​​Українці, виховані на історії про героїчну боротьбу ОУН і УПА, сьогодні жертвують життями за свободу і незалежність своєї Батьківщини і за свободу усього поки що вільного світу.

Кров українців, онуків і нащадків героїв ОУН-УПА проливається і за свободу та незалежність Польщі, за те, щоб поляки на демократичних виборах обирали собі владу, яка їм до вподоби, а не вклонялися васалу із москви, позбавлені права обирати, принижені і впокорені московським чоботом.

ОУН і УПА — це символ спротиву і гідності, а не те, чим його хочуть зробити окремі польські “політики” заради тимчасової електоральної вигоди.

Полякам не подобається Бандера, українцям – Пілсудський. А головне запитання: що робили поляки на землях української Волині? Нам є про що говорити.

Але Польща має зробити вибір: у союзі з українцями, що боряться за своє і за їхнє життя, чи історична ворожнеча, яка зміцнює кремль і веде нас усіх до загибелі.

Пам’ять — це важливо. Проте не треба перетворювати образи і протиріччя далекого минулого у зброю а руках ворога, яка може знищити усіх нас.

Олег Тягнибок, майор ЗСУ, Голова ВО "Свобода"

The post Олег Тягнибок: Кров унуків УПА проливається і за польську свободу appeared first on ВО "Свобода".

До повномасштабного вторгнення черкаський свободівець Олег Гудзенко працював заступником директора департаменту, начальником управління організаційного забезпечення департаменту соціальної політики Черкаської міської ради. Тож побратими жартують, що був, як вони кажуть, «справжнім чиновником». Міг скористатися бронню і залишатися в затишному кабінеті, але вирішив піти воювати…

– Олеже, ми з Вами спілкувалися давненько – навесні 2023-го. Ви тоді, пригадую, були на надважкому Лиманському напрямку. Де відтоді пролягли військові стежки і де Ви зараз?
– З того часу працювати доводилося поблизу Красногорівки, потім в районі Покровська, а зараз ближче до Торецька.

Ця війна, як бачимо, з часом змінюється, стає більш технологічною. Раніше найбільшою загрозою на позиціях була артилерія, а зараз – переважно мавіки, fpv-шки, скиди. Ворог навчився працювати на далеких відстанях – не підходячи близько. Лише у випадку ретельно спланованих штурмів застосовують піхоту, авіацію, дрони, важку техніку і озброєння. Зазвичай намагаються витіснити з позицій з допомогою КАБів, паралельно використовують fpv-дрони і дрони на оптоволокні, щоб перерізати логістичні шляхи, унеможливити довезення боєприпасів і взагалі перекрити будь-який рух.

– Дрони на оптоволокні – це, як відомо, дуже небезпечна річ…
– Це зараз дуже актуальна небезпека, тому що ворог почав масово їх виготовляти. Ще донедавна такі дрони зустрічалися де-не-де, їх радше випробовували, ніж застосовували, а нині використання набуло масового характеру.

– З того, що Ви бачите особисто і з того, що розказують хлопці. Чи має росія зараз потенціал для подальшого наступу?
– Бачу, що упродовж зими та весни ворог накопичував сили, проводив навчання. Вони також підтягнули артилерію, наклепали дронів. І зрозуміло, що мають завдання рухатися вперед, а не стояти на місці.
На яких саме ділянках фронту це буде відбувається надалі, важко сказати, тому що фронт у нас величезний – понад тисячу кілометрів. Час покаже.

– Чи стежите за геополітикою і розмовами про перемовини? Чи замислюєтеся часом про те, що ворога можна зупинити з допомогою дипломатії?
– Я вважаю, що до миру маємо рухатися всіма можливими шляхами. Звісно, що потрібно грамотно працювати зі світом – розмовляти, переконувати, що нам дуже потрібна зброя, потрібна зрештою будь-яка допомога. Водночас основа миру – це сила. Потужна дієздатна українська армія – запорука нашої незалежності і волі. Пригадаймо, ще німецький діяч Отто фон Бісмарк, який добре знав росію – у середині 19 століття був послом Пруссії у Санкт-Петербурзі – висловлював цінне спостереження, що угоди з росією не варті й паперу, на якому написані.

– Травень для українців був позначений обстрілами мирних міст. Для чого це ворогові – вбивати жінок і дітей?
– Думаю, це своєрідна психологічна операція. Ворог намагається залякувати і виснажувати українців психологічно. Але ми козацького роду, з нами так не можна. Залякуванням українців не візьмеш – такі речі стимулюють нас ще більше збиратися з силами і перемагати.

– Що Вам допомагає триматися, долати втому?
– Насамперед розуміння того, що захищаю рідну землю, рідну країну. Також близькі люди, які чекають, телефонний зв’язок із рідними. А ще спілкування з побратимами – воюєш у хорошій компанії, з хорошими людьми. Все це вкупі дає наснагу і волю до перемоги, спонукає до подальшого руху вперед.

– А коли випадає вільна хвилька – як відпочиваєте?
– Насправді вільного часу на війні нема – треба робити як не одне, то інше. Тому якщо хвилин 10 випадає – намагаєшся почитати щось з новин, аби бути в курсі того, відбувається, орієнтуватися, що в інформаційному просторі.

– Чи є потреба нині у волонтерській допомозі?
– З харчуванням сьогодні, слава Богу, все добре. Але ми дуже потребуємо того, що допомагає рухатися вперед. Наприклад різноманітної техніки – наземних дронів, FPV, мавіків, РЕБів… Технології, як я вже казав. не стоять на місці. Ще місяць тому, наприклад, РЕБ міг дуже добре працювати і дуже допомагати бійцям. А нині втратив актуальність – його треба перепрошити, переробити, доповнити, щоб знову міг виконувати свою функцію захисту, функцію блокування сигналу…

– Я переглянула відео, на якому Ви поставили філософське запитання – заради чого ми стоїмо. То все-таки – заради чого?
– Заради майбутніх поколінь, щоб вони не бачили того, що бачимо зараз ми.

– Що на війні найважче?
– Найважче – очікування і невідомість. На війні ніколи не знаєш, що готує завтрашній день. Все настільки кардинально змінюється, що спланувати собі хоч щось – неможливо.

– Що Ви побажаєте тим, хто в тилу чекає рідних з фронту?
– Здоров’я і терпіння. А ще – докладати всіх зусиль, щоб наближати Перемогу. Нехай той, хто може, – вчиться літати на дронах чи освоює інший воєнний фах. Хто не може – нехай донатить на Збройні Сили України.
А також не забувайте просто розмовляти з тими людьми, які служать, і дарувати їм добре слово. Їм це сьогодні дуже потрібно…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Олег Гудзенко: «Основа миру – це сила; потужна українська армія – запорука нашої волі…» appeared first on ВО "Свобода".

Олексій Демко — уродженець Макіївки, чия доля стала символом нескореності й проукраїнського спротиву на Донеччині. Двічі переселенець, колишній військовослужбовець ЗСУ та давній партієць “Свободи” — за останнє десятиліття він пережив окупацію, полон, поранення, службу в спецпідрозділах і вимушену втрату домівки. Усе це — через чітку громадянську позицію.

Ще у 2012 році, коли про можливу агресію московії було мови хіба у колах націоналістів, Олексій став членом ВО “Свобода”. Його відкриті націоналістичні погляди відразу ж зробили його мішенню для бойовиків у 2014-му. Після захоплення Донбасу російськими найманцями 8 травня його викрали російські терористи з рідного міста Макіївка. Як стало відомо згодом, його в нелюдських умовах, та ще й пораненого, тримали в приміщенні МВС у Горлівці. Побратима утримували в підвалах Горлівки під контролем Ігоря Безлера. Знущання, тиск, погрози — все це він пережив за свою позицію.

Після звільнення з полону родина Демків деякий час жила в Києві, а згодом повернулася на вільну частину Донеччини. Олексій відновив сили й почав працювати у громадському секторі, допомагаючи іншим переселенцям — тим, хто, як і він, був змушений тікати з дому: “Ми займалися адмініструванням грантових програм від Міжнародної організації з міграції. Зокрема, надавали допомогу переселенцям з окупованих територій”.

Вже за два роки родина змогла придбати власне житло у Краматорську. Це був будинок площею 50 квадратних метрів: “Коштував він нам 7,5 тисяч доларів і був значно меншим, ніж будинок у Макіївці. Але у гарному районі, дуже зручний. Поступово робили ремонт. Зокрема, я там повністю укріпив фундамент, поміняв вікна та встановив новий санвузол”.

