В своей предсмертной записке Микола Хвылевой написал: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий... Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія».

Так что же произошло в 30-е? Следуя какой логике, «коммунистическому режиму» потребовалось расстреливать «найщиріших комуністів»? Обстоятельный ответ на этот вопрос находим в книге Вадима Кожинова «Правда сталинских репрессий».

«Термидор» большевистской революции состоял прежде всего в отказе советской верхушки от первоначальных революционных идей, то бишь от коренного «переформатирования» общества. К таковым относились полное искоренение религии и церкви, ликвидация института семьи, формирование коммун, трудовых отрядов и прочее. Таким образом, для наиболее последовательных революционеров — к каковым, несомненно, принадлежал и Микола Хвылевой, — предательством идеалов революции была и политика нэпа в 20-х, и начавшаяся в 30-х реставрация дореволюционных традиций в области истории, культуры, семьи и быта. Взамен идеи мировой революции генеральной линией партии и советского государства становился великодержавный большевизм Сталина. 

СВІДЧЕННЯ

МИХАЙЛА МИКОЛАЙОВИЧА ЯЛОВОГО

   ВІД 28 ЛИПНЯ 1933 РОКУ

Питання: Якою була роль членів контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ?

Відповідь: Члени контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ, перш за все виконували завдання створення по лінії літературного руху кадрів організації. Це питання було підняте боротьбистським керівництвом ще в 1922 році. Внаслідок цього вже тоді було створено літературну організацію «Гарт», що почала під керівництвом Блакитного планомірну роботу з реалізації цього завдання. Але, на відміну від літературної організації «Плуг», що готувала боротьбистську зміну на літературному фронті в основному в колах селянської молоді, «Гарт» у цій роботі орієнтувався на міські елементи, на містечкові кустарно-ремісничі кола й на пролетарські прошарки. У цьому сенсі «Гарт» був безпосереднім продуктом нової загальнополітичної спрямованості боротьбизму того часу, що поставив собі за мету — шукати соціальну підтримку для своєї контрреволюційної діяльності не лише на селі, але й у місті, у колах, пов'язаних із міською промисловою діяльністю, у напівпролетарському й пролетарському прошарках. Проявом цього по лінії літературної роботи і був «Гарт».

У 1926 році, у зв'язку з відкритим виступом боротьбизму в боротьбі проти партії, і на літературному фрон¬ті стала необхідною платформа, більше наближена до завдань відкритої націонал-шовіністської, контрреволюційної боротьби, внаслідок чого «Гарт» і було перетворено на організацію ВАПЛІТЕ, що пропагувала під своїм прапором відверту націонал-фашистську програму хвильовізму-шумськізму. У цій новій ситуації роль членів контрреволюційної організації — ваплітян — розширилася: від «вузьких» завдань нелегальної роботи щодо формування кадрів боротьбистської зміни в ділянці літературно-художньої роботи вони перейшли до контрреволюційних, націонал-шовіністських виступів публічного загальнополітичного характеру. Крім того, у цей же час боротьбистське керівництво поклало на них завдання створення відвертої націонал-шовіністської художньої літератури для широких мас, що потім реалізувалося у ваплітянських творах, які друкувалися у журналах «Червоний шлях», «Вапліте», ваплітянському збірнику (Ідеться про збірник «Вапліте» (Харків, 1926).), у додатку до газети «Вісті» — «Культура і побут», а також окремими виданнями. Надалі, у зв'язку з розгромом партією шумськізму й хвильовізму, роль ваплітянських кадрів контрреволюційної організації полягала як у проведенні націонал-шовіністської роботи під вивіскою «пролетарських» об'єднань «Літературний ярмарок» («Літературний ярмарок» — позагруповий літературно-художній альманах, який виходив у Харкові з грудня 1928 р. по лютий 1930 р. (12 книг). Його фактичним редактором був Микола Хвильовий) і «Пролітфронт» («Пролітфронт» — літературне угруповання, засноване у квітні 1930 р. в Харкові, ініціатором створення якого був Микола Хвильовий, а також назва щомісячника, який виходив із квітня по грудень 1930 р), так і в переході на цьому етапі до практичної роботи з підготовки повстанських кадрів контрреволюційної організації.

