Жить пока интересно
 
 [Most Recent Entries] [Calendar View] [Friends View]

Wednesday, July 15th, 2009

    Time Event
    11:16a
    Еще один отрывок из Матвиейко
    Apr. 29th, 2009 at 8:09 AM

    ЧОРНІ СПРАВИ ЗЧ ОУН.

    (Львів,1962)

    Немає меж лицемірству і двуликості націоналістичних ватажків, які вчора допомагали вбивати євреїв, а сьогодні прикидаються їхніми друзями. По війні вони разом з багатьма спільниками по службі в катівнях Гімлера, нап’яли на себе вигідну машкару «політичних емігрантів». Проте і тут лишилися близькими симпатиками убивць. Мені пригадується, як провідні члени ОУН у Мюнхені пригріли одного з катів єврейських в’язнів Комарницького – обер-капо з концтабору Освенцім, видали йому документ, ніби він був політичним в’язнем. І зробили це саме тоді, коли Комарницького, впізнаного єдиним свідком-євреєм, який випадково врятувався, мали заарештувати. Бандерівські ватажки Мудрик і Горобач надали також притулок колишньому начальнику поліції з-під Перемишля, на чиїй совісті було не одне загублене єврейське життя (про це писала і західно-немецька преса) і, таким чином, врятували його від заслуженої кари. Факти ці добре відомі й сіоністським лідерам. Проте вони охоче приймають від українських буржуазних колаборантів послуги та замовчують їх злочини. Бо одні й другі – вороги трудящих. Переважна ж більшість людей єврейського походження, де б вони не проживали, я переконаний, не мають нічого спільного з сіоністами, як і український зарубіжний загал не є спільником націоналістів...

    ------------------------------------
    Вот этот кусочек был приведен в книге К.Дмитрука "Жовтоблакытни банкруты" со ссылкой на Матвиейко. Однако, в выложенной недавно ув. Новороссом вышеупомянутой книге этого текста нет. Вопрос к залу: кто-нибудь из уважаемых френдов может объяснить данный парадокс ?
    11:18a
    Из истории абхазской проблемы
    Совершенно случайно надыбал интереснейший документ, так сказать из истории вопроса: почему абхазы не любят грузин и не хотят жить с ними в одном государстве. Итак читаем отрывок из книги А.С.ЛУКОМСКАГО «ВОСПОМИНАНИЯ», том 2.- Берлин, изд. О.Кирхнер и Ко, 1922, с.95-96.

    «…Еще раньше, 1/14 февраля, от имени генерала Деникина на имя генералов Форестье Уокера и Мильна была послана следующая телеграмма:
    «Ко мне обратились официальные представители абхазского народа с нижеследующим прошением, подписанным членами народного совета:
    - «Абхазский народ составляет главную часть населения Сухумского округа, лежащего на берегу Черного моря между реками Бзыбь и Ингур. Он был вынужден просить помощи у грузин против большевиков. Воспользовавшись этим, грузины ввели в Сухумский округ свои войска, поставили свою администрацию и, сообразно обычным своим приемам, начали вмешиваться во внутренние дела и повели самое беспощадное гонение против выдающихся влиятельных политических деятелей абхазского народа.
    15/28 августа 1918 г. грузины силой разогнали абхазский национальный совет и произвели многочисленные аресты почетных стариков.
    В новый совет были допущены только грузинские подданные и были исключены все абхазцы, армяне, русские и другие, не пожелавшие признать себя подданными Грузии. Эти меры вызвали крайнее озлобление населения против грузин и вызвали резкую оппозицию в совете.
    9/22 октября совет был вторично разогнан и самые уважаемые деятели были арестованы и отправлены в Тифлис в Метехскую тюрьму.
    Эти события обострили отношение абхазцев к грузинам до крайней степени. Этот крайне свободолюбивый и самолюбивый воинственный народ никогда не простит оскорблений и притеснений, причиненных ему грузинами, и никогда не примирится с грузинским владычеством.
    Ныне Грузия объявляет новые выборы в совет и проводит их под давлением вооруженной силы. Но абхазские представители категорически заявляют, что никакого участия в выборах по грузинской указке они не примут и категорически отказываются признать за Грузией право распоряжаться их судьбой»
    Поэтому абхазские представители просят меня, во-первых, приостановить выборы в совет под влиянием грузинских властей и, во-вторых, предложить союзному командованию немедленный вывод грузинских войск из Абхазии, дабы избавить абхазский народ от насилий, могущих вызвать кровавую смуту, и дать ему возможность приступить к мирной работе.
    Доводя до вашего сведения такую просьбу официальных представителей абхазского народа, со своей стороны добавляю следующее:
    Ненависть абхазцев к грузинам так сильна, что никакое совместное жительство этих двух народов невозможно, и все равно путем кровавой борьбы абхазцы добьются своей свободы, а потому всякое препятствие в удалении грузин из пределов Сухумского округа только ухудшит дело и вынудит прибегнуть к вмешательству посторонней вооруженной силы для восстановления порядка.
    Сухумский округ необходимо теперь же объявить нейтральным, немедленно вывести оттуда грузинские войска и администрацию и возложить поддержание порядка на абхазские власти, свободно ими самими выбранные, и на военные отряды, сформированные из абхазцев.
    Грузины должны быть отведены за реку Ингур, т.е. за бывшую границу Кутаисской губернии. Их претензии на район, лежащий между реками Кадор и Ингур, ни на чем не основаны, ибо население этого района относится к грузинам с ненавистью еще большей, чем население остальной Абхазии…»

    Вот такой вот документик, звучащий до безобразия современно. Кстати, в той книге чуть выше приводится аналогичное обращение «официальных представителей армянского национального союза Сочинского округа с просьбой защитить армянское население Сухумского округа, в частности селения Гудауты, от насилия грузинских войск… грузинские войска, окружив селения, 10/23 февраля начали расстреливать артиллерией и пулеметным огнем мирное население» (заявление Деникина к начальнику британской военной миссии генералу Бриггсу от 26 февраля – 11 марта 1919 года). Так что великодержавный шовинизм маленькой нации предстает во всей красе.
    11:20a
    Мелочи жизни...
    ...или Городские подробности

