Час без Надії (написано для сайту "Оглядач")
На Байковому цвинтарі – у тихому дисидентському „куточку” – поруч із братом Іваном, Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Іваном Миколайчуком, Сергієм Набокою – ховатимуть Надію Світличну – одну з найдивовижніших українок ХХ століття.
У неї було трагічне, але водночас і прекрасне життя – молодечий шістдесятницький запал, вбивство найближчих друзів, тюрма, викрадення сина, еміграція і повернення. Багато років саме її голос був ковтком повітря для тих, хто не зміг покинути велику зону під назвою СРСР. Саме Надія Олексіївна читала на „ворожих голосах” поезії Василя Стуса, правозахисні меморандуми, листи з-за грат, вістки з комуністичного „раю”...
Вона була загальною улюбленицею. А тому називали Надійкою. Й у 60-х, на засіданнях київського Клубу творчої молоді, й дівчата-політзечки у 70-х – у мордовських концтаборах. І вже у 90-х, під час повернень на батьківщину з далека, де вона так і не взяла американського паспорта, залишившись українкою. Останньою зі Світличних – легендарної і ще належно не оціненої родини українських інтелігентів.
Вона дуже давно, тяжко і практично невиліковно хворіла. Пригадую, востаннє бачив Надію Олексіївну й встиг перекинутися парою фраз у день третього туру президентських (2004 р.) виборів. Вона спішила, хотіла встигнути вистояти чергу в суді, щоб вибороти право голосу на доленосних, як здавалося, виборах.
Пропоновані фрагменти кількагодинної розмови-інтерв’ю з Надією Олексіївною Світличною було записано в Києві в парку на Володимирській гірці разом з Василем Овсієнком, багатолітнім політв’язнем і, по суті, чільним „архіваріусом” Української Гельсінкської групи та вітчизняного дисидентства загалом.
***
...Отже, я – Надія Світлична.
( Read more... )