Питання: 3 кого складалося ядро ваплітянської групи та якою була його контрреволюційна діяльність?

«Страна, которую мы потеряли», — так в ближайшем будущем наверняка будут говорить о Ливии ее жители. Чем бы ни закончился конфликт между Муаммаром Каддафи, повстанцами и их западными союзниками, ясно одно: возврата к прошлому не будет. О том, какой была Ливия до войны, еженедельнику «2000» рассказала медработник Валентина Иванова, которая около года проработала в международном госпитале в Бенгази. «Когда мы приехали и окунулись в ливийскую действительность, сказали местным жителям: «Вы живете не при социализме, это — настоящий коммунизм». Там просто потрясающие социальные программы...»

Наше интервью с Валентиной Ивановной началось с разговора о революционных событиях, происходивших в этом городе.

Президент называл их плохими людьми

— Валентина, расскажите, как виделась ситуация изнутри?

— За неделю до волнений нас предупредили, что 17—18 февраля в городе пройдут митинги. Они ежегодно проводятся в память о расстрелянных за поджог итальянского консульства. Нам сказали, чтобы мы не выходили из отеля, запаслись продуктами. Но волнения начались уже 15-го. Люди, попавшие в центр города, говорили, что там было много молодежи, даже с оружием. Настоящие действия со смертельным исходом, взрывами начались 17—18-го числа. Конечно, мы этого не видели, слышали лишь отголоски. Там — столбы дыма, там — пулеметная очередь, там здание горит. Кто захочет туда соваться? Когда же 18-го в наш госпиталь стали привозить убитых и раненых, поняли, что дело очень серьезное и у них уже идет революция. Так они бились 3—4 дня, а потом все прекратилось.

Было много убитых и раненых молодых людей в возрасте от 16 до 30 лет. По телевизору президент говорил, что это были плохие люди, употреблявшие наркотики, которые пошли на бедных солдатиков, а те были вынуждены стрелять. Это не так.

                                                        ПРОТОКОЛ ДОПИТУ

                                            ІВАНА ВАСИЛЬОВИЧА ТКАЧУКА

                                                   ВІД 21 ГРУДНЯ 1933 РОКУ

Питання: Що Вам відомо про терористичну діяльність УВО?

Відповідь: Терор завжди був складовою частиною контрреволюційної діяльності УВО, але особливо виразним став із приїздом на Україну Постишева та Балицького. Пригадую добре, що в редакції « Західна Україна» в березні 1933 року я, Петро Гірняк та Ірчан Мирослав Дмитрович говорили про те, що наближається час повстання, що це повстання може пройти успішно, якщо буде «прибрано» (тобто вбито) такі поважні фігури, як Постишев, Балицький і Косіор, інакше вони заллють повстання кров'ю. Питання тоді ставилося тільки принципово, ми всі були в цьому питанні одностайні, але конкретних виконавців іще не визначали. 10 квітня за відрядженням обкому КП(б)У я виїхав до Пирятинського району на посівкампанію. Хоча моя поїздка за дорученням Ірчана була б більш корисною, якби я отримав відрядження до прикордонної смуги, все ж таки і для пошуку зв'язків у Пирятинському районі я отримав завдання, про що буду свідчити окремо.