    КОШКА, КОТОРАЯ НЕ ЛЮБИТ УТ

    Нелюбовь обитателей Украины к отечественному телевидению выражается по-разному. Перекрытие ОРТ в 1995 и введение „Інтера” в 1996 „національно-несвідомі” телезрители встретили бурными протестами, манифестациями, митингами, пикетированиями и „похоронами телевизоров”. Но то люди, Гомо сапиенсы. Представителям же семейства кошачьих оказались ближе индивидуальные методы протеста.
    Обыкновенная беспородная Мурка живет в Луганске на квартале Алексеева и с осени прошлого года демонстрирует поразительную нелюбовь к УТ. Сначала это казалось совпадением, но продолжительный срок убедил хозяев – семью Воронько, что их домашняя любимица действует вполне сознательно. Рискуя поссориться с главой семьи, который часто смотрит новости УТН, Мурка упорно переключает каналы телевизора на Россию. Причем это не первый опыт общения кошки с домашней автоматикой. Она уже пыталась разобрать электронные часы, умеет набирать лапой несколько цифр на телефоне, предварительно сбросив трубку... Но убежденная телевизионная украинофобия – это уже что-то особенное.
    Может быть, мы становимся свидетелями зарождения кошачьего разума? И на какой основе? Неужели уровень УТ таков, что понятен даже кошке? И не только понятен, но и неприятен? Увы, нет ответа: разговаривать Мурка еще не научилась.

    «ПАЛАШКА»

    В архивное отделение ЗАГСа г. Луганска вошла пожилая женщина и робко обратилась к постовому милиционеру: «Сынок, скажи, куда тут по метрикам обращаться?». Милиционер поднял усталый взгляд: «Чего тебе, бабуся, там надо?». Старушка засуетилась, доставая какие-то бумажки: «Да вот, сыночек, я тут восстанавливать метрику собралась. Для пенсиону. Обращалась к ним, а они мне бумажку прислали – печатано не по-русски, печать с трезубом, да и подписи никакой нет. Что за документ? Да ещё имя изуродовали – написали «Палашка», а какая же я Палашка. Что же я - девочка? Мне уже 79 стукнуло. Всю жизнь была Пелагея Ивановна. И на тебе!».
    На голосе бабки зазвенели слёзы: «Что же они меня обижают, Палашкой называют. Я уже не молодая, мне же трудно сюда через весь город добираться, а что теперь? Новую бумагу делать? Какая же я Палашка? А они написали и без подписи!». Постовой вызвал сотрудника архива, и вежливый молодой человек увёл старушку наверх. Интересно, чем всё это закончилось: выдал ли он бабке новый документ, подписал ли старый или ограничился беседой с разъяснением новой политики партии и правительства в области имён? Кто знает…

    «УХАЖЁР»

    В троллейбусе было тесно, очень тесно. Поэтому когда от окна поднялся на выход пассажир, к освободившемуся месту сразу нерешительно двинулась немолодая женщина. Но занимавший соседнее место коренастый мужик с запорожскими усами внезапно проявил непонятную поначалу активность и, умело оттеснив бабку, усадил на заветное место у окна симпатичную девицу лет 17-18. Старушка осталась стоять, а бравый усач, привалившись к юной соседке, начал на чистом русском языке (насколько он возможен в Донбассе) настойчиво ей что-то втолковывать.
    До кольца оставалось ещё 3 остановки и всё это время усатый говорил. Что он ей объяснял – не знаю. Отдадим должное – руки в ход не шли. Сидевшая позади дама в возрасте с негодованием уставилась в спину престарелого донжуана, но сказать ничего не решилась. Только когда на кольце троллейбус опорожнился, она, выскочив на воздух, в расходящейся толпе высказала своё, скажем так, негативное отношение к происходящему, хотя усач находился еще в зоне слышимости. Но дальше было некогда, дама торопилась на железнодорожный вокзал к поезду. Сквозь редеющую толпу пассажиров было видно, как девица, вероятно еще 2 остановки назад пожалевшая, что села на уютное место к окну, отбивалась от дядьки с усами. Он на воздухе тоже осмелел и пытался задержать ее, продолжая горячо говорить. В конце концов молодость победила и девчонка чуть не бегом скрылась за углом. Пассажиры расходились.
    P.S. Это имело место быть 27 сентября 1997 в 13.50 в троллейбусе 7 маршрута г.Донецка. Главный герой – один из лидеров местного ТУМ Просвита пан Бражник.

    КИЕВСКИЕ ВПЕЧАТЛЕНИЯ

    Прогуливаюсь в самом центре Украины: Киев, Хрещатик. Супермаркеты, офисы, банки. Возле какой-то очень центральной конторы дежурят угрюмые милиционеры. В подземном переходе нет привычных уже юношей с гитарой, но зато – столичная специфика: напевая нечто неразборчивое, играет на настоящей кобзе настоящий дед-кобзарь, точная копия своего коллеги XVII-XIX веков. Даже фольклорные лохмотья одежды, кажется, те же. Подают ему скупо.
    Возле книжного магазина «Писательская лавка» торгует собственными произведениями пожилая дама-писательница в шляпке 50-х годов. Скромно показывает всем желающим фото на форзаце книги, предлагая сравнить портрет с оригиналом.
    Хрещатик плавно перетекает в улицу Красноармейскую. Учреждения, магазины. Интересно, как это «національно-свідома» Киеврада ещё не переименовала эту улицу? Вдруг останавливаюсь как вкопанный. Может быть, вот почему. Зачем поднимать шум с переименованием, если можно сделать ВОТ ТАК. Прямо передо мною под скромной табличкой «Вул. Червоноармійська» - большая вывеска «Фірмовий магазин зброї “Шмайсер”».

