten in der Region Rostow gezeigt, im anderen eine verbrannte Scheune, die angeblich von der Ukraine beschossen wurde.

In besetzten Städten des Donbass wurde auch versucht Terroranschläge zu simulieren, was jedoch dermaßen billig gefälscht wurde, dass niemand sich dafür ernsthaft interessierte. Der Höhepunkt der geheimen Pläne des Kremls war die „Evakuierung“ von Zivilisten aus der DNR / LNR, die in Busse gepackt und nach Russland gebracht wurden.

Die genaue Zahl der Vertriebenen ist derzeit noch nicht bekannt, aber Putin hat ihnen bereits 10.000 Rubel (rund 112€) Hilfe zugesagt. Bemerkenswert ist, dass gleichzeitig die männliche Bevölkerung des besetzten Donbass aufgefordert wurde, zur Waffe zu greifen. Einheimische berichten, dass für diesen Zweck angeblich bereits 16-jährige Schulkinder auf der Straße gejagt um eingezogen zu werden. Und zu diesem Zeitpunkt erkennt Putin die  „Republiken“ an. Damit negiert er Minsker Vereinbarungen über die Autonomie des Donbass innerhalb der Ukraine – so dass ein weiterer Friedensprozess im Format des „innerukrainischen Konflikts“ nicht mehr möglich ist. 

Putin hat den Status quo praktisch formalisiert: Wenn früher „lokale Milizen“ im Donbass gegen die Ukraine gekämpft haben, so werden sie jetzt durch Streitkräfte der Russischen Föderation ersetzt. Acht Jahre Desinformationskampagne, in der alle russischen Propagandisten zu beweisen versuchten, dass die Ukraine mit sich selbst im Krieg sei, waren umsonst.

Der „Bürgerkrieg“ ist nun vorbei, jetzt gibt es eine offene Konfrontation mit dem Personal der RF-Streitkräfte. Die erste Konsequenz einer so großen Verschiebung, ist die Kündigung der Minsker Vereinbarungen, nach denen die Ukraine dem besetzten Donbass den Status einer breiten Autonomie geben musste. Viele Jahre lang war die Hauptfrage, ob Russland sich vor oder nach den Kommunalwahlen zurückziehen sollte, bis klar wurde, dass der Kreml mit dem für die Ukraine günstigen Szenario nicht zufrieden war. Trotz der langjährigen Forderungen der Ukraine nach Umsetzung der Minsker Abkommen und Vorwürfen, dass Kiew sie verletzt habe, hat die Regierung Russlands diese mit der Entscheidung, die Souveränität von „DNR“ und „LNR“ anzuerkennen, als erstes aufgehoben.

Einerseits ist dies eine Erleichterung, weil niemand auf der Welt uns zwingen wird, Gebiete in die Ukraine wieder aufzunehmen, die von Kriegsverbrechern geführt werden, welche eine Immunität gegen Strafverfolgung genießen. Andererseits müssen alle Systeme, die Verhandlungen über Waffenstillstand oder den Austausch von Verwundeten festlegen, von Grund auf neu aufgebaut werden. Und natürlich wird Russland nicht auf den Einsatz schwerer Waffen verzichten, wie Minsk es fordert.

Putins jüngste Schritte geben jedoch Anlass zu Optimismus. Immerhin marschieren russische Soldaten an der Grenze wie Gurken in einer Wanne, und Donbass bleibt das einzige Schlachtfeld. Es ist sehr schwierig, die nächsten Schritte des Kremls vorherzusagen, da seine Führung zu allem bereit ist, sogar die eigenen Bestrebungen der letzten Jahre zu verleugnen, wie die Anerkennung der „Republiken“ zeigt. Es ist jedoch klar, dass Putin die Initiative verliert und seine Bewegungen zeigen eher Verzweiflung als kalte Zuversicht.

Alles was wir tun müssen ist uns zu organisieren und mutig auf die Lösung der Krise zu warten: Entweder wird Russland seine müden Truppen schrittweise abziehen oder sie in den Tod werfen. Es ist wahrscheinlich, dass die Offensive immer noch stattfinden wird – aber lokal in den Regionen Donezk und Luhansk. Daran ist jedoch nichts Gutes. Unter dieser Annahme gibt es auch keinen Grund zur unmittelbaren Panik, denn es ist offensichtlich, dass die Militärs, die gerade in ihre Positionen ausgerückt sind, Zeit brauchen werden, um sich vorzubereiten. Die taktische Pause könnte mehrere Monate oder mehrere Jahre andauern, da die russische Wirtschaft genauso unter dem Vorgehen des Kreml leidet wie die der Ukraine. Und wir müssen diese kostbare Zeit zu unserem Vorteil nutzen.

Erstens müssen wir akzeptieren, dass die Ukraine in naher Zukunft nicht der bequemste Ort für Menschen sein wird, die sich am meisten um ihre Karriere, Hobbys und ihr Privatleben kümmern. Jedes NATO-Land wird für diese Dinge geeigneter sein, aber hier müssen wir uns um Politik, Armee und Moral kümmern.

Zweitens müssen wir pro-russische Propaganda zum Schweigen bringen, ihren Apparat, der Streit und Brudermord innerhalb der Ukraine anstrebt, entkräften und neutralisieren. Jede Bewegung, Organisation oder Partei, die Straßenkriege propagiert, muss aufhören zu existieren. Ihre Anführer müssen in Übereinstimmung mit Normen der Rechtsstaatlichkeit bestraft werden.

Drittens besteht unser zukünftiges Leben, wie sich viele daran gewöhnt haben, in der Verteidigung der belagerten Festung. Wir können arbeiten, uns erholen und lieben, sogar persönliche Geschäfte im Ausland erledigen, aber zur richtigen Stunde müssen wir uns alle zusammenschließen und zu den Waffen zurückkehren, denn das Personal der Streitkräfte ist nur ein vorübergehendes Schutzschild, das bestehen bleibt, damit alle anderen sich mobilisieren können.

Schließlich müssen wir uns mehr umeinander kümmern, auf die Bedürfnisse und Probleme unserer Mitbürger*innen hören, uns einfühlen und mit ihnen teilen, helfen und uns nicht schämen, selbst um Hilfe zu bitten. Wir können keine Utopie erbauen, aber wir können unsere Existenz in Erwartung eines Tornados viel einfacher und angenehmer gestalten. So werden wir siegen.

/Übersetzung: Rost Likholat

The post Die Beine des ruhenden Riesen sind eingeschlafen appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Сплячий велетень відлежав собі ногу. Коротко про виступ Путіна і подальші перспективи війни

Російський диктатор Володимир Путін виступив із розлогою промовою щодо історії України, яку нібито вигадали більшовики, і пригрозив «показати декомунізацію», визнаючи суверенітет маріонеткових хунт «ДНР» і «ЛНР». Також, на його переконання, Україна втратила всі можливості та потужності радянських часів, однак при цьому здатна самотужки виготовити ядерну зброю, що становить загрозу Росії. Нині довкола українських кордонів чекають свого часу сотні тисяч російських солдатів, яких збирали з минулого року, і частина з них уже рухається на бронетехніці до окупованого Донбасу. Що все це означає? 

По перше, тривале акцентування уваги світових медіа на російських військових угрупованнях довкола України і мало не щоденні повідомлення про нові дати й навіть час вторгнення зробили свою справу: розпочати війну швидко та непомітно, як навесні 2014 року, Кремлю не вдалося. Достеменно не відомо, чи всі «розкриті» розвідками західних країн плани Путіна щодо нападу були справжніми, однак бомбардування медіа-простору все новими й новими подробицями хижих задумів російського уряду перетворили українське питання мало не на центральну тему для всього людства. Навіть проблема пандемії коронавірусу поступилася в популярності ймовірній Третій світовій війні, що мала б розпочатися з вторгнення до України. Десятки тисяч нових випадків захворювання? Похер, є більш важливі новини. 

Російські наративи щодо «дискримінації» російськомовних і православних мешканців України, рівно як і звинувачення Києва у «фашизмі» (за якого, як зазначив сам Путін, регулярно відбуваються демократичні вибори), залишились там же, де були в 2014 році: серед лівих і правих рухів різного ступеню маргінальності. Заклики поважати право Росії на знищення України можна почути як від ганебних неонацистів чи націонал-більшовиків, так і від поважних партій.

Зокрема нісенітниці про необхідність виведення неіснуючих військ НАТО з України розповів один з лідерів і колишній голова Лейбористської партії Великої Британії Джеремі Корбін, якого ніяк не можна назвати маргінальним політиком. З іншого боку, популярний американський сенатор-соціаліст Берні Сандерс після довгих вагань звинуватив у підриві європейського миру саме Росію. Довгий час антиукраїнські сентименти поширюють американські консервативні медіа, пов’язані з Республіканською партією. Решта політичного спектру продовжує підтримувати українську сторону. Тобто, за 8 років млявої війни якісного стрибка російської пропаганди не відбулося. Найімовірніше, великі любителі «російського світу», яких ви побачите в соцмережах, прикрашатимуть свої акаунти серпами та молотами або ж свастиками. 

Отже, кремлівські плани раптової атаки були розголошені західними спецслужбами, і навіть якщо усі вони були вигадками (що також не виключено) — надмірна увага та необхідність не робити різких рухів змусили Росію вдатися до дещо божевільних символічних кроків. Крім того, що проксі на окупованому Донбасі почали потужні обстріли українських позицій і цивільних об’єктів, кремлівські спецслужби знайшли «докази» української агресії проти росіян: в одному випадку показали якісь снаряди в Ростовській області, а в іншому — спалену будку, яку нібито обстріляли з України.

В окупованих містах Донбасу також спробували зімітувати теракти, які, однак, виглядали настільки дешевими підробками, що на них ніхто не звернув уваги. Апогеєм таємних планів Кремля стала «евакуація» цивільних мешканців «ДНР»/«ЛНР», яких почали пакувати в автобуси та відвозити до Росії. Точна кількість насильницькии переміщених осіб наразі невідома, однак Путін уже пообіцяв їм по 10 тисяч рублів допомоги. Показово, що одночасно з цим чоловіче населення окупованого Донбасу закликали стати під рушницю — місцеві розповідають, що нібито по вулицям полюють навіть на 16-річних школярів.

І в цей час Путін визнає «республіки». Тобто, фактично викидає на смітник власні ж Мінькі домовленості про автономію Донбасу в складі України — отже, подальший мирний процес у форматі «внутрішньоукраїнського конфлікту» вже не є можливим. Путін практично формалізував статус кво: якщо раніше на Донбасі проти України воювали буцімто місцеві «ополченці», то зараз їм на заміну прибувають військові Збройних сил Російської Федерації. 8 років дезінформаційної кампанії, під час якої всі російські пропагандисти намагалися довести, що Україна воює сама із собою, пішли коту під хвіст. «Громадянської війни» більше немає, тепер є відверте протистояння з кадровими силами ЗС РФ.

Перший наслідок такого великого зсуву, що спадає на думку, — це анулювання Мінських домовленостей, за якими Україна мусила надати окупованому Донбасу статус широкої автономії. Багато років поспіль основне питання точилися довкола того, має Росія забратися звідти до чи після місцевих виборів, доки не стало очевидним, що вигідний Україні варіант розвитку подій Кремль не влаштовує. Попри багаторічні вимоги виконання Україною Мінських домовленостей і звинувачення Києва у їх порушенні, Росія своїм рішенням про визнання суверенітету «ДНР»/«ЛНР» першою ж їх і скасувала. 

З одного боку, це певне полегшення, адже ніхто в світі вже не буде примушувати нас включитидо свого складу територію, очолювану військовими злочинцями, захищеними від переслідувань. З іншого боку, усі схеми щодо запитів про перемир’я чи обмін пораненими доведеться будувати з нуля. Ну і, звісно, Росія не утримуватиметься від використання важкого озброєння, як цього вимагав Мінськ.

Менше з тим, останні кроки Путіна дають привід для оптимізму. Врешті, російські солдати досі маринуються на кордоні наче огірки в діжці, а Донбас був і лишається єдиним полем бою. Прогнозувати подальші кроки Кремля дуже важко, оскільки його керівництво готове на будь-що, навіть на заперечення власних прагнень останніх років, як демонструє визнання «республік». Однак очевидно, що Путін переживає втрату ініціативи, і його рухи демонструють радше розпач, ніж холодну впевненість.

Нам же лишається гуртуватися та мужньо очікувати на вирішення кризи: або Росія поступово відведе свої втомлені війська, або кине їх на смерть. Цілком імовірно, що наступ все ж буде, але локально — в межах Донецької та Луганської областей. Тим не менше, нічого хорошого в цьому немає. Якщо виходити з цього припущення, паніка скасовується, бо очевидно, що військові, які щойно вийшли до своїх позицій, потребуватимуть часу для підготовки. Тактична пауза може тривати кілька місяців, а може й кілька років, адже російська економіка так само страждає від кремлівських дій, як і українська. І цей дорогоцінний час ми маємо витратити з користю.

По-перше, слід змиритися з тим, що в найближчий час Україна буде не найкомфортнішим місцем для людей, які найбільше піклуються про кар’єру, гобі та особисте життя. Для цих речей підійде будь-яка країна НАТО, а тут доведеться перейматися політикою, армією та мораллю.

По-друге, ми маємо заглушити проросійську пропаганду, знекровити її апарат, а також нейтралізувати сили, що прагнуть розбрату й братовбивства всередині України. Будь-який рух, організація чи партія, що пропагують вуличні війни, мають припинити своє існування, а їхні лідери — бути покараним відповідно до норм права.

По-третє, як уже багато хто звик, наше подальше життя — це оборона осадженої фортеці. Ми можемо працювати, відпочивати й кохати, навіть їздити по особистих справах за кордон, однак у потрібну годину всі як один мусимо згуртуватися й повернутися до зброї, бо кадрові службовці ЗСУ — лише тимчасовий щит, який стоятиме для того, щоб встигли мобілізуватися всі інші.

І наостанок, нам варто більше дбати один про одного, дослухатися до потреб і проблем своїх співгромадян, співчувати й ділитися з ними, допомагати й не стидатися просити помочі самим. Ми не можемо побудувати утопію, однак в наших силах зробити своє існування в очікуванні смерчу значно простішим і приємнішим. Так переможемо.

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Сплячий велетень відлежав собі ногу. Коротко про виступ Путіна і подальші перспективи війни appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Why Western leftists are so fucked up?

It’s quite fucked up how Western leftist discussion on Ukraine quickly devolves into mentions of far-right groups like Right Sector or Azov. Come on, people. The US, whose leftists often bug Ukrainians with whataboutisms on the fascists, has just had a fascist president.

Western leftists and anarchists don’t ask us whether we need medical supplies, food, military equipment. They ask us about fascists patrolling the streets in Ukraine. Sweet Jesus, our president is Jewish, and the only right-populist party in the parliament is fucking pro-Russian.

Right Sector is already a dead movement nobody cares about. Azov regiment is just about a thousand people who at worst might beat some rando up while off-service. Remember when a year ago a crowd of armed white nationalists attempted a coup and Trump was totally ok with that?

Meanwhile France, Germany, Spain, UK have far-right MPs. Ukraine had only one neo-Nazi MP and he neither submitted any bill nor worked in committees.

But the very mention of Ukraine as the victim of Russian aggression makes people lose their minds: “They have Right Sector! Azov!! Bandera!!!” And if one can explain the first two, Bandera problem is much harder.

Even Ukrainians mostly have no idea what he really did due to it being so shrouded in history. Nobody gives a fuck about Bandera besides a bunch of boomers.

Check replies on Bernie Sanders’ tweet. He says that Russia is a threat to peace. His comment on current escalation is very moderate and calls on diplomacy, but strictly points out who’s the bad guy.

It is beyond belief that in 2022, as we face challenges like covid & climate change, any national leader would start a war that could kill thousands & create millions of refugees. There is a diplomatic solution to this crisis. It is tragic that Putin seems intent to reject it.

— Bernie Sanders (@SenSanders) February 18, 2022

The benign discussion of what should be an uncontroversial issue within the leftist crowd made them lose their mind instead, blaming Ukraine for mere existence of the far-right movements within.

And how about the fact that Russia doesn’t even try to cover up its imperialist plan on Ukraine, one that cannot be justified by any leftist ideals? Nyeeh, it’s all NATO’s fault. NATO should pull out of Ukraine!

Yeah, yeah, that’s right. Fuck us.

The post Why Western leftists are so fucked up? appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

War never changes. Nihilist statement on the possible war with Russia

The Russian state continues to intimidate Ukraine with a military invasion. This time, among the plans of the dictatorial regime of Vladimir Putin is an open, full-scale, conventional war with the forces of the regular army. To confirm its intentions, the “fraternal country” demonstrates to the whole world echelons of military equipment moving towards the Ukrainian borders, hundreds of thousands of soldiers and even blood banks.

At the same time, the leadership of Moscow is putting forward absurd ultimatums to the Western world and replicating a manic geopolitical narrative through the mouths of its propagandists from all over the world – they say that the NATO military alliance did not keep the promise that it would refrain from expanding to the east of Europe, allegedly given during the collapse of the USSR.

Russian diplomats are demanding that NATO give some kind of “written promise” not to accept Ukraine and Georgia into its ranks, threatening that if this condition is not met, the Western world will see a harsh response. Obviously, their response is an attack on Ukraine, because this is what the furious concentration of Russian troops around our borders can testify to.

Of course, the demands on the West, as well as statements about some kind of “betrayal” of non-existent promises on the part of NATO, are just another manipulation to divert the attention of the international community from one simple fact: a fascist government is sitting in Moscow, so purged of internal criticism that it is capable of starting another war in Europe for the sake of incomprehensible and unnecessary goals.

There is no opposition in Russia, no democratic institutions capable of influencing the decision of the leadership. Russians can either support their government’s foreign policy decisions, or disagree with them and it doesn’t matter. The Kremlin regime is not elected or regulated by anyone, and its policies are germinating in the minds of a narcissistic dictator and his insane generals. We do not have accurate information about the motives of the Russian leadership due to the lack of transparency in decision-making and their general absurdity.

The only working hypothesis that the editors of our journal can put forward is that the ruling class of Russia is on the verge of a political and economic crisis and is capable of any action to postpone its death. If Putin’s system loses the financial flows that ensured the loyalty of citizens in past decades, it will collapse.

The people responsible for making decisions in the Kremlin do not want the fate of Viktor Yanukovych and his henchmen. Looking at the example of the Ukrainian revolution of 2014, they understand that they will lose not only their positions, but also their heads, and the Russian state will lose the role of a militaristic empire for a long time. They cannot afford to make concessions due to the challenges of the times and the moral obsolescence of their government and state, and also cannot refuse to abandon the “steering wheel”. After all, the Russian regime is not just an unprincipled kleptocracy, but also a cauldron, full of conspiracy theories, fetishistic nostalgia for the totalitarian and autocratic imperial past, and painful judgments about humankind and the world.

Russian generals, officials, and advisers to the dictator are a mindless scum whose days are long past. It is ready to take everyone it can reach to hell with it.

On the Russian-Ukrainian front, we have a conflict that cannot be resolved by reconciliation and mutual concessions, because this is not a dispute between equal opponents on extraneous issues. This is a conflict between the empire and the former colony, the subject of which is domination and enslavement, on their part, and emancipation and decolonization, on our part. Ukraine is moving in the direction of democratic change, and although these steps are rather weak, Putin is already dissatisfied with this.

In our opinion, Russia’s position in this conflict lies in the belief that Ukrainian independence is a mortal danger to the half-collapsed Russian empire, and the further Ukrainians move away from the “Russian world”, the more terrible the threat to Russia. The Kremlin believes that Russia’s “historical mission” will fail if its closest neighbors – the former Soviet republics – adopt “Western values” that are destructive to dictatorial power and incompatible with Moscow as a model.