У Пирятинському районі я пробув до середини червня цього року й неодноразово отримував від Ірчана листи. Листи були тривожного характеру, а коли я отримав від Ірчана телеграму про самогубство Петра Гірняка, то зрозумів, що справи в нашої організації кепські. Після цієї телеграми я отримав від Ірчана ще одного листа тривожного характеру, в якому він мені писав, що мій приїзд до Харкова необхідний, що ним перед ЦК КП(б)У порушене питання про моє відкликання до Харкова, аргументоване відсутністю працівників у журналі «Західна Україна». У середині липня цього року я приїхав до Харкова. До мене прийшов Ірчан і розповів мені в похмурих барвах про арешти (Ялового та інших), про самогубство Гірняка та Хвильового, про листи, які залишив Хвильовий (Ідеться про передсмертні послання Хвильового до пасербиці Любові Уманцевої та до друзів-письменників), і лист, який був адресований йому (Ірчану) Гірняком і переданий якоюсь жінкою. Настрій в Ірчана був пригнічений, він сказав мені, що питання про повстання хоча й не відпадає, проте відкладається, що єдиний вихід — у розправі над Постишевим і Балицьким. Мотивував він мені це тим, що відбувається розгром найкращих українців, інші самі йдуть із життя і що для того, щоб не згасав наш рух, слід обов'язково вбити Постишева й Балицького. Ця розмова за деякий час продовжилася на квартирі в Ірчана, де був присутній і член УВО Кривенко. Там уже конкретно постало питання про виконання, причому Ірчан сказав, що оскільки серед живих уже нема Гірняка, то місію цю — вбивство Постишева — покладено на мене, із чим я погодився. Зброю Ірчан обіцяв дістати мені сам. Про місце та час здійснення теракту щодо Постишева ще тоді не йшлося. Хто мав здійснити теракт щодо Балицького, я не знаю, але його вбивство мало відбутися обов'язково. Кривенко мав знайти спосіб відвідати Постишева під виглядом делегації літорганізації «Західна Україна».

У серпні або ж у вересні спосіб відвідин Постишева знайшовся. Полягав він ось у чому. У ЛіМ змінилося керівництво, яке проти мене, як колишнього редактора, розмістило статтю, звинувачуючи мене у випускові ідеологічно шкідливих книг: Козоріса «Голуба кров» (Роман Михайла Козоріса «Голуба кров» ортодоксальна критика розцінила як «пряму апологетику буржуазного націона¬лізму» (Самійло Щупак)) і Досвітнього «Кварцит» (Цей роман є свого роду спробою реабілітувати ВАПЛІТЕ). Покликаючись на це, я, за порадою Ірчана та Кривенка, мав піти до Постишева й убити його в кабінеті. Відвідання Постишева мали мені влаштувати через секретаря міськкому КП(б)У з літвідділів Кривенко та Ірчан.

Привід цей відпав, оскільки попередньо ми — Ірчан, я та Кривенко — були в ЦК у Кіллерога, і він обіцяв розв'язати всю мою справу. Дійсно, пізніше з'явилася в «Комуністі» та в літгазеті1 моя стаття і мій лист до редакції літгазети, що дали мені змогу прикрити себе й для всіх бути реабілітованим. Таким чином, на прийом до Постишева я не потрапив. Перед відвідинами Кіллерога я був на квартирі в Ірчана, де був і письменник Остап Вишня. Наша розмова йшла про те, що українську культуру й літературу розгромлено, немає Миколи Хвильового. Остап Вишня заявив, що єдиний вихід «це зразу відрубати», кажучи про самогубство й про вбивство винуватців розгрому. «Я, — заявив Вишня, — не можу взятися за перо, усе пропало». Ця розмова про терор не мала конкретного характеру. На початку жовтня я поїхав до Криму лікуватися й отримав від Ірчана листа, із якого зробив висновок, що стан залишається попереднім і що моя роль, як виконавця теракту, залишається в силі.

11 листопада 1933 року я повернувся з відпустки, був у Ірчана, розмови про здійснення терактів у нас були; Ірчан залишався на старих позиціях, але конкретно про те, коли мені доведеться бути виконавцем теракту, не казав. Я вважав, що обов'язку терориста з мене не знято.

Про терор я говорив із членом УВО Гаском Мечиславом, але ця розмова мала тільки загальний принциповий характер. Про те, що я маю здійснити теракт щодо Постишева, я йому з конспіративних міркувань не казав. Гаско принцип терору не заперечував і був згоден із не¬обхідністю терору.