    Магазин “Шмайсер” на улице Красноармейской! В каком кошмарном сне могло привидеться такое, в какой дурной шутке могло отразиться! Но наша действительность давно оставила все горькие кошмары далеко позади. ЭТО – РЕАЛЬНОСТЬ.
    Магазин “Шмайсер” на улице Красноармейской. Спите спокойно, ветераны-победители Великой Отечественной.
    Еду на железнодорожный вокзал, прочь из города. Киев, столица самостийной Украины, шестой год незалежности. Интересно, от чего?
    -------------------
    (1997-1998)
    1:43p
    Камо грядеши, люде...
    May. 13th, 2009 at 1:17 PM

    КАМО ГРЯДЕШИ, ЛЮДЕ

    Прошлое, настоящее и будущее - три составные части любого сознания. Каковы же эти составляющие у скромного рядового гражданина державы, именующей себя “Украиной”?
    Прошлое. Скептики говорят, что, если послушать вечные вздохи старшего поколения, то раньше и трава была зеленее, и солнце ярче. Я не скептик и не старик, но, послушайте, ведь действительно, РАНЬШЕ БЫЛО ЛУЧШЕ. Прошлое рядового средневозрастного гражданина - это розовое детство, голубая юность, бесплатные ясли, детсад, школа, институт. Гарантированная работа, зарплата, медицина, пенсия. Крепкая уверенность в завтрашнем дне (у диссидентов она перерастала в мрачную безысходность: ничего в этой закосневшей стране революционно-демократического не произойдет, надо ехать) и крепкая рука государства на плече - никуда не убежишь, но и под забором умереть не дадут. Что такое “нация” - не знали, “национализм”- слово из словаря - “это что-то из заграничной жизни”. Все были “единый советский народ”, стихийные русскоязычные интернационалисты. Помнили, что был Переяслав, что русский с украинцем - братья, из одного корня, из Киевской Руси. Патридержавное сознание - говорят социологи. Но разве это плохо? На Руси спокон веку жили коллективом, почему сейчас мы должны копировать “американский образ жизни”, где каждый сам за себя? 250000000 Гомо Советикус жили удовлетворительно, хотя и бурчали по мелочам. Но взяли верх 250 горожан, бурчавших по крупному, и взорвали “этот застой”.
    И мы узнали, что живем неправильно, что прошлое у нас не славное, а темное. Что русский с украинцем - не братья, а троюродные племянники, вечно дравшиеся, Переяслав - непонятно что, а “москалi з’їли наше сало”. Что Великая Революция 1917 -”переворот кучки большевиков”. Что гражданская война «бывших» против нового правительства - “братоубийство”. Что индустриализация и коллективизация, великие стройки 1930-х - стоят на костях жертв “голодомора”. Что Великая Война - “схватка двух хищников”. Что грандиозная Целина - авантюризм и прожектерство. Что сытое благополучие 1970-х - “застой”.
    И получили настоящее. Безвольная КПСС, отвыкшая в одиночестве от борьбы, вяло повела руками и выпустила власть. Её подхватили ловкие татуированные лапы тех, кто вырос в темных углах “застоя”. А впрочем, разве нет таких углов и лап в хваленом западном “рае”? Ученые спецы, посетовав на трудности, пошли научно обосновывать необходимость существования 15 и более “незалежностей” (если бы не Горбачев, они так же научно обосновали бы необходимость существования СССР до 2991 и далее). Бесплатные школы и детсады? - отвыкайте, у нас капитализм. Гарантированная зарплата и работа? - отвыкайте, у нас свободный рынок. Держава быстро отказалась от своих обязанностей и убрала руку с плеча. Теперь беги куда угодно, но если споткнешься - никто не поможет: вон забор, лежи и свободно помирай. Ау-у, наивные МММ-щики, получили свои вклады? Привыкли верить тому, что говорят в газетах и по ящику – ведь государство не врет. А верить-то нельзя, особенно рекламе.
    И перевернулся мир. Раньше уголовник - теперь президент фирмы или страны, министр, депутат. Раньше ‘’живодер-спекулянт-хапуга” (помните, у Райкина) - теперь бизнесмен. И все с нашим отечественным перехлестом. Если раньше иностранцы поминали Москву, как самую спокойную столицу мира, удивлялись, что можно мирно гулять по ночным улицам - сейчас они эту блажь забыли, они скорее в Чикаго в гетто рискнут сунуться, чем пройти по ночной Москве (ночной Донецк не намного лучше). “Это частности, это пройдет, - сладко поют “реформаторы”, бывшие преподаватели научного социализма. - Зато свобода, демократия. Мы будем жить как на Западе.“ И опять им возражают бывшие противники-диссиденты, вкусившие после советской жизни западную (их репрессировал тоталитарный режим, сослав в Париж). В.Максимов, Э.Лимонов, А.Зиновьев, хватаясь за головы, кричат: “Не этого мы хотели! Если б знать, что так будет, мы б и слова не сказали против СССР!”
    А что я, простой рядовой гражданин? Один подвиг уже совершил, проголосовав 1 декабря приснопамятного года “против”, но ведь 90%, потянувшись за сладкой коврижкой “незалежности”, проголосовали “за”! 3нали б они, за что голосуют. Сейчас знают, да поздно. Теперь держава строит национал-капиталистическое будущее, не спрашивая нас.
    Да, я получил от этого переворота кое-что – возможность блистать своими мыслями на газетных страницах, но утратил гораздо больше – уверенность в завтрашнем дне. Я боюсь заглядывать в будущее. Вот будут снова выборы, победят левые, а что толку. В России они победили два года назад, кое-что сделали - союз с Беларусью, да и то по инициативе Лукашенко, договор с Украиной, но до реального восстановления Союза и той счастливой «застойной» жизни они ой как далеки. Хотелка слабая. А у наших «украинных» из КПУ еще слабее. Но идти на выборы надо, чтоб использовать единственное достижение нашей «дерьмократии» – право голоса. Я знаю, за кого не буду голосовать. Не буду за бандеровских наследников, ибо как историк знаю, какое будущее они нам приготовят – кровавую кашу. Не буду за жирных котов, которым мандат нужен только, чтоб прикрыть наворованное. Не буду за радикал-реформаторов, ибо не хочу этого капитализма – ни реального, дикого, как в Америке ХІХ в или современном бананово-незалежном Гондурасе (это же, вернее всего, будет и у нас), ни фантастического шведского - его у нас не будет никогда. Я буду голосовать за тех, кто хочет восстановить братский Союз (это программа-минимум). Это сейчас самое необходимое для нас: стать снова единой Русью, не искромсанной на куски глупыми границами. Может тогда в моем мрачном будущем где-то далеко, но забрезжит огонек надежды на лучшую жизнь, светлую, спокойную и «застойную».
    ---------------------------
    После публикации этой статьи в студенческой газете ДГУ в 1998 году последовала нервная реакция "национально-озабоченных" преподов. Один из них (кстати, этнический татарин) срочно настучал своему тестю (по совместительству завкафедрой Истории Украины, т.е.ведущей) и у шибко вумного студента были проблемы. Но все в прошлом...
    2:10p
    Это было так...
    May. 14th, 2009 at 10:55 AM