Після кількох років життя в Краматорську, родина нарешті спробувала осісти, однак повномасштабна війна знову перевернула їхнє життя. “Війна 2022-го не стала для нас несподіванкою”, — згадує Олексій. Його життєвий досвід і політична обізнаність підказували: все тільки починається. Вже у квітні 2022 року він долучився до Збройних Сил України. Служив спочатку в Силах спеціальних операцій на Донеччині, згодом — у сухопутних військах.

Його дружина за цей час виїхала до Миргорода — через постійні обстріли Краматорська. Вони знову почали думати, що робити та як жити далі. Після демобілізації в 2024 році та чергової хвилі обстрілів на Донеччині родина ухвалила важке, але єдине логічне рішення — переїхати остаточно. Новим притулком стало село Худяки на Черкащині. Саме тут вони придбали будинок — втретє за життя, втретє після втрати дому через російську агресію.

“Мені 55. Я хочу просто жити. Донеччина — моя батьківщина, але її знову перетворили на руїни. Ми не зневірились, але більше не маємо сил починати з нуля там, де точиться постійна війна”, — зізнається побратим.

Нова оселя площею 78 квадратних метрів, розташована майже на березі Дніпра, обійшлася родині в понад 16 тисяч доларів. Зараз Олексій активно займається її ремонтом. “Я в процесі заміни проводки, бо стара не витримує таку кількість навантаження через різні електроприлади”, — каже побратим.

Повертатися на Донеччину родина вже не планує — Макіївка в окупації, а Краматорськ під постійними обстрілами. Олексій не вірить, що росіяни хоч колись залишать Україну в спокої.

Його історія — це не просто переїзд чи купівля будинку, це приклад боротьби за власну гідність, політичну свободу і право бути українцем на своїй землі. І навіть сьогодні, коли він тримає в руках інструменти замість зброї, Олексій переконаний — головна боротьба ще попереду.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Від підвалів “днр” — до лав ЗСУ та нового дому: історія Олексія Демка, переселенця, політв’язня й добровольця appeared first on ВО "Свобода".

Останні висловлювання президента Польщі Анджея Дуди, зроблені під час його публічних виступів кілька днів тому, знову викликають обурення українського суспільства. Президент сусідньої держави висловив невдоволення тим, що в Україні його зустрічають із червоно-чорними прапорами — символікою Української повстанської армії, а також дорікнув українцям за нібито “недостатнє знання” подій на Волині в роки Другої світової війни.

Всеукраїнське об’єднання “Свобода” ці заяви розцінює як чергову спробу нав’язати Україні польське трактування спільного історичного минулого. На переконання націоналістів, подібні маніпуляції на історичну тематику не лише підривають українсько-польське порозуміння, але й грають на руку російській пропаганді, яка зацікавлена у розпалюванні конфліктів між союзними державами.

Заступник Голови ВО “Свобода”, голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич висловив сподівання, що українська влада, зрештою, відповідатиме польським політикам гідно, на рівних, і не дозволятиме принижувати українських героїв. “Якщо польський президент дозволяє собі образливі висловлювання на адресу Степана Бандери та УПА, то йому варто пам’ятати про діяльність Йозефа Пілсудського чи злочини Армії Крайової на українських землях”, — зазначив Сич.

Голова Волинської обласної організації ВО “Свобода” Анатолій Вітів додав, що президент Польщі демонструє подвійні стандарти: з одного боку — підтримка України у боротьбі з російським імперіалізмом, з іншого — спроби вказувати українцям, яку історію шанувати. “Можливо, пан Дуда не усвідомлює, що саме нащадки Героїв УПА сьогодні стримують московську навалу і не дають їй наблизитися до кордонів Польщі”, — наголосив Вітів.

ВО “Свобода” підкреслює, що рівноправна і взаємоповага у стосунках між Україною та Польщею можлива лише за умови відмови від шовіністичних заяв та історичного ревізіонізму. Українці мають повне право шанувати своїх героїв, вивчати власну історію та не дозволяти перекручувати її на догоду зовнішнім політичним інтересам.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Нащадки УПА тримають фронт далеко від Варшави: українці вимагають взаємоповаги від польського лідера appeared first on ВО "Свобода".

Свободівець Павло Деркаченко нині служить кухарем на пункті постійної дислокації підрозділу, хоч донедавна був бойовим кухарем на одному з гарячих напрямків. А ще у захисника за плечима – непросте життя і чималий бойовий досвід, зокрема у складі батальйону «Айдар».

Народився на Донеччині. 2014 року змушений був залишити все, що мав: родину, друзів, бізнес та домівку. Бо саме тоді нова окупаційна влада так званої ДНР намагалася з ним поквитатися за проукраїнську позицію та свободівський партквиток… Адже іще з 2004 року Павло Деркаченко був прихильником «Свободи», а вже у 2013 році був обраний головою одного з міських осередків політичної сили.

– Пане Павле, зізнайтеся, де навчилися готувати? Адже це дуже відповідально – годувати тих, хто боронить Україну.
– Так сталося, що під час подій весни 2014- го я вимушений був покинути рідну оселю в Донецькій області, де народився й прожив 47 років свого життя. Думок, чим зайнятися, тоді не було зовсім. Пішов у військо. Спочатку взвод аеророзвідки, далі артрозвідка, окопи, бліндажі. Там уперше в житті почав потроху готувати їжу.

До речі, мій прапрадід був кухарем у пана Устимовича, який направив його вчитися куховарити у Санкт-Петербург. Схоже, ці гени прокинулися у мене на шостому десятку.

За нагоди пройшов навчання у відомого в своїх колах кухаря. Це навчання відбувалося за грантівські кошти від закордонних організацій, передбачені на навчання учасників бойових дій. І от я кухар. Пройшов і польові кухні, і казани на вогні під дощем і снігом. Зараз, з огляду на мій доволі поважний вік, готую страви на пункті постійної дислокації батальйону. Робота важка, але неймовірно цікава. Скільки років варю страви, стільки й експериментую. До чогось доходиш сам, щось десь почуєш чи побачиш.

– Чим балуєте хлопців?
– Меню різноманітне. Звичайно, голова всіх страв – борщ. Найбільше саме його полюбляю готувати, бо тут нескінченний простір для профрозвитку, а ще супи: гороховий, харчо, з фрикадельками, солянка, звісно капусняк. На друге, ясна річ, каші – куди в армії без них – макарони по-флотськи, пюре картопляне й горохове. І найулюбленіша друга страва воїнів – тушена картопелька. Безліч салатів: вінегрет, м’ясний, кілька з буряку, ну і як без капустки з огірком. Багато консервованих овочів. А як не згадати про котлетки, смажені на сковорідочці, тюфтельки в сметанному соусі з духовочки, гомілочки курячі з гірчицею, гуляшики різноманітні.

Узвари, компоти, соки… Люди смакують із задоволенням і дякують кухарю за його роботу. Це дуже приємно.

– Чи хоч трохи стежите за так званими перемовинами довкола закінчення війни? Хлопці вірять у мир дипломатичним шляхом?
– Хоча зараз прохожу службу в тилу, багато спілкуюся з бійцями з передка. У переважній більшості вояки вірять в нашу перемогу! Але є й ті, хто втомився за три роки. Є навіть такі, які вважають, що потрібно закінчувати війну за будь-яких умов, віддати окуповані території ворогу «аби люди не гинули», не розуміючи, що якщо поступимося сьогодні, завтра втратимо все! І втрат буде нескінченно більше від московського терору. Ми це вже проходили.

Переконаний: треба душити москву і на полі бою, і на дипломатичному фронті. Впевнений, дотиснемо і витиснемо!

– Ви часом згадуєте рідні краї? Вірите, що зможете туди повернутися?
– Щиро сподіваюся, що з часом Україна поверне всі тимчасово втрачені території і в кожному місті, селищі, селі на домах замайорить жовто-блакитний прапор. Люди-переселенці повернуться на свої землі і знов будуть розбудовувати українську Україну!