Протокол записано з моїх слів вірно, мною прочитано, у чому й розписуюсь.

Ткачук

Скандальная высылка из России в мае этого года военного атташе посольства Израиля в Москве полковника Вадима Лейдермана наделала много шума в Тель-Авиве. Причем не только в узких кругах спецслужб.

Сначала местные газеты шумели о нарушении свободы слова. Ведь распространить информацию о высылке за шпионаж официального представителя Минобороны страны израильская военная цензура разрешила только 18 мая. Вот вам хваленые свобода слова и демократия! До этого почти неделю мировые СМИ сообщали об инциденте с Лейдерманом. А в Израиле воды в рот набрали.

1. Детектор лжи и детский лепет

Затем израильские СМИ сообщили, что полковнику при возвращении на родину спецслужбы учинили предметный допрос с использованием детектора лжи.

Понятно, не для того чтобы выяснить, не завербован ли Лейдерман российскими спецслужбами. Будь это так, израильского полковника не стали бы объявлять нежелательной персоной в Москве. Наоборот, подкинули бы важную информацию, помогли заработать орден и, быть может, стать генералом. Словом, как и все разведки, продвигали бы своего агента по карьерной лестнице и берегли как зеницу ока. Вместо этого – скандальная высылка.

Тщательная проверка на детекторе лжи офицеров такого ранга – это отнюдь не рутинное мероприятие. Как ее объяснить общественности?

В Тель-Авиве официально была выдвинута смехотворная версия: это, мол, было сделано, чтобы доказать беспочвенность обвинений российского ФСБ. Как заявил некий Файнер, назвавший себя представителем министерства обороны Израиля, они провели тщательную проверку произошедшего, по результатам которой было выявлено, что обвинения российской стороны в шпионаже не имеют под собой никакого основания.

Простите, но это редкая глупость! Допрашивать почти 6 часов на детекторе лжи своего провалившегося шпиона, чтобы только доказать его полную профессиональную несостоятельность – это детский лепет. Чем же занимался с 2008 года в Москве Лейдерман?

Нет, израильский полковник отнюдь не валял дурака в России, пьянствуя с некими российскими гражданами в столичных ресторанах. Он добывал военно-промышленные секреты, которые все-таки еще остались в матушке-России. А вот на чей карман он работал – государственный или частный – и хотят сейчас выяснить израильские спецслужбы.

В Иерусалиме говорят, есть весомые подозрения, что военный атташе после увольнения с военной службы готовил себе теплое местечко в одной влиятельной частной корпорации. А туда несолидно было приходить с пустыми руками.

2. Против российских конкурентов

Интересы крупных частных компаний, связанных с торговлей оружием, лоббировал не только Вадим Лейдерман. Кстати, его задержание в Москве произошло во время визита в Россию делегации кнессета (израильского парламента) и министерства обороны Израиля. Так вот, по некоторым данным, два человека из состава этой делегации отстаивали в Москве интересы не только государства Израиль, но и фирм Бориса Березовского. Причем не израильских.

И это отнюдь не первый случай. Международный капитал не знает границ. В 2008 году 12 марта сотрудники ФСБ РФ задержали сотрудника компании «ТНК-ВР Менеджмент» и руководителя проекта Британского совета, которым было предъявлено обвинение в промышленном шпионаже. Ими оказались граждане РФ, имеющие также гражданство США: глава проекта Британского совета «Клуб выпускников» Александр Заславский и его брат, сотрудник «ТНК-ВР Менеджмент» Илья Заславский.

Они были арестованы при попытке получения закрытой информации, составляющей коммерческую тайну, от гражданина России – сотрудника одного из режимных предприятий нефтегазового комплекса страны. По данным ФСБ, обвиняемые собирали секретную информацию в интересах ряда иностранных нефтяных и газовых компаний, чтобы получить преимущества перед конкурентами.

