Скринька Пандори для Леха «Болека» Валенси
Написано для тижневика «Главред»

Оприлюднені документи про співпрацю екс-президента Польщі Леха Валенси зі Службою безпеки ПНР стали медійною подією місяця. Суспільство розділилося на дві частини – тих, хто вірить у викриття, організоване фахівцями з Інституту національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej, IPN), і тих, хто і надалі вважатиме першого президента некомуністичної Польщі bogatyrem narodowym, тобто національним героєм.



Перший, чотиритисячний, наклад книги «SB a Lech Wałęsa. Przyczynek do biografii», упорядкованої істориками Славоміром Ценцкєвічем і Пйотром Гонтарчиком, розійшовся за лічені хвилини. Це очевидно – і прихильники колишнього легендарного очільника «Солідарності», і його численні вороги, передусім із середовища братів Качинських, хотіли на власні очі пересвідчитись – чи Валенса і є багаторічним агентом «СБ» на псевдо «Болек»?...

Книга складається з низки розділів і 86 документів, які висвітлюють всі аспекти, пов’язані з діяльністю «Болека» -- від підписки про співпрацю в кінці 1970 року, і до зникнення частини документів у 1992-му, коли Валенса був президентом Польської республіки.

Автори свідомі того, що посягнули на святе. Постать Валенси – це один із наріжних каменів сучасної польської держави. Гданські події грудня 70-го, незалежне профоб’єдання «Солідарность», куди увійшли понад 9 мільйонів поляків, страйковий рух, керівником якого був електрик верфі ім. Леніна Лех Валенса, -- це, без перебільшення, найвизначніші моменти новітньої історії держави. Ценцкєвіч і Гонтарчик без іронії називають його «історичною постаттю» і «іконою», визнають, що після Папи Римського Івана Павла ІІ герой книжки є найбільш відомим поляком у світі. Це, як підкреслюється, не біографія Валенси, але спроба витлумачити наявність неофіційних контактів зі Службою безпеки, що в нинішній Польщі не толерується. Варто зазначити лише, що п'ятнадцять років тому екс-президент уже пройшов люстраційне чистилище і спеціальний суд не знайшов якихось плям на мундирі політика.

І тим не менше, книга вийшла. Бо Річ Посполита чи не найпослідовніше в Східній Європі намагається розлучитися з комунізмом і совєтизмом. Люстрація, що хвилями котиться країною, регулярні антикомуністичні кампанії в медіа, відверта русофобія і антисемітизм «правиці» -- поруч із шляхетною європейськістю, свободою преси і атлантизмом – реалії Польщі.

Понад 600-сторінковий том ще не встиг потрапити до книгарень і стати бестселером, коли польська преса – найвпливовіші «Gazeta Wyborcza», «Dziennik», «Rzeczpospolita», «Newsweek Polska» та інші розпочали полеміку на сторінках і між собою щодо самої суті звинувачень, висунутих співробітниками IPN Ценцкєвічем і Гонтарчиком. Автори є вченими, а не політиками. Установа, де вони працюють, має репутацію «скриньки Пандори». Інститут, якому передано архіви держбезпеки, – не банальне сховище, де ревно охороняють таємниці минулого, це один із інструментів для розправи з комуністичним минулим. І, як показує досвід останніх десятиліть, доволі ефективний. Теки із документами не встигають припасти пилом, їх активно використовують – від джерельної бази для документальних і художніх фільмів щодо нещодавньої історії і до проведення слідчих дій щодо осіб, запідозрених у співпраці з комуністичною «безпекою».

Коли ж майбутній Нобелівський лауреат поставив підпис під зобов’язанням співпрацювати з «СБ»? Судячи з матеріалів книги, це сталося 29 грудня 1970 року, коли електромонтер Валенса був заарештований на чотири дні після активної участі у страйку на верфі ім. Леніна. Тоді ж у Гданську зареєстрував таємного співробітника на псевдо «Болек», про що в реєстраційному журналі місцевого відділу «безпеки» було зроблено запис під № 12535. Наступного дня в іншому журналі і під іншим номером було зроблено позначку, що «Болек» і є електриком Лехом Валенсою. Схилив його до співпраці «на добровільних засадах» капітан Едвард Грачик. Про масштаби інфільтрації говорить той факт, що лише під час тих подій і тільки на одній Stoczni Gdanskiej im. Lenina було завербовано майже 140 осіб, зокрема – 14 членів страйкових комітетів.

