Прогулянка на самоті до закинутих сіл


Одне з найгірших відчуттів в поході - це відчуття того, що ти взяв з собою зайві речі. Це може бути якийсь девайс, шмотка, ще одна пара взуття, продукти. Справа не в зайвій вазі в рюкзаку, якийсь навіть мінімальний похідний досвід дозволяє досить пофігістично ставитись до ваги всього-свого за плечима. Тут радше відчувається розчарування: ти тягав з собою щось, що можна було залишити вдома. Не даремно більшість туристів з роками починають страждати єрессю легкоходства.
І от ми з друзями пішли в невелику кількаденну прогулянку досить безлюдними і трішки радіоактивними лісами нашої Київської області. Мені запропонували долучитись в останній момент, і вийшло так, що друзі вже купили продуктову розкладку, а я внаслідок непорозуміння вирішив, що мені також потрібно взяти їжу. Як наслідок, в мене в наплечнику майже кілограм гречки і 2 банки тушонки, плюс ще трохи різних ніштяків - можу пару днів сам собі готувати.
Разом із розчаруванням у зайвому вмісті рюкзаку згадується ідея подивитись кілька закинутих сіл. Вони зовсім в іншій стороні, на лівобережній частині Зони Відчуження. Але не так далеко, щоб це стало мені на перешкоді.


Прощаємось з друзями, вони прямують на вихід із Зони, а я, освітлений лише зоряним небом, йду по асфальтовій дорозі в Прип"ять. Тут я вперше йшов минулої осені, тут проходив в квітні, коли водив у покинуте місто свого тепер уже покійного друга. Кілометрів 7 у темряві, десь в стороні видно вогні ЧАЕС. Біля Рудого лісу причаївся автомобіль, чути чиїсь голоси. Обходжу полем. Запах нещодавньої пожежі - кілька днів тому горіло. В Прип"яті не видно і не чутно нікого - друга година ночі, я не затримуюсь і вздовж радіоактивного звалища пробираюсь в сторону залізничного мосту.
Це єдина дорога з правого берега Зони на Лівий, якщо не брати до уваги міст в Чорнобилі. Він далеко і там навряд чи так комфортно гуляти безпермітному і безгідному мандрівникові.



Над річкою Прип"ять починає палати світанок, позаду себе залишаю вогні ЧАЕС і знамениту собачну станцію Семиходи, куди щодня привозять робітників Новарки і інший трудовий люд. Нема часу для фото - хочеться дійти пошвидше до села Красне, не нарватись на патруль прикордонників з тепловізорами.
Від мосту до залізничного переїзду біля Зимовища - це я уже на лівобережжі Зони. Спочатку була грунтово-гравійна дорога (час полаяти себе за те, що вирішив йти в похід у кедах, по грунту ходити комфортно, а от камінці відчуваються ногами на 100% і через це ноги швидше втомлюються), потім почався асфальт. Доходжу до розвилки, звідси всього пару кілометрів до Білорусі. Я думаю, якби хотів, то дійшов би без проблем, але що мені там робити? Починався день, з"явилось сонце і ось я нарешті добрів до початку села.



Дерев"яна церква в Красному - єдина, котра збереглась в Чорнобильській Зоні. Взагалі, будь-яких церков окрім неї - всього 1 штука в місті Чорнобиль.

Тут все чудово збереглось, періодично приїжджає піп і проводить служби.



Можна побачити записки, де написані імена, кого треба пом"янути в молитві. Є свічки, ікони і скринька для пожертв, в якій лежать гроші.


Чужі пожертви на чужу релігію мене не цікавлять, але я взяв трохи води із турботливо принесеної сюди кимось п"ятилітрової баклажки - в криниці поруч із церквою вода аж надто сильно бзділа болотом.


В сільській школі збереглися книжки і портрети Ілліча.



Села Лівобережжя Зони відомі своїм хорошим "сохраном" - сюди навідувалось значно менше мародерів, ніж на берег правий.


Та й "сталкери"-нелегали тут бувають значно рідше.



В хатах - ліжка, столи, дитячі іграшки, предмети побуту звичайних небагатих селян.



В одній із хат вирішую заночувати (точніше було б сказати "заднювати"). Готую гречку з тушонкою - ця страва в мене на сніданок і вечерю на весь час моєї прогулянки.


Години після другої дня прокидаюсь, хоч спав і недовго, але відчуваю, що відпочив непогано.


Не чути жодного звуку, окрім звуків лісу. Йду в наступне село - Машеве (Машево, Машев).


Тут хати збереглися ще краще, можна знайти помешкання із пічкою, ліжками і там жити. Ловити рибу в каналах, збирати в лісі гриби і ягоди, читати книжки з місцевої бібліотеки. Якщо прикордонники не впіймають. Або комари та гедзі не з"їдять, тут їх орди.



Поки блукав від хати до хати, настав вечір.






В бібліотеці я побував, а от про школу, на жаль, забув - до неї треба було пройти якихось сотню-дві метрів ще.


Мабуть, іншого разу.










На Лівобережжі багато цікавих сіл, можна було б ще сходити в Усів, в Гарадчан, Паришів і ще багато куди. Але у мене обмежений запас харчів, та й не планував я більше, ніж кілька днів гуляти. Йду назад в Прип"ять. Десь в другій-третій ночі я там, ноги болять - дві ночі інтенсивної прогулянки. Заночую я, мабуть, тут.
Поспав годинку в квартирі біля центру, зустрів світанок, погуляв трішки по місту.





Все, я втомився, йду спати весь день в одну із шістнадцятиповерхівок. Кілька разів прокидаюся, коли на дах мого і сусіднього будинків вилазять офіційні екскурсії, хтось кричить hellooo wooorld i'm heeeere. От придурки, навіщо ж так горланити.
Ввечері набираю води й виходжу з міста. Залишилось ще трохи гречки і третина великої банки тушонки, можна ще кудись прогулятись, де я ще не був. Хочеться сходити в Вільчу, хочеться нарешті піднятись на Дугу, хочеться ще деякі села подивитись, на відстійнику техніки побувати. Але починається гроза, і варіант "додому" в моїй голові перемагає.
Епічна гроза, кожні секунд 5-10 небо спалахує кількома блискавками. Злива починається, коли я проходжу Чистогалівку, дощовик не рятує від мокрої трави вище пояса. Поблизу Корогоду десь поруч гавкають собаки, чи то на грозу, чи то на мене. Біля броду через річку Уж трава й очерет уже вище голови, тому на броді навіть роззуватись не став, ноги мокрішими все одно вже не стануть.
Зранку вийшов за межі Зони, відразу ж пощастило зловити попутню машину, і от уже їду в Київ. Прогулянка завершилась, до нових зустрічей в ефірі.