Добавление комментария

гомонеолиберализм и пинквошинг
читал, много думал

...У 1990-х Лорі Ессіґ заявляла про неспівмірність російських і західних сексуальностей. Вона доводила відсутність фіксованих сексуальних ідентичностей у Росії...

...Завважмо, що гомонаціоналізм як ідея — продукт дуже конкретного місця й часу — це США після 11 вересня... термін «гомонаціоналізм» — продукт дуже специфічного північноамериканського контексту — суспільства, яке структуровано навколо расового конфлікту. Теоретизуючи ідеї винятковости, від яких відштовхується ідея гомонаціоналізму, Пуар наголошує, що ідеї сексуальної винятковости і «ліберальні дискурси мультикультуралізму й ідентичности [...] продукуються завдяки расовому й національному розрізненню» (Puar 2007, 77). Беручи до уваги дискурси навколо 11 вересня і дальше залучення американських військовиків у воєнні дії на Близькому Сході та американську підтримку Ізраїлю, Пуар висновує, що історія євро-американських ЛГБТ-студій і квір-теорії «породили розкол між квірністю, завжди білошкірою, і расою, завжди гетеросексуальною і гомофобною» (Puar 2007, 78). Отже, підсумовує Пуар, існування гомонаціоналізму зав’язано на існуванні його протилежности — расово іншованого тіла. Ця логіка ще вочевиднюється в пізніших працях Пуар (Puar 2013). Вона ясно стверджує, що гомонаціоналізм — це грань модерности, і наводить Ізраїль як приклад західної ісламофобії й орієнталізму. Ця пізніша стаття Пуар ще випрозорює ідею, що неодмінна умова існування гомонаціоналізму — існування небілих ісламських тіл, адже гомонаціоналізм виникає в опозиції до останніх і примарної загрози, яку вони нібито несуть...

По-друге, важливо детальніше розібратися в логіці, на якій ґрунтується ідея гомонаціоналізму. Пуар презентує читачеві бінарність білого гея/квіра супроти огидного небілого мусульманина. Ці дві категорії взаємозалежні, адже існування однієї — це неодмінна умова існування іншої. Інакше кажучи, включений, інкорпорований у глобальний капітал білий квір (адже, якщо вірити Пуар, «зваба глобальним капіталом відбувається, зокрема, за рахунок расової амнезії поміж інших форм забуття» (Puar 2007, 26)) не може існувати без свого відповідника — ще-не-включеного в глобальний капітал расиалізованого Іншого. Аналізуючи цю логіку, важливо пам’ятати, що цей Інший не невключений, а лише досі-не-включений, адже цілком можливо, що цей самий потворний Інший у майбутньому буде включений у глобальний капітал (і, звісно, це включення відбудеться за рахунок іншої непривілейованої групи).

Не так давно окремі дослідники писали про іншість гомосексуальних людей і обов’язкову гетеросексуальність капіталістичної модерности і націй-держав (див., напр.: Nagel 1998; Peterson 1999; Yuval-Davis 1997) та підкреслювали емансипативний і звільнювальний потенціал гомосексуальности, адже остання загрожувала системі нуклеарної сім’ї й репродукції (Rich 1980; Weeks 1980; Wittig 1993). Однак тепер, у часи гомонормативности, в часи палких суперечок про те, чи гей-шлюби — справді прогресивний крок, за який мають виступати квір-люди (Warner 2000), в часи пінквошингу, стверджувати емансипативний і звільнювальний потенціал ЛГБТІ-рухів щонайменше іронічно. Перефразовуючи важливу заувагу Ненсі Фрейзер у дебатах із Джудіт Батлер, щоб полагодити ці перешкоди і включити ЛГБТІ-людей у капіталістичну модерність, не потрібно повалювати капіталізм (Fraser 1997). Тому проблема з логікою, яка лежить в основі гомонаціоналізму, глибша, ніж здається на перший погляд, бо передусім маємо справу з проблемою бінарностей.