В особистій анкеті агента, яка зберігається в IPN, зазначається, що під час грудневих подій він був одним із чолових людей тих протестів і саме тоді він почав співпрацю з партійними комітетами і держбезпекою, «щоби демонстрація мала спокійний характер, не провокувала владу на застосування сили, не допустити ексцесів».

Треба сказати, що контакти Валенси з «СБ» не є взагалі-то секретом. Адже в автобіографічній книзі «Дорога надії» сам Валенса визнав, що на початку 70-х справді мав короткотривалі стосунки з місцевими «чекістами» і навіть підписав «три або чотири документи». Він заперечує, що писав доноси, спересердя сказав, що історики «пишуть бздури і за гроші». З його слів виходить, що мав з «охранкою» лише політичні розмови. Зустрічі ці спорадично тривали аж по 76-й рік, коли Валенса, за його словами, переконався, що комунізм не піддається реформуванню.

Найгірше для Валенси та його «партії» те, що IPN володіє документами, де агент «Болек» доносить на низку осіб, які незабаром були репресовані. Ми з вами не настільки добре знаємо історію Польщі 70-х, щоб оцінити вірогідність цього, але якщо прозвучить голос тих, хто опинився за гратами «завдяки» донощику, карта суспільних настроїв може лягти інакше. Бо наразі лінія оборони полягає в тому, що це неможливе, бо неможливе в принципі. Три роки тому під час теледебатів з комуністичним лідером ПНР генералом Войцехом Ярузельським екс-лідер «Солідарності» витягнув з того визнання: «пан Валенса не міг працювати на «нас», бо насправді він проти «нас» запекло боровся». Валенса був щасливий.

Також легенда спротиву висуває аргумент, що в ті роки в одному тільки Гданську було 56 сексотів «СБ» на прізвисько «Болек». Тож, робиться припущення, що йдеться про якогось іншого «сексота».

Документів збереглося дуже мало. За твердженням авторів це пов’язано з тим, що їх «приватизували» в 1989-1990 рр., «коли загибалася Народна Польща», і в 1992-1995 рр. І тим не менше, збереглося близько вісімдесяти сторінок особистих донесень «Болека». Ці повідомлення використовувались у двох оперативних справах «Осень 70», що тривала в 1971-1978 рр., і «Арка» (1971-1990).

Першим із зафіксованих донесень «Болека» є «стук» на одного з лідерів робітничого руху на верфі Йожефа Шилера, який єдиний з лідерів страйкому домагався відзначення пам’яті жертв подій грудня 70-го, коли загинуло 45-ть, були поранені більше тисячі осіб, три тисячі протестувальників були заарештовані. Шилер запропонував «Болеку»-Валенсі створити групу осіб, які б домагалися виконання вимог до адміністрації та уряду. На пропозицію «безпеки» Валенса відмовився входити в таку групу через ніби велику завантаженість іншими громадськими справами і «неприємностями» (йдеться про чотириденний арешт, під час якого, очевидно, і виник «Болек») і повідомив про факт розмови свого куратора капітана Грачика. Донощик навіть рекомендував затримати на три дні активістів протестів, щоб зірвати велику першотравневу маніфестацію. З документів виходить, що ініціативний агент отримував за цю та подібні «поради» матеріальну компенсацію – 500 злотих.

…19 червня 1976 р. в журналі «СБ» зроблено інший запис – чорним по білому – «небажання співпрацювати». Що сталося? Чому? Відповіді на це поки що немає.

Те, що зробив скромний електрик у кінці 70-х – на початку 80-х, описано в сотнях книжок, десятках кінофільмів (згадаймо хоча б «Людину із заліза» Анджея Вайди). Люди із «Солідарності» змогли розхитати один із фрагментів бетонного муру, яким комуністична Москва намагалася вберегти народи СРСР і східних європейців від «тлетворного влияния Запада».

І тут виникає питання – чому польські комуністи не викинули цей компромат на Валенсу ще тоді, коли він знищував їхню державу, або під час оксамитової революції 1989 року?.. Я не вірю в мораль чекістів всіх національностей. Отже, залишається актуальним ще одне популярне в Польщі припущення – в ті роки Служба безпеки ПНР заклала в архіви якісно виготовлені фальшивки, які змішали з реальними документами. І тепер ті «міни» починають вибухати.

Щирий католик, батько восьми дітей, Нобелівський лауреат миру, перший президент вільної Польщі Лех Валенса, звісно, національний герой. Але, доведено, рукописи доповідних і машинописи цілком таємних документів не горять. Важко сказати, чим закінчиться ця історія. Ясно одне, беззаперечні історичні заслуги не надають довічного «історичного імунітету».