The current war cannot be resolved peacefully in the sense that Ukraine already wants nothing from Russia, except to end the oppression, liberate the occupied territories and compensate for the losses, the damage and lost lives. Ukraine did not attack Russia and did not even try to discriminate against citizens with Russian identity: until now, speaking Russian and participating in Russian culture are signs of belonging to a certain privileged background. The most successful politicians and businessmen in Ukraine are Russian-speaking (at least until 2014) and have a Russian cultural background.

Under such circumstances, attempts to establish the Ukrainian language as the only official language and get quotas for it in the cultural space are the only logical response to the first soft, and then the brute power of the imperialist “Russian world”. And even significant successes in Ukrainization, de-Russification and decommunization (despite all their shortcomings, frankly erroneous and even illegal decisions) do not create any obstacles for those who want to communicate in Russian and consume the products of Russian culture.

It is obvious that a positive resolution of the conflict with Russia is possible only if Ukraine is strong in defense and politically open, its course is towards democratization and ideological pluralism, the strength of civil society and its attention to the formation and operation of institutions remains. The pacifists demand that Ukraine put down its “pride” and sit down at the negotiating table with the oppressor, and in exchange for peace, give up its political independence and all the democratic achievements of recent decades. If this happens, there will be no place for Ukrainians in Ukraine, and all those who disagree with the new regime (it’s naive to hope that after peace on Russia’s terms, Ukrainians will be able to freely choose their political leadership) will either emigrate, or rot in the dungeons as prisoners of conscience, or will be killed by guardsmen of the regime as a lesson to others. Russia will not stop demanding and implementing repression until Ukraine ceases to exist as something more than an administrative unit.

That is why the editors of our publication believe that the only possible response to a likely Russian invasion is participation in the defense of Ukraine. We urge our readers not to panic and to make efforts for our joint survival as a sovereign people. You can directly hold back the enemy with weapons in your hands, take care of the wounded, help provide for the military, join the civilian self-defense organization, and so on. Any help is priceless, because we have everything to lose. We can believe in something or not, we can have different beliefs, but we are all united by a common cause – freedom and protection, and an albeit imperfect, but democratic republic. Until it’s safe, any internal conflicts will only help the enemy, who does not care about us and our dreams, and who hates our civil identity. We have something to die for, and most importantly, our sacrifices will not be in vain.

If you do not live in Ukraine, but you support our liberation campaign, you can help with money or your own physical presence – as a civilian or military volunteer, correspondent, streamer or just a blogger. We will welcome any form of international solidarity and all attempts to show the world the truth about our struggle and the aggressive actions of the neighboring empire.

/Translated by Andrii Chuvatkin

The post War never changes. Nihilist statement on the possible war with Russia appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Бегство в природу или бегство от социума?

Сегодняшний обзор посвящён трем лентам, перекликающимся между собой единой  темой – насколько далеко готов пойти человек, протестующий против потребительского общества? Эта тема будоражит умы уже много лет, и одной из самых ярких её манифестов является книга «Уолден, или Жизнь в лесу» Генри Дэвида Торо. Этот американский писатель, философ и деятель аболиционизма XIX века действительно удалился на два года в леса. Однако окончательно связи с цивилизацией он не терял. В доме в лесу он написал поразивший умы современников трактат о тщетности человеческой цивилизации.

Как оказалось, этот текст влияет и на нынешние поколения. Яркий тому пример – культовый среди некоторых природозащитников фильм Into the wild, манифест людей, ненавидящих и отрицающих общество потребления. Рассмотрим его первым.

Огонь внутри, толкающий в дикость

Фильм Шона Пенна 2007 года посвящён юноше 23 лет. Он порывает с богатыми родителями, жертвует все свои сбережения, $24,000, благотворительной организации Oxfam, сжигает остальной наличный капитал и отправляется в странствия. Его цель – достичь Аляски и жить там на лоне дикой природы.

Любопытно, что история основана на настоящем дневнике молодого американца, действительно жившего в брошенном трейлере посреди Национального парка Денали. Фильм повествует о настоящей истории Кристофера МакКендлесса, отвергнувшего материальные ценности современного общества и  путешествовавшего с 1990 про 1992 годы.

Фильм пронизан своеобразной романтикой и вызывает скорее тёплые чувства, чем тревогу за молодого радикала. На своём пути он влюбляется в девушку-хиппи, но вместо секса разучивает с ней песни; пробует сельские и рабочие профессии наподобие уборщика урожая. Шансов осесть и остаться в конкретном месте у него множество – ему предлагают, к примеру, стать частью хиппи-тусовки и продавать с путешественниками книги. Более того, хиппующие персонажи возрастом далеко за пятьдесят – яркий пример, что такой образ жизни возможен.

Но юношу толкает вперёд и всё дальше огонь внутри, ненависть к обществу потребления, память о «слишком богатых» родителях. Так, на чистом упорстве, парень приходит на берег реки на севере континента. Далее обойдёмся без спойлеров, скажу лишь, что фильм вышел далеко не манифестом «конструктивного» экологизма. Скорее предупреждением – слишком несговорчивые оказываются вне социума, а социальные взаимодействия людям все же необходимы.

«В Диких условиях» – это анти-цивилизационный и анти-западный фильм (и при этом не пророссийский, хаха). Первый порыв после его просмотра все же жизнеутверждающий – хочется спонтанно признаться кому-либо в любви. Аналогичное впечатление, кстати, от культового фильма «Донни Дарко» Ричарда Келли 2001 года, чей 16-летний главный герой весьма схож по настроениям на странника из Into the wild. Но «Донни…» стоит посвятить отдельный обзор. Отметим только, что его бунтующие против лицемерия и предельно честные персонажи все равно полностью вписаны в американское городское общество.

Полное погружение в «асоциальное» – французское арт-кино

И здесь мы переходим ко второй ленте, предшествовавшей Into the wild хронологически. Это французское кино авторства Агне Варда 1985 года «Без крыши, вне закона». (Оригинальное название, «Sans toit ni loi» – игра слов на основе французской идиомы «Sans foi ni loi», означающей “Без веры и закона”, а ещё обыгрывает фразу sans toi («без тебя»).

Оно не получило статус культового, как вышеописанный голливудский пример, и известно ныне лишь кинокритикам (в Киеве ленту показали на Неделе критики в кинотеатре «Жовтень»). Но после просмотра кино производит впечатление вполне доступного широкому зрителю полотна киноискусства. Посыл его более чем прозрачен, и он тот же, как у американских коллег – о консьюмеризме и уживчивости человека, готового самоустраниться из общества.

В центре событий – девушка, блуждающая по морскому побережью Франции в зимний, несезонный период. В один прекрасный день Мона выходит из холодного моря, будто греческая богиня, одевается и начинает странствие. Фильм показывает отдельные эпизоды её остановок на пути: двухдневный роман с парнем-хиппи; попытка осесть на ферме и сажать картошку; дружба с женщиной-профессором биологии; работа на виноградниках с батраком из Туниса.

Лейтмотивом проходит резкость, хамовитость и социальная отстранённость девушки (по сюжету она совсем юна, до 20 лет). Мона часто берёт и потребляет, но ничего не отдаёт взамен, выпрашивает и крадёт, часто живёт за счёт других, но не проявляет ни малейшего желания влиться в их сообщество. Даже общение с колоритным персонажем, магистром философии, избравшим профессию козопаса, приводит лишь к конфликту. «Мне не нужен ещё один начальник! Я не для того убежала с должности секретарши!» – восклицает девушка.

Как и предупреждал магистр философии, ходящий в лохмотьях, такие люди долго не держаться в дороге здоровыми и без зависимостей. Мона забывается в курении марихуаны, а потом в беспробудном пьянстве, едва не попадает в лапы порноиндустрии – и закономерно гибнет (это не спойлер, так как фильм начинается с её мёртвого тела).

Кто она и откуда, какова её предыстория и родители, мы так не узнаём, да это и не важно. Важна суть – всеми этими приключениями авторка, Агне Варда, передаёт лицемерие и гнилость современного ей французского общества. Пока героиня Мона просто плюёт в него, одновременно молодой племянник отправляет свою тётушку в дом престарелых; мигранты из Морокко и Туниса бегут в богатую Францию, чтобы подрезать там виноград; пьяница и вор живёт за счёт своей девушки; владелец автосервиса предоставляет Моне жилье в обмен на секс; водитель грузовика предлагает койку тоже за секс; неизвестный насилует оставшуюся без защиты Мону. Даже выбрав путь «ничегонеделания», Симона без фамилии обнажает часть внутренних противоречий общества, о которых принято молчать.

Фильм получился не радикально-артхаусным, а общедоступным, так как его посыл и идея – как на ладони. Отличие от Into the wild в том, что французская версия истории «странствующих протестующих» не привязана к идеологии антиконсьюмеризма. Режиссёрка о ней знает и подразумевает. Но авторка и выдуманная ею девушка Мона лишь ставят безмолвный вопрос, но в кадре не получают на него ответ. 

Как жить вне системы, путешествовать пешком и присматривать за котиками

Третий фильм, который можно смотреть подряд с двумя описанными – это «Мир под моими ногами» режиссера Джереми Уоркмана. Лента 2018 года удостоилась отзывов в NY Times и других значительных изданиях. В фильме описана миссия американца-одиночки: пройти каждую улицу Нью-Йорка протяженностью более 12800 км.

В нем почти не остаётся следов радикализма и отчаянного порывания с обществом навсегда. Просто в кадре – странствующий пешком по мегаполису человек. Без дома, но со случайными подработками «кетситтером» и с блогом, дающим ему известность. Это уже стильный, модный и молодёжный протест, который превращается просто в стиль жизни. И на сей раз жанр – документалистика: режиссер следует за главным героем в любую погоду и время  года, фикрисует его диалоги и монологи.

Перед нами относительно благополучный Нью-Йорк между кризисом 2008 года и пандемией и движением BLM. Город, который можно годами измерять шагами. И главный герой посвятил жизнь такому «измерению».

В кадре – молодой человек 37 лет по имени Мэтт Грин. Он с 31-летнего возраста ходит по Нью-Йорку пешком, отмечая на карте район за районом. Он поставил за цель исходить сначала этот город, а потом и другие примечательные места Штатов.

Путешествие для него не первое. В 2010 году Мэтт пересёк пешком Штаты от пляжа Рокавей, штат Нью-Йорк, до пляжа Рокавей в штате Орегон. Но это путешествие от побережья к побережью заняло всего пять месяцев.

Чтобы развивать своей проект, Мэтт бросил работу, отказался от квартиры и на момент съёмок фильма живёт примерно на 15 долларов в день.

Ныне его «работа» – это случайные подработки типа «присмотреть з котиком, пока хозяева в отъезде». Сарафанное радио рекламирует его. А блог, который он начинает вести, и публикация о нём в New York Times ещё больше подстегивают популярность путешественника.

Грин предпочитает жить в домах людей, которых он знает или которые связались с ним, основываясь на слухах о его пешем путешествии через Штаты. Странник продумал систему, основанную на доброте незнакомцев. Он мало ест, а при необходимости использует деньги, которые он сэкономил за свою карьеру инженера.

Мэтт проходит через сотни кварталов. Герой исследует бесчисленные диковинки, которые бросаются в глаза – будь то национальная достопримечательность или скромная крышка люка. Хотя он посвятил этому делу годы своей жизни, Мэтт не объясняет зрителям, зачем он это делает. Он просто чувствует себя обязанным идти и искать моменты понимания своего мира и людей, которые в нем живут.

Режиссёр Уоркман и исполнительный продюсер Джесси Айзенберг составили фильм из более чем 500 часов отснятого за три года материала. Это история об открытиях, человечности и чудесах, которое следует за ней. Будучи сперва взглядом на отдельный город и его жителей, «Мир перед твоими ногами» превращается в отражение большого мира и его безграничных возможностей.

В кадре – пять районов, простирающихся от парикмахерских Бронкса до лесов Статен-Айленда, от Статуи Свободы до Таймс-сквер, где Мэтт собрал подробности об истории Нью-Йорка и людях на этом пути.

Мэтт явно восхищён жизненным путём американского эко-философа Генри Дэвида Торо. Он не совсем понимает, зачем он путешествует, зная только, что нет другого времяпрепровождения, которое ему было бы интересно.

Исполнительный продюсер, номинированный на премию «Оскар» Джесси Айзенберг, обьясняет на сайте фильма, что «Мир перед твоими ногами» – это дань уважения бесконечно очаровательному городу и свободе, которую можно найти везде, просто прогуливаясь.

Режиссёр объясняет: «Я близко дружу с Мэттом Грином почти десять лет и впервые услышал о его путешествиях пешком в середине 2000-х годов.  Его прогулки, похоже, не были направлены на достижение какой-либо поставленной цели. Это было больше связано с открытием мира и изучением своего сообщества полностью личным образом». 

В 2012 году Мэтт начал свою прогулку по Нью-Йорку, и автор фильма внимательно следил за его блогом. На регулярных встречах за ужином Мэтт рассказывал о чудесах Нью-Йорка так, как Уоркман никогда не слышал.

Мэтт говорил о городе, как если бы это была далекая страна приключений и открытий. Он говорил о местных жителях очень сочувственно и лично. Даже по его походке становилось ясно, что Мэтт стал ближе к людям всех прослоек.

Режиссер уговорил Мэтта на сьемки с условием «никакой команды» – только сам Уоркман и фотоаппарат.

С этого начался трехлетний путь, который стал для автора самым важным профессиональным событием. Уоркман прикрепил к Мэтту беспроводной микрофон и следовал за ним всюду.

Режисссер рассказывает: «Через несколько часов я сразу же увидел совершенно новый город, даже совершенно новый мир. Прогуливаясь с Мэттом, вы вынуждены обращать внимание на все, что вас окружает. Мэтт останавливается и замечает вещи, которые я обычно скучаю: исторические детали, уличные знаки, животный мир, растения, ткань города. Я почти почувствовал, что с моих глаз сняли шоры. Мы довольно быстро вошли в ритм. Я часто снимал его еженедельно, где бы он ни шёл. Каждый день нам приходилось преодолевать много миль (мне также приходилось таскать тяжёлую технику). Иногда к полудню мы преодолевали 15 миль».

За первые несколько месяцев автор снял более 100 часов. К концу съёмок кадры заняли уже около 500 часов. Уоркман снимал более ста дней в десятках районов.

«Это никогда не бывает яростной гонкой к финишу. Это нечто гораздо более глубокое. Речь идет о том, чтобы замедлиться и переживать жизнь так, как нам редко удаётся. В конечном итоге именно так я увидел фильм и историю, которую пытаюсь рассказать» – подытоживает Уоркман. 

The acclaimed #TheWorldBeforeYourFeet
is now available in the US/Canada on Amazon, iTunes, Google Play, DVD, SVOD, and other platforms
For links:https://t.co/I07eZAOPMl

(and write a review on your favorite site! Thanks!)#walkumentary pic.twitter.com/O4w62PUf4K

— The World Before Your Feet (@beforeyourfeet) April 25, 2019

И немудрено – эта документалка дотошно воспроизвела несколько месяцев жизни человека, воспевающего красоту «Большого Яблока» и его жителей. Ещё она об открытости людей к незнакомцу. И, безусловно, эта картина приоткрывает подробности жизни «человека вне системы», не платящего коммуналку и не имеющего постоянного жилья. При этом он – не бездомный, не кочевник из оскароносного фильма Хлои Чжао «Номадленд», не хиппи и не панк. Просто американский инженер, фанатично отдавшийся путешествиям по миру. 

По мере развития проекта идея Грина превратилась в целый исследовательский блог с историческими фактами о Нью-Йорке. «Каждая улица – это окаменелость», – говорит главный герой. Фильм показывает желание Грина полностью узнать Нью-Йорк, география которого менялась на протяжении более четырех веков.

Поразительно, сколько открытого, заброшенного и просто малоизвестного пространства существует даже в самом густонаселенном (8,5 миллиона человек) городе страны.

Мэтт, кстати, обнаруживает примерно 400-летнее дерево, самое старое в регионе, которое «родилось» до того, как первые голландские поселенцы заявили права на территорию, которая позже станет Нью-Йорком.

«Смысл всего этого… Ну, я действительно не знаю, в чем суть», – говорит Мэтт в кадре. Как и документалка «Free Solo» Джимми Чина и Элизабет Васархели 2018 года, эта лента – о персонаже, чья преданность одному делу оставляет очень мало места для чего-либо или кого-то ещё. Это подтверждают в интервью вежливые, но разочарованные бывшие девушки Мэтта. Путешествие стоило герою невесты.

Лучшие сцены в фильме – общение Грина с людьми, которых он встречает на своём пути. Это  дружелюбные, любознательные прохожие и пешеходы, желающие присоединиться к путешествию на один день. Один из таких ходоков, ямайский мужчина по имени Гарнетт Кадоган, является переселенцем из Нью-Йорка, как и уроженец Вирджинии Мэтт. На примере Кадогана автор фильма не сглаживает некоторые острые углы сюжета. Путешественник рассказывает о своей «пантомиме», то есть о том, как он ведёт себя, чтобы не казаться людям несущим угрозу, потому что он чёрный. Он носит книгу, очки и избегает толстовок и другой одежды, присущей субкультурщикам из гетто.

Грин определённо относится к тому типу людей, для которых жизнь это «путешествие, а не пункт назначения». Его путь подчёркивает, как много из нашего непосредственного «мира» мы принимаем как должное.

***

Все три описанные ленты объединяет один лейтмотив: жить в социуме человеку все же необходимо, как бы он не отвергал этот социум. На все вопросы об «эко-» и «человеческом», которые задавал ещё Торо, Ральф Уолдо Эмерсон, Алдо Леопольд, Дэйв Формэн и другие философы, ответ приходит лишь в виде реформизма. Но не самоуничтожения и отвержения, которыми занимаются персонаж «Into the wild» и особенно Мона в «Без крыши, над головой».

Внешне все три истории похожи на описание судьбы кочевников из фильма «Номадленд», рецензию на который вы найдёте на нашем сайте. Но есть в сюжетах и существенное отличие: кочевники в США образца 2020 года идеально вписаны в американское общество. У них просто нет денег на тот уровень потребления, который оно подразумевает. Да многие и не хотят быть консьюмеристами – яркий пример тому главная героиня «Номадленд». И эти «отверженные» современной эпохи нашли ответ в единении и создании сообщества, где рулят солидарность и симпатия, а не стремлении отвергнуть общество вообще.

Именно в создании сообществ, солидарности и любви, в чувстве общности, а не в индивидуализме, лежит ключ к выходу из эко-коллапса, в который загнало планету человечество.

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Бегство в природу или бегство от социума? appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Дело канских подростков: как Россия воюет с детьми и студентами

Путинский режим продолжает борьбу с детьми и юными студентами. 10 февраля Восточный окружной военный суд вынес приговор трём подросткам-анархистам из сибирского города Канска — Никите Уварову, Денису Михайленко и Богдану Андрееву. Дело на них завели в 2020 году, когда мальчикам было 14 лет. Никита, отказавшийся сотрудничать со следствием, приговорён к 5 годам колонии по статье 205.3 Уголовного кодекса РФ («Прохождение обучения в целях осуществления террористической деятельности»), а его товарищи получили 3 и 4 года условно. Никиту взяли под стражу в зале суда и отправили в тюрьму.

Впервые ребята были задержаны по подозрению в расклейке листовок с надписью «Вы жируете — мы нищаем» в центре 90-тысячного Канска. На здании ФСБ также была приклеена листовка в поддержку политзаключённого математика-анархиста Азата Мифтахова. Подростков допрашивали трое суток, в том числе ночью и без присутствия взрослых родственников, что является нарушением прав несовершеннолетних. Но за это ФСБ, разумеется, не понесла никакой ответственности.  

В ноябре 2020 года обвинение было дополнено статьёй 205.4 «Организация террористического сообщества и участие в нём». В качества доказательства была предъявлена переписка «ВКонтакте», где школьники называли свой кружок анархо-синдикатом и критиковали власть, а также обсуждали взрыв здания ФСБ в игре Minecraft.