Сподіваюся, і я повернуся в свій дім, що побудував до війни. Хоча розумію, це важкий крок, бо певна частина тамтешніх мешканців підтримувала окупантів, дехто воював в лавах загарбників. Буде багато роботи по поверненню свідомості мешканців Донбасу в українське русло. Впевнений, у нас все вийде.
А хто не сприйматиме українського, то нехай собі їде в московію, до своїх братів-дикунів.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post «Готую тим, хто тримає фронт» — кулінарна історія Павла Деркаченка з передової appeared first on ВО "Свобода".

Попри війну, місцеве самоврядування продовжує працювати, ухвалювати бюджетні рішення, підтримувати військових, реагувати на безпекові загрози. Як виглядає депутатська діяльність на обласному рівні у 2024-2025 роках і які виклики стоять перед Україною — обговорюємо з депутатом Івано-Франківської обласної ради, свободівцем Михайлом Короликом:

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Михайло Королик: національна політика і безпека, прикарпатська інфраструктура та підтримка військових appeared first on ВО "Свобода".

Наш побратим Олег Понайда – депутат Івано-Франківської обласної ради від ВО «Свобода», молодший лейтенант, який боронить Україну на гарячому Запорізькому напрямку у складі 79 батальйону 102 бригади ТРО – під час короткої відпустки дав інтерв’ю виданню «Західний кур’єр». 

«Найгірше на війні, на мою думку, є дві речі. Перша – це, безумовно, втрати. Багато хлопців і дівчат, з якими ми прийшли і яких я знав, на жаль, вже немає серед живих. Це дуже важко пережити, щоб не зламатись морально. Друге – це те, що ти звикаєш до війни. З часом організм та підсвідомість звикають до постійного стресу, відчуття небезпеки, недоїдання, недосипання, до холоду, спеки, постійного фізичного навантаження, до обстрілів і вибухів. Ти входиш у так званий транс, стан подолання довготривалої дистанції, в якій фінішу не видно, але ти прямуєш до нього. Фініш – це перемога України».

«Перемир’я», на яке штовхають Україну, до нічого доброго не приведе. Ця пауза тільки дасть ворогу шанс підготуватись до ще більшої агресії. Наш ворог дуже підступний і вірити йому не можна, зараз вони шукають перепочинку, щоб відновити сили. Цю паузу московити використають для передислокації військ та нарощення сил – виготовлення більшої кількості снарядів, дронів, ракет, мобілізації та підготовки свіжого особового складу, щоб ще більшими темпами наступати на Україну.

А щодо ролі США у цьому, то вважаю, що нам не потрібно надміру зачаровуватися чи розчаровуватися тим, що кажуть керівники інших держав, кожна країна має свої національні інтереси і діє відповідно до них.

Українцям потрібно надіятись тільки на самих себе. Ні США, ні Європа не будуть воювати за Україну. Якщо хочемо бути незалежними, маємо стати сильними. Тільки сильних поважають у світі.

…Звісно, ми завдячуємо іноземним партнерам за підтримку зброєю та фінансами. Однак, цього є замало. Їх підтримка виглядає такою, щоб Україна і не програла, і не виграла. Якби нам, скажімо, дали в рази більше зброї, то у нас були б більші успіхи та противник не почувався б на фронті так вільно. Потрібні дрони різних класифікацій – «мавіки», FPV, великі крила, засоби РЕБ та РЕР, артилерійські та мінометні снаряди, далекобійні ракети. І чим більше, тим краще.

Зараз потрібно, щоб все суспільство згуртувалось і працювало заради перемоги. Маємо жити по правилу: все для фронту, все для перемоги. Інакше ми не виграємо цю війну. Було велике піднесення та прояви героїзму на початку повномасштабної війни, завдяки яким і вдалось стримати ворога та зламати його плани взяти Київ за три дні. Війна – справа не тільки військових, а всього народу. Люди в тилу мають не тільки підтримувати воїнів молитвою, а кожен на своєму місці, хто чим може підтримували Сили оборони. Звісно, на фронті є велика потреба в людях. Ще раз наголошу – за стільки часу без відпочинку, тільки 15 днів відпустки на пів року, військовим дуже важко і складно триматись.

Маючи такого сусіда, ми повинні бути завжди у бойовій готовності, не тільки чекати на допомогу від світу, а розвивати і масштабувати власне виробництво зброї, дронів, боєприпасів, далекобійних ракет, броньованої техніки та авіації. Коли наростимо свої сили, тоді з нами будуть рахуватись інші держави. Навіть після перемоги нам потрібно жити за правилом: «Хочеш миру – готуйся до війни»».

Повний текст інтерв’ю з побратимом.

Часопис ВО "Свобода"

The post “Навіть після перемоги ми будемо жити за правилом: хочеш миру – готуйся до війни”, – Олег Понайда appeared first on ВО "Свобода".

Свободівець, радник міського голови Хмельницького, депутат Городоцької міської ради Назарій Чепко (псевдо Вірний) родом з містечка Городок на Хмельниччині. На самому початку війни, іще у 2014, – добровольцем пішов боронити Україну від ворога. Бойові стежки Назара пролягли через фронти багатьох областей. Брав участь в обороні Донецького летовища – саме там, каже, отримав перше бойове хрещення.

– Назарію, крайній раз ми з Вами спілкувалися два роки тому. Розкажіть, чи Ви знову на гарячих напрямках? Як там з обстрілами і чи відчувалося так зване «перемир’я», про яке ворог говорив 8-10 травня?
– Так, я воюю далі. І обстріли звісно ж у нас є. На травневе «перемир’я» від ворога мої хлопці не велися і правильно робили. Розуміли, що це маніпуляція і брехня. Тому наші бойові позиції були посилені: якщо досі на чергуванні перебувало двоє або троє бійців, то в дні «перемир’я» додали ще одного. Пригадую, уже в перший день так званого «перемир’я», 8 травня, ми пересвідчилися, що ухвалили правильне рішення, адже відбувалися постійні ворожі штурми малими групами, росіяни застосовували авіацію, обстрілювали нас КАБами.

Фактично ніякого перемир’я не було. На моїй ділянці фронту 8 травня обстрілів і штурмових малих груп було мало не вдвічі більше, ніж днем напередодні.

Можливо, ворог розраховував обдурити тих, хто не має досвіду бойових дій проти росії – такі бійці теоретично могли би повестися на обіцянки ворога припинити вогонь. Але, наприклад, мій бойовий досвід починається з часів так званої АТО, і я добре знаю, що таке росія. Як націоналіст вивчав українську історію, свідомий того, що цьому ворогові вірити не можна.

– Стежите за подіями довкола 30-денного перемир’я, до якого ворога спонукає світ?
– Так, я стежу за геополітикою, наскільки це в моїх умовах можливо. Якщо випадає вільна хвилька – переглядаю, що там довкола України. Респект тому, як зараз поводяться провідні європейські лідери, але щодо США, то тиску на росію з їхнього боку я, по правді, поки не бачу.

Втрата Авдіївки багато в чому була обумовлена затримками з постачанням американської зброї, а такі затримки – насамперед «заслуга» республіканської партії, до якої належить чинний американський президент. Авдіївка ж була чудовим плацдармом для нашого майбутнього входу в Донецьк… Ми її втратили, на жаль.

Думаю, якби американський президент справді хотів допомогти нам закінчити війну, то мав би підтримати Україну, адже ж напали не ми. Навіть наші операції в Курській області не були наступальними, це були радше відволікаючі маневри. Тобто ми заходили не з метою завоювати чужі землі, а щоб поповнити обмінний фонд полонених, запобігти ворожому наступу на Сумську та частину Харківської областей. Це не була загарбницька операція однозначно.

Свого часу Україна віддала ядерну зброю. Якби ми цього не зробили, в тім числі під Будапештські гарантії США, усе зараз було б інакше. І ті посадовці, котрі у 90-х роках здавали український ядерний статус, котрі віддавали і різали українську бронетехніку, літаки, танки – мають за це відповісти… Багато хто із них в доброму здоров’ї, нажив статки, став олігархом.

– А от на тлі того, про що ми з Вами говоримо, – що має зробити українське суспільство, щоб триматися далі?
– Кілька речей. Насамперед – подбати про справедливу мобілізацію. Не може бути так, що одні воюють, а інші, зокрема мажори, відпочивають в нічних клубах. Хтось уже третій рік під обстрілами в окопі, а інший купив собі інвалідність, хоч не є інвалідом, ходить в спортзал, придбав у час війни нову машину. Люди втрачають віру, бо не бачать справедливості.

