Оригинал взят у <lj user="yadocent" /> в <ljr-href url="/users/yadocent/249226.html" site="http://www.livejournal.com">Иван Бысага</ljr-href><div class="repost">Когда-то давно я уже публиковал сводку покаяний бандеровцев <ljr-href url="/users/yadocent/55289.html<br" site="http://www.livejournal.com">http://yadocent.livejournal.com/55289.html<br</ljr-href> />Но только сегодня, благодаря уважаемому aleksej я могу поставить в этой подборке жирную точку. Итак, читаем выступление Ивана Бысаги, напечатанное в 1963 году в книжечке &laquo;За велінням совісті&raquo; и долгое время бывшее для меня и многих недоступным.<br /><br />ЧЕСНОМУ УКРАЇНЦЮ НЕ ПО ДОРОЗІ З ОУН<br />Мов сон, проходять спогади. Згадаєш і не вїриться, що те минуле могло колись бути дійсністю. Але правди ніде діти. Я належав до Організації українських націоналістів, як і Яремко: Жилавий, Матвієйко та інші, які виступили у газеті &laquo;Вісті з України&raquo;. Мені хочетьсй розповісти тут про-себе, про причини відходу з ОУН і про повернення до свого народу. Ось моя біографія. Прочитавши її, шановні читачі, ви зможете зробити повчальні висновки і для себе.<br />Народився я у 1919 році в с. Станове, що на Закарпатті, в сім&#39;ї селянина-бідняка. І як не важко було моєму батькові, він все ж віддав мене у 1932 році вчитися у горожанську школу в м. Мукачево. Учнів з мого середовища майже не було, основна частина їх &mdash; це синки багатіїв та заможної інтелігенції. В той час у школах Закарпаття переважно викладали різного роду емігранти, які виховували нас у дусі ненависті до радянської влади. Вони знайшли тепленькі місця в буржуазній Чехословаччині, до складу якої входило і наше Закарпаття. В горожанській школі нашим вихователем був, зокрема, Перейма.<br />У школі мене було втягнено в молодіжну націоналістичну організацію &laquo;Пласт&raquo;. Що значить втягнено? Хто не хотів ставати в ряди пластунів, тому не було місця і в школі. Після закінчення горожанської школи я вступив до Мукачівської торговельної академії, де верховодила група ворожих радянській владі емігрантів, які продовжували виховувати мене й інших у націоналістичному дусі. Академія була гніздом оунівщини на Закарпатті. Саме там готувались майбутні націоналістичні кад-ри. Всякого роду приходьки, горбочевські, трухлі наробили, тут багато лиха, обдурюючи молодь, виховуючи її в зради своєму народові. Ці самі трухлі та іже з ними ще й сьогодні продовжують свою ворожу пропаганду проти рідного краю за кордоном; правда, цього разу на американські гроші.</div><br /><lj-cut>Коли гітлерівські фашисти почали агресію з Європі, підняли свої голови і так звані вожді ОУН. Ще до тих подій вони підготовляли грунт і кадри, втягували молодь у свої ряди, щоб можна було звітуватись перед Гітлером за свою роботу, за котру одержували чималі прибутки. ОУН в Західній Україні була п&#39;ятою колоною, на яку спирався Гітлер у війні проти СРСР.<br />Під час окупації мадьярськими військами Закарпаття директор академії &mdash; вірний фашистський лакуза Шиналій &mdash; разом із сотником січовиків (майже всі учні академії були січовиками) Клименком обманом втягли в еміграцію більше трьохсот студентів &mdash; молодих хлопців, яким було по 20&mdash;23 роки. Спочатку виїхали у Словаччину, де Клименко зв&#39;язався з словацькою Глінковою гвардією і вмістив нас в їх придунайські воєнні казарми. Глінківці, звичайно, не давали безкоштовно їсти, і Клименко організує серед нас групки для терористичної діяльності проти мадьярського населення. Такі групи, по 4-5 чоловік, виходили у неділю з казарм і нападали на мирне населення тільки за те, що воно мадьярської національності. Словацька поліція забирала їх, але заводила в одні двері і випускала в другі. Спитаєте, для чого це все? Відповім. Двадцятирічним юнакам потрібен був своєрідний вишкіл, ось таким чином і виховували з них головорізів.<br />Одного разу в Братіславу приїхав американський агент Лисенко. Він хотів вивезти нас в Америку і там, мовляв, зробити з нас &laquo;людей&raquo;. Але потрібні були ще в Європі, і тому цей Лисенко, поїхав ні з чим.