    Горячей и тяжелой весной 1918 года отступали на Царицын донбасские большевики. Под натиском железных колон рейхсвера уходили с Украины рабочие красногвардейские отряды Тулака, Сиверса, Магидова, уходило правительство Донецко – Криворожской Республики. Двигались на восток, в Россию, прогрызая себе путь через враждебные казацкие станицы Всевеликого Войска Донского, которое уже возглавил пронемецки настроенный атаман Краснов. Шел самый первый период гражданской войны, её пролог – «эшелонная война», когда все боевые действия велись вдоль ниток железнодорожных путей и бойцы не отходили от вагонов дальше, чем на 2 км. А нитки эти частенько рвались местным населением, отчего наносился большой ущерб военному дулу. Об одном эпизоде этого похода мы и хотим рассказать.
    У станции Морозовская большевики столкнулись с казаками. Провоевали, постреляли из пушек, ибо 11-летний разведчик сообщил, что там скопилось тыщ 20 вооружённых казаков. А оказалось не столько казаки, сколько свои же красногвардейцы, не успевшие отступить из-за взорванного моста.
    «В Морозовской нас встречали хлебом-солью, давали пасхальные яички» - вспоминал участник похода. Но вслед за тем произошла трагедия. Из Морозовской отправили вперёд эшелон с ранеными – человек 300. На ст. Суровикино эшелон был остановлен и все раненые перерублены. Спаслось лишь 18 человек. Это характерная черта – казаки стреляли мало, ибо были вооружены главным образом холодным оружием - шашками. Но над эшелонами постоянно кружили аэропланы, кидавшие бомбы. В тот же день на голову посыпались прокламации генерала Мамонтова: «Сдавайтесь, вас обманули большевики». Но красногвардейцы, воочию убедившись во враждебных настроениях местного населения, «ещё больше обозлимшись… и решили не давать никакой пощады казачеству».С Суровикино начались большие бои – Верхний Чир, Нижний Чир. Донской мост был взорван, казаки каждый день рвали пути, гнули рельсы, жгли шпалы. У ст. Грачи увидели картину: лежит казак – у него молотком голова разбита, а рядом – слесарь, тоже убит.
    Однажды красногвардейская разведка наскочила на вредителей. «Было их человек 20, а у нас был Ткаченко, здоровый парень, он говорит: «Что вы делаете? Мы же вам ничего не делаем, зачем путь разбираете? Вы же керосину не сумеете получить». А один молодой парень говорит: «Я бы не пошёл, так отец сказал: если не пойдешь – убью».
    Этот казак, из староверов, «который служил в старой царской армии», потом присоединился к красным. Вообще, казачество кололось по возрастному признаку – молодые уходили к большевикам, старые присоединялись к белым. У Дона взорванный мост задержал красных надолго, но в конце концов умелые руки пролетариев его восстановили, эшелоны переправлялись и шли на Ляпичево. Здесь и наступила развязка трагической истории этого молодого казака. Пусть говорит документ: «Когда мы проходили, он заскочил на свой двор, увидел оседланную лошадь, а его отец был в бою против нас. Он хотел уйти, но не успел. Тогда этот молодой парень говорит: «Пойдемте ко мне». Он вывел отца и собственноручно отрубил ему голову… Затем пригласил нас, пулемётчиков, поминать отца. Мы уходили на Кривую Музгу.»

    Остатки разношерстных красногвардейских отрядов, отходивших к Царицыну, были объединены здесь в 5 армию под командованием Ворошилова. Дальнейшее известно из истории гражданской войны. Начались регулярные военные действия…

    «Ибо отныне отец будет против сына и сын против отца» (Евангелие от Луки. 12:53)
    ------------------
    (1998)
    2:15p
    Из истории "голодомороведения"
    May. 18th, 2009 at 3:06 PM

    Умирая от скромности, все таки рискну заявить, что одним из первых авторов «антиголодоморской» тематики был я. Свидетельством чему служит нижеприведенная статья, написанная еще в январе 2001 года, опубликованная в феврале, и с тех пор старательно разбираемая на цитаты позднейшими авторами (не будем показывать пальцем).

    ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПИТАННЯ ІСТОРІОГРАФІЇ «ГОЛОДОМОРУ»

    З подачі деяких закордонних дослідників (наприклад, О.Субтельного), некритично повторюваних вітчизняними істориками, у сучасній історичній літературі ледь не аксіомою стало положення про те, що факт масового голодування в Україні у 1932-33 рр. був табу для радянських авторів, був абсолютно замовчуваний і жодного разу не згадувався в СРСР. Це не так. Голод неодноразово згадувався у працях В.Данилова, Р.Медведєва, В.Козлова, інших істориків (про що, зокрема, свідчить секретний циркуляр, завізований В.Щербицьким 11.02.1983), описувався в художніх творах (І.Стаднюк «Люди не ангелы», 1962, В.Тендряков «Кончина», 1968, М.Алексеєв «Хлеб – имя существительное», 1964). Справа в тому, що це питання не перебувало в центрі уваги, акцент робився «на пропаганде в республике и на зарубежные страны достижений сельского хозяйства Советской Украины, преобразований в деревне, ставших возможными благодаря победе колхозного строя» [цит. за 1]. Радикальні зміни, що відбулися в СРСР і Україні в останні 10-15 років, призвели до протилежного перекосу. Питання голоду 1932-33 рр. стало ледь не центральним пунктом всієї історії України, фахові дослідження замість неупередженого об’єктивного розгляду зарясніли гострими публіцистичними ярликами: «терор голодом» (Р.Конквест, 1986), «голодомор» (І.Драч, 1988), «геноцид» (С.Кульчицький, 1993). У працях деяких дослідників проблема набула ледь не планетарного масштабу - О.Субтельний: «Голод 1932-33 рр. став для України тим, чим був голокост для євреїв... як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю» [2]; Д.Мейс: «Питання голодомору є центральним питанням не лише історії України, воно має універсальне значення для всіх істориків світу… невід’ємне від питання порушення прав людини, народу, воно підпадає під категорію злочинів проти людяності і людства» [1]. Подібний підхід не сприяє виваженості й обгрунтованості висновків, що робить позиції українських істориків вразливими для критики.
    Зробимо деякі історіографічні зауваження. Найбільш відомі нині в Україні закордонні знавці з питань «голодомору» це Орест Субтельний, Роберт Конквест, Джеймс Мейс. Канадський історик Субтельний спеціалізувався на середньовіччі, конкретно на добі Мазепи і мазепинців (початок XVIII ст.) [див. 3], і до вивчення періоду 1932-33 рр. має слабке відношення: у праці «Україна. Історія» відповідний матеріал викладено досить загально і з посиланням на того ж Конквеста [4]. Однак це не завадило йому в 1986 виступити консультантом знятого в США пропагандистського фільму про голод «Жнива відчаю», навколо якого невдовзі виник скандал, пов'язаний зі свідомим використанням авторами фальшивих матеріалів [5].
    Другий авторитет - Р. Конквест, сумнівний історик, до 1956 був співробітником секретного спецпідрозділу англійського МЗС, який займався розповсюдженням дезінформації. Безсумнівно, що у своїй подальшій праці він широко використовував цей досвід «пропагандистської війни проти СРСР» (першим видавцем книг Конквеста в США був Ф. Прегер, офіційний виконавець замовлень ЦРУ). Конквест відверто визнає, що переважними джерелами його праць були чутки та сумнівні емігрантські відомості. За такі нерозбірливі прийоми роботи його неодноразово критикували американські вчені Арч Гетті, Моше Левін, Лінн Віола, А.Даллін. Роберт Меннінг пише про нього: «В научном исследовании он просто ужасен. Он не умеет обращаться с источниками, он все запутывает» [6]. Що можна сказати про рівень «історичності» відомої книги Конквеста «Жнива скорботи» (1986)? В короткому огляді історії України в ній жодним словом не згадується Переяславська угода 1654 р., є лише створення «Української держави» в 1649 та виступ Мазепи проти Петра І. Немає також першої російської революції, а тільки селянські заворушення 1902 і 1908 рр. [8 С. 32, 36]. Автор дуже схильний до перебільшення кількості жертв. Наприклад, цифру загиблих від голоду 1921-22 він доводить до 5 млн., кількість депортованих «куркулів» до 13 млн., а кількість ув'язнених в СРСР у 1935 р. - до 5 млн. [8 С. 62, 141, 142]. Хоча в сучасних дослідженнях обгрунтовані зовсім інші цифри: у першому випадку біля 1 млн., стільки ж у другому (О. Арін дає цифру 1803392 ч. [10]), у третьому — 725483 ч. [11].
    Тенденційність Конквеста яскраво проявляється в аналізі свідоцтв іноземців, що бували в СРСР. Всі твердження про відсутність голоду апріорно відкидаються як «інсценовані» та «фальсифіковані», зате всі відомості про голод визнаються безумовно правдивими [8 С. 339-352]. Проаналізувавши список джерел Конквеста, можна помітити, що в багатьох випадках він посилається на художню літературу (Віктор Астаф'єв, Борис Можаєв), в т.ч. самвидав (Василь Гросман) та на відомості українських колаборантів (Х.Костюк, Д.Соловій). Інший «свідок» - Е. Амменде, який у 1917-1918 представляв Німеччину при урядах Естонії, Латвії, України, виїхав з СРСР у 1922, а з 1933 р. очолив Європейський націоналістичний конгрес (емігрантське пронацистське об'єднання). Ще один – американець Фред Біл, який у 1931-33 рр. працював на Харківському тракторному заводі, після повернення в США був ув'язнений, згодом у видавництві Херста випустив книжку про голод, після чого тюремний строк було скасовано [6].
    Найбільш приголомшливим випадком фальсифікації даних про «голодомор» є справа Уолкера. Американський газетний магнат У.Р.Херст, що співчував Гітлеру (у 1934 навіть мав особисту зустріч) і не любив СРСР, в ході президентської кампанії 1933 і пізніше, виступаючи проти прорадянського курсу Ф. Рузвельта, видав чимало антикомуністичних опусів. Зокрема, в лютому 1935 р. в його газетах з'явились репортажі з вражаючими фото якогось Т.Уолкера, немовби зроблені ним в УРСР навесні 1934 р. Називалась сенсаційна цифра — 7 млн. загиблих від голоду. Одразу ж виникло питання: чому матеріали так довго не друкувалися? А згодом виявилось, що, по-перше, Уолкер перебував в СРСР транзитом з 12 по 25 жовтня 1934 (причому 13 він був у Москві, а з 18 по 25 їхав транссибірським експресом до Маньчжурії); по-друге, насправді він - біглий американський каторжник Р.Грін, і в червні 1935 р. його заарештували і повернули до тюрми відбувати 8-річний строк [5]; по-третє, фото були взяті з матеріалів Червоного Хреста, що стосувалися голоду 1921 в російському Поволжі та з німецьких газет, присвячених подіям 1 світової війни (їх походження прослідкував канадський історик Даглас Тотл [див. 10, 13]). Фальшивку забули на півсторіччя, але на початку 1980-х вона знов виплила... у працях Р.Конквеста і Д.Мейса.