Примерно тем же чуть позже занимался и Вадим Лейдерман. Он добывал данные о состоянии российской оборонки, в частности авиационной и танковой отраслей. А на встречах с нашими политиками и генералами в Москве и переговорах в Тель-Авиве выкладывались цифры и факты, как у нас все плохо. Мол, без поставок в Россию израильских «беспилотников» и танков «Меркава» не обойтись.

К таким оценкам прислушивается ряд российских политиков и генералов. Вспомним  недавнее заявление главкома Сухопутных войск о том, что российские танки хуже и дороже иностранных. Но хваленые немецкие «Леопарды» и приспособленные в основном  для пустыни израильские «Меркавы» в российские морозы не выдержат конкуренции с новыми уральскими машинами.

Вызывает вопросы и покупка израильских «беспилотников». У российских производителей тоже есть из чего выбрать. Но денег Министерство обороны почему-то жалеет. Израиль упорно продвигает на российский рынок свою авионику. Ею пытались оснастить даже военный вертолет Ка-52 «Аллигатор». Но отечественная система «Арбалет» в этом споре победила. 

Плелись интриги и вокруг загрузки нефтепровода «Набукко». Причем  лоббировались интересы крупных западных, но теперь уже не израильских компаний. Добытые сведения, составляющие государственную и коммерческую тайну, использовались против конкурентов в России и странах СНГ. Кроме того, дележка месторождений на Каспии должна была привести к срыву заказа на зенитно-ракетный комплекс С‑300 для Ирана.

3. Торговля разведданными

В шпионском мире работа сразу на нескольких хозяев – весьма распространенное явление. Вспомним слугу нескольких разведок знаменитую Мата Хари или Вальтера Шелленберга, который накануне Второй мировой войны организовал нелегальную биржу по торговле разведданными. Но все это были действия одиночек. И только в России торговля разведсекретами в 1992 году была одобрена самими властями.

Именно на заре ельцинской демократии решением и.о. премьер-министра России Е. Гайдара и министра обороны П. Грачева Центру космической разведки ГРУ было разрешено продавать слайды. Понятное дело, не с мультфильмов «Ну, погоди!..», а с пленок, отснятых еще советскими спутниками-разведчиками. Высокое качество этих космических снимков было известно за рубежом. Поэтому цена за один слайд достигала 2 тыс. долларов.

Заняться коммерческой продажей слайдов поручили начальнику отдела Центра космической разведки полковнику Александру Волкову. И почему-то первым покупателем стал Израиль.

ПРОТОКОЛ ОЧНОЇ СТАВКИ МІЖ АРЕШТОВАНИМ СТЕПАНОМ  КОРНІЙОВИЧЕМ НАВАРСЬКИМ І

МЕЧИСЛАВОМ ЕДМУНДОВИЧЕМ ГАСКОМ ВІД 25 ЛЮТОГО 1934 РОКУ

Питання Гаску — Хто перед Вами сидить і звідки Ви знаєте цього громадянина?

Відповідь: Це Степан Наварський. Знаю його з 1925 року. Вперше я зустрівся з ним у м. Одесі. Я разом із ним навчався в Інституті народного господарства.

Питання Наварському — Звідки Ви знаєте громадянина, який сидить перед Вами?

Відповідь: Я познайомився з Гаском в Одесі. Стосовно часу й місця знайомства він говорить вірно.

Питання Гаску — 3 якого боку Ви знали Наварського?

Відповідь: В Одесі й у Харкові до останнього часу я знав Наварського як політемігранта, політично витриману людину.

Питання Наварському — Чи вірно каже Гаско?

Відповідь: Гаско бреше. Політично невитриманим, із проявами українського націоналізму, Гаско знає мене з Одеси, а як члена УВО — після приїзду до Харкова в 1933 році.

Питання Гаску — Чи вірні свідчення Наварського?

Відповідь: Свідчення невірні.

Питання Наварському — Що Вам конкретно відомо про діяльність Гаска в УВО?

Відповідь: Після переходу «Української військової організації» до терору, коли терористична трійка, до якої входив і я, що готувала замах на Балицького, була розгромлена — заарештовані два її учасники, на пропозицію Бараби, вірніше, через тиск із його боку, щоб не кидати підготовки до теракту, я зв'язався з Гаском.