Только в апреле 2021 года с подростков было снято обвинение в незаконном изготовлении, хранении и передаче взрывчатых веществ. Обвинение основывалось на том, что Никита, Денис и Богдан читали в интернете материалы об изготовлении коктейля Молотова и смотрели ролики на Youtube. С таким же успехом можно обвинить любого зрителя роликов о насилии, с какой бы целью он это ни смотрел, в изнасилованиях и убийствах. Товарищ майор предупреждает: вы все под колпаком.

У родственников и группы поддержки, создавшей канал «Дело канских подростков» в Телеграме, появилась надежда, что снимут и другие абсурдные обвинения, но чиновники и Центр «Э» решили дожать ситуацию: пусть дорогие россияне наконец поймут, что даже виртуальное здание святого храма, простите, службы безопасности, нельзя подвергать ни малейшему риску. Как известно, Росгвардия и ФСБ — самые особенные и хрупкие снежинки. Один полицай во время мирного митинга в 2019 году так пострадал от брошенного в него пластикового стаканчика, что «виновник», оппозиционер Сергей Абаничев, был задержан за насилие в отношении представителей власти. Полицай может посадить тебя на бутылку, а ты не имеешь права кинуть в него даже бумажный стакан из-под кофе. 

С детьми и молодёжью империя сражается давно, и если бы чиновники потратили столько же сил на борьбу с инфляцией, тысячи россиян перестали бы жить от зарплаты до зарплаты. Например, в 2021 году полиция города Пензы поставила на учёт восьмиклассницу за «экстремизм», то есть за репост акции КПРФ «ВКонтакте». Вскоре суд отменил постановление об учёте — девушке ещё не исполнилось 16 лет. Но свою работу блюстители порядка выполнили — напомнили, в какой стране школьница живёт и какая ответственность за это полагается.

Анне Павликовой, фигурантке по делу «Нового величия», на момент ареста было 18 лет, а её подруге Марии Дубовик — 19.

В 2017 году на студента юридического факультета Алексея Свердлова завели уголовное дело за мемы с мусульманками, пытающимися есть лапшу в абаях (мусульманских одеяниях). Его обвинили в призывах к экстремизму.

Полина Чистова, журналистка новостного сайта SOTA, в 2021 году переехала из Москвы в Калининград, где поступила в местный технический университет. Здесь она не сталкивается в преследованием ФСБ, но на родине у неё «был свой эфэсбэшник». После поступления в КГТУ Полина некоторое время пробыла в Москве, где расклеивала стикеры против «Единой России». «Мы с ребятами должны были встретиться на Чистых Прудах в Москве, чтобы доклеить листовки. Один из наших товарищей приехал туда раньше и увидел автозак, о чём нам сообщил. Мы стали шутить, что это, типа, за нами, а оказалось, что и правда за нами, — рассказывает Полина. — Видимо, в нашем закрытом чате сидел стукач. Мы договорились поехать на Трубную втроём, но там нас уже ждал эфэсбэшник, который отслеживал наши перемещения. После этого меня на учёт не поставили, но эфэсбэшник начал нас запугивать: «Мы узнаем, где вы учитесь, и добьёмся, чтобы вас отчислили». Он забрал у нас несколько тысяч стикеров». По словам многих других студентов-оппозиционеров, ФСБ не блефует и действительно может узнать всё — разве что ты используешь только браузер Tor и почту с усиленной защитой, обнуляющую содержание всех писем после сброса пароля.

«Сначала бросят стаканчик, потом стеклянную бутылку, а потом и камень, а потом и стрелять начнут», — поделился с прессой своими ночными кошмарами Владимир Путин. Поэтому, как гласила старая советская поговорка, «щенков нужно топить, пока слепые». То есть наиболее активно запугивать уязвимые социальные группы — несовершеннолетних и студентов-младшекурсников, чтобы с младых ногтей понимали, кто тут главный. Можно жрать и пенсионеров, чем доблестные защитники России нередко занимаются, но большинство пожилых людей и так задавлено — мизерными пенсиями, отвратительной медициной (на хороших врачей нет денег) и пропагандой эйджизма, из-за которого крепкую 60-летнюю женщину менее охотно возьмут на работу, чем пьющего и не очень здорового 45-летнего мужчину.

Анархист Никита Уваров признался, что хотел бы покинуть Россию. Давление на молодёжь и подростков действительно может привести не только к массовой запуганности, но и к массовой эмиграции — разве что железный занавес опустят, как при СССР, и уехать будет не так-то просто. Но провернуть схему с занавесом в XXI веке тоже не так просто, как в советские времена. А молодым людям лучше уезжать из России при первой же возможности, пока они не связаны ипотекой и детьми, пока здоровье и юношеский энтузиазм позволяют выносить нагрузки, от которых человек постарше может угодить в больницу. Это государство давно доказало, что способно есть не только соседей, но и собственных детей. Что ж, инфантицид — старинная традиция русской империи, можно сказать, скрепа: раньше детей тайком придушивали, чтобы не кормить, а теперь подростков постарше шумно сажают, чтобы, не дай бог, не помешали властям воровать.

Тем же русским «анархистам», что, копируя риторику ваты, обвиняют эмигрантов в предательстве (как будто уехавшие клялись родине в вечной верности) и рассуждают, что «везде одно и то же дерьмо», хочется посоветовать пожить в глухом якутском селе. Желательно зимой. 

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Дело канских подростков: как Россия воюет с детьми и студентами appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Почему россиянам стоит протестовать против войны с Украиной

Всё больше россиян выступает против войны с Украиной. В декабре и начале января прошло лишь несколько пикетов, один из которых провела не московская леволиберальная оппозиция, известная протестами против аннексии Крыма, а небольшая группа активистов из Кирова, вышедшая с плакатами «Нет войне, Путину нет». Сейчас протесты нарастают.

30 января начался сбор подписей под «Заявлением сторонников мира против Партии Войны в российском руководстве», которое опубликовано на сайте «Эха Москвы». Документ подписали правозащитник Лев Пономарёв (признанный иностранным агентом), либеральные политики Лев Шлосберг, Григорий Явлинский и многие другие. «Политика, основанная на идее такой войны, аморальна и преступна», — говорится в заявлении. Полный перечень подписавших составляет более 160 страниц в гугл-документе.

В Москве на Арбате прошло 25 антивоенных пикетов. «Нет войне с Украиной», — гласил плакат активистки, которая вышла на улицу 3 января. Противники войны в Фейсбуке призывают всех людей доброй воли присоединяться к ним.

Священник и правозащитник Григорий Михнов-Вайтенко создал петицию под названием «Лишь бы не было войны», которую также подписало немало россиян. Священнику угрожают, но он не отказывается от своей подписи.

6 февраля отставной генерал-полковник Леонид Ивашов, глава Общероссийского офицерского собрания, призвал Владимира Путина покинуть пост президента и заявил, что война сделает русских и украинцев смертельными врагами. Также Ивашов отметил, что Путин пытается отвлечь россиян от проблем внутренней политики, переключая их внимание на межгосударственный конфликт. Обращение Ивашова к президенту и гражданам Российской Федерации опубликовано на сайте офицерского собрания.

Активисты демократической партии «Яблоко» 4 февраля потребовали перестать разжигать ненависть к Украине. Партия на своём сайте объявила о начале кампании против войны. По мнению демократов, российское правительство теряет связь с реальностью.

Также против войны агитирует непарламентская партия «ПАРНАС», которая поддерживает объединение с НАТО. Именно эта партия инициировала протесты в Кирове. Заместитель председателя партии Константин Мерзликин в беседе с «Голосом Америки» подчеркнул, что Россия и Украина могут жить в едином европейском пространстве, где уважаются права человека.

Однако многие россияне активно выступить против войны не готовы. Это неудивительно: одни граждане слишком запуганы режимом, способным арестовать подростка за репост «ВКонтакте», и сосредоточены на выживании, другие не хотят потерять мизерные привилегии, полученные за лояльность, третьи заняты протестной деятельностью, рискуя здоровьем и потерей работы, но фиксируют внимание на внутриполитических эксцессах. 

Так, недавно были покалечены полицией и арестованы экоактивисты — защитники Троицкого леса, вырубаемого под застройку. Экоактивизм в России приобрёл большой размах: окружающая среда сильно страдает из-за амбиций застройщиков, и на улицу стали выходить рядовые граждане, до этого считавшие себя аполитичными. Но тянуть «два активизма», антивоенный и экологический, у многих нет сил.

Известная российская блогерка Янгмаша не так давно написала скандальный пост об отсутствии сплочённого антивоенного движения в России (орфография и пунктуация сохранены): «Пытаться на фоне омикрона и признания всех активистов фбк террористами воззвать к совести россиян мол в 2014 вы выходили, а в 2022 нет это как-то ну жестко, нет? Может потому что там ещё немного меньше пизды можно было за политический активизм получить? Может потому что в прошлом году уже росгвардия не стеснялась студентов шокерами бить? Может потому что садиться за политику на 15 суток есть возможность не у всех?»

Тем не менее, бунтовать против масок и вакцинации тысячи людей не боятся (на фоне омикрона, да-да), избивать жён и детей не боятся, ломать на улице скамейки и бить стёкла в чужих машинах не боятся, а выйти против войны, которая с большой вероятностью вытянет из тебя, россиянин, последние жилы, уже страшно. Нужно подумать, а что будет через пару лет, если люди станут выходить на улицу ещё реже? Не станет ли Росгвардия бить шокерами не только студентов на митинге, но и случайных людей, которые не так посмотрели в сторону его величества мента? Не признают ли рядового гражданина террористом за рассказанный в курилке анекдот про Путина? Не станет ли иностранной агентессой пенсионерка, которой двоюродный внук из США прислал пятьсот долларов? Не посадят ли тебя, российский читатель, за «политику», когда «политикой» посчитают абсолютно всё, что не угодно властям? 

А что ты будешь есть, когда цены в очередной раз повысят, а продуктов станет ещё меньше? Ведь силы воюющего государства брошены на поддержку оборонной промышленности, санкции по вождю и его подпевалам не бьют, а ты выживай как хочешь. Война с соседями — это не фантастическая история о далёкой Галактике, и вскоре, к сожалению, многим придётся в этом убедиться на собственном опыте.

Сопротивление безумным путинским планам растёт, но медленно, и чем медленнее россияне идут к площади, тем быстрее начнётся никому, кроме президента и олигархов, не нужная отвратительная бойня. 

Журналистка Виктория Ивлева, побывавшая во многих горячих точках, заявила: «Ни одно правительство не начнёт войну, если не будет понимать, что за его спиной стоит народ, который эту войну молчаливо одобрит. Мы сегодня молчим». Виктория участвует в проекте «Громче голос свободных людей: против войны», который можно увидеть на Youtube.  

Выступать против войны россиянам логично не только ради украинцев, но ради самих себя. Можно представить, сколько солдат вернётся домой в гробах, как пострадает российская экономика от новых санкций и как война ударит по рядовым россиянам, которым во многих странах не будут давать визы как гражданам государства-людоеда. У жителей России и так плохая репутация за пределами страны, но война сделает её гораздо хуже. Не говоря о том, что присвоение новых территорий на этот раз может не выгореть. В Украине около 40 млн жителей, значительное количество которых уже ненавидит русских, и виной тому не пропаганда полумифических бандеровцев, а действия российских властей. В украинской армии служит две сотни тысяч человек, ее резерв составляет миллион, и у этих людей есть серьёзная мотивация сражаться. Даже если российская армия разнесёт часть Украины в клочья, не факт, что это поможет удержать Украину под властью империи.  

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Почему россиянам стоит протестовать против войны с Украиной appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Der Krieg ändert sich nie: Stellungnahme der Zeitschrift “Nihilist” bezüglich eines möglichen Angriffs auf die Ukraine

Der russische Staat schüchtert die Ukraine weiterhin mit einer Militärinvasion ein. Diesmal gehört zu den Plänen des diktatorischen Regimes von Wladimir Putin ein offener, umfassender, konventioneller Krieg durch die reguläre Armee. Um seine Absichten zu bestätigen, demonstriert das „Bruderland“ seine Transportzüge voller Militärausrüstung, welche an die ukrainische Grenze transportiert werden, sowie Hunderttausende von Soldaten und gespendeten Vorräten von Blut.

Gleichzeitig präsentiert die Führung von Moskau dem Westen absurde Ultimaten und verbreitet über ihre Propagandisten weltweit ein manisches geopolitisches Narrativ: Das Militärbündnis der Nato habe sein Versprechen bezüglich der Osterweiterung nicht eingehalten.

Russische Diplomaten fordern, dass die NATO schriftlich zusagt, Ukraine und Georgien nicht in ihre Reihen aufzunehmen und drohen, dass die westliche Welt eine harte Antwort bekommen würde, wenn diese Bedingung nicht erfüllt werde. Offensichtlich ist die Antwort ein Angriff auf die Ukraine, welcher durch die wahnsinnige Konzentration russischer Truppen an unseren Grenzen bestätigt wird.

Natürlich sind solche Forderungen an den Westen, sowie Vorwürfe des Verrats nicht vorhandener Versprechen durch die NATO, nur eine weitere Manipulation, um die Aufmerksamkeit der Welt von einer einfachen Tatsache abzulenken: In Moskau tagt eine faschistische Regierung, dermaßen befreit von innerer Kritik, dass es wegen unverständlicher und unnötiger Ziele einen weiteren Krieg in Europa beginnen kann.

In Russland gibt es weder eine Opposition noch demokratische Institutionen, welche die Entscheidungen der Führung beeinflussen könnten. Die russische Bevölkerung kann die außenpolitischen Entscheidungen ihrer Regierung entweder unterstützen oder ablehnen, jedoch spielt es keine Rolle. Die Kreml-Regierung wird von niemandem gewählt oder kontrolliert, ihre Politik keimt lediglich im Kopf des narzisstischen Diktators und seiner besessenen Generäle auf. Wir haben keine genauen Informationen über die Motive der russischen Führung aufgrund der Intransparenz ihrer Entscheidungen und ihrer allgemeinen Absurdität.

Die einzig schlüssige Hypothese, die unser Magazin aufstellen kann, ist, dass die herrschende Klasse Russlands am Rande einer politischen und wirtschaftlichen Krise steht und bereit ist, alles zu tun, um den eigenen Untergang hinauszuzögern. Falls Putins System die Finanzströme verliert, welche in den vergangenen Jahrzehnten für Loyalität gesorgt haben, wird sein Konstrukt zusammenbrechen.

Die Entscheidungsträger im Kreml wollen das Schicksal von Viktor Janukowitsch und seiner Verbündeten nicht teilen. Am Beispiel der ukrainischen Revolution von 2014 verstehen sie, dass sie nicht nur Positionen, sondern auch ihre Köpfe verlieren werden. Der russische Staat wiederum wird die Rolle des militarisierierten Imperiums für eine lange Zeit verlieren. Angesichts der Herausforderungen der Zeit und der moralischen Verkommenheit ihrer Regierung und des Staates können sie sich weder Zugeständnisse leisten, noch die Kontrolle zu verlieren. Schließlich ist das russische Regime nicht nur eine ideallose Kleptokratie, sondern auch ein bunter Hexenkessel verschwörerischer Weltanschauungen, fetischisierter Nostalgie, totalitärer und autokratischer imperialer Vergangenheit und krankhafter Urteile über Mensch und Welt.

Russische Generäle, Regierungsbeamte und Berater des Diktators sind eine tollwütige Brut, deren Tage längst gezählt sind. Bereit dafür, alle in ihrer Reichweite in die Hölle mitzunehmen. An der russisch-ukrainischen Front haben wir einen Konflikt, der nicht durch Versöhnung und gegenseitige Zugeständnisse gelöst werden kann, da dies kein Streit zwischen gleichberechtigten Gegnern über außenpolitische Fragen ist. Es ist ein Konflikt zwischen einem Regime und seiner ehemaligen Kolonie, bei dem es ihrerseits um Beherrschung und Versklavung und unsererseits um Emanzipation und Entkolonialisierung geht. Die Ukraine bewegt sich auf einen demokratischen Wandel zu und obwohl dieser bisher eher schwach ist, ist Putin bereits unzufrieden.

Unserer Ansicht nach ist Russlands Position in diesem Konflikt, zu glauben, dass die Unabhängigkeit der Ukraine eine tödliche Bedrohung für ein halb zerfallenes russisches Imperium darstellt und je weiter sich die Ukrainer von der „russischen Welt“ entfernen, desto größer ist die Bedrohung für ihre Kolonisierer. Der Kreml glaubt, dass die „historische Mission“ Russlands weiterhin als Vorbild zu betrachten, scheitern wird, wenn seine nächsten Nachbarn, die ehemaligen Sowjetrepubliken, die für diktatorischen Regierungsformen viel zu zerstörerischen und emanzipatorischen „westlichen Werte“ übernehmen. Der aktuelle Krieg kann in dem Sinne nicht friedlich gelöst werden, da die Ukraine nichts von Russland will, außer die Unterdrückung zu beenden, die besetzten Gebiete zu befreien und für die Schäden und alle Verluste aufzukommen. Die Ukraine hat Russland nicht angegriffen oder auch nur versucht, Bürger mit russischer Identität zu diskriminieren: Russischsprachigkeit und russische Kultur sind immer noch Zeichen der Zugehörigkeit zu einem privilegierten Umfeld. Die erfolgreichsten Politiker und Geschäftsleute der Ukraine sind russischsprachig (zumindest bis 2014) und haben einen russischen kulturellen Hintergrund.

Unter solchen Umständen sind Versuche, die ukrainische Sprache als einzige Amtssprache zu etablieren und die Quoten dafür im kulturellen Raum durchzusetzen, die einzig logische Antwort auf die zuerst sanfte und dann immer brutalere Art der imperialen „russischen Welt“. Und selbst bedeutende Erfolge bei der Ukrainisierung, De-Russifizierung und Dekommunisierung (trotz all ihrer Mängel und offen gesagt falschen und teils illegalen Entscheidungen) schaffen keine Hindernisse für diejenigen, die auf Russisch kommunizieren und russische Kulturprodukte konsumieren möchten. Es ist offensichtlich, dass eine positive Lösung des Konflikts mit Russland, nur im Falle einer starken Verteidigungsfähigkeit und politischen Offenheit, eines Kurses der Demokratisierung und des ideologischen Pluralismus, sowie Stärkung der  Zivilgesellschaft und Bildung funktionierender Institutionen der Ukraine möglich ist.

Die Pazifisten fordern, dass die Ukraine ihren „Stolz“ schluckt, sich mit dem Unterdrücker an den Verhandlungstisch setzt und im Austausch für Frieden ihre politische Unabhängigkeit und alle demokratischen Errungenschaften der letzten Jahrzehnte aufgibt. Wenn dies passiert, haben die Ukrainer keinen Platz in der Ukraine, und jeder, der mit dem neuen Regime nicht einverstanden ist (in der naiven Hoffnung, dass die Ukrainer nach dem Frieden zu russischen Bedingungen ihre politische Führung frei wählen können), wird entweder auswandern, als Gewissensgefangener im Gefängnis verrotten oder von den Handlangern des Regimes für die Einschüchterung anderer getötet werden. Russland wird nicht aufhören, Repressionen zu fordern und diese umsetzen, bis die Ukraine aufhört, etwas anderes als eine Verwaltungseinheit zu sein.