<br />Нарешті ми закінчили академію, і наші ватажки направили нас в різні сторони світу виконувати їхню волю &mdash; &laquo;здобувати вільну Україну&raquo;. Мене і ще декілька хлопців, а саме, Марусяка, Сідуна, Повшика, Газуді та ін. направили в Австрію у м. Відень до одного з членів ПУНу&mdash; Юрія Хімінця. А той через декілька днів переправив нас у генерал-губернаторство до Кракова, де вже панували німці.<br />Тут у Кракові в той час був зосереджений весь провід українських націоналістів на чолі з Андрієм Мельником. Ми прибули в український комітет у відділ бойових частин ОУН, де нас прийняв Ярий. Після короткої розмови він заявив, що через кілька днів в нашій організації відбудеться переворот і вождем буде призначений Бандера. Побачивши наші розгублені обличчя, він далі пояснив, що Мельник зрадив нашій справі і пішов служити німецькому гестапо і що ця людина не гідна того, щоб зватись вождем українських націоналістів. Ярий нас попередив, що можливо між націоналістами буде бійка і щоб ми стали на сторону Степана Бандери.<br />Через деякий час після розмови з Ярим нас знайшов інший оунівець Бойко, який тягнув свою, зовсім іншу лінію: Він порадив забути про розмову з Ярим і твердив, що Бандера продався фашистам і вірно їм служить.<br />Тоді ми мало розуміли, чого хочуть ці люди, але були переконані в благородності нашої місії &laquo;визволителів&raquo; українського народу. Тільки набагато пізніше я зрозумів, що і Ярий, і Бойко були по-своєму праві: і Мельник і Бандера служили Гітлеру з собачою відданістю, але гризлись між собою за провідне місце. На жаль, я не зрозумів цього раніше.<br />Справді, через декілька днів почалось...<br />Члени ОУН-бандерівців вбивали членів ОУН-мельниківців, вбивали один одного, братів по крові, заради високого крісла, в який повинен був сісти один з двох: Мельник чи Бандера. Не знаю, чому, зараз важко пояснити, я став на сторону Мельника і пізніше дізнався, що близько 400 чоловік з нашого боку було вбито бандерівцями. Мельниківці не залишились в боргу і в свою чергу винищили сотні дві з лишком бандерівців.<br />Після цього провід ОУН-мельниківців направив мене тереновим провідником в містечко Біла Підляска, де я працював під псевдом &laquo;Вовк&raquo;. А коли німці підійшли до Києва, мене призначають особистим ад&rsquo;ютантом полковника Сушка, який знаходився в м. Львові.<br />Працюючи, разом з Капустянським, Сушком, Бойдуником, Барановським та ін., я почав розуміти, що ОУН (і мельниківці, і бандерівці) проводять свою роботу з дозволу і при явній допомозі фашистів і що я, перебуваючи у їх таборі, відокремлюю себе від свого народу, який страждав під гітлерівським ярмом, а кращі його люди знаходились у партизанських загонах і вели боротьбу проти фашистських окупантів. Я почав замислюватись над тим, чому націоналісти не вели боротьби проти загарбників України, а робили це люди, яких ми хотіли &laquo;визволяти&raquo; від радянської влади. Але з огляду на своє багаторічне націоналістичне виховання відповіді на ці питання не міг дати і продовжував вірно служити своїм вождям, думаючи, що роблю корисну справу для українського народу. Зараз я заявляю на весь голос, що я тяжко помилявся.<br />Коли радянські війська почали громити гітлерівців на всіх фронтах, Кубійович зі своїми поплічниками нашвидкуруч почав збирати українських націоналістів у відділи дивізії &laquo;СС &mdash; Галичина&raquo;. В цей час я зробив найважчу провину перед своєю Батьківщиною і народом: вступив за дорученням проводу ОУН до цієї дивізії і працював там у секретному відділі її штабу. Моя служба в секретному відділі дає мені право відверто сказати, кому служили українські націоналісти і з якою метою була організована ця дивізія. Тільки з метою допомоги гітлерівцям вона почала своє існування. Ми боролись проти своїх братів-українців, а фашистська пропаганда кричала на весь світ про спільність з українським народом,<br />У боях проти Радянської Армії під Бродами дивізія &laquo;СС &mdash; Галичина&raquo; була розбита, і я, скинувши військовий одяг, пробрався у радянський тил, де попав у робочу команду. В мені вже тоді боролися два почуття. Перше &mdash; розказати про себе всю правду: що я активний націоналіст, що служив у дивізії &laquo;СС &mdash; Галичина&raquo; &mdash; і потім зазнати будь-якої заслуженої кари. Друге &mdash; це страх за своє майбутнє, за своє життя. Друге,- на жаль, взяло верх.