На початку другої половини листопада останнього року я зустрівся з Гаском на Сумській вулиці й пішов разом із ним до нього додому на Каплунівську вулицю, номер будинку не пригадую. У розмові з Гаском я запропонував йому взяти участь у підготовці теракту проти Балицького. Гаско вагався, заявляючи, що наш план приречений на невдачу, проте не відмовився. Гаско обіцяв мені для більш детального обговорення плану підготовки замаху прийти до мене додому, адресу моєї квартири Гаско знав, оскільки був у мене ще влітку минулого року. Ми домовились зустрітися, здається, наскільки пригадую, 24 листопада останнього року.

Питання Гаску — Чи підтверджуєте Ви свідчення Наварського?

Відповідь: Ні.

Питання Наварському — Може, Ви навмисне зводите наклеп на Гаска з провокаційною метою? Я пропоную Вам, якщо Ваші свідчення не є вірними, відмовитися від них. Чи підтверджуєте Ви вдруге Ваші свідчення?

Відповідь: Свої свідчення я підтверджую. Іще раз заявляю, що я зробив це через наполягання Бараби — члена керівництва нашої організації. Він наполягав на кандидатурі Гаска, мотивуючи це відсутністю людей після арештів, які відбулися.

Записане з наших слів, нам зачитано
Наварський [підпис]    Гаско [підпис]

Очну ставку провів:
уповноважений СПВ ДПУ УСРР       [підпис]    (Проскуряков)

Була присутня співробітниця
СПВ ДПУ УСРР Козаринська (підпис)

Протокол очної ставки Гаско підписати відмовився

Уповноважений СПБ ДПУ УСРР             Проскуряков

Цепкие легенды о войне против СССР

Почему немцам потребовалось так много времени для того, чтобы заглянуть в лицо правде о войне против Советского Союза. Беседа с историком Вольфрамом Ветте (Wolfram Wette)

Вольфрам Ветте родился в 1940 году, он является (почетным) профессором новейшей истории Фрайбургского университета

Die Zeit: Г-н Ветте, когда в декабре 1955 года последние немецкие военнопленные возвращались из русского заключения, они в транзитном лагере Фридланд «поклялись перед немецким народом»: во время военной кампании против Советского Союза они строго придерживались международных правил ведения войны.

Вольфрам Ветте: Коллективное лжесвидетельство! И это абсолютно типично для того времени. Преступления в годы нацистского правления, в целом, замалчивались или отрицались. В случае с восточной кампанией к этому добавлялся еще один элемент: атибольшевизм нацистского периода продолжил свое существование в антикоммунизме начинавшейся холодной войны. Война против Советского Союза в таком случае задним числом уже могла казаться легитимной. Те же люди вокруг Аденауэра, которые занимались травлей всего коммунистического, при Гитлере специализировались на антибольшевистской пропаганде.

- И, как и прежде, они кричали: Русские идут!

- Да, это были порожденные страхом фантазии западных немцев – классический случай проекции: сами немцы причинили русским много вреда – они напали на них, захватили их страну, эксплуатировали и разрушали ее, убивали и обращали в рабство людей, - и теперь немцы боялись того, что русские сделают с ними то же самое. Это затрагивало то, что совершил каждый отдельный человек и о чем тогда предпочитали открыто не говорить.

- Война тогда только замалчивалась?

- Нет, это было совершенно не так. После 1945 года велись бесконечные разговоры о войне на востоке. Генералы писали свои мемуары. Офицеры целыми сериями издавали романы, прославлявшие солдатские подвиги. Возьмите, к примеру, книги сотрудника ведомства Геббельса Пауля Карла Шмидта (Paul Karl Schmidt), который позднее стал называть себя Пауль Карелл (Paul Carell). Они у всех стояли на книжных полках. Много писали и о поражении вермахта под Москвой – как о победе русской зимы над отважными немецкими солдатами. Однако нигде нельзя было прочитать о том, какой на самом деле была эта военная кампания против России, о том, что это была война, в ходе которой немцы нарушили все действовавшие тогда конвенции.