На нашу думку, твердження Пуар, нібито «держави, не зацікавлені в гомонаціоналізмі, не є домінантними формами модерности» (Puar 2017), саме по собі колоніальне, адже воно не бере до уваги можливість існування інших модерностей. Мало того, це твердження імпліцитно засновується на ідеї лінійного прогресу: так само як пересічний американський обиватель розказує про свою «гей-фазу» в коледжі, концепт гомонаціоналізму мовчазно передбачає, що анти-ЛГБТІ політики — це просто фаза, яку держава обов’язково переросте на своєму шляху до справжньої модерности. Тому нам важливо відзначити таке: концепти «гомонаціоналізм» і «квір» закорінено в специфічному північноамериканському контексті (Warner 1995), тому модерності другого світу можуть існувати без того, щоб бути квірними, неквірними чи гомонаціоналістичними. Концепт гомонаціоналізму просто нездатний описати місцеві складнощі і віддати належне місцевій історії. Для порівняння можна подивитися на критику західного мілітаризму (тобто американського імперіалізму). Більшу частину цієї критики сформульовано на Заході й адресовано об’єкту критики — державі США. Проте застосовувати цю саму критику, помислену й написану крізь західну оптику, щоб зрозуміти постколоніальну війну й насильство, — марна справа: ця оптика просто недоречна в інших реаліях і не дозволяє постколоніальним суб’єктам виразити й оцінити свої реалії. Пояснення постколоніального досвіду крізь оптику західного фемінізму неминуче спотворює картину.

...після Маршу рівности 2017 року лівий квір-активіст Фрітц фон Кляйн зазначив, що захід видався гомонаціоналістичний через використання риторики, яка підкреслювала, що «серед геїв теж є патріоти» та що ЛГБТ-люди теж беруть участь в АТО. Крім того, 2017 року колектив ФРАУ закликав критикувати марш з квір-перспективи і запропонував кілька гасел, серед них і «Гомонаціоналізм — з ультраправими компроміс»...

...в Україні саме клас, а не раса, — засадничий чинник структурування соціальних нерівностей. Отже, якщо припускати, що ЛГБТІ+ рухи в Україні можуть підтримувати наявні відносини нерівности або намагатися влаштуватися в систему владних відносин і норм, то такі ризики варто оцінювати з погляду класової, а не расової проблематики і говорити треба радше про небезпеку гомонеолібералізму, ніж гомонаціоналізму.

...У тематичній літературі під гомонеолібералізмом часто розуміють поступову відмову мейнстримного ЛГБ-руху від радикальної антикапіталістичної повістки, прагнення підлаштуватися під чинну систему соціально-економічних нерівностей, а іноді ще й знайти вигідну позицію в ній. Отже, гомонеолібералізм як поняття тісно пов’язано з такими термінами, як пінквошинг, або «рожевий капіталізм», і використовують його для критики практик і дискурсів сучасних мейнстримних ЛГБ-рухів, наприклад комерціалізації ЛГБ-руху і його масових заходів, використання ЛГБТ-повістки компаніями й корпораціями як репутаційного важеля, розвиток ЛГБТ-бізнесу, віра в унікальну спроможність капіталізму забезпечити права і свободи ЛГБТІ+ людей, підтримка й розвиток споживацьких практик усередині ЛГБТІ+ спільнот, нарешті, монолітизація ЛГБТІ+ спільноти або руху шляхом маргіналізації голосів і потреб тих ЛГБТІ+ людей, котрі опинилися на нижчих щаблях соціоекономічної драбини.

