Прислали мне на хохотливую радость статью некой Ольги Деркачовой из Львовского Университета, которая накатала воистину поэтичный опус для литературной газеты "Книжковий Клуб".

В тексте можно встретить нежные перлы вроде:

"...я чула різні версії, нащо сам Ульянов цим займається. І те, що це хлопчик, який ненавидить все національно-українське, бо на сайті домінує російська мова, і те, що мальчіку просто б’є сперма у голову і він не знає, куди себе подіти, ото і пише всіляке таке, і те, що у нього, мовляв, комплекс нереалізованості, і те, що це агент шовіністичних спецслужб чи якоїсь там розвідки. Не знаю. У цьому житті все можливо.

<...>

Його статті, як то кажуть, паплюжать честь і гідність нашої з вами культури. Так аж напрошується який-небудь жарт стосвоно честі і гідності, але. Хіба може одна молода людина знищити усю українську культуру?"

Можна що завгодно говорити про надмірну розкутість, безкультурність і т.д. певних електронних видань, але це не змінить ні їхньої сутності, ні тим більше існування. Вони є, на них при потребі покликаються, не зважаючи на закиди, мовляв, в Інтернет пхають все, що завгодно, ніхто це не контролює, ні хто за це не відповідає, пишуть бозна що, і як взагалі усе те можна сприймати серйозно. Але воно ніяк не відображається на самих виданнях. Вони просто є. І вони засвоїли найголовніше – людині, яка заходить на їхній сайт, повинно бути цікаво. За таким принципом існує www.proza.com.ua з Анатолієм Ульяновим.

Загалом, я чула різні версії, нащо сам Ульянов цим займається. І те, що це хлопчик, який ненавидить все національно-українське, бо на сайті домінує російська мова, і те, що мальчіку просто б’є сперма у голову і він не знає, куди себе подіти, ото і пише всіляке таке, і те, що у нього, мовляв, комплекс нереалізованості, і те, що це агент шовіністичних спецслужб чи якоїсь там розвідки. Не знаю. У цьому житті все можливо.

Деякі навіть звертали увагу на його зовнішність. Мовляв, чого можна сподіватися від людини з таким зовнішнім виглядом. Як на мене, зовнішність як зовнішність - звичайна.

Його статті, як то кажуть, паплюжать честь і гідність нашої з вами культури. Так аж напрошується який-небудь жарт стосвоно честі і гідності, але. Хіба може одна молода людина знищити усю українську культуру?

Ну є у цєї людини задавнені дитячі комплекси нелюбові до Діда Мороза і Снігурочки („В канун новогодних праздников улицы города наводнятся детишками. Они бегают с высунутыми языками, брызжут слюной и ожидают прихода альтруиста-бородача Деда Мороза” („Катафалк для Снегурочки)) і шкільний травматичний досвід знайомства з класикою („Мертвое мясо гниет, живое становится сочнее с каждым днем. Пляшите на гробах и выбрасывайте из кладовок трупы, обновляйтесь, и встречайте «завтра»!» («Ругать классиков. Культ трупов»)). Але чи варто сприймати ці та інші патетично-нігілістичні вигуки з тоталітарним присмаком занадто серйозно, а тим більше болісно. Пише людина, що хоче, як хоче, як думає, чи як їй видається, що вона думає. Ти читаєш це або не читаєш. Та й все. Не подобається – переходиш на більш „пристойніше” електронне видання. І проблеми вирішені. А обурення і праведний гнів лише сприяє більшій популяризації.

А те, що цей сайт – один з популярних серед народу, який швендяє Інтернетом, – факт. Мабуть, найголовніша причина – пиши, що хочеш і як хочеш, не обов’язково, аби це було правдою, головне, аби люди, які читають, могли потішитися або обуритися, аби їм було цікаво. А решта все – правда, неправда – фігня. Хіба в газетах чи по телебаченню більше правди? Та й кому зараз можна вірити? Отож, факт істинності – поняття відносне і як таке не вартує уваги. Головне – розваги. А розваг на цьому сайті повно – від новин культури (хочу зауважити, що вони набагато цікавіші, ніж ті, що пропонуються на старотовій сторінці укрнету), книжок класиків і некласиків, енциклопедії, фотографій і малюночків, обговорень і рефлексувань до епатажно-верескливих медитацій самого Ульянова, від яких іноді відгонить надмірною ненавистю до того, про що пише автор. Це і не зле, і не добре. Пише собі людина, хтось це читає, хтось не читає, хтось обурюється, хтось хвалить, хтось не звертає уваги. А людина пише далі, пише емоційно і пристрасно. Іноді вульгарно, іноді обмежено, іноді гидко, часто має рацію, і це, мабуть, найбільше дістає того, хто обурюється, але, те, що пише Ульянов, завжди цікаво. Наприклад, „Журналістика як поезія”: „Лучшая культурная статья – это статья, которая пишется не журналистом иль критиком и публикуется на бумажных или виртуальных страницах, но статья, пишущаяся в мозге думающего читателя». Важко не погодитися, хоча на думку одразу спадає класичне про ненаписаний роман яко найкращий роман.

