Изучая живой русский язык, Михаил Ломоносов все разнообразие русских наречий и говоров сводит к трем группам или наречиям, «диалектам»: 1) московское, 2) северное или поморское (родное для Ломоносова) и 3) украинское или малороссийское. Решительное предпочтение Ломоносов отдает московскому, «не токмо для важности столичного говора, но и для своей отменной красоты».
Полностью

Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки.

Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше…

Tимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, – вона вбирала в себе м’якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час – легко збивши кволий шемріт її застережень - він теж перестав існувати, впав у темну непам’ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась - і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур - мов навіч явлене замкнене коло струму, - і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить – нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, - тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик.

Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

- Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого…

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

– Я б хотіла зараз умерти… за тебе.

Вернадский Владимир Иванович (1863-1945). Родился в Петербурге, в семье профессора политической экономики и статистики Ивана Васильевича Вернадского. Очень рано проявил склонность к чтению и к самостоятельному суждению. Уже в гимназии у него обнаружился талант историка и естествоиспытателя. В 1881 г. поступил на естественное отделение физико-математического факультета Санкт-Петербургского университета, которое закончил со званием кандидата в 1885 г. Слушал лекции виднейших ученых своего времени, химию преподавал Д.И. Менделеев, геологию - В.В. Докучаев. Под руководством последнего еще студентом В. участвовал в исследованиях природных ресурсов Нижегородского края.

Был приглашен Докучаевым на должность хранителя Минералогического кабинета университета, а в 1888 г. отправлен в заграничную командировку для подготовки к профессорскому званию. Стажировался по кристаллографии в Мюнхене и по минералогии в Париже.

По окончании стажировки в 1890 г. был приглашен на кафедру минералогии Московского университета. В 1891 защитил магистерскую, а в 1897 г. - докторскую диссертации. В 1906 г. В. был избран адъюнктом Санкт-Петербургской Академии наук по минералогии, в 1908 - экстраординарным и в 1912 - ординарным академиком. В 1911 г. В. оставил преподавание и сосредоточился на научной работе.

Со студенческих лет В. занимал активную общественную позицию, участвовал в земской работе и в просветительском движении, стремясь вместе с друзьями, членами так называемого “Братства” к изменению государственного строя страны. В 1904 г. был делегатом знаменитого 2-го Общероссийского земского съезда, потребовавшего введения конституции и во многом способствовавшего изменению всей общественной ситуации в России: провозглашению гражданских свобод и выборам представительного органа, законодательной Государственной Думы. В 1905 г. В. вместе с близкими друзьями был среди организаторов Конституционно-демократической (кадетской) партии и неизменно состоял членом ее Центрального комитета до 1918 г., входил от партии в члены Государственного Совета, а в 1917 г. - во Временное правительство. После установления власти большевиков скрывался на юге, организовал Украинскую Академию наук и был избран первым ее Президентом, состоял профессором и ректором Таврического университета. В 1921 г. вернулся в Петроград, в течение более трех лет в 1922-1926 гг. работал во Франции, читал лекции в Сорбонне, работал в Институте Кюри, в Музее естественной истории. В Париже на французском языке вышел его фундаментальный труд “Геохимия”. По возвращении в 1926 г. с огромным размахом продолжал творческую самостоятельную работу, до 1936 г. регулярно и подолгу бывая за границей. Летом 1940 г. по инициативе В. в стране начались исследования урана на получение ядерной энергии. С началом войны В. был эвакуирован на казахстанский курорт Боровое, где создал свои самые обобщающие и заключительные книги: “О состояниях пространства в геологических явлениях Земли. На фоне роста науки XX столетия” и “Химическое строение биосферы Земли и ее окружения”. В 1943 г. возвратился из эвакуации. Умер В. в Москве 6 января 1945 г.
...