Наступне — має бути мотивація. А мотивація знову ж таки впирається у справедливість. В Ізраїлі, до прикладу, відбулася справедлива і чесна мобілізація: діти чиновників та міністрів пішли воювати простими солдатами в піхоту.

– Ви теж піхотинець?
– Не лише, але виконую дуже часто і функції піхотинця. І дуже цим пишаюся. Піхота — рушійна сила війни. До того часу, поки піхота не зайде в посадку чи в будівлю, лінія фронту не просувається, як би далеко не контролювали ситуацію ракети чи дрони. Піхота – вкрай важлива і потрібна.

До речі, знаю піхотинців, які воюють з 2022-го року. Це вже не просто піхотинці – це бійці, чий військовий досвід був би неоціненним навіть для військовослужбовців НАТО. Якби такі люди служили на командному пункті, займалися плануванням операцій – вони могли б зробити дуже багато для Перемоги. Але їхній досвід досі не оцінили, на жаль…

– Війна за роки дуже змінилася, чи не так?
– Війною зараз рухають технології. Ситуація інша, ніж три, два чи чи навіть рік тому. Дрони і ті змінюються. З’явилися дрони на оптоволокні, на які вже не впливають РЕБи. Зате, з іншого боку, такий дрон можна збити зі звичайного дробовика.

Однак вже кілька місяців спостерігаю тенденцію: ворожий оптоволоконний дрон прилітає і сідає на узбіччі дороги або на даху будинку, вичікує. Його батарея не розряджається, він має час, тож терпляче чекає, поки буде рухатися наша група—чи то піша, чи на техніці. Потім швидко злітає і спрацьовує на відстані 10-20 метрів. На таку небезпеку важко вчасно зреагувати.

До того ж держава ще не забезпечує нас багатьма потрібними речами. Тими ж дробовиками. Нормальна помпова рушниця коштує від 10 000 гривень, це не критичні витрати, тож можна було б закупити. Але цього не відбувається, на жаль…

– Суспільство, бачимо, схиляють до того, що війна має зупинитися на лінії розмежування… Що думаєте?
– Коли російська регулярна армія зайшла в Крим, багато хто в українському суспільстві волав: «Віддайте Крим, росіяни заспокояться, війни не буде». Віддали Крим. Потім росіяни зайшли на частину українського сходу, на український Донбас. Багато хто все ще вірив, що ворог «насититься» і це зупинить агресію. Але все вийшло не так.

Я не підтримував здачу Криму і виступав проти того, щоб віддати частину Донбасу — навіть тимчасово. Бо ворог не зупиниться, поки його не зупинити. Цьому нас вчить українська історія. Треба було відразу боляче давати росіянам по зубах – щоб і не думали рухатися далі…

Ми у себе вдома. Що нам віддавати? Віддати землі, де живуть українці, які нас чекають? Теза, що «нас там ніхто не чекає» — це продукт російської пропаганди. Пам’ятаю, як нас просили у Слов’янську: «Хлопчики, не відходьте звідси. Ми не хочемо жити в росії».

І що нам віддати? Віддати своїх людей в москальське рабство? Нікого вже не повезуть на Соловки, як то було минулого століття – українців просто будуть знищувати.

Ті, хто проливав кров за Україну, мають право розпоряджатися її волею. А ті, хто не проливав кров, не мають права вирішувати за нас. В тилу часом кажуть, що «втомилися від війни». Нехай ці люди приїдуть сюди і скажуть це хлопцям в окопі. Від чого втомилися? Навіть коли є повітряні тривоги, їх не порівняти з безперервним артилерійським обстрілом.

Доки ворог буде на нашій землі, ми будемо воювати. І навіть якщо справді буде якась умовна лінія розмежування, то неможливо буде втримати свідомого українця, який приїде на цю лінію обстріляти опорні пункти ворога. Хай москалі забираються – це наша земля.

Якщо перемир’я нам і потрібне, то хіба в стратегічному плані, щоби ми могли перегрупуватися і підготувати резерви для свого контрнаступу. В глобальному плані перемир’я не дасть миру. Мир – це не тоді, коли ніхто не стріляє. Мир – це коли є гарантія, що в тебе не будуть стріляти завтра.

– Як же ж ми здобудемо довгоочікувану Перемогу?
– Маємо переконувати світ, що нам потрібна зброя, що війна завершиться тільки тоді, коли ми зможемо себе захистити.

Росія як імперія має бути знищена, має розпастися на багато країн. Я зовсім не проти, щоб на місці кремля знову квакали жаби в болоті… Але над цим треба попрацювати. Піхотинець має робити своє. волонтер своє, спецслужби відповідно своє.

До речі, часом чую, що треба воювати «до останнього українця». Ніхто з наших провідників ніколи так не казав. Воювати «до останнього українця» – це безглузді російські наративи. Маємо воювати до Перемоги. До того моменту, коли здобудемо мир і безпеку для наших майбутніх поколінь. І не сумнівайтеся ні на секунду – москва впаде!

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Назарій Чепко: «Нема такої землі, яку ми могли би віддати» appeared first on ВО "Свобода".

Спроби Москви вийти на переговори — це не жест доброї волі, а чергова маніпуляція зі спробою зламати залишки світового порядку. Бо поки говорять гармати, мир — це лише ілюзія. Про це 14 травня 2025 року з фронту російсько-української війни зазначив сержант ЗСУ, заступник Голови ВО «Свобода», народний депутат VII скликання Юрій Сиротюк.

«Ворожа піхота — це піхота приречена на смерть, яка служить лише як витратний матеріал у кривавій грі кремлівського режиму. Вони лізуть з усіх дір — це найкрасномовніше свідчення “бажання миру”. Ванюшки, переважно найманці, йдуть як приманки, бо Путіну потрібно приростати територіями в обмін на трупи, — наголосив заступник Голови ВО «Свобода», народний депутат VII скликання Юрій Сиротюк.

Націоналіст акцентував: кремль не веде переговорів про мир — він веде війну проти світового порядку, і кожна спроба поступок у перемовинах буде сприйнята як дозвіл на ядерний шантаж, анексії та правовий безлад. «Не можна обговорювати можливість анексії ЗАЕС — це легалізація ядерного тероризму. Не можна узаконювати жодної зміни державного кордону України — це руйнування світового правопорядку. Не можна допускати, щоби жертву зобов’язували до роззброєння перед агресором», — підкреслив заступник Голови ВО «Свобода» з питань політичної освіти, Головний сержант 5-ї ОШБр Юрій Сиротюк.

Свободівець також застеріг від поступок у внутрішніх справах України на міжнародному рівні, що легалізують колоніалізм і імперіалізм. «Переговори можуть стосуватися лише припинення вогню. Але жодного “мирного договору” з Москвою не може бути доти, поки кожен сантиметр української землі не буде звільнено. Ваньки або мають піти, або переговори з ними мають тривати не довше автоматної черги. Адже пу не хоче, щоби хтось із його головорізів повернувся додому. Бо тоді “імперіалістичну війну” дуже швидко можуть перетворити на громадянську», — зауважив екснардеп, споглядаючи за геополітикою з окопів Донбасу.

Стосовно ситуації на фронті політик наголосив на потребі підтримки українських підрозділів, зокрема тих, щороками тримають ворога без ротацій. «Нам конче потрібні дрони — денні й нічні. Нам потрібні “очі” й технологічна перевага, а не “м’ясо” для штурмів. Тому кожна допомога підрозділам — це внесок у нашу живучість і перемогу», — підсумував Юрій Сиротюк.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Юрій Сиротюк: «На перемовини з Москвою слід їхати не з ручкою, а з заточкою» appeared first on ВО "Свобода".

12 травня 2025 року заступник Голови Всеукраїнського об’єднання «Свобода», народний депутат України VII скликання, сержант ЗСУ відреагував на заяву кремлівського карлика з приводу перемовин у Туреччині. Націоналіст переконаний, що Україна платить надто високу ціну за віру в ілюзії та геополітичну наївність. І продовжить платити, якщо не зміниться.

У своїй заяві з фронту свободівець окреслив ключові принципи, які, на його думку, мають лягти в основу формули довготривалого і справедливого миру. Насамперед, ідеться про відмову від хибного уявлення про світовий порядок і перехід до мислення категоріями сили, інтересів і суб’єктності. «Світ, яким ми його уявляли, більше не існує. Точніше — ніколи не існував у тій формі, в яку ми вірили. Правила завжди визначали сильні, а не красиві слова про свободу і рівність. І сьогодні ці правила вже ніхто не маскує», — заявив Юрій Сиротюк.