- А причины этой войны обсуждались?

- Распространялась старая нацистская ложь о том, что немцы всего лишь опередили Сталина и при помощи превентивных мер защищали себя от большевистской агрессии. Общество в 50-е годы все еще находилось под влиянием нацистской пропаганды.

В Тбилиси же 26 мая власть явно не хотела решать проблему «малой кровью» (в прямом и переносном смысле), а наоборот — стремилась преподать жесткий урок сторонникам оппозиции, запугать и таким образом «предостеречь» от участия в подобных акциях в будущем. Не исключено, что и возможные жерт-вы входили в этот сценарий, во всяком случае грузинские власти оказались к их появлению вполне готовы, и, скажем прямо, избранную ими тактику, при всей ее циничности, нельзя не признать весьма продуманной: о том, что участие в акциях оппозиции смертельно опасно, грузины не забудут, а вот в лентах мировых информ-агентств «уточненное» спустя несколько дней число жертв, если и появится, то на самых «задворках».
Полностью - здесь.

UPD.

gazeta_2000@lj

Я прожил и проработал в Ливии около 20 лет. Сразу оговорюсь, что я подполковник в отставке, с арабами работаю и по большей части живу на их земле сорок лет. В Россию вернулся из Триполи 31-го марта с. г. самолетом МЧС в сопровождении нетрезвых, мягко говоря, эмчээсников (надеюсь, пилоты были все-таки трезвы).

Если бы не двенадцать дней бомбежек (а Таджуру и Гут ар-Румман «миротворцы» долбили ежедневно, и так, что ставни открывались внутрь дома, а осколки сыпались на голову), мы с женой вряд ли уехали бы в Россию. Для меня эта война была третьей по счету. Можете поверить на слово, прошлый опыт дает понимание того, что происходит вокруг: чего нужно опасаться, а чего нет. Спасибо за качественный анализ ситуации. Соответствует действительности на все 200%.

Хочу дополнить, что «трамадоловая революция» (см. Ramadol, Tramadol в фармакологических справочниках) началась по меньшей мере с 2005 года. Эти таблетки пошли в Ливию валом из Туниса, Сирии и Катара, доза героина в столичном районе Гаргариш (что-то похожее на Рублевку) стоила 2,5 динара (около 63 рублей), также и спиртного было достаточно в стране с «сухим законом».

Снятие санкций, наложенных ООН на Ливию в апреле 1992 г., нужно было только для проникновения в страну огромного количества представителей спецслужб разных мастей. Я не буду излагать все в подробностях, т. к. не позволяет формат комментария. Утверждаю:

1) Ливия уже победила, выстояв перед агрессией множества «крестоносцев» даже в этот период. Столько «Томагавков», бомб и прочего шума и... Ничего!

2) Народ сплотился еще больше, биться будут до конца!

3) Поднялись племена, а это дорогого стоит.

4) Ливийцы говорят: «Нам не в новинку есть финики с молоком, но на нашей земле никто чужой чувствовать себя хозяином не будет!» и т. д. В интернете пишут: «Можно предположить, что выход США из военной операции в Ливии вызван чрезмерными расходами на нее». Это, конечно, так, но, по-моему, грядущие выборы для Обамы проблемны, это для них важнее. Да и с финансами не очень разобрались.

Не исключаю, что американцы поняли-таки, что поддались на «развод» Саркози, который договорился с мятежниками на 35% нефти в обмен на полную поддержку и признание их Францией. А теперь и слепому видно, что мятежники способны только на то, чтобы «пилить бабки» и вопить о том, что НАТО воюет вместо них «спустя рукава».

Еще и Медведева просят посредничать при урегулировании конфликта в Ливии. Просят, правда, поступить так же, как Черномырдин с Милошевичем в Югославии. Досадно, противно, стыдно за Россию перед теми, кто создавал величие СССР.

Fvi