    До речі, останній не є професійним істориком. За свідченням Р.Меннінга, Мейс - публіцист правих поглядів, неспроможний провести серйозне академічне дослідження [7]. Просто свого часу, в 1986-90 рр. йому довелось попрацювати виконавчим директором американської Державної комісії дослідження голоду, після чого Мейс і потрапив у великі знавці української історії. Тому і на обгрунтовані заперечення його концепцій він відповідає лише навішуванням ярликів. Д. Тотла, наприклад, називає «сталіністом», а Ш.Мерля, С.Уінкрофта, М.Таугера загалом звинувачує в «інтелектуальних лінощах» і «повторенні найгірших великодержавних стереотипів старорежимної історіографії»[І4].
    Ми не будемо заперечувати факт голоду, але спробуємо неупереджено розглянути проблему. Великі соціальні перетворення початку 1930-х рр., природно, супроводжувалися кризовими явищами. Але зводити все до злонавмисного винищення саме українців щонайменше необгрунтовано. Канадський історик О.Арін серед причин демографічних втрат, крім голоду, називає зрозумілі місцеві перегини, тодішню епідемію тифу (про неї згадує і Хослі Грант) і сильну посуху 1930-32 рр.; також нагадує про дореволюційні голоди: 1891 р.(охопив 40 млн.ч., вмерло більш 2 млн.), 1900-1903 (охопив 40 млн., вмерло 3 млн.), 1911 р.(вмерло 2 млн.). До речі, за його підрахунками, кількість жертв у 1932-33 рр. складала 1-2 млн. ч.[10].
    Р.Конквест визнає, що у 1930-32 рр. державний план хлібоздачі залишався незмінним: 7,7 млн. тонн щорічно (С.Кульчицький коригує цифру до 7,813 млн. т. в 1930 і 6,86 млн. т. в 1931 [15]). Але, оскільки врожай рік від року знижувався (в 1931 р. до 18,3 млн. т., в 1932 р. до 14,7 млн. т.), то відсоток відповідно зростав. У 1930 р. на хлібоздачу йшло 33% врожаю, в 1931 р. вже 42%. В 1932 план хлібоздач був зменшений до 6,6 млн. т [8 С.249-250]. Згідно ж з вітчизняними даними, уряд, з огляду на неурожай, 6.07.1932 скоротив план до 5,83, а 30.10.1932 р. - до 4,619 млн. т [17]. Розбалансований і дезорганізований сталінщиною господарчий механізм не витримав цих темпів і в Україні вибух голод. Незважаючи на це, урядом було поставлене завдання за будь-яку ціну виконати встановлені цифри держплану. Для цього на Україну було направлено Надзвичайну комісію на чолі з В.Молотовим, яка спромоглась до 1.2.1933 вичавити з села 4,27 млн. т. зерна (Конквест помилково дає 4,7 млн.т. [8 c.270]), але так і не виконала план. Зате голод розгорнувся во всю шир.
    Намагання надати голоду національного забарвлення я вважаю безпідставними - це з обумовками визнають навіть деякі сучасні українські дослідники: «Національний розріз статистики свідчить, що люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності... У межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення» [18]. До речі, найвищі посади в УРСР тоді займали українці Г.Петровський (голова ВУЦВК) і В.Чубар (голова Раднаркому). Щодо росіянина П.Постишева, якому дехто зараз ліпить ярлика «кат України», то він прибув сюди в січні 1933 р. і «робив усе, аби пом'якшити наслідки скоєного Молотовим... Уже наступного дня після приїзду Постишева вивезення хліба з України припинилося… Постишев скасував драконівські заходи молотовської комісії». 14 лютого областям було запропоновано «ліквідувати попередні санкції у відношенні до боржників», 19 лютого він домігся дозволу уряду СРСР на використання держзапасу продовольства для харчової допомоги. Крім того Постишев випросив у Й. Якіра «з армійських запасів 700 т. борошна, 170 т. цукру, 100000 банок консервів, 500 пудів олії, інші продукти. Створений продовольчий фонд дав змогу розгорнути в лютому 1933 р. харчувальні пункти на 60000 дітей» [19]. 25.02.1933 вийшла постанова РНК СРСР про харчову допомогу Україні в розмірі 325000 т. зерна [8 С. 272]. «Всього до кінця квітня республіка отримала 22,9 млн. пудів насіннєвої, 6,3 млн. пудів фуражної, 4,7 млн. пудів продовольчої позички й 400000 пудів продовольчої допомоги... Постишев вивів сільське господарство із стану колапсу... урятував урожай 1933 р. і пом'якшив наслідки голодомору» - визнають Г.Сургай і С.Кульчицький [19].
    До речі, в ранніх працях останнього визнається, що голод буяв «не только на Украине, но также и в сельских местностях Западной Сибири, Южного Урала, Северного Казахстана, Северного Кавказа, Кубани и Поволжья, а также в Ростовской, Тамбовской и Курской областях Российской Федерации». Цей же регіон окреслюють Д.Далрімпл і С.Максудов. «Голод, без сомнения, опустошил и многие населенные в основном русскими зернопроизводящие районы. Зона распространения голода явно не совпадает с границами расселения отдельных национальностей» - підсумовує Ш.Мерль. Він же обгрунтовано доводить, що у росіян з голодних районів не було родичів за кордоном, яким вони могли б писати про голод, як німці Поволжжя, і вони не емігрували в такому числі, як українці. Тому західні джерела, на які спирався Конквест, містять незначну кількість свідоцтв про голод у російських регіонах і непропорційно велику - про голод в Україні та Поволжжі. Хибним є і твердження Конквеста, що в українських містах, де жили переважно росіяни, не було голодних смертей: дані Ш.Мерля свідчать, що, наприклад, у Києві в 1932-33 рр. вмерло 60 тис. чол. (або 10%) понад середньостатистичну кількість [20]. Те, що від голоду гинули і російські селяни (Харківська обл.) і єврейські, і німецькі колоністи визнає В. Марочко [22].
    Британський радянознавець С.Уінкрофт в 1985 р. зазначив: «Не припиняючи обговорення про значення селянської сваволі та відсутності матеріальних стимулів, чи впливу погодних умов у виникненні голоду, я приходжу до висновку що найважливішою причиною голоду була критична нестача робочої сили в хліборобському районі. Це затримало виконання найважливіших урожайних... кампаній, від яких повністю залежала доля сільськогосподарської продуктивності». Американський радянолог М. Таугер в 1991 р. «стверджував, що голод був продуктом недостатнього врожаю, а не державної політики хлібозаготівель. Таугер оцінює український зерновий урожай у межах 6,6-8,5 млн.т. Населення УРСР напередодні голодомору не могло перевищувати 31,9 млн.ч. Це означає, що на кожного мешканця УРСР припадало 590-700 грамів хліба в день.» Спираючись на цей розрахунок, він робить висновок: «Жорстокі хлібозаготівлі 1932-1933 тільки переміщали голод від міських районів, в яких без хліба від заготівель був би подібний розмір смертності, хоч, як сказано, міська смертність також підвищилась у 1933. Суворість та географічний протяг голоду, гостре падіння експорту у 1932-33 рр., потреби у насінні, хаос в Радянському Союзі тих років приводять до висновку, що навіть повного припинення експорту було б недостатньо, щоб відвернути голод. Ця обставина робить тяжким прийняття інтерпретації голоду як результату хлібозаготівель 1932 р. та як свідомого акту геноциду. Врожай 1932 р. по суті зробив голод неминучим. Сталін змушений був приймати тяжке рішення рятувати міський пролетаріат коштом сільської смертності» [21]. Цю думку поділяє Ш.Мерль: «Без импорта многих миллионов тонн хлеба помощь и не могла быть предоставлена» [13].