<br />У І946 році я повернувся на Закарпаття і почав працювати в одній із каменоломень. Час минав, але моє минуле не давало спокою. Весь час я думав, що не сьогодні, так завтра мене викриють, як бувшого оунівця і як члена дивізії &laquo;СС &mdash; Галичина&raquo; і заарештують.<br />Я не хотів бачити радісного життя Радянської України і моїх земляків; чудових змін, що сталися на рідній землі. А на Закарпатті ці зміни, що сталися за радянський час були особливо помітні.<br />У мене не було інших думок, крім страху за своє життя, тому я й вирішив тікати за кордон, де були мої знайомі по націоналістичній діяльності. Мені вдалося 1952 року перейти кордон і з великими труднощами дістатись до Австрії.<br />Опинившись у Відні, я одразу ж потрапив у руки американської розвідки, яка через декілька, днів вивезла мене до містечка Фолкенштейн (Західна Німеччина) поблизу м. Франкфурта-на-Майні. Американці оселили мене в одинокій віллі в лісі, далеко від проїзних шляхів. Там я прожив більше п&#39;яти місяців під постійним наглядом американських жовнірів. Весь час мене відвідували різні особи з американської розвідки, особливо старався один із них, містер &laquo;Віктор&raquo;, який добре володів російською мовою. Протягом мого перебування у віллі американці допитували мене про аеродроми, воєнні об&#39;єкти, заводи та інші стратегічні місця, а також про озброєння Радянської Армії і т. д.<br />Потім американська розвідка запропонувала мені співпрацювати з ними, підкресливши, що поки я цього не зроблю, доти не зможу влаштувати свого життя в Західній Німеччині, бо, мовляв, вони є тут &laquo;господарями ситуації&raquo;.<br />Я дав свою згоду, бо іншого виходу не бачив. Після цього мене звільнили з-під нагляду і оселили на приватній квартирі у Франкфурті-на-Майні по Майнштрассе, 16, а пізніше по Штальбургштрассе, 4, де я проживав без прописки під чужим прізвищем &laquo;Бард&raquo;.<br />Американці доручили мені зв&#39;язатись з українськими емігрантами і проводити серед них агітаційну роботу. Тоді ж з допомогою американців і в порозумінні з організаційним референтом ОУН Євгеном Гарабачем мене було прийнято в члени ОУН за кордоном.<br />Я виконував всі вказівки американців і націоналістичних вожаків. Мене почало дивувати, чому це і американська розвідка, і керівники ОУН проводять свою роботу в одному напрямку. І ті і другі, наприклад, були зацікавлені у збільшенні членів ОУН. І коли мені вдалося втягнути в організацію Михайла Свачия, Григорія Лиська, Михайла Жуківського, Івана Скрипника, Михайла Барабаша, Миколу Щира 1 Любомира Моссору, то і американці, і ватажки ОУН були дуже задоволені. І тоді я зрозумів, що ОУН робить все за вказівками американської розвідки, а вся верхівка націоналістів була їх агентурою, яка слідкує один за одним, щоб не перекинувся хто-небудь з них в обійми іншої розвідки.<br />І знову я став дедалі частіше замислюватись над своєю долею. Раніше я вступив до ОУН з метою &laquo;допомогти своєму народові&raquo;, як мені казали провідники. Але на ділі вийшло, що я, як і всі націоналісти, служив спочатку гітлерівцям, а потім почав служити американцям. Оті красиві слова про боротьбу за &laquo;волю&raquo; України існували тільки для простих емігрантів, яких виховували в дусі ненависті до всього радянського, до всього комуністичного. Я щиро вибачаюсь перед тими, кого завербував у ОУН, говорячи їм такі красиві слова про свободу та інше. Повірте, я досі вважаю себе дуже винним перед ними і прошу їх пробачити мене.<br />У Мюнхені (куди я переселився у 1964 р.), мене було обрано керівником Мюнхенської станиці ОУН, а згодом &mdash; членом управи &laquo;Карпатського союзу&raquo;. Влітку 1954 року американська розвідка запропонувала мені стежити за членами ОУН &laquo;двійкарів&raquo; Богданом Підгайним, Анатолієм Камінським, Миколою Галівом та іншими. Ця організація утримувалась на американські гроші, але її ватажки були агентами англійської розвідки. А американці не хотіли терпіти подібного роздвоєння і намагались зробити все, щоб Підгайний і компанія служили тільки їм.