Aus diesem Grund ist sich die Redaktion unserer Ausgabe bewusst, dass die einzig mögliche Antwort auf die russische Invasion die Verteidigung der Ukraine ist. Wir rufen unsere Leser dazu auf, der Panik nicht zu verfallen und Anstrengungen zu unternehmen für unser friedliches Überleben als souveränes Volk. Sie können den Feind direkt mit der Waffe in der Hand aufhalten, sich um die Verwundeten kümmern, der Versorgung des Militärs helfen, der Organisation für Selbstverteidigung der Zivilbevölkerung beitreten u.v.m. Jegliche Hilfe ist unbezahlbar, denn wir haben was zu verlieren. Wir können an etwas glauben oder nicht, wir können unterschiedlicher Meinungen sein, aber wir sind alle vereint in gemeinsamer Sache – Verteidigung unserer Freiheit und einer unperfekten, aber demokratischen Republik. Solange die Gefahr nicht abgewendet ist, sind interne Konflikte lediglich eine Hilfe für den Feind, der sich nicht um uns und unsere Träume kümmert und unsere bürgerliche Identität hasst. Wir haben etwas, wofür es sich lohnt zu sterben, und am wichtigsten – unsere Opfer werden nicht vergeblich sein.

Wenn Sie nicht in der Ukraine leben, aber unseren Befreiungskampf unterstützen, können Sie mit Geld oder Ihrer eigenen physischen Präsenz helfen – als ziviler und militärischer Freiwilliger, Korrespondent, Streamer oder einfach nur als Blogger. Wir begrüßen jede Form internationaler Solidarität und alle Versuche, der Welt die Wahrheit über unseren Kampf und die aggressiven Aktionen des Nachbarimperiums zu zeigen.

/Übersetzung: Rost Likholat

Ukrainisch

The post Der Krieg ändert sich nie: Stellungnahme der Zeitschrift “Nihilist” bezüglich eines möglichen Angriffs auf die Ukraine appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Війна ніколи не змінюється. Позиція «Нігіліста» щодо ймовірного вторгнення в Україну

Російська держава продовжує залякувати Україну військовим вторгненням. Цього разу серед планів диктаторського режиму Володимира Путіна — відкрита, повномасштабна, конвенційна війна силами регулярної армії. Для підтвердження своїх намірів «братня країна» демонструє всьому світу ешелони бойової техніки, що рухаються до українських кордонів, сотні тисяч солдатів і навіть банки крові. Одночасно з цим керівництво Москви висуває Західному світу абсурдні ультиматуми й тиражує устами своїх пропагандистів з усього світу маніакальний геополітичний наратив — мовляв, військовий альянс НАТО не стримав обіцянки, нібито даної під час розпаду СРСР, що він утримається від розширення на схід Європи.

Російські дипломати вимагають від НАТО дати якісь «письмові обіцянки» не приймати до своїх лав Україну та Грузію, погрожуючи, що в разі невиконання цієї умови Західний світ побачить жорстку відповідь. Вочевидь, ця відповідь — напад на Україну, адже саме про це може свідчити шалена концентрація російських військ довкола наших кордонів.

Звісно, вимоги до Заходу, так само як і заяви про якусь «зраду» неіснуючих обіцянок з боку НАТО, — просто чергова маніпуляція для відвернення уваги світової спільноти від одного простого факту: в Москві засідає фашистський уряд, настільки зачищений від внутрішньої критики, що здатен розпочати ще одну війну в Європі заради нікому не зрозумілих і непотрібних цілей.

В Росії немає ані опозиції, ані демократичних інституцій, що здатні вплинути на рішення керівництва. Росіяни можуть як підтримувати зовнішньополітичні рішення свого уряду, так і не погоджуватися з ними, і це не має жодного значення. Кремлівський уряд ніким не обирається і ніким не контролюється, а його політика проростає в головах самозакоханого диктатора і його навіжених генералів. Ми не маємо точної інформації про мотиви російського керівництва через непрозорість ухвалення рішень та їхню загальну абсурдність.

Єдина робоча гіпотеза, яку може висунути редакція нашого журналу — це те, що правлячий клас Росії опинився на порозі політичної та економічної кризи і здатен до будь-яких дій, аби відтермінувати власну загибель. Якщо путінська система втратить фінансові потоки, які в минулі десятиліття забезпечували лояльність громадян, її чекає колапс.

Люди, відповідальні за ухвалення рішень у Кремлі, не хочуть собі долі Віктора Януковича та його поплічників, і на прикладі української революції 2014 року розуміють, що втратять не лише посади, але й голови — а російська держава надовго втратить роль мілітаристської імперії. Вони не можуть собі дозволити поступки через виклики часу та моральну застарілість свого уряду й держави, і також не можуть втратити кермо. Адже російський режим — не лише безідейна клептократія, а на додачу ще й казан з насиченого конспірологічного світогляду, фетишистської ностальгії за тоталітарним і самодержавним імперським минулим та хворобливих суджень про людину й світ. Російські генерали, урядовці та радники диктатора — це навіжене кодло, чиї дні вже давно спливають. Воно готове забрати з собою до пекла усіх, до кого зможе дотягнутися.

На російсько-українському фронті ми маємо конфлікт, який не можна розв’язати примиренням та взаємними поступками, адже це не суперечка рівнозначних опонентів довкола сторонніх питань. Це конфлікт між імперією та колишньою колонією, предмет якого — домінування й уярмлення, з їх боку, та емансипація і деколонізація, з нашого. Україна рухається у напрямку демократичних змін, і, хоча вони досить слабкі, у Путіна це вже викликає незадоволення.

На наш погляд, позиція Росії у цьому конфлікті полягає у переконанні, що незалежність України є смертельною небезпекою для недорозваленої російської імперії, і чим далі українці віддаляються від «русского мира», тим страшнішою є загроза для росіян. У Кремлі вважають, що «історична місія» Росії провалиться, якщо її найближчі сусіди — колишні радянські республіки — приймуть «західні цінності», руйнівні для диктаторської влади та несумісні з Москвою в якості взірця.

Поточну війну неможливо вирішити мирним шляхом у тому сенсі, що Україна й так нічого не хоче від Росії, крім як припинити гноблення, звільнити захоплені території та компенсувати завдані збитки, шкоду і всі втрати. Україна не нападала на Росію і навіть не пробувала дискримінувати громадян з російською ідентичністю: і досі російськомовність та дотичність до російської культури є ознаками приналежності до певного привілейованого середовища. Найуспішніші політики та бізнесмени України — російськомовні (принаймні до 2014 року) та мають російський культурний бекграунд.

За таких обставин спроби ствердити українську мову як єдину офіційну та вибити для неї квоти в культурному просторі — єдина логічна відповідь на спершу м’яку, а потім і грубу силу імперіалістичного «русского мира». І навіть значні успіхи в українізації, дерусифікації та декомунізації (попри усі їхні недоліки та відверто хибні та навіть протиправні рішення) не створюють жодних перешкод для тих, хто бажає спілкуватися російською мовою та споживати російський культурний продукт.

Очевидно, що позитивне розв’язання конфлікту з Росією можливе лише за умови міцної обороноздатності та політичної відкритості України, її курсу на демократизацію та ідейний плюралізм, сили громадянського суспільства та його уваги до формування й роботи інституцій. Пацифісти вимагають, аби Україна притиснула свою «гордість» та сіла за стіл переговорів із гнобителем, і в обмін на мир віддала свою політичну незалежність і всі демократичні здобутки останніх десятиліть. Якщо так станеться, українцям не буде місця в Україні, і всі незгодні з новим режимом (наївно сподіватися, що після миру на умовах Росії українці зможуть вільно обирати своє політичне керівництво) або подадуться в еміграцію, або згниють у застінках як в’язні сумління, або будуть вбиті посіпаками режиму для науки іншим. Росія не припинить вимагати репресій і втілювати їх, аж поки Україна не припинить своє існування як щось більше за адміністративну одиницю.

Саме тому редакція нашого видання вважає, що єдина можлива відповідь на ймовірне російське вторгнення — це участь в обороні України. Ми закликаємо своїх читачів не піддаватися паніці й докласти зусиль для нашого спільного виживання як суверенного народу. Ви можете безпосередньо стримувати ворога зі зброєю в руках, дбати про поранених, допомагати забезпеченню військових, долучатися до організації самозахисту цивільного населення тощо. Будь-яка допомога безцінна, адже нам є що втрачати. Ми можемо вірити у щось або ні, ми можемо мати різні переконання, однак нас усіх об’єднує спільна справа — свобода і захист, хай і недосконалої, але демократичної республіки. Допоки ми її не відстоїмо, будь-які внутрішні конфлікти лише допомагатимуть ворогу, якому плювати на нас і на наші мрії, і який ненавидить нашу громадянську ідентичність. Нам є за що помирати, і найголовніше — наші жертви не будуть марними.

Якщо ви не живете в Україні, однак вболіваєте за наш визвольний похід, ви можете допомогти грошима або власною фізичною присутністю — у ролі як цивільного, так і військового добровольця, кореспондента, стрімера чи просто блогера. Ми будемо раді будь-якій формі інтернаціональної солідарності та усім спробам показати світу правду про нашу боротьбу і загарбницькі дії сусідньої імперії.

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Війна ніколи не змінюється. Позиція «Нігіліста» щодо ймовірного вторгнення в Україну appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Анархизм в сериале «Дом совы»: Дисней и riot girls

Подростковый диснеевский сериал «Дом совы» (2019-2021) известен далеко за пределами США, его рейтинг на IMDB и некоторых других западных сайтах, собирающих статистику просмотров и оценок, превышает отметку 8. Но в конце августа 2021 года проект был заморожен на неопределённое время. Не хотелось бы прибегать к кухонной конспирологии, но поневоле закрадывается мысль: может быть, дело в популяризации анархизма, без которой сценаристы фильма не обошлись?

Консерваторов в «Доме совы» возмущает так называемая «повесточка», под которой подразумеваются правозащитные идеи и репрезентация меньшинств. Характерно, что второй сценарист сериала — Алекс Хирш, создатель комедийного фэнтези-сериала «Гравити Фоллс», не так давно выразивший возмущение лицемерием студии «Дисней»: продюсеры сначала вырезают гей-сцены, чтобы не потерять кассу в гомофобных Китае и России, а потом кричат о своей невероятной толерантности. После его демаршей студия, видимо, решила окончательно дать ЛГБТ-повестке зелёный свет, и Хирш со своей подругой Даной Террас, которой и принадлежит идея «Дома совы», разработали проект, на чьем фоне отдыхает даже новая версия «ШиРы».

«Дом совы» кто-то назвал подобием «Гравити Фоллс», но с более оригинальной рисовкой и ведьмами-лесбиянками. Его главные героини — четырнадцатилетние бисексуалки, темнокожая латиноамериканка Лус и белая Эмити, которые в первом сезоне враждуют, а во втором становятся парой. Женские персонажи представлены очень разнообразно, в духе бодипозитива, — тут есть женщины всех возрастов и типов сложения. Особенно консерваторов возмутило появление небинарного персонажа Рейн Уиспер, акушерский пол которого или которой определить невозможно. Рейн использует местоимение they.

Но самое интересное, что наставница Лус, ведьма Ида, открыто позиционирует себя как «главного врага государства» и фриганит на мусорках. Цветными и негетеросексуальными героями сейчас в США никого, кроме фанатичных трампистов, не шокировать, а вот анархо-повестка, проведённая сквозь сериал достаточно тонко и ненавязчиво, привлекает внимание. Бунтарей в американской поп-культуре, опять же, полно, только Ида собирает анархо-бинго. Это отметил англоязычный видеоблоггер QuirkQuartz в обзоре «Eda Clawthorne Is An Anarchist | Owl House».

Со стороны может показаться, что «Дом совы» переполнен плакатной дидактикой, а фантазия его авторов тонет в море повестки. Это не так. Уступая психоделическим притчам вроде «По ту сторону изгороди», сериал, тем не менее, удивляет босхианской эстетикой и нестандартной графикой, а банальные на первый взгляд сюжетные повороты поданы под неожиданным углом. Например, соперничество девочек-волшебниц из магической академии оборачивается не победой одной из них, вдобавок прихватившей красивого или богатого мальчика, а примирением и бисексуальным романом. Дана Террас берёт фольклорные или книжные истории о женском соперничестве и выворачивает их наизнанку. Сестра-«государственница» поначалу воюет с сестрой-анархисткой, но переходит на её сторону, а скандалы из-за отношений с мужчиной тут, кажется, почти никого не интересуют. Женщины активно взаимодействуют с другими женщинами на всех уровнях, от политического до любовного, и, как сказала моя знакомая, «очень похожи на людей, а не на кукол: сразу видно, что главная сценаристка — женщина».

Ведьма Ида Клауторн тоже похожа на живую женщину, а не на куклу. Но этот типаж характерен скорее для западных стран. Она — прихиппованная бунтарка лет сорока пяти, этакая слегка постаревшая riot girl 90-х, которая так и не переросла молодёжный бунт и способна научить маленьких девочек плохому. Она укрывает у себя нелегалку Лус — попаданку из «нормального» мира, не обладает ни малейшим пиететом перед богачами и бегает от полиции, всякий раз обманывая копов. Ида полуиронически противопоставляет государственным ведьмовским ковенам свой «Ковен плохих девочек». В школе магии она хулиганила и плохо училась, но не из-за отсутствия таланта, а из-за необходимости выбрать одну специальность вместо изучения нескольких практик. Ида предпочитает магию хаоса, эклектику, позволяющую смотреть на вещи с разных сторон, а магическая школа Кипящих Островов при всей своей, как принято говорить, инклюзивности этого не прощает.

Нет ли тут сатиры на современное западное общество, которое, принимая и цветных, и ЛГБТ, и мигрантов, и людей с инвалидностью, параллельно усиливает социальное давление, пропагандирует культ потребления и отнимает у рядового гражданина возможность полноценно реализоваться в разных областях? Если это, конечно, не реализация в диапазоне от уборщика до оператора «Амазона», которому правила даже в туалет выйти не позволяют?

Конечно, фриганство и хаотичность обаятельной раздолбайки Иды пригламурены — это же «Дисней». Даже рытьё в помойках романтизировано: ведьма и её помощник ищут там интересные артефакты и вещи, попавшие через портал из мира обычных людей, а потом это перепродают. Ещё любопытнее выглядит метафора психической болезни: Иду по глупости прокляла собственная сестра (намёк на развитие ментальных заболеваний из-за семейного абьюза), и теперь ведьме нужно пить специальное лекарство, чтобы превращаться из крылатого чудовища в человека.

Таким образом, авторы подают ментальное заболевание как беду, а не вину больного, который вполне вменяем, если вовремя принимает препараты. Поднята и проблема повышения толерантности к лекарству, дозу которого нужно увеличивать, и тема обращения менталок себе на пользу: Ида учится контролировать приступы и трансформироваться в гарпию по собственному желанию, чтобы защищать друзей. Возможно, ребёнок поймёт эту сюжетную ветку как «сказочную», но для взрослого человека, преодолевшего психические проблемы, всё слишком прозрачно.

Авторам также свойственна сдержанная ирония в адрес анархистов: как ни бунтуй, ради друзей порой приходится идти на компромиссы. Чтобы Лус, мечтающую стать ведьмой, приняли в академию, Ида вынуждена примириться с директором, который когда-то выгнал её.

Ида вообще заботливая, умеющая дружить женщина, хотя она не сентиментальна, саркастична и довольно стервозна. В традиционной патриархальной культуре женщину-чайлдфри, которая не интересуется браком и бытовым обслуживанием мужчин, а мозговыносящих любовников отправляет туда, откуда пришли, принято изображать ненавидящим детей монстром. Но в «Доме совы» ясно показано, что нежелание обременять себя семьёй само по себе не монструозно, а нейтрально, и в чудовище Ида превращается по совершенно другой причине.

Забавны и отсылки к викканству, которое ряд феминисток, в том числе анархистских, считают эмансипаторной практикой. Когда культ магического мышления перевешивает рационализм, женщина снова попадает в патриархальную ловушку, но на Кипящих Островах анархо-ведьмачество — метафора скорее творчества и свободы, чем болезненного эскапизма.

Отношения в духе «эксцентричный наставник и странноватый ученик-подросток» давно стали шаблоном, и можно вспомнить сотни таких пар: от Наруто и Джирайи до мальчика-изгоя и антропоморфного медведя из аниме «Ученик чудовища». Но сейчас перед нами более редкий — женский вариант этого тропа: слегка циничная анархистка средних лет и пацанка, похожая на мальчика-гика. Следить за сломом шаблона очень интересно. 

В новых сериях Ида и Лус противостоят олицетворению худшего, что есть в государственной системе, — королю Белусу, который дурит народ, манипулирует приближёнными и скрывает стремление к абсолютной власти под «демократической» ширмой. Не случайно он всё время носит маску. Это новый патриархат, загримированный под правовое государство равных возможностей, более мягкий, но способный стать не менее деструктивным, чем старый. На этом месте история обрывается, но, так как сериал, несмотря на двойное дно, подростковый, зрителей в итоге должен ждать счастливый финал.

Можно сколько угодно гадать, это сатира на анархизм иксеров и ранних миленниалов или на американскую демократию; anarchosploitation (по аналогии с blackploitation и другим попсовым эксплуатационным кино) или искренняя трансляция убеждений феминистки Даны Террас, но вы представляете, чтобы в Украине или России на самом статусном телеканале показывали мультфильм о, скажем, четырнадцатилетней бисексуальной армянке Лусинэ, стриженой под мальчика, её славянской гёрлфренд-лесбиянке, её друге — азиатском мигранте и её наставнице — чудаковатой фриганке, которая лечится от шизофрении, ходит на митинги протеста, а в молодости состояла в анархистском синдикате? И чтобы эти персонажи обладали харизмой, а не напоминали опасных городских отщепенцев из грязной подворотни, к которым лучше не приближаться? Да, славянский аналог «Дома совы» мог выглядеть именно так.   

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Анархизм в сериале «Дом совы»: Дисней и riot girls appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Hirsh Glick. Shtil, di nakht iz oysgeshternt

Холодного балтійського літа гарячого і непростого 1942 року молодий єврейський поет з Вільнюса, Гірш Глік (1922 — 1944), який був в’язнем вільнюського гетто й активним учасником підпільної єврейської антинацистської Об’єднаної партизанської організації (Fareynikte Partizaner Organizatsye, створена 21 січня 1942 року; до її складу входили комуністи, соціалісти-бундисти і сіоністи), написав пісню на їдиші: Shtil, di nakht iz oysgeshternt («Тиха ніч повна зірок», дослівно), що також відома під назвою Partisaner lid («Пісня партизан»).

Слова натхненні вдалою першою бойовою операцією підпільників і підпільниць гетто — нападом на німецький військовий ешелон поблизу Вільнюса. Сама ж пісня присвячена молодій бойовчині Вітці Кемпнер (1920 — 2012), яка разом з Іциком Мацкевичем підірвала потяг, закидавши його ручними гранатами.

Цікавим є той факт, що Гірш Глік, як мешканець етнічно-різноманітного й мультикультурного регіону, для позначення пістолета використав у тексті 3 слова: shpayer (місцева говірка Вільнюса), nagan (термін, що на територіях колишньої Російської імперії зазвичай використовувався для позначення револьвера Nagant M1895), та pistoyl.

Пісня на їдиші

Тиха ніч, сіяють зорі (Партизанська пісня)

Тиха ніч, сіяють зорі,
І мороз пече в грудях.
Вчив тебе, чи ж не забула,
Пістолет тримать в руках?
В кожушку та дівчинонька,
Міцно все стиска Наган.
Любе личко з оксамиту
Несе помсту недругам.
Чути постріл серед лісу —
Вцілив точно револьвер.
Вже спинилася автівка,
Гауптман щойно помер.
До схід сонця поверталась,
У кучерях сніг білів.
Крок до волі й перемоги,
Проженемо ж ворогів.

/Поетичний переклад: Борис Оглавенко

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Hirsh Glick. Shtil, di nakht iz oysgeshternt appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Західні ліві починають вбачати у путінській Росії загрозу. Наскільки вони послідовні?