... ширші тлумачення терміну «гомонаціоналізм» проблематизують факт політичної орієнтиру українського і східноєвропейських ЛГБТІ+ рухів на країни глобального Заходу або глобальної Півночі як орієнтиру на впливовий політичний суб’єкт, який має гарантувати захист прав ЛГБТІ+ у всьому світі. Така проблематизація, поширена і в академічних, і в активістських колах, зазвичай підкріплюється пуарівським твердженням про гомонаціоналізм як «історичну зміну, яка характеризується тим, що певні гомосексуальні тіла стають гідними захисту з боку держави» (2007, 2). Ця критика проблематизує той факт, що закликаючи західні країни підтримувати і допомагати, український і східноєвропейські ЛГБТІ+ рухи інвестують у західну гегемонію, в ідею західної винятковости (exceptionalism) і в західну експансію. У певному сенсі це можна розглядати як приватний випадок гомонаціоналістичних політик, однак таке твердження не можна обґрунтувати, посилаючись на наявні означення гомонаціоналізму у згаданих авторок. Адже, на думку Пуар, така стратегія американських ЛГБТІ+ спільнот гомонаціоналістична, тому що вони інвестують в експансію і почуття винятковости держави, громадян(к)ами якої вони є, зловживаючи своїми привілеями громадянства та посилюючи маргіналізацію тих, кого з цього громадянства вилучено. Водночас українські і східноєвропейські ЛГБТІ+ спільноти можуть інвестувати у винятковість і експансію західного світу, будучи вилученими з їхнього громадянства і не маючи можливости скористатися його привілеями. Мало того, часто такі дії, навпаки, сприяють дальшій маргіналізації українських і східноєвропейських квір-осіб: сьогодні у Східній Європі, де панує дискурс про гомосексуальність як західний «винахід» та інструмент західного імперіалізму, таке загравання локальних квір-спільнот із глобальним Заходом дає можливість урядам і правим політичним групам продовжувати наступ на квір-рухи під виглядом «боротьби за національний суверенітет» і «проти західної експансії» (Moss 2014). Хоча в Україні цей тренд наразі не такий яскравий, але це явище добре помітно в сусідніх Угорщині, Польщі, Росії, де, сприймаючи глобальний Захід як суперника, ворога й Великого Іншого, урядові інституції ще більше відчужують ЛГБТІ+ осіб від повного громадянства, атакують, репресують і маргіналізують квір-людей та спільноти, маркуючи їх як «іноземних агентів», часто через їхню політичну орієнтацію на країни глобального Заходу (Wilkinson 2014; Buyantuyeva 2017).

Термін «гомонаціоналізм» можуть також використовувати для позначення процесу конструювання категорії «вата»/«ватники» в українському ЛГБТІ+ середовищі (Пагуліч 2016). Як уже добре відомо українській аудиторії, цей термін метафорично позначає людей з авторитарними соціальними, політичними й культурними цінностями, орієнтацією на «русскій мір» або євразійський простір та прагненням до відновлення єдиного політичного, соціального й культурного утворення радянського або російсько-імперського формату на території Східної Європи, Кавказу і Центральної Азії. З демографічного погляду можна припустити, що в публічній уяві цей термін позначає російськомовних жителів України, часто з невисоким рівнем освіти й доходів. Головна мета такого расування — дискваліфікація гомофобних і трансфобних поглядів шляхом приписування їм походження від маргінальних політичних ідей, як-от радянська ностальгія або проросійська орієнтація, апелюючи в такий спосіб до антиколоніального сентименту в сучасному українському суспільстві, який посилився під час політики декомунізації.

Тут важливо підкреслити одну деталь: така практика расування — один із небагатьох випадків, коли суб’єктом расування є сама деколонізована спільнота, а власне практика расування — це спротив намаганням колишньої метропольної нації відновити колоніальні відносини й імперську експансію. Така практика розрізнювального расування відбиває дискурсивну й ідеологічну війну з імперською ідентичністю колонізаторів, їхніми реваншистськими і неоколоніальними прагненнями та із залишками їхніх мовних і культурних привілеїв. Ба більше, якщо наразі категорія «ватників» позначає маргіналізовані ідеології й орієнтири, то до 2013 року такі політичні орієнтири й цінності були добре представлені й артикульовані та сприймалися в публічному дискурсі як одна з трьох можливих політичних, геополітичних і культурних альтернатив. Також важливо наголосити, що власне термін «ватник» сформулював російський ліберальний опозиційний блогер Антон Чадський за два роки до початку Євромайдану (Чадский 2014) і здебільшого його вживали російські опозиційні ліберальні активісти на позначення великої частини російського суспільства, яка поєднує радянську й неосталіністську ностальгію, авторитарні політичні цінності та культурний і соціальний консерватизм (разом із гомофобною і трансфобною повісткою).