<br />Перебування в ОУН, постійний зв&#39;язок з вождями цієї організації, а також досконале вивчення їх діяльності допомогло мені побачити те, що було старанно приховано від рядових націоналістів. Далі я все глибше переконувався, що вся верхівка ОУН, всіх напрямків і течій, живиться з корита іноземних розвідок, і вірно служить тому, хто знов плете чорні змови проти радянської країни, проти рідного українського народу. Одні служать Бонну, другі &mdash; Ватікану, треті &mdash; англійцям, четверті &mdash; американцям або англійцям і американцям заразом. Одним словом, служать всім, тільки не українському народові. Вся ця організація потрібна імперіалістичним розвідкам лише для того, щоб використовувати її з метою антирадянської пропаганди і добору кадрів шпигунів, яких вони використовують проти Радянського Союзу.<br />Майже всі націоналістичні групи і групки за кордоном мають своє друковане слово. Ця преса намагається всіляко перекручувати життя в радянському краї, Інакше й не може бути, бо всі ці газети утримуються на гроші іноземних розвідок. Візьмемо, наприклад, &laquo;Український самостійник&raquo;, що знаходиться в Мюнхені. Він щомісяця одержує гроші від американців. Не знаю, як тепер, але,тоді кожного місяця він отримував 10.000 німецьких марок і ці гроші книгувались, як збірка на пресовий фонд &laquo;УС&raquo;. Звичайно, гроші ці ніде не фігурують як дотації від американців, і робиться це все при допомозі фальсифікації бухгалтерських документів. А після цього зробіть, читачу, висновок, в чию трубу дме цей &laquo;Український самостійник&raquo;. Я певен, що ви прийдете до вірного висновку, що він, як і інші газети ОУН, пристосовується до політики західних держав та США.<br />У колах українських емігрантів (особливо націоналістів) добре відоме ім&#39;я Богдана Підгайного та його псевдо &laquo;Аскольд&raquo;. Але мало хто знає, що Підгайний працює на користь англійської розвідки. Він, за вказівкою своїх хазяїв, готував оунівців для засилки в Радянський Союз, хоч знав, що на Україні не було вже в той час найменших умов для утримання цих шпигунів-емісарів. Але Підгайний все-таки проводив таку роботу, бо за кожного підготовленого, а потім проданого українця одержував гроші від своїх хлібодавців, на які міг гарно жити.<br />Агентами англійської розвідки були Ільницький, Керод, Камінський, Стахів, Мельник та інші. Коли йдеться про гроші, їм нічого не варто перекинутись з однієї розвідки до іншої, туди, де більше платять. Ці керівники зовсім не зважають на рядових членів ОУН і можуть послати їх заради своїх особистих цілей куди завгодно. Наведу один, яскравий приклад про угорські цодії, які остаточно зняли полуду з моїх очей і, можна сказати, вирішили мою долю. Я зрозумів .остаточно, що ніхто з .керівників ОУН не думає про український народ і ніколи не боровся за його щастя. Ці люди продались, пішли в найми до іноземних розвідок, які використовують їх в своїх цілях для різних провокацій і вбивств.<br />Від члена 3Ч ОУН Володимира Леника я ще за кілька тижнів до початку угорських подій 1956 року дізнався, що бандерівська служба безпеки (Бандера, Кашуба, Ленкавський та ін.) за вказівками іноземних розвідок створили на території Австрії спеціальні групи з членів ОУН для диверсійної і підривної роботи. Леник пропонував мені по секрету (не знаю, за пропозицією чиєї розвідки) поїхати в Угорщину, за що обіцяв велику суму грошей. Ось такими ділами займалися водії ОУН під час угорських подій і так торгували вони своїми рядовими членами.<br />В той же приблизно час американський розвідник &laquo;Вальтер&raquo; запропонував мені за 20 доларів виступити по радіостанції &laquo;Вільна Європа&raquo;. Текст у нього був уже підготовлений. Я ознайомився з цим текстом &mdash; текстом бруду і брехні проти Радянського Союзу, Радянської України, і мені стало огидно дивитись на цей папір, і на самого автора цієї писанини. Я рішуче відмовився. Можливо, це був мій перший активний крок по шляху повороту відкритим обличчям до свого народу.<br />Так воно і було. Другим кроком було моє звернення у 1956 році до &laquo;Комітету за повернення на Батьківщину&raquo; з проханням дозволити мені повернутись у свій рідний край. Я правдиво розповів історію про свій шлях, про свої роздуми, хвилювання. Моя Батьківщина простила мене, і я зараз з гордістю заявляю, що є рівноправним громадянином Української Радянської Соціалістичної Республіки.</lj-cut><br />