Редакція «Нігіліста» надзвичайно цінує потуги західних прогресистів і лівих до підтримки вільної України та її громадянського суспільства, зокрема у темі російсько-української війни. Майже вісім років наша країна страждає від невиправданої військової агресії, окупації Криму та Донбасу, репресій проти їхніх мешканців, незліченних операцій впливу через корумпованих політиків і їхні медіа, терористичних актів та інших завуальованих спроб кремлівського режиму повалити нашу незалежність і долучити країну до розбудови нового-старого блоку пострадянських диктатур, що хотіли чхати на свободу та справедливість. 

Серед західних лівих існують різні погляди на українсько-російську війну. Якщо 2014 року найпомітнішими були ті, що повторювали російську дезінформацію щодо подій в Україні й подекуди навіть ставали на бік маріонеткових «ДНР» і «ЛНР» чи проросійських кримінальних угруповань Криму, звинувачуючи Київ у «фашизмі» та «утиску прав російськомовних громадян», то тепер дедалі більше чути тих, хто не підміняє соціальний радикалізм геополітикою. Західні ліві, що відіійшли від заіржавілих рейок ідеології, колись керованої з Кремля, врешті почали бачити в російському режимі загрозу демократичним цінностям, правам людини, різноманіттю та інших досягнень людської емансипації. Однак їм часом не вистачає усвідомлення динамічності сучасного світу та політичної волі відкинути наративи, що спотворювали дійсність уже півстоліття тому, а нині просто дозволяють Кремлю паразитувати на пацифістських та гуманістичних ідеалах лівих.

«Нігіліст» публікує заклик британського лівого журналіста Пола Мейсона до інших західних лівих протистояти Росії та підтримати Україну. Редакція не погоджується з деякими думками Мейсона, зокрема там, де він пропонує Заходу припинити воєнну допомогу Україні для оборони від російського вторгнення, що стало загрозою номер один у 2021 році, відколи війська ВС РФ почали концентруватися на українських кордонах. Мейсон вважає, що лише мирні методи та дипломатія можуть зупинити перспективу великої війни, у яку може бути втягнена уся Європа, і пропонує Україні відкинути побоювання щодо впливу Росії через «автономію» Донбасу та інші наслідки імплементації Мінських домовленостей — документа, що не має жодної юридичної сили й не відображає волі українського народу. 

Журналіст пропонує одночасно підтримати українську незалежність і загасити російський мілітаризм силою об’єднаного міжнародного лівого руху, що, зокрема, має протистояти розширенню військового альянсу НАТО, який буцімто непокоїть Росію та змушує її з переляку вбивати українців. Сила санкцій, інших видів міжнародного тиску, а також нерозширення альянсу, що самим своїм існуванням провокує Москву на війну з усім світом, буцімто має якось утихомирити Володимира Путіна та його генералів, що мріють пройтися залізною ходою через увесь світ і відновити могутність радянської імперії. 

Редакція «Нігіліста» впевнена, що альянс НАТО, який ніколи не вдавався до відкритої конфронтації з Росією і навіть був протягом десятиліть її партнером, не є справжньою загрозою Росії. Натомість російські твердження про західну агресію працюють як самозбутні пророцтва: на загрози, що існують переважно у його власній голові, Путін відповідає реальними військовими діями, внаслідок чого матеріалізується військова присутність НАТО на російських кордонах. Тож ми вважаємо, що прогресивним лівим не варто довіряти пропаганді Кремля та шукати з ним компроміси. Уявлення про світ, із яких виходить нинішній російський режим у своєму протистоянні з Заходом, є не лише хибними, але й глибоко реакційними.

Росія-Україна: хто агресор? Відповідь на статтю Ендрю Мюррея «зупинити війну»

«Нам нема куди відступати», – каже сьогодні Володимир Путін своїм генералам. «Невже вони думають, що ми сидітимемо склавши руки, поки вони створюють для нас загрозу?» В умовах, коли Росія накопичує війська біля кордонів України, викликаючи побоювання великомасштабного вторгнення, мета міжнародного робітничого руху має бути зрозумілою: запобігти війні між Росією та Україною. Я сподіваюся, що це могло б стати пріоритетом руху «Зупинити війну»: назвати один із найяскравіших прикладів військової агресії з часів вторгнення коаліції на чолі зі США до Іраку 2003 року.

Але це не так, як стверджує Ендрю Мюррей, колишній радник Джеремі Корбіна у статті, опублікованій 10 грудня на сайті «Зупинити війну». Мюррей стверджує, що агресором є США, а не Росія. Саме Джо Байден, а не Володимир Путін, виступає із погрозами, спрямованими на «розширення гегемонії США».

«Якщо в Україні відбудеться конфлікт, – пише Мюррей, – то більшість провини ляже на Захід».

Це формулювання схоже з позицією самого Путіна, який сьогодні попередив: «У разі продовження явно агресивної позиції наших західних колег ми будемо вживати відповідних військово-технічних заходів у відповідь».

Хто агресор? – не єдине питання, яке ставлять соціалісти, коли стикаються з можливістю війни. Більш фундаментальне питання: що стоїть на кону; який режим встановить агресор; чи загрожує війна нав’язуванням відносин економічного чи етнічного домінування?

Але зображення США та НАТО як агресорів стало переважним обґрунтуванням загрози Путіна напасти на Україну. Тож давайте розглянемо факти.

Чи намагається НАТО «захопити» Україну?

Звинувачення в тому, що США готують агресію проти Росії, ґрунтується на тому, що з 2008 року НАТО залишає двері відчиненими для вступу України до альянсу, а наразі загрожує великими економічними санкціями у відповідь на російське вторгнення.

Ендрю Мюррей стверджує, крім того, що «НАТО […] намагається захопити Україну шляхом просування НАТО прямо до кордонів Росії», Байден «озброює Україну до зубів, щоб вона могла чинити опір», «британські війська вже розміщені на Балканах, а військові НАТО просунулися на схід у бік Польщі».

Усе це не підтверджується фактами.

Спочатку давайте прояснимо питання розміщення військ, яке Мюррей називає «підтвердженнями». Вони добре підтверджені як російськими націоналістичними користувачами TikTok, так і журналістами, які користуються даними розвідки по відкритих джерелах (РВД).

Так, наприклад, лабораторія DFRLab Атлантичної ради оприлюднила супутникові знімки та пости користувачів соціальних мереж, які свідчать про масову та швидку концентрацію техніки як мінімум трьох російських загальновійськових армій у місцях збору на відстані удару від кордону. Жоден серйозний коментатор не заперечує, що Росія накопичує війська.

Щодо ймовірної «агресії» Байдена проти Росії шляхом «захоплення України», то факти такі: НАТО послідовно відмовляється дозволити Україні розпочати прискорену реалізацію «програми дій щодо членства», незважаючи на недавні прохання нинішнього Президента України Володимира Зеленського. І це незважаючи на те, що Україна досягла значного прогресу у виконанні критеріїв, встановлених для членства. Перспектив вступу України до НАТО немає.

Як наслідок, між НАТО та Україною немає гарантії взаємної оборони (стаття V). Це означає, що НАТО добровільно не вступить у війну з Росією, щоб захистити Україну. Для цього вона не має ні збройних сил, ні матеріально-технічної інфраструктури.

За іншою інформацією, яка лунає з усіх інших столиць країн НАТО, включаючи Вашингтон, наприклад, Міністр оборони Великобританії Бен Воллес, який дотримується консервативних поглядів, заявив минулого тижня: «Те, що Україна не є членом НАТО, це факт, тому вкрай малоймовірно, що хтось збирається надсилати війська в Україну, щоб кинути виклик Росії […]. Ми не повинні дурити людей, що ми це зробимо».

Продажі зброї США – хоча вони й прискорилися після того, як Путін мобілізував проти України у квітні 2021 року сили масштабу вторгнення – обмежуються переносними протитанковими та зенітними ракетами, колісними транспортними засобами, оборонними радарами, ракетними патрульними катерами та обладнанням для спостереження. США не надали жодних далекобійних чи важких озброєнь (хоча давній союзник Росії Туреччина поставила Києву озброєні безпілотники). Якщо ви хочете дізнатися, як виглядає озброєння до зубів, то зовсім не так.

Щодо Балкан, то Великобританія має близько 35 військовослужбовців, розміщених у складі миротворчих сил KFOR, які перебувають там з 1999 року. Як ці війська можуть загрожувати Росії, важко уявити, якщо ви знайомі з географією (див. карту).

Однак, можливо, Мюррей має на увазі, що Великобританія має війська в Прибалтиці. Великобританія має 800 військовослужбовців (з танками та важким озброєнням), розміщених у балтійській державі Естонія поблизу кордону з Росією, і близько 80 військовослужбовців разом із американськими силами у Польщі в рамках розширеної передової присутності НАТО (eFP). eFP була створена у відповідь на вторгнення до Криму у 2014 році на прохання країн Балтії, щоб утримати Росію від аналогічного вторгнення. У складі eFP завбільшки з бригаду приблизно чотири батальйони (порівняно з >80 батальйонами, розгорнутими Росією у протилежній частині України), і він знаходиться не в безпосередній близькості від України.

Розгортання як KFOR, так і eFP явно: а) символічне; б) оборонне. Потрібен дуже великий логічний стрибок, щоб інтерпретувати їхню присутність як елемент «агресії США проти Росії».

Збройні сили НАТО не «просуваються на схід до Польщі». НАТО, звичайно, розширилася на схід у 1990-х роках, і ви можете сперечатися про мудрість цього вчинку. Але Польща вирішила стати членом НАТО. Вона має на озброєнні вчетверо більше танків і бронетранспортерів, ніж британська армія, тому що вона серйозно (і, ймовірно, обґрунтовано) боїться, що інші країни НАТО не зможуть/не захочуть надіслати значні сили для її захисту у разі нападу Росії.

Коротше кажучи, жодного плану НАТО щодо «захоплення» України; жодної можливості вступу України до НАТО; жодного озброєння до зубів; жодної значної кількості британських військ на Балканах; жодного великого розгортання військ НАТО «на схід у напрямку Польщі» немає.

Насамперед, за умов нинішньої кризи НАТО не наполягає на розширенні в Україну: вона активно уникає цього.

Причина в тому, що немає ні політичної згоди на військові дії на захист України серед виборців країн-членів НАТО, ні бажання зробити це серед урядів країн НАТО, ні суспільної підтримки того рівня видатків на оборону, який був би необхідним для підтримки такого плану.

Проте є всі шанси, що Путін вирішить вторгнутися до України.

Якщо це станеться, це викличе першу великомасштабну конвенційну війну на європейській території з 1945 року, тобто, ймовірно, акт агресії, проти якого «Зупинити війну» має намір протестувати, попереджати та стримувати.

Погрози Путіна реальні

Якщо Росія нападе на Україну, то вона легко виграє перші бої. Найімовірніша форма нападу:

• воєнізована дестабілізація силами спецназу, як це сталося у Криму у 2014     році;
     
• повномасштабне вторгнення бронетехніки в одне або кілька міст та знищення української армії, що призведе до тисяч    жертв;
     
• стратегічні повітряні та ракетні удари по енергетичній та транспортній     інфраструктурі України з метою змусити     Київ капітулювати в умовах відключення     електроенергії;
     
• велике військово-морське зіткнення у Чорному морі з ймовірним знищенням кораблів та особового складу у масштабах, небачених із часів Фолклендської війни;
     
• велика кількість українців активно     чинитиме опір будь-якій окупації,     використовуючи партизанську війну.

Мета Путіна – створити у Києві маріонетковий уряд, скасувавши кольорову революцію 2014 року, внаслідок якої було повалено союзника Кремля Віктора Януковича, і змусити Київ визнати незаконну анексію Криму та Донбасу.

Це може бути перша велика конвенційна війна в Європі з 1945 року, яка відсуне у тінь розпад Югославії. Вона перетне психологічну червону межу у глобальному масштабі: покаже, що війна між «рівними противниками», тобто розвиненими країнами з танками та сучасними реактивними літаками, може вестись і в ній можна перемагати.

За всіма міжнародними правовими стандартами такий напад може бути агресивною війною. Це може стати порушенням національного суверенітету України та її права на самовизначення. Оскільки 8% із 42-мільйонного населення України заявили, що покинуть країну у разі вторгнення Росії, це також спричинить масштабну кризу біженців у Румунії, Польщі, Угорщині та Словаччині.

Це може призвести до заміни недосконалої, але функціональної демократію України, диктатурою Путіна, за якої заборонено всі демократичні опозиційні рухи. Вона усуне тиск, який чиниться нині ЄС та іншими західними урядами з метою поглиблення демократизації, свободи та верховенства закону в Україні.

Така війна, ймовірно, заб’є цвях у труну будь-якого життєздатного, заснованого на правилах геополітичного порядку.

Коротше кажучи, це війна, яку ліві повинні зупинити, якщо зможуть. Оскільки ми не маємо коштів для проведення транскордонного загального страйку, і ми не хочемо, щоб наші власні держави вступили у війну з Росією, ми можемо зупинити її, лише підтримуючи спроби демократичних держав стримати російську агресію.

Практично це означає, що лейбористи, ІСРП, німецька СДПН та інші соціал-демократи в урядах країн НАТО, якщо їх попросять, мають підтримати погрози адміністрації Байдена ввести санкції проти Росії для стримування військового нападу – тому що загроза санкцій є наразі єдиним важелем західних демократій.

Водночас ліві повинні закликати західні уряди до дипломатії, щоб стримати і Київ, і Москву, відродивши мирний процес Мінськ II, який стабілізував регіон після 2014 року, і від якого обидві сторони намагаються втекти.

Натомість стаття Мюррея по суті виправдовує аргумент Володимира Путіна про те, що Україна насправді не є країною, яка претендує на суверенітет.

Приймаючи логіку Путіна

Ендрю Мюррей закликає нас «визнати істинність твердження [Путіна] про те, що «у СРСР кордони між республіками ніколи не розглядалися як державні кордони, вони були номінальними у межах однієї країни».

Так само він закликає нас прийняти аргумент Путіна про те, що після 1991 року «люди відразу опинилися за кордоном, відірвані, цього разу реально, від своєї історичної батьківщини».

Це погляд Путіна на історію, але це не той погляд, який має більшість народу України.

З 1991 року Україна є суверенною, незалежною країною, хоч і з російськомовною, а в деяких випадках із такою, що ідентифікує себе як росіяни, меншістю, зосередженою на Донбасі та в Криму.

Вона стала окремою країною, бо коли СРСР розпався, виявилося, що радянська бюрократія розділена на вкрай націоналістичні кримінальні олігархії. І тому, що при своєму народженні СРСР замислювався як союз національних республік, а не як мовна держава з «номінальними» внутрішніми кордонами. (Саме про таке бачення Росії мріяли великоруські шовіністи в сталінську епоху, і путінські погляди є наслідком цього).

У 2014 році, після того як український народ рішуче повалив промосковський маріонетковий уряд, Росія силою анексувала Крим, а потім направила воєнізовані формування до Донецька і Луганська для створення там «народних республік», які відкололися. У процесі цього вона була причетна до збиття малайзійського цивільного авіалайнера, внаслідок чого загинуло 298 безневинних людей. Варто нагадати, що поштовхом до цього послужило бажання України підписати торговий договір із ЄС – і це не мало жодного стосунку до НАТО.

Якби Мюррей просто просив лівих визнати, що російськомовна меншість в Україні має право на самовизначення, як каталонці в Іспанії, і що статус Донбасу та Криму має бути врегульований, цей аргумент міг би мати сенс. Але він потребує значно більшого.

По-перше, він оббілює незаконну анексію Криму Росією. Він стверджує, що революція Євромайдану 2014 року дала Путіну привід для «повернення Кримського півострова під російський суверенітет», процес, який був «відносно мирним та був ратифікований референдумом мешканців півострову».

Але Крим був «повернений під російський суверенітет» внаслідок незаконного збройного вторгнення. Саме така позиція висловлена ​​у численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН: анексія Криму була «незаконною та порушенням міжнародного права» та порушенням угоди 1994 року, відповідно до якої Україну спонукали відмовитися від ядерної зброї.

Референдум, який ратифікував анексію, за всіма об’єктивними даними, був сфальсифікований і зазнав масового шахрайства. Офіційна явка в 97%, згідно з документом російського міністерства закордонних справ, який просочився в Інтернет, насправді склала 40% – таким чином, більшість у 55% за анексію склала всього 22% кримських виборців. Безперечно, Путін переміг на референдумі, але це була пародія на демократію, яку не може виправдати жоден соціаліст.

Результатом анексії Криму став крах сільськогосподарського виробництва (через закриття доступу до зрошувального каналу, який сполучає Крим з українською річкою Дніпро), забруднення питної води, руйнування системи охорони здоров’я та серйозне обмеження прав людини, зокрема татарської етнічної меншини.

Як заявила цього року Європейська рада: «Жителі півострову стикаються із систематичними обмеженнями своїх основних свобод, таких як свобода слова, релігії чи переконань та асоціації, а також право на мирні збори. Журналісти, правозахисники та адвокати стикаються з втручанням та залякуванням у своїй роботі. Кримські татари, як і раніше, неприпустимо переслідуються, зазнають тиску, а їхні права грубо порушуються».

Ось що означає на практиці «повернення Криму під суверенітет Росії». Однак Мюррей хоче, щоб антивоєнний рух пішов далі, ніж просте визнання путінського підходу «сильний завжди правий».

Він хоче, щоб ми ухвалили аргумент Путіна про те, що Україна сама є державою, яка не може реально здійснювати суверенітет. Такою була суть путінської статті «Про історичну єдність росіян та українців», опублікованої у липні 2021 року.

Путін розглядає незалежну, суверенну Україну як антиросійський проект. Він вважає демократичну, непідпорядковану Росії, Україну екзистенційною загрозою для самої Росії. Путін написав: «Переконаний, що справжня суверенність України можлива саме у партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися століттями, сягають одних витоків […]. Адже ми один народ».

Хоч як би Путін і деякі росіяни вірили в це, очевидно, що більшість громадян України так не вважають. Вони створили суверенну державу, і, згідно з міжнародним правом, вона має право на існування.

Міжнародні ліві зобов’язані підтримати це право незалежно від якості демократії в самій Україні або наявності фашистів, антисемітів та історичних ревізіоністів в українському націоналістичному русі – на що вказує Мюррей, і що наочно підтверджується.

Путін прагне знищити західну демократію

Звичайно, соціалістичне ставлення до війни – це більше, ніж питання «Хто її почав?». Тому варто задуматись про довгострокові цілі Путіна, який мобілізує сили для загрози 42-мільйонному населенню України.

Довгострокові цілі, що стоять за неодноразовими військовими мобілізаціями, кампаніями дезінформації та вбивствами Путіна, було сформульовано кремлівським рупором Сергієм Карагановим у березні 2021 року.

Ціль – знищити західну демократію шляхом нової холодної війни: «Сучасні західні демократії, очевидно, теж не є нетлінними […]. Політичні системи більшості країн, які вирішили кинути виклик нам та Китаю, не пристосовані до тривалої та запеклої конфронтації […]. Наприкінці попередньої холодної війни інтелектуальний стан Заходу був його сильним козирем. Наразі ситуація кардинально змінилася».

У той час як західні ліві – справедливо – виступають проти тих, хто використовує риторику холодної війни щодо Китаю та Росії, цей ключовий радник Кремля вважає, що «третя холодна війна» вже йде і що Росія може її виграти. Причина? Захід самознищується: «[…] беручи до уваги всі прояви ЛГБТІзму, мультисексуальності та ультрафемінізму; заперечення історії, коріння та віри; підтримку чорного расизму, а також антихристиянство та антисемітизм. До цього списку також входить демократія як релігія, а не просто спосіб управління».

Коротше кажучи, Путін керує ультранаціоналістичною, расистською, гомофобною антидемократичною диктатурою. Він має намір протистояти демократії та соціальному лібералізму у себе вдома, борючись із ними на Заході. Його довірені особи та союзники на Заході – французькі ультраправі, італійські ультраправі, австрійські ультраправі, Віктор Орбан та Дональд Трамп – вже мобілізовані навколо цієї мети.

