Ниже кратко характеризуются главные 14 избранников Обамы на сегодня. Сопоставление их жизненных историй выявляет общее направление, доказывающее, что чем больше происходит изменений при Обаме, тем больше всё остаётся по-прежнему.
( ... )

Всемогутній та добрий Господь наш іноді посилає нам випробування, які без сумніву, ми маємо витримувати і, врешті-решт, можемо витримати. Хоча - це важко. Інколи вкрай важко. Подібним випробуванням для багатьох українців стали 15 років поганого миру в неоліберальній буржуазній державі, яка від 1991 року ствердилася на ук­раїнських землях.

Адже українська культура є культурою військово-землеробською. Мирне і гречкосійне Трипілля схоже на велику корову, яку через примхливу селекційно-жорстоку вдачу євразійсько­го простору, вищі сили схрестили з вовками - зі скіфами та готами. Цікавою мутацією цих схрещень стала сучасна українська нація. Точніше - дві ук­раїнські нації. Нащадки вайлуватої трипільської ко­рови і нащадки голодних та злих вовків - скіфських та готських. Вони впродовж багатьох і багатьох століть мусили існувати в межах одного простору і однієї культури. Трипільські телята покликали до життя кволу антську державу короля Божа, гречкосійну субцивілізацію, татарських людей, галицьких бояр, що поборювали князя Данила, малоросійство (літе­ратурне та політичне). Ця ук­раїнська нація хоче наслідувати свій тотем - корову, себто плодитися, їсти, давати господареві молоко та м'ясо, здобрювати землю та кінець кінцем стати частиною жирного борщу на панській учті. Ця нація вміє наносити смертоносні удари рогами та ратицями - тоді лишень, коли виникає загроза її запланованому існуванню. Коли важко дістатися до рясних пасовиськ та повних ясел. Тут варто згадати і республіканський путч проти Гетьмана Скоропадського в 1918 році і шаржовану подобу цього заколоту у вигляді попереджувального страйку восени 2004 року проти Ющенка. Нащадки трипільської корови не завжди вмирають як худоба на бійні їм варто віддати належне. Партизанська деструкція Нестора Махна - теж їхній здобуток. Щоправда, війна для них - важкий та не дуже зрозумілий труд. Вони віддають перевагу вчинкам та перемовинам, які ду­же часто приводять їх все одно на бійню. Вони створили власне письменство, яке в часу імперії - змагалися представити як українське письменство загалом. Котляревський, Гулак-Артемовський, Сергій Єфремов, Олесь Гончар, пізній Павло Тичина, мертвородні класики соціалістичного реалізму та не менш мертвородні псевдокласики так звано­го постмодернізму - ось їхній літературний канон. Втім, ця стаття не про них і не про їхнє красне пись­менство. Не про людей миру. Ця стаття про їхніх споконвічних ворогів-співвітчизників. Про людей війни. Про їхню літературу. Адже жахлива і чорна іронія полягає в тому, що люди війни мають існувати в часи миру. Коли рясно множиться раса звіро-людей. Власну літературу люди війни також зму­шені писати в часи миру. В часи повних ясел та щедрих пасовиськ.

( ... )

( ... )