Згадуючи в теперішні часи цю видатну особу, аналізуючи всю його героїчну в справжньому розумінні цього слова діяльність, і, на жаль, досить коротке життя, обірване уніатсько-бандерівськими наймитами, є нагальна потреба сказати про великого українця Галана правду.

Убивця Галана Стахур Михайло, для якого цей злочин був умовою вступу до ОУН, на судовому процесі скаже, що отримав завдання убити Галана тому, що він був страшним для Ватікану. Але і замовникам і їх побратимам оунівцям Галан і після смерті залишився страшним, тому уже кілька років з різних кінців прикладаються зусилля убити його ще раз. «Вільні» засоби інформації, користуючись так званими демократичними перетвореннями на Україні (особливо у Львові, де найбільше дошкуляла творчість Галана і де люди тепер жахаються навіть доброї думки про нього), посипали на голови людей такі розповіді про письменника, які викреслювали з його творчості все те, що викраяло його ворогів тоді і актуальним залишилось в наші дні.

Реферує Гриб. Війна на сході покінчилася, на заході ще не зачалася. Східня кампанія не дала нам нічого, поза тим, що зліквідувала Польщу і відкрила перед ОУН ширші можливості праці в Україні.

Гітлер буде всіх сил докладати, щоб дійти до замирення на заході, але, знаючи альянтів, ледве чи це йому вдасться. Треба рахуватися з тим, що війна буде довга і в цій хвилині передчасно ще казати, як вона скінчиться. Одне певне, що в цій війні українці мусять вести себе йнакше, як у попередній. Не можна ставити тільки на одну карту, треба розділити сили і мати своїх людей по другій стороні. Переможе Німеччина – будуть робити політику ті, що залишаться тут. Буде перемога за альянтами – до голосу мусять прийти американські й канадійські українці і ті члени ПУН, що їх перекинемо на другий бік". 

Постоянно заявляя про "опору на власні сили", националисты стремились продать подороже Украину более хищному геополитическому игроку. К любому в услужение - лишь бы помог завоевать Большую Украину и "панувати" над восточными "недоріками", совсем по Шевченко "повести за віком, за німцями, недоріку, сліпую каліку."

Да и современніе "Вашингтоны" действуют совсем по Донцову, который написал в "Підставах нашої політики": " Серед усіх імперіалізмів можемо прислуговуватися такому, котрий може бути нам корисний".

"Біля входу до школи стояв ресорний екіпаж на гумових шинах, запряжений парою досить ситих, але не підібраних за ростом коней. На сидінні цього допотопного екіпажа лежали червоні подушки, якими іноді прикрашають канапи. На козлах, закутавшись у кожух, дрімав бородатий дід.
- Папаша, - звернувся я до старого, що сидів на козлах, - чи староста тут?
Він хитрувато посміхнувся і з комічною поважністю промовив:
- Який тобі, хлопче староста. Це сам заступник районного бургомістра Павло Глібович Гузь прибув сюди на інспекцію. <...>

За великим столом, на якому, мабуть, демонструвалися учнями фізичні досліди, сидів чоловік років п"ятдесяти, поскубуючи вуса. В обличчі його не було нічого особливого, а ось одежа на ньому була незвичайна. Піджак з чорного блискучого сукна, не інакше, як був узятий з музею; вишивана українська сорочка. На спинці крісла розкинута хутряна добротна шуба.
Цей тип удавав із себе великого пана, якщо не поміщика, то принаймі значного чиновника. Нас, звичайно, хвилин із п"ять не помічав.Він тримав перед очима у витягнутій руці пачку паперів, важно хмурив брови.

Позаду важного чиновника біля вікна сидів німецький солдат. Він байдуже оглянув нас, позіхнув, відвернувся. Яка була тут його роль? Охорона чи представництво? Хто ж його знає! Він нудьгував. <...>

Ми стояли мовчки переступаючи з ноги на ногу. ...

Гузь був, видно, пихатий і дурний, мов гусак, милувався своїм становищем, набирав кумедних поз. Нас він і не думав навіть розпитати, хто ми, звідки і куди йдемо. Йому самому хотілось поговорити.
- Непереможна доблесна армія великої Німеччини добиває останні частини Червоної Армії в передгір"ях Уралу... Москва та Петербург здались на милість переможця. Україна визволена....

Вихваляючи "Німеччину-визволительку", він весь час позирав на солдата, який сидів біля вікна, але той не звертав на нього ніякої уваги, барабанив по шибці пальцями, позіхав..."

                                                                                                О.Ф. Федоров "Підпільний обком діє"  (Політвидав України, 1981 р.)