    Таким чином, можна дістати висновку, що твердження істориків, називаючих голод 1932-33 рр. штучним і «геноцидним», є безпідставними, непереконливими і необгрунтованими. Голод був викликаний (хоча б частково) природними обставинами - посухою. Додамо, що вже в 1933 р., після гарного врожаю держплан хлібозаготівель, хоч і підвищений до 5,19 млн. т., був виконаний вже на початку листопада [19].
    Торкаючись питання про кількість жертв, зазначимо, що закритість радянських даних і атмосфера «холодної війни» призвели до того, що в західній літературі довгий час гуляли фантастичні цифри. Ф.Берчел (1933) дав 4 млн., Д.Далрімпл (1964) - 5,5 млн., О.Солженіцин (1974) - 6 млн., О.Субтельний (1988) - 3-6 млн., О.Шиллер (1943) -7,5 млн., М.Приходько - 7 млн., У.Чамберлін і Ю.Лайонс – 6-8 млн, Д.Мейс - 8-10 млн., Р.Сталет - 10 млн., X.Грант - 15 млн. Це при тому, що все населення УРСР складало біля 30 млн.ч. Окремо згадаємо У.Дюранті, який давав 5 млн. загиблих в Україні та 10 млн. по СРСР, і Р.Конквеста, який обмежився 7 млн. по СРСР, з них 5 млн. українців, 1 млн. мешканців Північного Кавказу, решта з інших регіонів [8 С. 351, 334]. Розглянемо, хто ці люди. Мейс, Конквест, Субтельний - вже відомі персони. Ф.Берчел - перший американський журналіст, що відкрито підтримав Гітлера. М.Приходько - український колаборант, який під час окупації Києва працював тут в німецькій адміністрації. Там же роботав німецький «аграрний фахівець» О.Шиллер (свої дані він опублікував у Берліні). Р.Сталет - співробітник пронацистської преси Херста. Д.Далрімпл у своїй праці спирався на такі джерела (за підрахунками Д.Тотла): 3 посилання - херстівські статті 1930-х рр., 5 - ультраправі публікації періоду маккартізму (1949-54), 2 - німецькі фашисти, 2 - співробітники ЦРУ, решта - анонімні «іноземці, що були в СРСР» [7]. Солженіцин - відомий радянський дисидент, антикомуніст і монархіст, дуже схильний до перебільшень (це він запустив розповсюджену на Заході фантастичну цифру репресованих при Сталині – 66,7 млн.ч.). Американці Б.Андерсон і Б.Сильвер у спільному дослідженні (1985) показали, що розповсюджена цифра в 7000000 загиблих, отримана з різності даних переписів 1926 і 1939 рр, включає в себе мільйони ненароджених і сотні тисяч (можливо 3 млн) тих, хто нікуди не дівся, а просто на перепису 1939 назвався не українцем, а росіянином. До того ж Мейс та інші не враховують зміни території в час між переписами, розповсюдження абортів, що призвело до деякого падіння народжуваності та ін. [7]
    Нова хвиля розслідування «голодомору» піднялася в 1984 р., коли Світовий Конгрес Вільних українців закликав до створення Міжнародної Комісії для розслідування голоду 1932-33 рр. (тоді ж було затверджено дослідницький проект Мейса і почав писати Конквест). Комісія, що складалась з відомих юристів (не істориків) працювала 14.02.1988-18.11.1989 рр. і кваліфікувала «голодомор» як геноцид. Але сучасним українським дослідникам цього вже замало: вони критикують висновки комісії за хронологічні обмеження 1932-33 рр, поширюючи голод на 1931; вони невдоволені тим, що пріоритет голоду передано від України до Казахстану [23]. Досить велику амплітуду продемонстрував С.Кульчицький: в 1989 він дав цифру в 3,5 млн. загиблих, в 1990 р. - підвищив до 6 млн., потім, попрацювавши в архівах, «уточнив» до 2,5 млн., згодом за допомогою порівняльно-арифметичних калькуляцій з даними переписів знов роздмухав цифру до 3,2 млн., потім, округливши до 3,5 млн., а приплюсувавши ненароджених, довів до 4,5-5 млн. [9]. Між тим, на мою думку, не можна включати ненароджених до загальної цифри жертв голоду, хоча б тому, що їх існування віртуальне, а кількість визначається довільними екстраполяціями. До речі, деякі незаангажовані вчені в процесі подальших академічних досліджень коригували свої цифри в бік зменшення. Н.Ясний, автор одного з джерел Конквеста, в 1949 р. оцінював кількість смертей в 5,5 млн., а в 1961 р. визнав, що припустився помилки в розрахунках і що в усьому СРСР загинуло менше мільйона. Інший економіст-емігрант С.Максудов у 1990-91 рр. оцінював загальні втрати в 6 мільйонів, а в 1997 р. визнав, що вони сягають 3,5 млн., причому голодом викликано лише 700 тис., решта - наслідки хвороб [7].
    На жаль, це не стосується вітчизняних фахівців. С.Кульчицький, наприклад, без особливого обгрунтування відкинув запропоновану російським вченим А.Вишневським корекцію методики розрахунків, яка враховувала спільну для всіх європейських країн в 1930-ті рр. тенденцію до зниження народжуваності. Між іншим, таким чином недобір населення України в 1932-34 рр. скорочується на 583800 чол. [12]. Взагалі ж, за сучасними оцінками незаангажованих російських дослідників, кількість жертв голоду по всьому СРСР становить 3-4 млн. чол. [16]. На мою думку, ця цифра найбільш вірогідна.
    Підсумовуючи, зазначимо, що питання «голодомору» довгий час мусувалося в західній літературі виключно з політично-пропагандистських міркувань. Зокрема, роздмухування кількості смертей мало метою зрівнятися з жертвами голок осту, аби затерти відомі навіть на Заході факти активної участі українських націонал-колаборантів в гітлерівському нищенні євреїв (див., наприклад, сучасне видання «Ветеранів УПА» в США під промовистою назвою: «Чому один голокост значить більше, ніж інший»). Луна такого підходу (відсутність об’єктивізму, використання сумнівних і фальшивих аргументів, некритичність до західних джерел), на жаль, і зараз відбивається у працях вітчизняних дослідників. Політизація питання призвела до його сучасної міфологізації, перетворення в «священну корову» націоналістичної ідеології, недоторкану для критики зону. Наукова сумлінність і об’єктивність вимагають відмови від такої практики.