Позаяк у цьому дискурсі представників цієї категорії зображають головно як людей із низьким рівнем освіти й доходу, цей термін можна вважати маркером соціального расизму, так само як культурного й етнічного іншування. Велику дискусію викликали плакати «Гомофобія — це ватництво» і «Трансфобія — це ватництво» на кількох ЛГБТІ+ акціях. Зважаючи на те, що ці меседжі було задіяно для просування «прогресивних західних цінностей» через їх протиставлення «радянському, авторитарному, консервативному способу мислення», є сенс говорити про використання терміна для побудови нових бінарностей, у яких оперують пострадянські ЛГБТІ+ рухи.

Мало того, проблемности використанню терміна «ватник» як гомонаціоналістичного маркера додає і той факт, що в українському ЛГБТІ+ дискурсі останніх років вживали й інший термін — «вишиватник». У цьому слові частина «ватник» зберігає попереднє смислове навантаження, але префікс «виши-» вказує на українську етнічну й культурну ідентичність. Коротко кажучи, цей термін описує людей з українською націоналістичною або патріотичною ідентичністю, які дотримуються соціально-консервативних і політично-авторитарних поглядів. Почасти появу такого терміна можна розглядати як дискурсивну спробу ліберальних активістів і активісток дискваліфікувати націоналістичних активістів і активісток. З огляду на те, що українські і російські ліберальні кола прихильно ставилися до українських націоналістичних груп через їхню антиросійську і прозахідну позицію (принаймні до початку 2010-х), виникнення терміна «вишиватник» можна вважати першою спробою демаркації лібералізму й націоналізму в українському політичному дискурсі. Ба більше, просування цього терміна можна вважати спробою створити дихотомію «поганого» і «хорошого» націоналізму в Україні та дискваліфікувати «поганий» український націоналізм, який «не відрізняється» від російського, бо теж базується на гомофобній і трансфобній риториці замість бути схожим на поміркованіші західні націоналістичні рухи, які вже взяли на озброєння повістку прав ЛГБТІ+. Термін спрямовано на характеристику осіб з тотожною етнокультурною ідентичністю до тих, хто цей термін уживає, і в нього немає класових імплікацій, тому було б дуже передчасно вважати його проявом політики расування. Водночас слід завважити, що потенційно цей термін може означати появу певних гомонаціоналістичних тенденцій в українському ЛГБТІ+ русі, адже одна з його інтерпретацій здатна конструювати дихотомічне уявлення про різницю між «хорошим» (прозахідним, квір-дружнім, антиросійським, антимусульманським) і «поганим» (російським, авторитарним, консервативним, гомофобним, трансфобним) націоналізмом.

...Отже, самонормалізація шляхом конструювання і вираження патріотичної ідентичности українська ЛГБТІ+ спільнота використовує для того, щоб вижити в конкретній системі обставин. І така стратегія не може сприйматися як прояв гомонаціоналізму через низку причин: у плані громадянства українська ЛГБТІ+ спільнота асоціює себе з об’єктом воєнної агресії (Україною), а не з її суб’єктом (Росією). Відтак залучення у воєнні дії українські ЛГБТІ+ сприймають як спротив імперіалістичній політиці, а не її підтримку. До того ж ЛГБТІ+, котрі проживають на території воєнних дій або недалеко від них, можуть мати цілком обґрунтовані страхи у зв’язку з можливими гомофобними і трансфобними переслідуваннями, якщо режими терористичних угруповань «ЛНР» і «ДНР» розширять межі тимчасово непідконтрольних Україні територій.

итп.

