в 1667 году (30 января ст. ст.) Афанасием Ординым-Нащёкиным и Ежи Хлебовичем в деревне Андрусово под Смоленском было подписано Андрусовское перемирие - соглашение, заключённое между Россией и Речью Посполитой на 13,5 лет. Казацких послов на подписание перемирия не пустили.

Перемирие завершило войну, длившуюся с 1654 года за территории современной Украины и Белоруссии. Название произошло от деревни Андрусово (сейчас Смоленская область), в которой оно было подписано.

Условия Андрусовского договора:
Между Россией и Речью Посполитой устанавливалось перемирие сроком на 13,5 лет, в течение которых государства должны были подготовить условия «вечного мира».
Речь Посполитая возвращала России Смоленск, Черниговское воеводство, Стародубский повет, Северскую землю, а также признавала воссоединение с Россией Левобережной Украины.
Россия отказывалась от завоеваний в Литве.

Правобережная Украина и Белоруссия оставались под контролем Речи Посполитой.
Киев передавался России сроком на два года. Однако Россия сумела удержать его и закрепить за собой его принадлежность в договоре с Польшей в 1686 году после уплаты 146 тысячи рублей.

Запорожская Сечь переходила под совместное русско-польское управление «на общую их службу от наступающих басурманских сил».

Стороны обязывались оказать казакам помощь в случае нападения на украинские земли России и Речи Посполитой крымских татар.

В специальных статьях договора регламентировался порядок возвращения пленных, церковного имущества и размежевания земель.

Гарантировалось право свободной торговли между Россией и Речью Посполитой, а также дипломатическая неприкосновенность послов.

Возникают вопросы:

1) Если внимательно вчитаться то видно, что речь идет о разделе территорий условно именуемых право-и лево- бережной Украиной. Речи о существовании какой либо государственности на данных территориях нет.

2) Показательно отношение к Запорожской Сечи - т.е. к всеобщему благу поставить данное "бандформрование" на "общую службу" и пужать им басурман.

3) Третий факт отраден и греет душу, Киев в отличае от Манхэтэна, дороже оценили. 146 тысяч рублей стоила недвижимость на берегах Днепра и 24 доллара получили индейцы за переезд на континент.

Стус, помимо своего отношения к русским и евреям как «лишнему» элементу, высказал также свое отношение к традиционному для восточных славян православию, вернее – полное его неприятие! Пожалуй, даже среди украинской националистической «интеллигенции» трудно встретить деятеля, который бы отрицал христианские ценности; ведь даже бандеровцы апеллировали к униатству. Однако Стус и в религиозном вопросе проявил «оригинальность» и утверждал: «Думаю о 1000-летие христианствах на Украине. Думаю, что была сделана первая ошибка - византийско-московский обряд, что нас, самую восточную часть Запада, приобщил к Востоку. Наш индивидуалистско-западной дух, спертый деспотическим византийским православием, так и не смог высвободиться из этой двоственности духу, двоственности, что вытворила впоследствии комплекс лицемерия. Кажется, что двоственности ый дух православия тяжелым камнем упал на молодую невызревшую душу народа - привел к женственности духу, как атрибуту нашей духовности. Железная дисциплина татаро-монголов оплодотворяла российский дух, прибавив ему агресивности и пирамидальности строения. Украинский дух так и не смог выломиться из-под тяжелого камня пасечной веры. Может, это одна из причин нашей национальной трагедии. Не люблю христианства. Нет»

«Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським православ'ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночости духу, як атрибуту нашої духовности. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичноі віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні.Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його східніх чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію.

Неґативний вплив християнізації на мову, здається, можна вичленити. Але там уже була течія, плин національної історії.»
(Таборовi записки, запис 9-10).

Об этом сообщает пресс-служба ПР.

«Виктор Янукович и Патриарх Кирилл обсудили широкий спектр вопросов церковной и общественной жизни, и в частности – подготовку визита Патриарха Кирилла в Украину», – говорится в сообщении.

Посмотрев на фото, делайте выводы об искренности тех, кто называет себя выразителем канонического православия и защитником жителей Юго-Востока.
 

«У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а
«хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста,
про армію, про всі інші канали русифікації».

«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може
призвести до згуби цілої духовної одиниці людства»...

... «Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до
міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села
українську мову».

«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за
рахунок наїжджих росіян».

«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через
росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах.
Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і
користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже
понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже,
понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в
містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у
місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу
участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих
понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків,
Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських,
Яворницьких!»

«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти
місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному
господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя, тобто
"живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною",
аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у
своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного
господарства».