Або ж опис форуму видавців у Верховній Раді: „Шагают здесь и властвующие пузатики – депутаты, чьи аграрные лица, что естественно, чтением не помечены. Эти красные мордашки, то и дело спрашивающие у издателей о скидках для депутатов, похожи на булочки”. І як висновок: „Украинский издатель не может привлечь политиков к решению проблем украинской книги, но использовать политиков в качестве приманки для медиу у украинского издателя уже получилось”.

Або розмірковування про визнану літературну класику. „Сияние истинного гения – вечно. Эта освобождающая аксиома элементарна, но находятся те, кого лай собак (породистых, дворняг – не важно) жутко нервирует. Такие люди начинают жутко волноваться, когда кто-то посмеет усомниться в той или иной литературной величине. Для таких людей нападки на любимого писателя – посягательство на святое. В любом случае, когда собачий лай задевает – это признак слабости. Имя ее – культ трупа» («Ругать классиков. Культ трупа»). Трохи зажорстко, але ж правда, хай і ненова, зате в доступній для молоді формі.

Щоправда, деякі зауваги Ульянова можна сприймати як маразми людини, якій дійсно щось б’є у голову (і необов’язково сперма). Наприклад, такий собі перелік зі 167 слів, частину яких українські літератри „должны знать и понимать”, а частину яких повинні забути. Серед переліку слів, які треба знати: реклама, гонорар, чисті шкарпетки, туалетний папір, інтернет, секс. А серед переліку слів, які повинні піти в забуття: дискурс, духовність, нація, Шевченко, Європа. От прочитала, сіла і подумала: чи то автор має таке ж уявлення про українських літераторів, як я про бульдозери, чи виїхав з Радянського Союзу у ті часи, коли туалетний папір діставали по блату, у якусь страшенно продвинуту країну, а тепер повернувся, вирішив, що нічого не змінилося, і подумав: ось воно – моє призначення: пояснити бідним українським літераторам, як користуватися пральною машинкою і туалетним папером. Але, зрештою, ніхто ж не змушує сприймати усе це серйозно.

Що мене справді розважає на proza.com.ua, так це „Публікатор” – така собі штучка, куди, як у помийну яму, кидають усяку нечисть ті, хто вважає себе поетами і прозаїками. Перечитуєш „ото” і думаєш, що таке не надрукували би ні за які гроші навіть самвидавським способом. Так аж хочеться зацитувати шедеври (атоврім не називатимемо, бо кому того треба, але правопис збережемо):

Що є, що буде завтра з нами?
Не знаючи, що на нас чекає,
Своє життя по шматках втрачаємо,
В свої пихатості та гордості
Про вічну правду забуваємо.
Ну як? Вам стало соромно за свої ціннісні орієнтири?
Ось і ще:
РІДНА НЕНЕ, УКРАЇНО,
СКІЛЬКИ Ж ТИ СТРАЖДАЛА,
ПОБОРОЛА ВСІ НЕЗГОДИ
І ВІЛЬНОЮ СТАЛА.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ОТРИМАЛА
ХАЙ РАДІЮТЬ ЛЮДИ
ТА Є БАТЬКУ ПОМІЖ ЛЮДЬМИ
„ЯНИЧАРИ ЛЮТІ”.

Це сповідь Тарасові Шевченкові. Аж сереце закалатало: житиме Україна, як є такі вірші! Далі ще шедевральніше:

Я влюблен в мою жену
По уши, как первоклассник,
В серцк чувства не угасли –
Я влюблен в мою жену!
Супер! Петрарка хай сховається.

А тепер проза:

Напроти мена стоїть дура!!! Подивись на МЕНЕ. ОЧИМА. ДУШЕЮ. Я хочу спокою! відповідей! сенсу! чистоти! Все! Подивись, ти хоч щось можеш дати, крім проблем? Пішла вон з мого серця! (...) Я дурень. Ні. Я збентежен.

Куди там Нечую-Левицькому з його „Кайдашевою сім’єю”! А тут така гарна українська мова, оригінальні думки.

І останнє:

Накрахмаленный блеск простыней тревожно выделял из полумрака спальной комнаты кремовый силуэт Полининого тела. Аркадий наслаждался лицезрением её сонных прелестей сидя у самых ног, таких нежных и бархатных, которые бывают только у младенцев.

Так хочеться подивитися, як блищить накрохмалена простинька і як у тривозі виділяється чиєсь тіло...

А загалом – ось воно! Те, на що ми так довго чекали, ховаючи трупи і танцюючи на їхніх трунах! Воістину, осьо вона – сучасна українська література. І згадуються білі і пухнасті класики, стають такими рідними, попри всі нашарування критики про каменярство, кобзарство, дочківство прометея. Бо воістину, краще перечитати вкотре „Борислав сміється” або «Одержиму», ніж розшукувати на цьому смітнику щось „порєдне”. Врешті-решт, ми ж інтелігенція, а не бомжі.

Найвартісніше, проте, у proza.com.ua не її перенасичення сексуальною термінологією і епатажем, який уже ні кого не втикає, а цікавістю тем і можливістю писати про все на світі – аби різно і дещо нахабно, а також тим, що тут можна знайти, як шедеври світової фотграфії, так і графоманські вправляння якої-небудь школярочки.

Хочете – не читайте, обурено вийшовши з Інтернету взагалі. Хочете – читайте. Там, справді, є багато корисного. Але! Пам’ятайте за бомжів.