    Література

    1. Джеймс Мейс. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // Український історичний журнал.-1995.-№ 1.-С. 35
    2. Субтельний О. Україна: Історія.-К., 1993.-С.508.
    3. Там же.-С. 16.
    4. Там же.-С. 508-512.
    5. Корнилов Д.В. Подлог. // Донецкий кряж.-1997.-21 февраля.
    6. Його ж. Жатва лжи. // Донецкий кряж.-1997.- 27 марта.
    7. Його ж. Зачем им «голодомор». // Донецкий кряж.-1997.-14 августа.
    8. Роберт Конквест. Жнива скорботи.-К., 1993 (посилання в тексті).
    9. Кульчицький С., Максудов С. Втрати населення України від голоду 1933 р. // УІЖ.-1991.-№2.-С. 5-9.
    10. Олег Арин (Канада) В капкане. // Советская Россия.-1997.-8 июля.
    11. Аргументы и факты.-1989.-№ 45.
    12. Кульчицький С.В. Ще раз про питання про демографічні наслідки голоду 1932-1933 рр в Україні. // УІЖ.-1995.-№5.-С. 140.
    13. Штефан Мерль. Голод 1932-1933 годов – геноцид украинцев для осуществления политики русификации ? // Отечественная история.-1995.-№1.-С. 59.
    14. УІЖ.-1995.-№1.-С. 34-46.
    15. Історія України: курс лекцій у 2 томах.-К., 1992.-Т.2.-С. 261, 266.
    16. Роговин В.З. Власть и оппозиции.-М., 1993.-С. 348.
    17. Історія України…- Т.2.-С. 266, 268.
    18. Історія України. Під ред. В.А.Смолія.-К., 1997.-С. 287.
    19. Історія України…- Т.2.-С. 272-279.
    20. Отечественная история.-1995.-№1.-С. 52-54.
    21. Цит за: УІЖ.-1995.-№1.-С. 36-37.
    22. Марочко В.І. Про діяльність Міжнародної Комісії для розслідування голоду 1932-1933 рр в Україні. // УІЖ.-1993.-№10.-с. 50-51.
    23. Там же, с.48-49.

    << Previous Day 2009/07/15
    [Calendar]     		Next Day >>

About LJ.Rossia.org