Наша країна вела незаконні війни, застосовувала тортури та провалила проекти державного будівництва в Іраку та Афганістані. Але це не привід обіляти цілі войовничого диктатора, стратегічний намір якого – атакувати ті цінності, за які боролися ліві.

Неможливо уявити, щоб хтось із британських лівих підтримав російське вторгнення в Україну. Тому стаття Мюррея може лише дискредитувати як «Зупинити війну», так і лейбористів, і посіяти смуту. Якщо почнеться стрілянина, нам знадобиться широкий антивоєнний рух, здатний як визнати права України, так і протестувати проти будь-якого прагнення Заходу завдати військового удару по Росії у відповідь.

Але якщо наслідувати логіку Мюррея, то в день вторгнення Путіна в Україну антивоєнний рух має пікетувати посольство США, вимагаючи припинення «агресії» Байдена. Що він вимагатиме від Росії, неясно.

Стаття Мюррея вже використовується лівими критиками, щоб стверджувати – помилково – що «якби Корбін був прем’єром, лейбористи підтримали б Путіна». Я, разом із численними лівими членами ПЛП та тіньового кабінету при Джеремі, доклав усіх зусиль, щоб цього не сталося. Відверті апологети Путіна серед лівих лейбористів завжди були у нікчемній меншості. Політичні позиції лейбористів при Корбіну, як і раніше, підтримують членство в НАТО, британські сили ядерного стримування, а також розгортання KFOR та eFP (попри позаштатну спробу декого зі співробітників Корбіна підірвати останнє).

Аргумент Мюррея виходить із світогляду, який поділяється як колишніми сталіністськими лівими, так і частиною молодих лівих, орієнтованих на ідентичність, які вважають «Захід» – і насамперед США – головним ворогом прогресу. Росія та Китай, незважаючи на тоталітарну спрямованість їхніх урядів, вважаються такими, що перебувають в «антиімперіалістичному» таборі. Це послання постійно посилюється ліво-орієнтованими російськими державними ЗМІ, такими як RT, Sputnik та Redfish.

Організація «Зупинити війну» виконала величезну роботу з мобілізації масового опору вторгнення до Іраку та Афганістану. Але хоч би як критично ставилися до дій Заходу та НАТО – в Іраку, Афганістані та за їх межами – ми повинні відкинути «кампізм», а також будь-яку ідею солідарності з Росією у нинішній кризі або підтримку її незаконних анексій. Наша солідарність – з демократами, журналістами та борцями за права геїв, яких Путін кидає до в’язниці.

Як реально зупинити війну?

Принциповий курс дій лейбористів, лівих, європейської соціал-демократії та лівих Демократичної партії США полягає в тому, щоб:

• сказати «ні» російській військовій агресії в Україні;
     
• сказати «ні» військовим діям НАТО на захист України;
     
• сказати «так» всеосяжним санкціям проти Росії, якщо вона вторгнеться в Україну;
     
• підтримати продаж зброї Україні для захисту її національного суверенітету за умови дотримання Києвом стандартів у сфері прав людини та боротьби з корупцією;
     
• чинити опір розширенню НАТО, за винятком країн зі стабільною і зрілою демократією (наприклад, Фінляндії та Швеції, якщо їхнє населення колись забажає до неї вступити);
     
• просувати багатосторонні переговори для відновлення процесу встановлення миру та стабілізації у «республіках» Донбасу;
     
• Росія та її довірені особи повинні піти з «ДНР/ЛНР» та Криму відповідно до міжнародного права.

Хочеться сподіватися, що все це вщухне і виявиться черговим тролінгом Путіна, який покликаний лише сприяти дипломатичному розколу на Заході. Але потік пропутінської пропаганди та дезінформації невблаганний, і зберігати збентежене мовчання з цього приводу марно. Рано чи пізно він вдасться до чогось серйознішого, ніж Крим, вбивство Скрипаля та MH17.

Британський робітничий рух має разом із Партією європейських соціалістів, європейськими лівими та глобальними федераціями профспілок підтримати демократичні, ліві та прогресивні рухи в Росії, Білорусі та Україні.

Нашою кінцевою метою має бути народний демократичний рух, який змете і Путіна, і Лукашенка, і зміцнить демократію та демократичний робітничий рух в Україні.

Дякую, що прочитали цю статтю – будь ласка, поділіться нею та обговоріть її. І зі святом – будемо сподіватися, що мир переможе.

/Пол Мейсон. Переклав Василь Шилов

Пол Мейсон – журналіст, письменник та режисер, колишній економічний редактор ВВС Newsnight, автор книги «Як зупинити фашизм», опублікованої у травні 2021 року.

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Західні ліві починають вбачати у путінській Росії загрозу. Наскільки вони послідовні? appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Мышление «русского мiра» и Казахстан

Контролируемый Кремлём военный альянс ОДКБ направил своих солдат в охваченный революцией Казахстан. В этой среднеазиатской стране последние дни происходит восстание против режима, установленного ещё в позднесоветское время, — силы формального президента Касым-Жомара Токаева и реального властителя страны Нурсултана Назарбаева не смогли справиться с народом, протестующим против нищеты, репрессий и безнадёги. Единственное, на что оказался способен казахстанский режим, — это вызвать военное подкрепление из братских диктатур — в первую очередь из России и Беларуси. 

В ответ на такое беззастенчивое решение в России прошло несколько акций протеста. 6 января пикеты против введения войск в Казахстан состоялись в Казани и Кирове, а также в Москве, где полицейские 6 января задержали 10 активистов, а 7-го — ещё четверых. Однако многие россияне относятся к ситуации в соседней республике либо наплевательски, либо агрессивно. Ещё и поэтому так мало протестов, а ведь в Казахстан собираются прислать 3000 военных для усмирения бунтарей.

Одна из моих рабочих обязанностей — мониторинг крупных региональных пабликов. Если срез мнений о войне с Украиной неоднозначен, а популярное среди украинских либералов предположение о тотальной украинофобии россиян выглядит скорее демонизацией всех жителей России без разбору, чем здравым рассуждением, то в истории с Казахстаном вылезли привычные азиатофобия и мигрантофобия.

В немалом количестве российских групп на 50 и более тысяч подписчиков (паблики серии «Подслушано» и «Типичный» — Ярославль, Екатеринбург, Краснодар, что угодно) льются оскорбления в адрес казахов и раскручивается паника. Модераторы практически не удаляют расистские комментарии.

Возьмём для примера самый западный город России и посмотрим комментарии в паблике «Типичный Калининград». Казалось бы, здесь должна процветать европейская толерантность. Но, как отметила в интервью создательница феминистской и ЛГБТ-группы «Феминитив» Дарья Яковлева, Калининград — милитаризованный и патриархальный город, свободы которого остались в нулевых. Массовая неприязнь калининградцев к приезжим широко известна в узких кругах. В Калининграде множество репатриантов из Казахстана, в основном, либо русские, либо потомки поволжских немцев, но есть и этнические казахи. У многих в Алматы или Жанаозене остались родственники. Но стандартный полилог о событиях в Алматы выглядит примерно так:

Собеседник 1. В Казахстане у людей серьёзные проблемы. Бунты против повышения тарифов на бензин, отопление, продукты, против коррупции…

Собеседник 2. Плевать.

Собеседник 3. У меня троюродный дядя там, немец. Хотя всё равно никакого дела мне до этого нет. Сами пускай разбираются.

Собеседник 4. Какая-то дура из Казахстана к нам переехала и мою квартиру затопила. И чего они к нам лезут? Скоро совсем работы для местных не останется. Кёниг не резиновый!

Собеседник 5. Да, да! Сейчас они после погромов вместе с мародёрами ломанутся к нам, и всё, будут и у нас мародёрствовать. Мне тут мечети и разбои не нужны!

Если украинцы выглядят относительно «понятными» в социокультурном плане, то азиаты воспринимаются русскими обывателями как чужие, онтологически Другие. У самых необразованных и запуганных путинской пропагандой в голове возникает связка «ислам — терроризм». Это ничего, что большинство казахов не поддерживает запрещённый ИГИЛ, а ислам довольно разнообразен. Ненависть к мигрантам распространяется и на выросших в Казахстане русских.

«Лучше бы не приезжали. Сидите в своих аулах, недопатриоты», — заявляет один калининградец русской женщине, переехавшей из Казахстана в Россию. «Свалили и приехали к нам на всё готовое», — негодует другой (источник).

Многие россияне подозревают в собеседниках, поддерживающих казахов, украинцев: «Хотите как на Майдане? А вы сами не из этих?», «У тебя оселедец вывалился, спрячь. Геть в дупу со своим спамом. Возраст вроде призывной, а ты в антырнете “маскалям” пакостишь, а не в АТО» (источник).

Мифологизацию казахов подкрепляет кухонная конспирология, которую с удовольствием потребляют «думающие», «критично настроенные к власти» расисты. Программам путинских телеведущих они предпочитают безумные концепции  неофашистских организаций, которых, несмотря на «борьбу» Путина с экстремизмом, в России около 50. Рунет забит поразительными историями об уничтожении славян. Как заявила одна неуравновешенная калининградка, некие злодеи якобы подучили казахов уничтожать белых, и скоро толпы разъярённых среднеазиатов проберутся через литовскую границу, чтобы устроить в Калининграде то же самое, что в Алматы.

«Вот вам и истребление россиян подошло, — вторит ей очередной перепуганный мужчина. — Эти обезьяны в начале 90-х вырезали деревнями русских у себя там. Мало кто спасся. А теперь им Велком. Прикажет их имам вырезать Калининград, и не будет нас, а СМИ снова заткнутся».

Таким образом, на казаха проецируется образ врага-захватчика, наподобие воинов Чингисхана. Не обошлось и без типично расистской идентификации людей с животными.

Есть и другая точка зрения — тоже мифологизирующая. Это смещение внимания на более опасного Чужого, нередко свойственное русским фашистам. Таким людям нужен легитимный «друг» иной расы/нации, чтобы противопоставлять его «плохим» расам/нациям: «В Казахстане до нашего времени сохранены родоплеменные отношения, у нас они утрачены, казахи, за счёт этого, организованы и подчиняются решениям старейшин своего жуза-рода, – пишет калининградский неофашист Владимир К. — Это сплочённый свободолюбивый народ с древней историей, которую помнят и хранят. У нас некому брать их пример, мы утратили славянскую общность. У нас на шее жыды».

Разумеется, отважный борец с масонами Владимир на пикет против войны в Казахстане тоже не пойдёт: эта ситуация для него лишь повод потрясти антисемитскими лозунгами в интернете.

Немалое количество россиян разворачивающейся войной в Казахстане почти не интересуется. Даже политически озабоченные националисты и фашисты порой предпочитают позицию «моя хата с краю»: «У нас с пиндосами на 12-е переговоры по непродвижению НАТО на восток и прочим острым вопросам, и тут совершенно случайно у казахов полыхнуло. За свои шурундулы нужно переживать, а не за назарбаевские», — пишет комментатор в том же «Типичном Калининграде».

Некоторых комментаторов не отличить от кремлеботов, но это живые люди, знакомые чьих-то знакомых, рядовые зрители Первого канала. Российское ТВ способно за пару лет превратить внушаемого гражданина в кремлебота, только работать на империю он будет бесплатно, от души, вместо того, чтобы наконец вынести мусор или починить унитаз. Как говорится, это страну не победить.

Многие же так вымотаны ростом цен, бесконечными попытками хоть как-то улучшить жизнь, тяжёлой малооплачиваемой работой и проблемами со здоровьем, что им действительно не до Казахстана. Этих людей ещё можно понять. Но почему молчат более состоятельные и здоровые россияне? Потому что не верят в революцию. У многих она ассоциируется со сталинскими репрессиями и расстрелами НКВД, многих не впечатлил пример Украины, которая после Майдана резко не разбогатела и не вошла в Евросоюз:

«Когда славяне [русские] поднялись, было кровавое месиво и фарш. <…> Но от тех славян ничего не осталось. Наши будут бухать и писать комментарии здесь. Да, включая меня. Я против революции» (источник).

Вот она, скрепная русская духовность и культура мышления: расизм, антисемитизм, карикатурный нацизм, ненависть к соседям или наплевательство на их проблемы, страх перед восстанием, пьянство. Поэтому здесь ещё долго не будет Майдана, а путинские войска для подавления казахстанского мятежа было из кого собрать. Эти солдаты не дезертируют по дороге, не сбегут через границу и не расстреляют начальство. Было бы куда бежать. В такой же авторитарный Китай?

Русские живут в стране, где сотни тысяч людей могут без зазрения совести украсть у старухи или почтальонши пенсию, сломать уличную скамейку или отравить безобидную бездомную собаку, но к зданию правительства с плакатом не выйдут. Это не против вакцинации бунтовать. Надо рефлексировать, искать в сети информацию и понимать прочитанное. Научиться, наконец, думать не только о себе. А с этим у множества русских людей проблемы. Они привыкли жить на огромном пространстве, к которому можно, если что, присоединить ещё один кусок. Хозяева куска перебьются как-нибудь. Русским нужнее. Им будет всё равно, если путинская армия закопает Жанаозен, они порадуются, если Жанаозен присоединят к России: ведь главное — не качество жизни, а количество отнятых территорий, большинство из которых русские не увидят своими глазами никогда.  

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Мышление «русского мiра» и Казахстан appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Запрошення до мирної розмови: ритуал політичного мистецтва «Червоної сечі»

3 січня у мережі з’явилось відео, на якому відбувається акт сечовипускання під пам’ятником Степана Бандери. L’urine rouge / Червона сеча — таке авторство було зазначене на відео. 

Через деякий час оригінальне відео було забанене, натомість копії розійшлось по праволіберальних та праворадикальних Telegram-каналах. Згодом праві радикали почали писати/дзвонити/брати кредити/напрошуватись в гості до дівчини, що ймовірно зображена на відео. Також почали погрожувати її друзям у соцмережах.

«Нігіліст» публікує маніфест анонімної арт-групи, що здійснила контраверсійну арт-акцію у Львові, що надійшов до редакції. 

Ми виступаємо за недоторканність художнього вислову, незважаючи на його форму за умови, якщо він не посягає на життя та здоров’я тварин, сторонніх людей, не призводить до псування майна осіб, не пов’язаних із владою, корупцією, експлуатацією та російським імперіалізмом, а також якщо він не є відкрито ворожим і таким, що заперечує нашу свободу.

Запрошення до мирної розмови: ритуал політичного мистецтва «Червоної сечі»

Ви думаєте, що подивились на осквернення пам’ятника? Придивіться уважно. «Запрошення до мирної розмови» — це одна з семи частин грядущого епосу від колективу під назвою «Червона сеча». Цим жестом прямої дії ми заявляємо про неузгодженість національної культури пам’яті, про прірви поміж міфом та історією.

Ми говоримо: Степана Бандери ніколи не було і не буде!  

Ми говоримо про субкультурного напівпровідника, який об’єднує заздрісних та ображених.

Ми говоримо про напівпровідника школярів та школярок у їх боротьбі проти добра і світла.

Ми говоримо про напівпровідника, що разом зі Сталіним був культом радянським, а став культом російським.

Ми говоримо про напівпровідника, який майже ціле століття розділяє народи та держави.

Ми говоримо: Степана Бандери ніколи не було і не буде!

Ми говоримо, але марно. Вкотре увиразнюється роздільна властивість провідника. В шкільних тематичних чатах ллється солов’їна пісня ненависті, а хтось питає «А хто такий Степан Бандера?».

А хто такий Степан Бандера? Чи виправдав Степан Бандера ваші надії на порядок?

Ні! Ні! Ні!

Залишить потомству? Чи обісцяти?
І обісцяли! 

Все обісцимо!
Наш дзюркітливий сміх звучатиме ще чотириста років! 

Все обісцимо!
Великий потоп роса у променях сонця!

Все обісцимо!
УІНП підгузки тепер продають — на парад!
Кожній громадянці підгузок — на парад!
Кожному громадянину підгузок — на парад!

Обсцикатись і бути обісцяними як ознака громадянського суспільства.

Обісцяне — вам, дорогі майбутні прибульці:
все промиєм прочистим як скло, нічого не лишим
тільки піщинки на березі змитої ери!

Акт сечовипускання — це ритуальна спроба полікувати обпечене місце пам’яті. Ми омиваємо рани бінарних диспозицій. Сеча — це найчистіша рідина, що є в тілі людини. Червона сеча — це ваше спасіння від самих себе. Це переможний хід у війні з Росією, це повчальна казка для трьох сусідніх самопроголошених республік. 

Сеча виходить із берегів, виє кривавий вітер. Пийте червону сечу, бандерлоги!
Свободу обісцяним! Обісцяне майбутнім!

/Анонімна арт-група

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Запрошення до мирної розмови: ритуал політичного мистецтва «Червоної сечі» appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Чому варто поховати культ Степана Бандери

«Жодна партія не може мати монополії на український народ».
Тарас Бульба-Боровець

«Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам’ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться — пам’ятники, а тим, хто тут воював, що?»
Євген Стахів

«Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ унезалежнюється від будьякої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли ТАМ навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штамп «бандерівці» тримається тільки шляхом історичного непорозуміння — в той час ТУТ п. Бандера з п’єдесталю «вождівства» диктує «всіх обов’язуючі» ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії».
Іван Майстренко

«Ми стоїмо у своєї могили, іти на Захід мені змісту немає. Я й 10 кілометрів не пройду, зведе болем шлунок. Краще чесно загинути тут, але не бачити скандалів цих панів (малися на увазі гострі розбіжності в націоналістичних організаціях за кордоном. – Авт .). Краще йдіть Ви, друже Орлан, Ви самі з «черні» і будете захищати «чернь». А мене на Заході вважають марксистом, ми ж засуджуємо капіталізм. Але спробуйте запропонувати їм прочитати «Капітал» Маркса – відразу ж обізвуть більшовицьким агентом».
Василь Кук

Традиційно в Україні ставлення до історичного діяча Степана Бандери має два полюси: або герой і видатний лідер, а то і єдино існуючий вождь всього українського визвольного руху, або фашист і колаборант. Якоїсь визнаної альтернативи немає. Колись президента Володимира Зеленського спитали: як ви ставитеся до Бандери? Він міг би сказати, що ставлення до історичних персонажів має будуватися на історичних фактах і зовсім не обов’язково має бути емоційно забарвленим. Це була б гідна відповідь для людини, яка щонайменше не бажає розділяти своїх співвітчизників. Однак пан президент, очевидно, був більш занепокоєний власними рейтингами, що тримаються завдяки відсутності позиції як такої. Тому він пробелькотів щось на кшталт: у різних людей різне ставлення, — а вираз його обличчя у той момент більше нагадував такий, що має людина, яку можуть стратити за невірну відповідь. І це показово.

Насправді, культ «вождя Бандери», що мав обмежену популярність у роки до російсько-української війни, і здобув широкого розповсюдження з її початком, має доволі дивну природу. Сьогодні «бандерівцями» можуть себе називати люди, які в епоху інтернету, доступності джерел й архівних матеріалів навіть не знають відомих фактів.

Наприклад, того, що оригінальна і повна назва Української повстанської армії — УПА «Поліська Січ», що вона створювалася не 14 жовтня 1942 року, а влітку 1941 отаманом Тарасом Боровцем, який тісно співпрацював та ідейно орієнтувався на Уряд УНР в екзилі ще до початку Другої світової війни. Не можуть відповісти хоча б чим ОУН(б), ОУН(сд), ОУН(р) відрізняється від ОУН(м), не кажучи вже про ЗЧ ОУН, «двійкарів» з ОУН(з), «групу Мітринги», НВРО Василя Кука чи УГВР і Провід ОУН в Україні, і чому ця різниця має вкрай важливе історичне значення. 