Націоналіст підкреслив, що США, як держава, яка втрачає глобальну гегемонію, не вирішує проблем, а створює їх — у тому числі для стримування Китаю. «Їхня стратегія — плодити конфлікти й поширювати невизначеність. Дружба з наддержавами дорого коштує. Ми здивовані ціною, яку виставили нам, але не знали цінників, які виставляли Кувейту чи Іраку. Це не про партії — це про інтереси», — наголосив заступник Голови ВО «Свобода» з питань політичної освіти, Головний сержант 5-ї ОШБр Юрій Сиротюк, додавши, що союзники важливі, але їхня підтримка — не гарантована й не вічна, а приклади сучасної Європи це підтверджують. — Союзники не обов’язково юудуть з нами завтра. Це ми маємо бути сильними самі. Пострадянська слабка Україна нікому не потрібна, але й сильна треба лише нам самим. Повернення до 1991 чи 2022 року — не лише неможливе, а й небезпечне».

Свободівець закликав дотримуватися чіткої геополітичної стратегії: «Україна має бути Великою. З ідеєю, амбіцією, амуніцією. З місією. Зі здатністю змінювати світ навколо. Це можливо лише за повної ліквідації російської імперської системи. Жодних компромісів — лише прірва між нами. Без жодних мостів чи трубопроводів. росію треба добивати. Зараз. Бо вікно можливостей не буде відкритим вічно. Нам слід зціпити зуби, діяти рішуче — і перемагати. Кожен має зробити свою роботу. Ставаймо знову вовками».

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Юрій Сиротюк: «Формула справедливого миру – позбутися ілюзій та здобути геополітичну суб’єктність» appeared first on ВО "Свобода".

З Днем Матері, дорогі! Дякуємо за життя! Олег Тягнибок, майор ЗСУ, лідер ВО «Свобода» 11 травня 2025 року.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post З Днем Матері, дорогі! Дякуємо за життя! — Олег Тягнибок appeared first on ВО "Свобода".

Законопроєкт про подвійне громадянство, який було підтримано в першому читанні, не відповідає чинній Конституції України.Очікуємо на висновок Конституційного Суду. Переконана, що питання громадянства можна розглядати лише після завершення воєнного стану, — зауважила Оксана Савчук, народний депутат України. Свободівка в етері телеканалу “Рада” 12 травня 2025 року.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Законопроєкт про подвійне громадянство не відповідає Конституції України, — Оксана Савчук appeared first on ВО "Свобода".

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Андрій Іллєнко – про триденний мир, що буде на “9 мая”, та ситуацію на фронті appeared first on ВО "Свобода".

Жодного перемир’я немає. У ці ді московити працюють усім, хіба окрім авіації. Навіть натяку немає на перемир’я. Не вір москві — там лише зрада, — Юрій Сиротюк, включення з Краматорського напрямку: огляд нинішньої ситуації з РЕБами. Головний сержант роти вогневої підтримки 5-ї Київської окремої штурмової бригади ЗСУ, боєць «Легіону Свободи», заступник Голови ВО «Свобода» в етері телеканалу “Ми – Україна” 9 травня 2025 року.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Краматорський напрямок: ніякого перемиру немає — Юрій Сиротюк з фронту appeared first on ВО "Свобода".

Днями нашого побратима Юрія Мельника – виконувача обов’язків голови Чернівецької обласної організації ВО «Свобода», адвоката, юрисконсульта Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської – покликав до себе в кабінет директор цього театру і наполегливо «попросив» написати заяву на звільнення. Втрата роботи стала для Юрія платою за його активну політичну та громадянську позицію, за виступ проти румунізації краю, який, виявляється, тишком-нишком проводиться на Буковині під прикриттям війни, поки увага держави зосереджена на сході.

Отож, 3 березня цього року на офіційній фейсбук-сторінці Чернівецької ОВА «промайнула» нібито невинна інформація, що в області планують відкрити 13 академічних ліцеїв. І все б нічого, але з них чотири – румуномовні – у Чернівецькій, Глибоцькій, Герцаївській та Острицькій громадах. Та 9 – двомовних. Таке враження, що загравання з чужою мовою на українській землі в області досі нікого і нічого не навчило, а війна, яка прийшла до нас з боку росії, – це не війна за збереження української ідентичності, в тім числі української мови.

Повідомлення ОВА викликало шквал обурення мешканців Буковини – це видно по коментарях під публікацією. Юрій Мельник разом із очільником ГО «Громадська платформа» паном Качмарським офіційно звернулися до очільника Чернівецької ОВА Руслана Запаранюка з вимогою надати пояснення: чому українську молодь на українській землі навчають румунською мовою.

«Ми чітко висловлюємо свою громадську позицію, що відповідно до Конституції України територія Буковини – це Україна, державна мова – українська. Однак виникає питання. Чому окремі навчальні заклади (4 академічні ліцеї), які розташовані в Чернівецькій області, повністю румуномовні – немає жодного предмету українською мовою?», – йшлося у зверненні.

Плутані пояснення від очільника ОВА шокували свіжими цифрами. Виявляється, нині на території Чернівецької області в загальних закладах середньої освіти аж 13 356 учнів навчаються румунською мовою!

Тим часом це звернення, схоже, наробило галасу у владних кабінетах. Іван Бутняк – очільник театру, де працював Юрій Мельник, – покликав свободівця до себе. «Мені тут скинули текст звернення об 11 годині вечора. Що це таке?». І хоч у запиті немає жодної згадки про те, що Юрій Мельник працює в театрі, директор наполегливо «попросив» написати заяву на звільнення на тій підставі, що театр нібито «поза політикою».
Загальновідомо, що заклади культури апріорі поза політикою бути не можуть – це ті інституції, які мають вплив на свідомість та світосприйняття людей. Втім, нічого дивного, якщо взяти до уваги той факт, що Івана Бутняка називають ставлеником голови Чернівецької обласної ради Олексія Бойка, якого, як відомо, вважають ставлеником проросійських сил.

До слова, 7 квітня цього року депутати закликали Олексія Бойка скласти повноваження через його деструктивну діяльність на посаді голови обласної ради. А сам Іван Бутняк у Чернівцях «прославився» ще на початку війни, в травні 2022 – вскочив у скандал на своїй попередній роботі у культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука. У мережу тоді потрапили фото та відео зі скандальної вечірки в Центрі. Бутняка через той скандал звільнили, а вже невдовзі знову «прилаштували» – в театрі імені славетної українки Ольги Кобилянської.

Як бачимо, ворог може бути не тільки в кремлі і на фронті, ворог може сидіти і в тилу, в державних кабінетах обласної ради, в кабінеті директора театру.

До речі, тема мови в українських навчальних закладах нині, на четвертому році війни, раптом стала актуальною як ніколи. Народний депутат свободівка Оксана Савчук разом із громадськістю та побратимами сьогодні бореться за те, щоб зі законопроекту №13107-д «Про професійну освіту», за який вже проголосовано у першому читанні, забрали норми, що дозволяють викладання мовами національних менших…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post На сході путін, на заході puțin румунізація: очільника Чернівецької “Свободи” звільнили за захист української освіти appeared first on ВО "Свобода".

Очільник Київської обласної організації ВО «Свобода», народний депутат 7 скликання Ігор Сабій тривалий час очолював волонтерський рух, який забезпечував українське військо всім необхідним як в період АТО, так і після повномасштабного вторгнення. Сьогодні націоналіст у лавах ЗСУ – очолює службу радіоелектронної та кіберборотьби однієї з бригад – постачає РЕБи для підрозділів. Нам вдалося додзвонитися до побратима та поставити кілька запитань.

– Ігоре, в чому полягає зараз Ваша військова робота?

– Наші підрозділи розкидані практично по всій лінії фронту, а моя робота – забезпечення їх РЕБами з усіх можливих джерел.

– Що зараз на фронтах? Відчувається наближення «перемир’я», про яке так багато говорять?

– Перемир’я наразі взагалі не відчутно. Москалі як намагалися наступати, так роблять це далі. Триденне так зване «перемир’я» потрібне виключно путіну, щоби відсвяткувати «побєдобесіє» – це перше. Друге, думаю, ворог використає так зване перемир’я, як це вже було на Великдень, виключно для того, щоб підтягнути ближче до лінії фронту свої резерви, забезпечення, свої війська. Адже ж у час нібито перемир’я ми не зможемо активно відповідати на їхні просування, щоб не отримати звинувачення у зриві.