Кароч, как я понял, идея такая, что если государство ЛГБТ обижает, то это гомофобия и плохо, но (!) если не обижает - то это пинквошинг, а местные ЛГБТ просто прогнулись под гомонационализм, вступили в компромисс с ультраправыми и поддерживают существующие в государстве системы неравенства. В принципе, так и есть, конечно, но какая в таком случае позитивная альтернатива взаимоотношениям государства и ЛГБТ-сообщества - совершенно непонятно.

Пинквошинг, кстати - хорошее слово, я запомню.

Некоторые вещи (сознательно?) опущены из анализа - Lesbians and Gays Support the Miners - это гомонационализм, или нет? А Эрнст Рём?

Впрочем, как ни стараются авторы нагнать наукообразной пурги, их позиция довольно ясно отовсюду торчит - хотя бы оборот "риск оказания ЛГБТ-сообществом поддержки систем неравенств" (вместо "тенденция" или "возможность", например), трактовка антиватничества как проявления социального расизма (глупость полная, вата бывает ого-го как социально обеспеченная, и наоборот, многие антиватники влачат довольно жалкое социальное существование) - да и финальные оправдания, что украинские ЛГБТ вынуждены изображать из себя патриотов не по-настоящему, а только под давлением неумолимых обстоятельств, тоже намекают на авторскую позицию больше, чем на научную объективность.

А вообще, конечно, давно пора уже создать именно гомонационалистическую партию/движение в том самом смысле, которое так пугает авторов ГвД (ну, разве что, конечно, цыган и мигрантов обижать не надо) - которые несут толерантность в массы не перекрывая города дурацкими прайдами, ментами и не лоббируют ужесточения уголовных статей за всякий хейтспич, а просто открыто, не пряча свою ориентацию в пресловутом шкафу, трудятся на благо общества.

офф-топы: регнум рю возмущается, что "днр" не вполне использует российские репрессивные наработки в деле затыкания ртов инакомыслящим и требует более лучше искать врагов народа и украинской агентуры в верхах (было бы смешно, если б не грустно)

В Донецке, в отличие от ЛНР, провалили принятие поправок (в ДНР, кстати, до сих пор пользуются украинским админкодексом 2013 года), предполагающих ответственность за распространение «заведомо недостоверной общественно значимой информации, распространяемой под видом достоверных сообщений». Весной 2020 года в ДНР начал действовать закон о наказании за распространение фейков о коронавирусе, предусматривающий штрафы в размере 300 — 700 тыс. рублей или общественные работы, однако не известно ни одного случая применения данной статьи.

Так ведь и гоняться даже не надо; не требуется никаких спецопераций — буквально на днях в донецком сегменте социальных сетей была опубликована информация о том, как и где искать лиц, причастных к проукраинскому ресурсу «Типичный Донецк» или грешащему фейками агрегатору «Донецкий телеграмм»

Но реакции нет и, судя по всему, не предвидится. Проблема тут, конечно, не в отсутствии опыта (тем более что им всегда готовы щедро поделиться российские коллеги) и, скорее всего, даже не в лени или несоответствии занимаемым должностям. Наверное, даже не столько в отсутствии понимания вредоносности подобной деятельности — СМИ ведь задавили, как смогли! Вероятно, дело в том, что некоторые высокопоставленные лица продолжают общение с украинскими коллегами и, скорее всего, представителями украинского правительства и силовых структур. И, в рамках этого общения, предоставляют защиту донецким рупорам украинской пропаганды.

Наводит на мысли об измене, шпионаже, коллаборационизме и т. д., но, видимо, в Донецке это видится как-то иначе?

суки

+++
с 1 сентября на всех станциях метро заработала система видеонаблюдения и уже подписан регламент взаимодействия между правоохранительными органами и службой безопасности метро. Это означает, что все пространство метрополитена — от вестибюлей до вагонов покрыто единой системой визуального контроля. Белых пятен не осталось
Помню я, как в конце 80-х в Пюхтицах (а потом в Оптиной итп) матушки-батюшки друг-друга пугали, что турникеты в метро ставят людям лазером подкожный знак 666, поэтому в метро православным ездить нельзя - и мы, продвинутые московские православные подростки, над ними угорали. А они таки прозорливцами были (((