Або ж — яку державу одноосібно «відновлювала» «група Бандери-Лебедя» своїм виключно організаційним актом від 30 червня 1941 року, з огляду на існування Державного центру УНР (уряду в екзилі), чи монархічного середовища Союзу гетьманців-державників з числа прихильників маріонеткового «гетьмана» Павла Скоропадського і його «Української Держави», та ще й заявляючи:

«Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі», — кон’юнктурно забувши: «Як боролось Закарпаття». І що якихось 2 роки тому, у 1939 році: «Сорок тисяч воювало, кров невинну проливало за зелену Верховину, за Карпатську Україну», — за українську республіку, по якій спільним парадом пройшлися війська «союзничків»: Королівства Угорщина, II Речі Посполитої і III Рейху, і яким у кривавих боях протистояло, в тому числі, і членство тоді ще єдиної ОУН.

Зазвичай, засліплене і доволі карикатурне обожнювання Бандери має цілком іронічний характер, і покликане зовсім не для відновлення традицій й еволюційного розвитку українського націоналізму 30-50-х років ХХ століття. Це швидше позика в панк-культури, де було прийнято погоджуватися з усіма стереотипами з боку консервативної публіки. Тобто така «бандерівщина» — це, фактично, середній палець російській пропаганді, що узагальнено зображує українців як нацистських колаборантів та поліцаїв, і одночасно партизанів Української повстанської армії, за пропагандистськими методичками і кліше, що їх вкотре дістали з запорошених папок восьмидесятирічної давнини. Звісно, присвоєння цього нав’язаного ярлика так само не завжди означає прихильність до інтегрального націоналізму і містично-конспірологічної «донцовщини», як приналежність до панк-сцени не означає бажання хаосу та героїнову залежність.

На сьогоднішній день культ Бандери цілком перетворився на жартівливу карикатуру, адже серйозне обожнення цього персонажа є скоріш рідкісним маргінальним винятком. Проте ця жартівливість, у пику російській українофобії та загарбницьким потугам, регулярно викликає безліч запитань з боку людей, що перебувають поза українським контекстом. Проспект Бандери в Києві? Культивування ідеології «групи Бандери-Лебедя», близької до нацизму, через особисте захоплення «вождя» месіянським елітарним вірусом творінь Донцова, який ніколи не був членом ні УВО, ні ОУН, і конфліктував з Коновальцем? А останній, між іншим, ще у червні 1933 року застерігав від орієнтації на нацистів на Берлінській конференції ОУН 3-6 червня, підтриманий керівними членами і теоретиками з числа учасників Української революції 1917-1920-х років: Дмитром Андрієвським — публіцист і референт зовнішньої політики ОУН у 1930-х рр, Володимиром Мартинцем і Миколою Сціборським — публіцисти, політичні теоретики і редактори низки видань УВО й ОУН. 

• Врецьона Є. Мої зустрічі з полковником // Євген Коновалець та його доба / Ред. Ю. Бойко. – Мюнхен, 1974. – С.475-477;
• Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни. – Б.м.в, 1951. – С. 33.

А отримавши переклад «Mein Kampf» Адольфа Гітлера наприкінці 1933 — на початку 1934 року, Коновалець у листі до Онацького пише: «Як Вам, певно, відомо, наше рядове членство на ЗУЗ (Західноукраїнські землі) було незвичайно захопилося приходом гітлеризму до влади та поклало на нього великі надії, незважаючи на те, що я особисто кілька разів, знаючи відносини, звертав увагу Крайової Екзекутиви на те, щоб старалася паралізувати той телячий захват до гітлеризму, який був захопив наше рядове членство на ЗУЗ.» 

• Онацький Є. У вічному місті: Записки українського журналіста. – Вінніпег, 1989. – Т. 4. – С. 290.
• Патриляк І. Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках. – Київ, 2004. – С.485-486.

Звісно, жодне з цих питань не має однозначно ствердної відповіді з огляду на неоднорідне середовище будь-яких політичних партій, організацій та рухів, якщо вони не перетворюються на тоталітарні структури чи самопожираючі секти. Просто ми стали жертвами націленої проти нас пропаганди.

Насправді, сам культ Бандери був би неможливим без зусиль противизвольної агітації часів СРСР, у якій все зло українського визвольного руху загалом, і націоналістичного зокрема, зосередилося в одній-єдиній людині: в усьому винен Бандера, усе через Бандеру, хто проти режиму СРСР — той «бандерівець». У російській великодержавній антиукраїнській пропаганді в СРСР створений міфічний Бандера і «бандерівщина» просто замінили собою попередню примітивно-узагальнюючу назву страшного сну кожного російського шовініста й імперця, незалежно від політичного спектру, — самоусвідомлення та суверенітету українства, названого і однаково міфологізованого «петлюрівщиною», що замінила «мазепинщину». 

Навіть Андрій Мельник, конкурент Степана Бандери в битві за лідерство в ОУН після вбивства Коновальця, підійшов би на роль пекельного демона і жахіття ліпше, адже він добровольцем  воював проти Російської імперії з 1914 року, доки Бандера п’ятирічною дитиною длубався у носі, воював палицею з кропивою чи пас гусей. 

Нині мало хто пам’ятає, що ортодоксальні бандерівці з «групи Бандери-Лебедя» ледь не з перших місяців війни між Гітлером і Сталіном розпочали братовбивчу війну за химеру тоталітарного панування «єдиного» і «непогрішного» «вождя», першими жертвами якої стали мельниківці. На тлі цього ідеологія вже цілковито віртуального Правого Сектору, що містить посилання на Бандеру та фетишизацію тризуба з мечем, що після розколу в ОУН 10 лютого 1940 року залишився емблемою ОУН(м), виглядає особливо потішно.

Тобто ми взагалі приділяємо стільки уваги Бандері лише через те, що його демонізувала і продовжує демонізувати кремлівська пропаганда.

Здавалося б, що такого представляв собою реальний Бандера, аби стати через трохи більше ніж півстоліття після своєї загибелі хоч і жартівливим, але все ж символом українства? Він не був ані теоретиком, схильним до самоосвіти і рефлексії, адже так нічого і не зрозумів про суть та практики будь-якого тоталітаризму, відсидівши після авантюри з вищезгаданим «Актом відновлення Української Держави», хай і у покращених умовах, але все ж ув’язненні й ізоляції, спершу у берлінській поліційній тюрмі на Принцреґентен-штрассе, а з січня 1942 року у «Целленбау», де утримувалися найбільш важливі політичні в’язні 3 Рейху різних національностей, в тому числі й українці Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець, Ярослав Стецько, Олег Ольжич, — поет, археолог, заступник Мельника і Голова ОУН(м) після ув’язнення останнього, закатований ґестапівцями там же 10 червня 1944 року. 

Бандера нічого не зрозумів, коли його братів Василя та Олександра наприкінці липня 1942 року у нацистському концтаборі Аушвіц закатували наглядачі польські фольксдойчі, брата Богдана у 1944 розстріляло (за різними версіями) чи то Ґестапо, чи то НКВД, чи СМЕРШ на теренах сучасних Херсонської чи Миколаївської областей, брата дружини Лева Опарівського розстріляли ґестапівці у Львові (за іншою версією у Жовкві) у 1942, батька Андрія розстріляло НКВД 10 липня 1941 у Києві, а сестер Володимиру, Марту-Марію й Оксану у різний час заарештовано НКВД і засуджено до тривалих термінів ув’язнення у «виправно-трудових» таборах ГУЛАГу. 

Бандера не провів ревізію і не мав прогресу у політичних поглядах після пережитого хоча б на власному досвіді: чого варті «дводумство» з «подвійною програмою» ЗЧ ОУН з формальним «визнанням» постанов і програм поворотного Третього надзвичайного великого збору ОУН(б) 1943 року, який затвердив безкомпромісний розрив з рудиментами ультраправого політичного минулого і безкомпромісний ліво-демократичний поступ — для мас «черні» українського народу та «ворохобників» з Крайової ОУН (в Україні), УГВР і УПА, з одного боку; і «старий добрий» криптофашистський інтегральний націоналізм донцовського типу — для «втаємничених» і «заприсяжених» «Ордену», з іншого. Чи згадаймо поїздки до Іспанії часів фашистської диктатури Франсіско Франко у 1950-х роках.

І це в той час, коли Василь Кук ще 9 травня 1945 року в Умані випустив листівки від імені Головного командира УПА Романа Шухевича і від імені ОУН. У листівках було привітання всіх жителів України з перемогою над фашизмом і підкреслювалося, що «разом із гітлерівським імперіалізмом потрібно перемагати і імперіалізм комуністичний». 

«Причому ми зверталися саме до солдатів Червоної Армії — нагадували, що боролися проти фашистів плечем до плеча і закликали їх звернути зброю проти гнобителів із більшовицької номенклатури». 

Коли Ярослав Старух, який пройшов політичний концтабір Береза Картузька у міжвоєнній Польщі, ґестапівські катування у сумнозвісній Тюрмі на Лонцького з грудня 1942 по вересень 1943 до звільнення засобами СБ ОУН, ще у 1946 році, за рік до загибелі у бою на Закерзонні, у праці «Опир (упир) фашизму» описував наступні засади «чорного, бронзового і червоного» фашизму:

«Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система й урядова пропаганда, де панує урядове насильне винищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіалізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариств чи партій, де нема правдивих зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема людяности, гуманізму, а де панує ненависть, терор і розбій».

Не був Бандера й талановитим публіцистом, ані палким оратором, про що іронічно пише у полемічній статті Іван Майстренко: 

«В суті речі він уже не має ніякої політичної сили, ніякого реального значення, якщо не брати до уваги постійно меншаючого кола його прибічників на еміґрації. З тріскотом дверей виходять з його організації колись загорілі фанатики. Цього стану ніщо не змінить, і не поможе тут вживати у 37 рядках газетного шрифту 4 рази слово «Бог» у ріжних відмінках». 

Бандера також не був ані відважним польовим командиром, ані героєм партизанської війни, підпілля чи спротиву політв’язнів у таборах ГУЛАГу. Та й в Україні Бандера не був з січня 1940 року. Усі його досягнення — це більше про вождистський комплекс власної «елітарності», егоїстичний кар’єризм, і готовність у боротьбі за владу й особисте тотальне утвердження пройти по головах інших людей, не цураючись жодних брудних методів: ані інтриг, ані маніпуляцій, ані брехні, ані привласнення чужих назв і заслуг, ані політичних вбивств «неправильних українців».

Історія українського визвольного повстанського руху знає чимало гідних для героїзації особистостей, які могли б чомусь навчити нас у ХХІ столітті: Тарас Бульба-Боровець, Іван Мітринга, Василь Кук, Михайло Сорока, Кирило Осьмак, Іван Багряний, Юрій Горліс-Горський, Іван Майстерно, Данило Шумук, Петро Федун-Полтава, Осип Дяків-Горновий, Йосип Позичанюк, Яків Бусел, Ярослав Старух, Ніл Хасевич, Мирослав Симчич, Катерина Зарицька, Галина Савицька-Голояд, Галина Дидик, Калина Лукань, Ганна Попович, євреї Варм Шая Давидович, Лейба Добровський,Самуель Нойман, Абрагам Штерцер, казах Омар Алойот, бельгієць Альберт Газенбрукс та багато інших, знаних і незнаних, на відміну віді Бандери, який однозначно не з їх числа.

Варто поховати цей жалюгідний культ тоталітарного вождизму, нав’язаний нам ворожою пропагандою, бо він не містить ані користі, ані правди, —  його існування лише створює непорозуміння та виставляє нас неосвіченими телепнями, які, на жаль, у своїй переважній більшості не досліджують і не знають реальних фактів, подій, процесів, теоретичних дискусій в українському визвольному середовищі та русі міжвоєнного, воєнного і післявоєнного часу (1920-1950-ті роки), і повторюють пропагандистські кліше та закляття ворога з надією на те, що вони спрацюють.

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Чому варто поховати культ Степана Бандери appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Чёрная маска Егора

Неожиданно для всех 27 января погиб создатель сайта «Спутник и Погром», русский фашист Егор Просвирнин, выбросившись из окна съёмной квартиры в самом центре Москвы. Ему было 35 лет.

Просвирнин стал известен благодаря эпатажной публицистике, а позже вступил в «Комитет 25 января» вместе с командиром донецких «сепаратистов» Игорем Стрелковым (Гиркиным) и писателем-нацболом Эдуардом Лимоновым. Пытаясь усидеть на двух стульях, он пропагандировал «прогрессивный европейский» национализм, но в итоге скатился к идее самодержавной монархии. Ему хотелось сделать русский фашизм модным и ироничным, но не вышло.

Россияне, разделяющие убеждения Егора или мечтающие витать в облаках над схваткой (спойлер: не получится), удручённо комментируют украинские новости:

«Что за злорадство? “Просвирнин — русский националист и экстремист, поборник идеи “русского мира”, он был ярым сторонником оккупации Россией Крыма и вторжения на Донбасс. Был внесен в базу сайта “Миротворец”. Зачем так писать? Это пляски на костях».

Любопытно, как бы отреагировали милосердные интеллигенты на смерть человека, при содействии которого вражеские танки стоят под их, интеллигентов, окнами. Но интересен тут ещё один нюанс.

Смерть Просвирнина связана с таким количеством эпизодов, достойных чёрной комедии, что поневоле испытываешь некоторую неловкость. Родители Егора, покойный режиссёр Юрий Бугаёв и театральная художница Виктория Просвирнина, опекавшая сына до самой его смерти, были связаны со сценой — отсюда, возможно, склонность Егора превращать жизнь в дешёвый стендап. 

Вероятно, он хотел стать героем драмы, но всегда, при любых обстоятельствах, скатывал ситуацию в фарс самого убогого пошиба. Не помогли ни родительские связи, ни неплохие деньги, ни наконец-то налаженная личная жизнь. Да и «великий вождь», колониальные идеи которого Егор со щенячьей радостью подхватил и поволок в зубах по всему рунету, не оценил: «Супник и Дурдом», как именовали ресурс нашего викинга в очень узких кругах, был внезапно запрещён.

Есть мнение, что неугодного националиста устранили по приказу властей, но, несмотря на то, что предсмертная записка Егора — фейк, версия самоубийства выглядит наиболее логично. По-человечески (слишком по-человечески) Егора понять легко: мало кто хочет по доброй воле играть роль клоуна. Иногда очень хочется уйти, потому что нет сил прекратить мерзкую игру и вытащить себя за волосы на другой уровень. Просвирнин мог бы уйти достойно, но и тут сорвался: «По пьяни, после трёхдневных возлияний с супругой, которую затем со скандалом выгнал из квартиры, прогнал мать, что пыталась его утихомирить, а потом с бредовыми воплями выпрыгнул из окна, предварительно швырнув туда зачем-то нож и перцовый баллончик». Во время запоя он залез в твиттер, где обвинял жену Марину в русофобии. Твиты писал на английском — очень нерусофобно.

Многие праваки любят покричать, что левые через одного алкоголики и наркоманы, а вот их святой рейх… простите, движ пропагандирует спорт и здоровый образ жизни. Оно и видно, господа, оно и видно. По всей России таких трезвых егоров — считать не пересчитать. Праваки также обвиняют некоторых мужчин-леваков, особенно негетеросексуальных, в истеричности на ровном месте. Вот вам достойное, сдержанное, самурайское… простите, арийское поведение идеологического лидера. Всё как заказывали: на словах одно, на деле другое.

Арийский мужчина должен быть сильным и независимым, но известно, что вместо великовозрастного Просвирнина об аренде той самой квартиры на Тверской договаривалась его пожилая мать. Леваки — нищеброды, а правые из хороших семей — элита, но сейчас родственникам Егора не хватает на похороны и памятник, и они собирают деньги. Русский националист Егор Холмогоров бегает по фейсбуку, жалуясь, что Просвирнина не включили в список заметных ушедших русских писателей на сайте «Год Литературы», хотя «как культурная фигура он внёс выдающийся вклад в русскую словесность», и эти комментарии встречают смехом.

Егор словно олицетворяет российскую империю, где тоже на словах одно, а на деле другое. Ярче всего это неприятное противоречие проявилось в день его смерти, а чёрная комическая маска России, возможно, ярче всего засияет перед самым распадом страны. Символ ариев — чёрное солнце, символ путинской России (и Егора) — чёрная клоунская маска.

Поплачьте, кому жалко. Я вот считаю, что это карма, а карму надо отрабатывать. Жаль, что сама идея «русского мира» не может выпасть из окна и умереть. 

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Чёрная маска Егора appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Телеграм беларуской пропаганды: расчеловечивание протеста и конвейер насилия на камеру

Репрессивная машина режима Лукашенко с лета 2020 года не сбавляет оборотов, наоборот, пытки поставили на поток и без обиняков используют в пропаганде. И не похоже, что на фоне приближающегося конституционного референдума каток хоть на каплю притормозит.

Не так давно мем про «абсолютную головную боль», если ты живешь возле России, опубликованный твиттер-аккаунтом Украины, получил огромный для своего контекста охват. В комментариях англоязычные пользователи/ьницы удивлялись, что в Украине до сих пор идет война. Похожее удивление можно встретить и насчет ситуации в Беларуси: «Как так? Какая-то жесть? А мне казалось, что там после прошлого года все стихло». Нет, не стихло. Но что происходит сейчас?

Устрашение — Молчи

«Теперь я знаю, что нигде ничего не надо говорить лишнего», — говорит женщина на видео, которое 19 ноября опубликовал анонимный беларуский телеграм-канал «50 оттенков правды/лжи». На камеру женщина раскаивается, иногда сверяясь с голосом за кадром, что оставила в «Одноклассниках» комментарий, разжигающий «межнациональную рознь», хотя ничего плохого она не хотела сказать, ей «просто стало жалко деток [мигрантов]».

Речь о гуманитарном кризисе на границах Беларуси. Несмотря на кажущуюся дєєескалацию и эвакуацию желающих в свои страны, несколько тысяч мигрантов все еще находятся в Беларуси. 

«Выложила свое личное мнение по отношению к беженцам. Мне стало жалко их деток, и поэтому я написала такой комментарий. Никаких плохих целей я не преследовала. Через 10 минут уже забыла, что я там выложила, пока не пришли эти… Больше я писать ничего не буду, всякие экстремистские каналы посещать — тоже не буду. Я вообще не знала, что это экстремистский канал какой-то, я даже не знаю, где это вычитала, просто увидела картинку… Теперь я знаю, что нигде ничего не надо говорить лишнего», — подытоживает женщина.

В Сети появилось «покаянное видео» с пенсионеркой, которая написала негативный комментарий о мигрантах под постом издания, признанного в Беларуси экстремистским.

«Теперь я знаю, что нигде ничего не надо говорить лишний раз», — пришла к выводу пенсионерка. pic.twitter.com/8ZUO6M71LE

— Zerkalo.io (@zerkalo_io) November 20, 2021

Это видео в тот же день репостнул еще один анонимный телеграм-канал «Желтые сливы» (название которого полностью соответствует публикуемому там контенту), сопроводив его недвусмысленным предупреждением об «еще одной теме, шутить по которой не стоит — раскачивание ситуации вокруг беженцев». Так аудиторию оповещают об информационном дискурсе режима по той или иной теме: ничего плохого писать про мигрантов нельзя, иначе это разжигание розни. Нужно придерживаться официального дискурса пропаганды: мигранты — жертвы политики Евросоюза, которым беларуское общество оказывает всяческую помощь. 

«Скажем честно, школа злословия уже несколько недель работает в неверном направлении и некоторые диванные эксперты даже обеспечили себе по хорошей такой уголовной статье — ст.130 УК («Разжигание расовой, национальной, религиозной либо иной социальной вражды или розни»). А не надо было писать, что беженцы сюда едут убивать, грабить и насиловать женщин. Тем более, что это не так», — пишут «Желтые сливы».