І ще виглядає на те, що після так званого перемир’я ворог знову піде в наступ, причому ще більш активний, ніж досі. Тому що дозволяє погода: потепліло, підсохло болото, відповідно можна наступати.

Маємо розуміти, що москалі завжди обманюють. Обман – їхнє друге ім’я, і лишень обманом вони чогось досягають. Росіяни ніколи не воювали шляхетно – у чесній війні вони програють. А вигравали виключно завдяки тому, що когось здурили. Потім вони це називали «руская воєнная смєкалка», але насправді це звичайний обман. Маємо за жодних обставин не піддаватись.

– Ви з перших днів на війні. Як, за Вашими спостереженнями, взагалі змінилася війна?
– Найперше, що війна стала технологічною. Виграє той, хто має ліпші технології. Ми почали з використання «весільних дронів» і добряче втерли носа москалям. Але, на превеликий жаль, кацапи дуже швидко вчаться, дуже швидко мавпують нас. І зараз виготовляють багато дронів завдяки комплектуючим з Китаю. Вкравши в нас ідею, вони швидко оснащують її технологічно. Маємо враховувати це.

Тому сьогоднішня війна – це гонка обронних технологій і великий випробувальний полігон. Великою цінністю нині є наші фахівці, спеціалісти з застосування технологій.

Росіяни не шкодують людей – це відомо. Але ми бережемо кожного нашого бійця. І для нас важливо, щоби цей боєць був розумніший, вправніший, краще забезпечений, ніж супротивник. Це запорука виживання нашого воїна.

– Спостерігаючи за перемовинами, Ви вірите, що можливо досягти миру дипломатичним шляхом?

– Вважаю, цю війну неможливо зупинити за допомогою прохань, спроб переконати. Кацапи не для того починали війну, щоб так безславно зупинитися – всього на кількох областях. Вони починали війну, щоб знищити українську державність і рухатися далі. Відновити московську імперію в межах хоча би країн колишнього так званого Варшавського договору, країн Східної Європи, які фактично були окуповані Москвою після закінчення Другої світової війни.

Про такі свої цілі путін оголосив ще на початку президентської кар’єри, тож сподіватися на те, що він щось зрозуміє чи когось пожаліє – не варто.

Змусити до миру путіна можна двома способами. Перемогти на фронті або позбавити засобів для ведення війни. Тобто світове співтовариство має реально відрубати росії джерела постачання. Це продаж нафти, газу, діамантів та іншої сировини. Тому що Росія, ми всі це прекрасно розуміємо, – це країна сировинний придаток. Якщо світ перестане брати в неї сировину, то вона швидко «здується», втратить силу.

– Як Ви розцінюєте безконечні удари ворога по мирних містах?. Це їхній звичайний москальський садизм чи є підтекст?

– Це садизм і спроба тероризувати цивільне населення з метою змусити його тиснути на державну владу. Мовляв «ми втомилися, нам страшно, підписуйте вже хоч що-небудь, хоч капітуляцію».

Однак у ворога нічого не вийде. Втративши стільки найкращих синів та дочок, українці не підуть на поступки. Зрештою, вже кожен розуміє, що знищення української держави приведе до повного знищення і української нації. Шансу вижити у нас точно не буде. Після другої світової війни Берія зі Сталіним хотіли вивезти всіх українців на Сибір, але їм не вистачило вагонів. Але зараз кацапам точно вистачить вагонів.
Тому маємо зробити все можливе, щоби росія розпалася, а її народи отримали незалежність. Тільки тоді в нас буде спокій, і мир запанує не тільки в Україні, але і в усій Європі.

– Чи Ви втомилися від війни? Що допомагає триматися?
– Звичайно, що на четвертому році війни ми вже всі втомилися. Але з іншого боку є розуміння, що війна має закінчитися нашою Перемогою – інакше у нас просто не буде шансів вижити. І це розуміння змушує зціпивши зуби, продовжувати боротьбу.

Ми, звичайно, мали шанс закінчити все достатньо швидко в 2022-му році, якби нас не тримало за руки світове співтовариство. Це по Харківській операції, в якій я брав безпосередню участь, і по херсонській операції теж. Просто в один момент світове співтовариство сказало: Стоп, далі не можна. Росіяни тоді втікали, їх треба було доганяти і знищувати, а не шкодувати…

Вони нас не шкодують і ніколи шкодувати не будуть. В їхньому розумінні ми можемо бути тільки їхніми рабами.

Дуже допомагає триматися також те, що підтримую стосунки з свободівцями, які в інших підрозділах. Ми постійно контактуємо, допомагаємо один одному і словом, і ділом. Бо дуже важливо навіть і порадою, і досвідом ділитися. Тож у цей важкий час ми, націоналісти, тримаємося купи. І віримо: москва впаде.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Ігор Сабій: «Ворог сподівається використати перемир’я, щоб підтягнути ближче до лінії фронту війська і резерви» appeared first on ВО "Свобода".

Війна – це особливі умови життя, коли кожен день може принести страх, біль, обстріли, невтішні новини. Як у таких умовах не просто вижити, а жити так, щоб максимально зберегти психічне здоров’я та наближати довгоочікувану Перемогу. Говоримо про це із професійним психологом Юлею Тягнибок. Нагадаємо, що війна для Юлі – це також її особиста історія життя, адже вона дружина захисника – офіцера ЗСУ Андрія Тягнибока, який зараз на Сумщині.

– Ті, хто сьогодні в тилу, давно помітили: страшні новини чи то з фронтів чи з ворожих обстрілів міст ми почали сприймати як те, що відбулося мовби на наших очах, поруч. Після переглядів відео чи світлин важко сконцентруватися, важко засинати, не полишають роздуми… Чи це нормально?

– Це нормально. Йде четвертий рік війни. Людська психіка має тенденцію втомлюватися, виснажуватися, і ми не завжди можемо знайти ресурс, щоб відновити розтрачені сили.

Як нині живе переважна більшість українців? Прокидаємося і перше, що ми робимо – заглядаємо в новини: що і де відбулося. Особливо це характерно для тих, у кого на війні близькі люди – а таких багато.
Ми зараз ніколи не вимикаємо телефон – він працює нон-стоп. Навіть вночі не вмикаємо беззвучного режиму. Живемо в постійному очікуванні – ця звичка посилилася після жахливих обстрілів Кривого Рогу, потім Сум, потім Києва.

Так, на західній Україні зараз відносно спокійно – сюди не долітає. Але і це також не розслаблює, адже ми добре знаємо, що відбувається десь там… Багато речей, які раніше нас тішили, нині втратили сенс.
Ми весь час дивимося на світ через призму війни. Нас супроводжують тривожність, безсоння, часом сльози… І розуміння того, що особисто ти дуже мало можеш допомогти рідній людині, яка воює.

– Чи можна навчитися не просто чекати закінчення війни, а жити в час війни?

– Є добра практика – раджу її людям, котрі звертаються до мене по допому – дати своєму мозку можливість прокинутися. Людський мозок прокидається і активно працює приблизно з 11 години – до того часу ми ще, образно кажучи, «розкачуємося». Тобто звісно що фізично ми прокинулися давно, але активна робота починається саме з 11. Тож варто взяти собі за правило, якщо це звісно дозволяє робота, – до 11:00 не відкривати новин…

– Як це?

– Слухати музику, читати книжку, зробити легку руханку. Йдете на роботу – пройдіться бодай зупинку пішки, подихайте свіжим повітрям. В цей час ми контролюємо хід своїх думок. відключаємося від переживання про те, що десь там є страшні новини. Ще можна спробувати розгледіти в довколишньому світі п’ять красивих речей і зафіксувати їх в пам’яті.

Якщо дотримуватися таких простих правил, ми дамо своєму мозку можливість відпочити після вчорашнього важкого дня.

Те саме стосується вечора: о 20 годині – відкласти гаджет, звідки переважно черпаємо новини, взяти в руки книгу, заварити собі теплого чаю на травах. Тим більше зараз, коли можна нарвати листя малини, вишні, м’яти… А якщо такої можливості нема – просто придбати трав’яний час в аптеці.