Режим Лукашенко организовал для мигрантов транспортно-логистический центр, а провластная игуменья Гавриила привозила им еду, на камеру госТВ сетуя на «жестоких» польских пограничников. Через несколько дней, в еще одном анонимном телеграм-канале «Людажор», появился пост, разъясняющий предыдущие сообщения в форме прямой угрозы:

«​​Никогда не устану обвинять коллективное змагарство в тупости… Мало того, они когда свои змагарские тезисы выдают, даже ленятся их хоть примерно к уголовному законодательству приложить. Полагаю, самые прозорливые уже поняли, к чему я веду… Кто еще не догнал, поясню. Тут последнее время появилось огромное количество желающих высказать свое особо ценное мнение относительно мигрантов, перемещающихся через нашу страну. И в этом в принципе нет ничего плохого, право на мнение все имеют, а у нас еще и свобода слова. Но вот в том случае, когда ваше мнение противоречит УК, вас могут немножечко посадить… А перед тем как посадят, вы еще и в кино сниметесь.
А да, можете считать это угрозой». 

Все эти каналы, несмотря на свою анонимность, регулярно ссылаются друг друга и откуда-то получают эксклюзивный контент о задержанных, освещая волю режима. Такой же контент постит у себя на канале «пропагандист во втором поколении» и ведущий государственного телеканала СТВ Григорий Азаренок, который получил от Лукашенко медали «За отвагу». 

По форме сообщение про мигрантов якобы адресовано протестно настроенным гражданам и гражданкам, что следует из использования слова «змагары», которым пропаганда презрительно называет несогласных с режимом Лукашенко. Но касается этот месседж вообще любого комментария в беларуском интернете. Ты можешь не быть «змагаром», но можешь показаться или стать им, если потребуется. Беларуское законодательство сейчас работает так, что за экстремизм можно счесть все что угодно.

Есть еще два видео, снятые вместе с первым, на которых та же женщина говорит о якобы литовской зарплате Светланы Тихановской в 400 тысяч евро. И о якобы вине Польши в гуманитарном кризисе на границах. Что полностью совпадает с провластным дискурсом.

Не баг, а фича

Приговоренный к пяти годам колонии анархист Николай Дедок рассказывал, что силовики, ворвавшиеся к нему с обыском, заперли его в кладовке и распылили туда слезоточивый газ, прежде чем он «согласился» на запись «признательного» видео. Подобный формат стал частой практикой после выборов 2020 года, хотя впервые появился в стране в 2018 году, пишет «Медиазона. Беларусь». В другом своем тексте издание даже «классифицировало» массив  вынужденных «видеоизвинений» на жанры.

В одном только телеграм-канале «ГУПОБ», который официально нигде не указан как канал Главного управления по борьбе с организованной преступностью и коррупцией, но по факту таким является, появляется от 2-3 до 6 и больше постов в день с извинениями на камеру. У них даже ютуб-канал есть с подобными роликами. 

Часто эти сообщения иллюстрируются фотографиями денег, техники и «запрещенной» символики, якобы доказывающими сотрудничество задержанных с иностранными спецслужбами, кукловодами и господинами (до всякого суда и окончания следствия, разумеется). Иногда могут поставить «смешной» фон на видео. Могут обмотать бчб-флагом, как шарфом. Могут заставить, если ты гомосексуал, рассказать на камеру о своей ориентации, в случае ментального расстройства – озвучить диагноз. Слатшейминг или видео с вламыванием в квартиры тоже приветствуются. 

Все сообщения в этих телеграм-каналах написаны косноязычным языком вражды и ненависти, перешедшим вообще все возможные «красные линии» (Путину и не снилось) того, что, казалось бы, допустимо говорить о задержанных или политически «неправильных» людях: коллаборационисты, террористы, «дегенераты», «чмошники», «пидорасы», «укронацисты», «лысый сексуальный маньяк», «майданутые», «крысы» и т. д. В то же время стигматизировать и уголовно преследовать человека за его «неправильное» отношение к режиму – это, конечно же, не разжигание социальной розни.

Такая шокирующая жестокость – не баг, а фича режима; она работает на устрашение. Дегуманизация задержанных и опубличивание их «искренних покаяний» – попытка отбить у смотрящих желание оказаться на месте снимаемых. Сам Лукашенко как мантру повторяет, что «многие одумались» с лета 2020 года. 

Кроме того, репрессии – это хлеб силовиков: их зарплаты, их премии, их отпуска, их безопасность, выраженная в полной лояльности режиму. Раскола элит не произошло, несмотря на некоторое количество уволившихся и перешедших на другую сторону чиновников/силовиков. Основной аппарат лоялен и/или боится. А экстремист все равно ты. Покайся. И удались из всех экстремистских телеграм-каналов. 

Пока беларуские активисты/ки продолжают вести списки задержанных, В России тем временем уничтожают «Мемориал».

«Зачистка»

Весной и летом 2021 года режим зачистил практически все независимые СМИ и общественные организации – их были сотни. Любая открытая политическая активность внутри Беларуси сейчас – крайне опасное для жизни и свободы действие. По спискам правозащитного центра «Вясна» на 14 декабря в неволе находятся 911 политзаключенных. А есть также и такие задержанные и/или осужденные, которые не желают, чтобы их считали политическими: отношение к политическим в местах заключения гораздо хуже. 

Пытки и преследования, к непередаваемому сожалению, являются ежедневной практикой в сегодняшней Беларуси, их невозможно не замечать, если хоть немного следить за повесткой. Неугодных людей продолжают, как Лукашенко выразился, «вырезать» и требовать с них извинения на камеру.

Политическим не передают посылки, необходимые медикаменты, средства личной гигиены, заставляют спать на голой шконке, отключают отопление, игнорируют ковид, подселяют людей с инфекционными заболеваниями и бездомных, чтобы те «распространили вшей» и т. д. Иногда (часто) это похоже на банальное издевательство и/или месть: силовики пришли с обыском к уехавшему анархисту Роману Халилову, а в итоге заставили его мать стоять на коленях. И извиняться на камеру. Предположительно склеив потом видео так, якобы она говорит, что «признает» свою вину, хотя на самом деле она ее не признавала. 

Режим продолжает работать с социальными сетями и мессенджерами, на сегодняшний день больше 200 телеграм-каналов признаны экстремистскими, за саму только подписку на них или обмен «экстремистскими» новостями в мессенджере, например, со своим супругом пугают уголовным преследованием, а «зачистка» – это публично употребляемый Лукашенко и силовиками термин. Особенно после гибели сотрудника КГБ Дмитрия «Нирваны» Федосюка в перестрелке с Андреем Зельцером. 

Больше 100 человек задержали только за негативные высказывания в интернете о погибшем силовике. А журналиста беларуской «Комсомольской правды» (весьма оппозиционной по сравнению с российской) задержали за то, что в его статье был положительный комментарий о Зельцере. Журналист пытался покинуть страну, но не успел – из аэропорта в Москве российские спецслужбы развернули его в Беларусь.

Все это напоминает следующий принцип: лучше перегнуть, чем недожать. Никто не накажет силовика, излишне строптиво отлавливающего потенциальных врагов. Наказать могут, если пропустить кого-то «ненадежного». Высочайшая планка насилия была задана летом. За пытки в первые дни после выборов никто не понес никаких наказаний, а сам Лукашенко совсем недавно впервые признал в интервью российской службе ВВС, что задержанные на Окрестина «получали».

Минутка социологии

Но в каком пространстве происходят все эти ужасы? Что с беларуским обществом? В Беларуси очень сложно проводить социологические опросы. Те, что проводятся, происходят онлайн (учитывая ограничения такого подхода) и показывают относительно схожие результаты. Я сошлюсь на британский центр Chatham House, который проводит регулярные замеры настроений в беларуском обществе.

Последний опрос проходил летом. Речь идет о 80% населения страны, которое сидит в интернете. Из опрошенных:

· треть (36%) открыто поддерживают протест;
· треть (36%) – так называемая нейтральная группа;
· и еще почти треть (28%) – поддерживают режим или по крайней мере статус-кво. 

Цифру в плюс-минус 30% можно считать поддержкой режима: не 3%, конечно, но и не нарисованные 80%. Также происходит фоновый отток аудитории из телеграм-каналов. Большинству людей невыносимо так долго пребывать в настолько пессимистичном информационном потоке. Часть аудитории деполитизируется и уходит в апатию, как рассказывает беларуский аналитик Артем Шрайбман, перебравшийся в Киев после того, как находящийся в Минске под домашним арестом Роман Протасевич в «интервью» на гостелевидении упомянул его имя в контексте протестного чата беларуской оппозиции. 

С Новым годом

На февраль 2022 в Беларуси года запланирован референдум по изменениям  Конституции. Оппозиционные силы призывают не игнорировать референдум, но прийти и испортить бюллетени. Сам Лукашенко во время проведения референдума ожидает «попытки революции». 14 декабря он добавил, что «нельзя допустить повторений. Чтобы нам не пришлось опять по улице с автоматами бегать», но «перебора быть не должно». Еще одна из причин, почему существенное  послабление репрессивного напора кажется менее вероятным. Решение амнистировать политических (хотя бы часть из них, не самых известных) зависит от Лукашенко. В прошлом бывали случаи, когда он делал это, потому что это было для него выгодным решением в моменте. Появится ли выгода сейчас? 

По идее, Лукашенко в недалеком будущем обещает «отойти во Всебелорусское народное собрание», то есть возглавить этот новый орган, с не до конца понятными полномочиями, созданный полностью под него. На выборы, по его ненадежным утверждениям, он больше не собирается. Президентом будет кто-то другой – кого он допустит. Но в мире самого Лукашенко он-то будет «президентом» минимум до 2025 года. 

Обещанный транзит власти Лукашенко скорей всего будет всячески оттягивать, стараясь максимально контролировать его течение – внутри страны он обладает огромным уровнем субъектности (в свете разговоров о его безоговорочном подчинении Путину). Но что-то может пойти не так как завтра, так и через несколько лет. А может и позже ¯\_(ツ)_/¯ . То, что у кого-то есть план, не значит, что его удастся реализовать. Хотя многие были уверены, что до конца 2021 года он не удержится, а вот мы подводим итоги и встречаем 2022. Ведь ни у одного из акторов нет полного контроля над всем происходящим.

---

Поддержать редакцию:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутний С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Телеграм беларуской пропаганды: расчеловечивание протеста и конвейер насилия на камеру appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)

Жінка як військовий ресурс держави: чому так і має бути?

Заголовок такий — виключно заради хайпу. А ось далі все буде дуже серйозно. Мало що останнім часом викликало таку навалу обурення, хейту, глузувань та стьобу, як наказ №313 про затвердження переліку професій для жінок, які мають стати на військовий облік. Цим наказом визначили купу професій (майже усі), які мають відповідники у переліку військово-облікових спеціальностей (ВОС), і зобов’язали жінок, які володіють цими професіями, стати на військовий облік у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (ТЦКСП) — під цією назвою, від якої за милю смердить канцелярщиною, ховаються зараз звичайні військомати.

Наказ цей виданий не зі злої волі міноборони, а на виконання закону «Про військовий обов’язок і військову службу», за яким жінки, які мають спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною ВОС, визначеною в переліку, затвердженому міноборони, та придатні до військової служби за станом здоров’я та віком, беруться на військовий облік. До речі, за віком придатними є особи з 18 до 60 років, це стосується і чоловіків, і жінок. 

Отже, що означає для жінок ця нормативна новація? Спробуємо розповісти у стилі «питання-відповідь». 

Чому навколо наказу стільки галасу? 

Тому що держава вкотре провалила комунікацію. Пояснити, що й до чого, міноборони мало ще в квітні 2021 року, коли було прийнято зміни до закону «Про військовий обов’язок і військову службу». Провести інформаційну кампанію, відповісти на всі запитання раніше, ніж вони з’являться, розвіяти страхи і спростувати дезінформацію. 

На жаль, цього не було зроблено, і міноборони довелося виправдовуватися, на ходу вигадувати роз’яснення. Депутати ж отримали можливість скористатися ситуацією і заробити собі популістичних балів: одразу кілька представників комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки, оборони та розвідки заявили, що найближчим часом скоротять список професій жінок, представниці яких повинні стати на військовий облік. Це, до речі, ще один недолік  — купу цивільних спеціальностей вписали до наказу гамузом, не дуже придивляючись, чи дійсно вони потрібні в армії. 

Яка практична користь від цього наказу?

По-перше, жінки стануть на військовий облік, і держава матиме уявлення про те, які людські ресурси за кількісними і якісними показниками вона має на випадок війни, і зможе ці ресурси за необхідності задіяти у розумній послідовності. 

По-друге, завдяки затвердженому переліку професій жінки, які хочуть служити у війську, зможуть одразу отримувати посаду за військово-обліковою спеціальністю відповідно до своєї цивільної професії, а не переоформлюватися з базової ВОС «стрілець» після проходження «учєбки».

Що тепер робити жінкам?

Якщо ваша спеціальність за освітою чи за родом діяльності є у переліку, затвердженому наказом №313, то ви маєте стати на військовий облік у ТЦКСП за місцем реєстрації  — або за місцем постійного проживання, якщо маєте достатньо документальних підтверджень щодо того, що ви постійно проживаєте саме тут. 

Що таке військовий облік?

Це база даних, яку веде ТЦКСП, із інформацією про ваше місце проживання, спеціальність, сімейний стан, стан здоров’я, вік та інші дані, які визначають ступінь вашої придатності до військової служби. 

Як це відбуватиметься?

Ви приходите до військомату, надаєте свої дані, проходите військово-лікарську комісію, яка визначає вашу придатність до військової служби, і за результатами отримуєте відповідний документ, який маєте пред’явити роботодавцю. Інакше  — штраф. 

На цьому все — далі ви живете звичним мирним життям. Як, до речі, живе й більшість чоловіків у цій країні. 

А що роботодавець?

А роботодавець має фіксувати, чи стоїте ви на військовому обліку, і надавати відповідні відомості у ТЦКСП. Інакше  — штраф.

Скільки часу ми на це маємо?

Стати на облік треба до кінця 2022 року. Протягом року жодні штрафи не затосовуватимуться. 

Чи можна буде стати на облік онлайн? В нас же країна в смартфоні, хіба ні?

Зараз  — не можна. Але, якщо вірити головнокомандувачу ЗСУ генералу Залужному, наразі ведеться робота з переведення частини процедур зі взяття на військовий облік в онлайн. Водночас, військово-лікарську комісію у будь-якому разі доведеться проходити особисто. 

А якщо жінка вагітна або має дітей?

Це не звільняє від необхідності стати на військовий облік. Наявність дітей також фіксується у вашій особовій справі в ТЦКСП. Водночас, наявність дітей і вагітність можуть стати вагомою причиною для відстрочки або звільнення від мобілізації чи призову жінки у воєнний час. 

Чому жінки мають брати у цьому участь?

А чому чоловіки мають брати у цьому участь? За конституцією, захист України  — це справа і обов’язок усіх громадян, незалежно від статі. Окупанти приходять не для того, щоб покращити наше життя, і зовнішня військова агресія загрожує всій країні, а не лише чоловікам, тому природно, що й у відсічі цій агресії мають брати участь не тільки чоловіки. Виходимо з того, що жінки  — не соціальні інваліди, а цілком повносправні особистості, які можуть дати собі раду, а служба у війську  — це не щось надзвичайне, і цілком доступне для середньої людини незалежно від статі. 

Жінок тепер відправлять воювати?

Зараз — ні, бо наразі у нас юридично мирний час, і без вашого добровільного укладання контракту з ЗСУ вас ніхто не візьме не лише на війну, а й взагалі у військо.  

А у воєнний час?

Лише якщо не вистачатиме чоловіків. Те, що вас взяли на військовий облік, зовсім не означатиме, що саме вас мобілізують. В ЗСУ вистачає дуристики, але все ж таки перелік професій недарма узгоджується з переліком військово-облікових спеціальностей. Якщо ви журналістка  — то будете працювати у військовій пресі. Якщо бухгалтерка  — то вам знайдуть службу у фінансових відділах військових частин. От якщо ви майстерка спорту з біатлону  — то шанси потрапити на фронт значно більші. Але повірте, армія інститут консервативний, і скоріше жінці доведеться вмовляти військове начальство направити її у бойовий підрозділ, ніж навпаки. В будь-якому разі, армійське начальство усвідомлює, що від людини без правильної військової підготовки на фронті жодної користі немає, і не створюватиме проблем ні собі, ні непідготовленим жінкам. 

А хіба не можна в армії обійтись без жінок?

Якщо ви думаєте, що держава мріє зіпсувати життя жінкам  — то це не так. Держава лише усвідомлює свої можливості з відсічі зовнішньої агресії. На жаль, ворог дуже сильний, а реформування, переозброєння і зміцнення української армії  — справа довга і дорога, їй ще дуже далеко до завершення. Якщо РФ масштабно атакує нас у найближчі місяці чи роки, може скластися ситуація, коли самих чоловіків в армії не вистачить, і їхні місця  — в першу чергу, в тилових підрозділах і небойових службах  — муситимуть зайняти жінки. 

А я  — за мир!

Ми теж. І редакція «Нігіліста» за мир. І українські військові  — за мир, і навіть депутати й урядовці, які б мутні не були  — вони теж за мир. Але РФ вже веде проти України обмежену війну і в будь-який момент готова перетворити її на війну повномасштабну. РФ ворожа не лише Україні, а й свободі як такій, ворожа правам жінок, ворожа прогресу, демократії, ворожа всьому, що для нас є цінним. РФ не сприймає угод  — вона бажає нашої капітуляції. А капітулювати  — значить, втратити все, що ми любимо, цінуємо, чим живемо. Втратити самих себе. Мир  — це прекрасно, от тільки РФ, заковтнувши Україну, не припинить воювати  — але примусить українців воювати на боці Москви. Тому сьогодні РФ не залишила нам вибору  — воювати чи ні. Ми маємо захищати себе і все, що ми любимо. Ми маємо воювати сьогодні за Україну, щоб завтра не воювати за Росію в Сирії чи під Варшавою. 

А я  — за контрактну професійну армію!

На жаль, Україна сьогодні не здатна створити достатньо потужну армію лише з контрактників. Чому — це тема окремої розмови. А загроза з боку РФ настільки велика, що самими лише контрактниками не обійтися. Але ж це не привід складати зброю. Якщо країна потребує захисту, і звертається за захистом до вас  — то хіба ви їй відмовите? Це ж ваша країна, іншої ви не маєте. 

Кажуть, що цей наказ Міноборони виданий виключно для того, щоб не дати українкам втекти від війни, бо у воєнний час військовозобов’язані не мають залишати місце реєстрації. 

Це не мета, а «побічний ефект» наказу №313. Вважати, що людей ставлять на військовий облік лише для того, аби вони не переміщувалися під час війни  — це лайт-варіант теорії змови. Державі потрібен облік ресурсів на випадок війни, ось і все. Якщо ви вважаєте, що силовикам у випадку повномасштабної агресії не буде чим зайнятися, крім як ловити мільйони внутрішньо переміщених осіб-військовозобов’язаних і притягати їх до відповідальності  — то ви дуже, дуже помиляєтеся. Їм буде взагалі не до того. Згадайте й нещодавні заяви керівників держави про мільйони українських біженців, які заповнять Європу у випадку російської агресії. Це непряме свідчення того, що держава не буде сильно стримувати потік людей, що тікають від війни. Тому, якщо ви твердо вирішили не брати участь у захисті країни, а просто емігрувати чи від’їхати подалі від фронту  — ви, скоріш за все, матимете таку можливість. 

Все це прекрасно, але хіба на практиці не буде помилок і зловживань?

Звісно, будуть. Але подолати все це можна не ухиленням, а навпаки, активним залученням до процесу. 

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, nihilist.finance@gmail.com
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

The post Жінка як військовий ресурс держави: чому так і має бути? appeared first on Нігіліст.

(Comment on this)