Звісно, ми не можемо собі дозволити виключити телефон, бо повсякчас чекаємо дзвінка дорогої нам людини.
Ще дуже допомагає фізична праця, праця з землею, рослинами. Маю подруг, у яких служать чоловіки. Це цілковито «квартирні» жінки, але зараз вони вирощують на балконах розсаду – помідорів, перцю. І вірять, що все це буде жити і дозрівати у них на балконі.

Такі моменти дають змогу хоч на короткий час не думати про те, що болить. Звісно, ми все це робимо з надією, що приїде чоловік, син, брат, чи подруга, яка воює, і побачать результати нашої праці. Що ми зможемо привести їх на свій «балконний» сад і сказати: «Помилуйся помідорами, а я за той час приготую тобі кави, пригощу пляцком».

Війна поставила нас в умови, коли весь час доводиться жити поруч з жахіттям. Але ми не повинні заганяти себе в цей смуток ще глибше. До речі, часто чую від хлопців та дівчат, які приїжджають з фронту на ротацію чи у коротку відпустку, що в тилу емоційно набагато складніше, ніж там. На фронті в чомусь простіше. Бо чітко знаєш, хто ворог, як захищатися, відчуваєш підтримку побратимів.

– Ми всі розуміємо, що такого життя, як до війни, вже не буде.

– Такого життя не буде хоча б тому, що у нас буде зболене суспільство. Будуть тимчасово переселені українці, які ще довго не зможуть повернутися додому – там руїни або замінована земля. Будуть наші захисники, покалічені війною морально і фізично. Будуть і ті, хто не хотітиме їх помічати…

– Чому іноді люди ховають очі?

– Такі люди розуміють, що вони, можливо, в чомусь не допрацювали, що вклали у війну не так багато, як ті, котрі тримали фронт. А психіка вже втомилася. І якщо людина закцентується на таких думках, то їй болітиме ще сильніше. А вона вже не хоче… Не можливо буде ховати очі, коли повернуться всі. Тому зараз маємо багато працювати, щоб максимально допомагати тим, хто боронить Україну. Кожен, хто має дорогих людей на війні, чітко знає бригади, яким допомагає, і як мінімум вранішня кава йде на збір. Заглядаєш до себе на карту, і бачиш: таку-то суму могла сьогодні витратити на продукти, але краще гроші підуть на батальйон.

Найголовніше, що ми можемо зробити для наших захисників – бути для них надійним тилом. Коли чоловік, брат, син чи колежанка телефонують з війни – вони не хочуть довідатися, що в тебе помиральна яма. Вони хочуть почути, що ти при здоровому глузді, адекватному настрої і ти їх дуже чекаєш.

– Напевне, Ви кожен день це проживаєте як дружина захисника.

– Так і кожен день через це чогось нового вчуся. До війни у нас з Андрієм під хатою, як в кожної української сім’ї, були грядки з городиною, але коли почалася війна, Андрій попростив посадити на тому місці… червоні троянди. Як щоденне нагадування про війну і чин Героїв. Такі троянди, які росли в Бахмуті на алеї, і які цвіли на великій клумбі біля Донецького аеропорту.

Нині у мене під хатою – понад триста трояндових кущів… Є троянда, яку хлопці зрізали, коли виходили з Бахмута – квітка відрубана від корча. Вона довго хворіла, але прижилася. Наразі ще навіть не знаю, якого кольору буде квітка. Якщо цього року зацвіте, це буде найбільша гордість моєї трояндової колекції. У мене троянди з Харківщини, з Сумщини…

– Чи є троянди з саду Яна Квілінського – нашого побратима, Героя-захисника, який загинув на фронті. Після загибелі Яна цього саду більше нема…

– Так, в мене є троянди з саду Яна Квілінського. Ще до війни замовила шість чи сім саджанців. Дуже шкодую, що тоді не замовила троянду, яку Ян вивів для своєї дружини Олі. Вона так і називається – «Оля». Шукаємо ту троянду по всій Україні. Якщо знайду, і якщо мені хтось бодай кілька паростків зріже, – я її розведу.

– Хочу повернутися до теми ветеранів. Чи можете дати пораду – як спілкуватися сьогодні з тими, хто з протезом, зі шрамом, на колісному кріслі.

– Найціннішій дар, який нам дав Господь – це дар мови. Тому варто просто підійти, поглянути на ту людину, покласти руку на серце і сказати: «Я хочу Вам подякувати за те. що Ви для мене зробили».

А на загал – я про це вже не раз говорила – сьогодні всім українцям варто пройти бодай первинний курс медичної допомоги і бодай онлайн курси з психології. Особливо тим, в кого рідні воюють. Тому що захисники повернуться з війни іншими людьми, навіть якщо вціліють фізично. І ми можемо виявитися до цього не готові.

Зараз багато таких курсів. Є безкоштовні курси для внутрішньо переміщених осіб, для сімей тих, хто воює.

– Психологові легше чи важче в час війни?

– Відповім так. Скільки би ти не мав професійного і життєвого досвіду – ти все одно жива людина, яка втомлюється, яка чує багато різних історій, з різними кінцівками. Тому теж мусиш дбати про своє психічне здоров’я. Стараюся покласти до свого мозку книжку, чи свіжий вірш, чи гарну музику.

Ми не впливаємо на позицію Трампа стосовно України. Ми не впливаємо на позицію Європи і на поставки нам зброї. То чи маємо ми вести між собою безконечні розмови про те, який Трамп дивний?

Одна знайома якось сказала мені: «Якщо я дозволю негативним новинам та всім цим ІПСО довести себе до стану зриву – то я програю, а виграє москаль. А я не хочу, щоб виграв москаль». І це справді так. Мета ворога не тільки знищувати нас фізично на фронті – знищувати нас психологічно в тилу.

– Чи будуть наслідки нинішньої постійної тривожності навіть після перемоги, чи це залишиться з нами?

– З одного боку після перемоги всі ці травми звісно даватимуться взнаки. Моя старша донька, якій 26, вже має до кого приходити на Марсове поле – вона втратила багато ровесників на війні. А з іншого боку ті діти, які зараз ще зовсім маленькі і виростатимуть в мирній країні, матимуть у собі щось таке, що ми зможемо назвати геном переможця. Їхні батьки, які повернуться з війни і будуть їх виховувати, – повернуться переможцями…

– Що нам зараз варто робити в психологічному плані?
– Маємо втримати адекватне суспільство. Суспільство, яке розуміє, що таке війна, і пам’ятає своїх Героїв. Яке завмирає щодня о 9 ранку, коли годинник відбиває хвилину мовчання. Має бути внутрішня повага і подяка тим людям, які віддали за нас найдорожче – життя. Таке суспільство не сформується саме по собі – його треба виховувати, повсякчас нагадуючи про чин Героїв.

Часом думаю про те, що хвилину мовчання варто було б транслювати через гучномовці – ті, через які нам сповіщають повітряну тривогу. Щоб годинник гучно відбивав кожну секунду мовчання.

Це потрібно не тільки для рідних тих, хто загинув. Це данина пошани для тих, у кого рідні в полоні чи пропали безвісти на дорогах війни.

Це дуже потрібно для всіх тих, хто буде далі жити…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Психолог Юлія Тягнибок: «Війна поставила нас в умови, коли кожен день приносить жахіття. Але мусимо жити!» appeared first on ВО "Свобода".

Івано-Франківськ готується до Дня міста, а тим часом — оновлення транспорту, подарунки з-за кордону та відзнаки для тих, хто щодня наводить лад у наших дворах.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Руслан Марцінків – про оновлення транспорту та весняні інспекції appeared first on ВО "Свобода".

24 лютого 2022 року Ярослав Скрипник виїхав додому з Угорщини, де мав добру роботу на заводі. На кордоні тоді стояли черги з охочими виїхати з України і лише кілька машин — у зустрічному напрямку. Вже 25-го лютого був у Полтаві і відразу пішов до військкомату. Але там віддавали перевагу тим, хто мав військовий досвід…

27 лютого приїхав до Києва та записався до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) «Свобода». Так народився Прометей.

За роки війни разом із побратимами Ярослав пройшов найгарячіші напрямки та бої. Отримав поранення, одужав і повернувся в стрій. Зараз він – головний сержант батальйонно-тактичної групи, головний сержант 3-го батальйону «Свобода» Бригади Оперативного Призначення НГУ «Рубіж».

– Ярославе, розкажіть де Ви зараз? Яка там ситуація?
– Я зараз на Донеччині, неподалік Сіверська. Це дуже гарний край. Тут дивовижні краєвиди, одні з найгарніших заходів сонця в Україні, адже через неосяжні рівнинні простори сонце заходить далеко-далеко і повільно-повільно. В горах не так, хоч теж по-своєму красиво.

Що тут зараз відбувається? Відбувається війна. Ворог опанував тактику, якою ми воювали раніше, і вже працює по нашій логістиці. Цього варто було очікувати. На жаль, на високому рівні всього цього не було передбачено, не було спроб запобігти.

Водночас нашими зусиллями зроблено дуже багато. Тому, думаю, ми досі тримаємося і досі живі. Але, на жаль, не все можна зробити на рівні батальйону. Москалі прекрасно зрозуміли цінність дронів, швидко масштабували виробництво і швидко переходять від кількості до якості.

Стосовно кількості ми зараз в ролі того, хто наздоганяє, хоча на початку так не було. Як підрозділ здебільшого розраховуємо на волонтерські дрони, а вони дуже різні. Різні частоти, різні антени, різні підсилювачі, словом багато нюансів.

Вороги ж спираються на фабричні дрони – у них великі партії однакових дронів, з якими працювати легше. Ну і держава їхня дбає про це – економіка росії як відомо повністю перейшла на воєнні рейки.

Проте найбільша наша біда – боєприпаси. Дуже мало штатних боєприпасів до дронів, а їх треба багато та різних. Потрібні також боєприпаси для мінування. Боєприпаси осколочні, фугасні, осколочно-фугасні, кумулятивні тощо…

Ряд боєприпасів у бойових умовах мають спрацьовувати на 99,9%. Але у нас так не виходить. Бо часто, від біди, ми «варимо» щось своє із різної вибухівки, з різних порубаних металевих осколків. Відповідно передбачити, як саме буде себе поводити такий боєприпас, ми не можемо. І це головна проблема. А головна біда з дронами, скидами і всім іншим у нас в Україні – це їх нестача. Або навіть їх відсутність.

– На Вашу думку, це пов’язано з тим, що зараз відбувається в стосунках з Америкою?
– Цей дефіцит був завжди. Він, може, був не наскільки помітним, тому що ворог тоді ще не адаптувався до нових воєнних умов. Але зараз ворог добре адаптувався, і нам потрібно від кількості, що ми зараз маємо, переходити до якості.

Нам потрібне власне виробництво вибухових пристроїв, які мають контрольований ефект. Щоб перемогти ворога, ми мусимо навчитися того, чого ніколи не вміли…

– Попри все те, що зараз відбувається на фронті, що можете сказати про можливе перемир’я? Чи взагалі реально укласти дипломатичний мир з нашим одвічним ворогом?
– Ну, я б почав з риторичного запитання. Чи може людина пробачити того, хто вбив її дитину? Ні! Отож і я цього не уявляю. От і відповідь всьому світові, чи зможемо ми колись помиритися з москалями. Хтось втратив в цій війні дитину, хтось втратив чоловіка, батька, діда, матір, сестру. Це те, що неможливо пробачити і забути. Те, що б’ється птахою помсти в наше серце.

Думаю, ця війна надовго. Маємо прийняти цей факт і робити все можливе, щоб вистояти. Є країни, які дуже довго живуть у стані війни, при цьому навіть розвиваються. Є у війни один позитив – вона дає шанс на якісні зміни в суспільстві.

Щодо перемир’я, то воно якщо й буде – буде недовгим. Це буде коротке затишшя перед новою Великою боротьбою.

…Десятки моїх побратимів загинули в цій війні – вони свій вибір зробили. Тому не можемо просто взяти і зректися цієї боротьби. Маємо боротися до кінця в пам’ять про тих, в кого вибору більше немає…

– Що на Вашу думку зараз має зробити українське суспільство для Перемоги?
– Українське суспільство, яке прагне залишитися українським – не повинно терпіти, воно має бути амбітним і усвідомити, що Україна – це кожен з нас. Від рішень і вчинків кожного дуже багато залежить.

Пригадую, якось, ще в юності, заходжу в переповнену маршрутку. Там діти, які їдуть в школу, малюки з батьками, літні люди. А водій палить цигарку і дим йде в салон. Але ніхто цьому водієві нічого не сказав, крім мене. А шкода…

– Ще раз вітаємо Вас з уродинами. Як минув цей день? Здогадуємося, що були на бойових позиціях. Отримали особливі подарунки?
– Так, був на бойових позиціях. І все ж вдалося трішки відпочити з дружиною неподалік звідси, в Слов’янську. Командир дав «добро», бо було відносно тихо. Я перебував зовсім поруч, і водночас трохи відпочив.
Особливий подарунок був, справді. Ще раніше, коли я виїхав з Зайцевого, купив собі оригінальні окуляри-авіатори Ray-Ban – дуже вже тоді їх хотілося. Бо коли довгий час перебуваєш на межі життя і смерті, то потім, коли виїжджаєш з зони бойових дій, купуєш все, що тобі хочеться – ніби востаннє. Але гуляючи з собакою, я ті окуляри загубив. А дружина подарувала такі самі нові.

…Привітань було дуже багато. Звісно ж, всі бажали перемоги. А ще – щастя і більше часу з родиною. Вірю, що так і буде. Буде Перемога, буде щастя…

– Що для Вас зараз є найбільшою підтримкою?
– Найбільша підтримка, як завжди, родина. Побратими, які поруч. Підтримку також знаходжу в житті, що навколо. В сході сонця, в заході сонця. В тому, як навесні усе зеленіє, як навколо буяє життя, адже тут на сході безліч тварин. І ми все це життя захищаємо.

Щодня знаходжу тисячі причин, для чого треба битися з ворогом, боротися далі…

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Ярослав “Прометей” Скрипник: “Щодня знаходжу тисячі причин, чому треба боротися далі” appeared first on ВО "Свобода".

Цілий Страсний тиждень кривославний шаманіст посилено гнав ваньків на убій. Механізованими «сараями» і поодинокими ваньками-камікадзе.

Кремлівський карлик гнав ваньків у пекло у Великий понеділок, у День покаяння та очищення він демонстрував несамовиті вбивства. Замість думок про початок нового духовного шляху ті приречено бігли у свою останню путь.

У День прощення та милосердя, у Великий вівторок, путін простив ванькам усі гріхи і милосердно гнав їх на смерть навіть серед білого дня. Без жодного шансу вижити.

У Велику середу — День зради Юди, Ваньки просили в начальника води, їжі і медикаментів. Вони гнили від гангрени, в ранах заводилися опариші, але ні евакуації, ні права на відступ їм так і не дали. Начальник, який щедро оплатив контракт за душу, вирішив пришвидшено забрати продані душі в пекло.

У Чистий четвер — день Таємної вечері голодні і немиті ваньки тулилися в брудних розбитих бомбіках. Їм не дали ні вина, ні хліба. Брудна запечена кров і камуфляжі в сечі – ось їхнє четвергове таїнство.

Ванькам не дали й шансу піти до Плащаниці (та й вони не знають, що це таке). Страсна пʼятниця для них стала ще одним днем безглуздого накопичення і вмирання.

У Святу суботу в час для молитви, очікування і глибоких роздумів Путін біснувався цілий день. Арта, каби і ваньки конвеєром на убій.

Великі воїтєлі крівославія не дали можливість Ванькам ні посповідатися, ні причаститися. У них не буде паски, і великодньої Служби Божої. У них не має жодного шансу повернутися живими. Бо свідки цієї війни не потрібні. Тому їхня доля померти в трубах. У нашому випадку трубах каналу Сіверський Дінець-Донбас…

Але годі про них.

Завтрашнє свято – це символ перемоги Життя над смертю. Символ надії на Воскресіння України. А наша місія бути лицарями нашого визвольного хрестового походу. Доки хоч клаптик святої української землі буде в руках чужинця, доти ми йтимемо у бій у нашій Свяшенній війні. Війні, що дає шанс помститися за наруги окупацій, Голодомор, Лінгвоцид, за все, що вони зробили поколінням наших попередників.

І ніколи не вірмо словам Москви. Особливо словам про мир.

Тому коли Москва каже про мир – обовʼязково готуйся до Підступу, Брехні і Війни.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Юрій Сиротюк: Не вір москві, там лише зрада! appeared first on ВО "Свобода".