Колись я почула від свого чоловіка, людини дуже імпульсивної, таку реальну історію із казковим присмаком. Неначе працює в Києві доволі заможній іноземець, займається своїм бізнесом, заробляє гроші і не забуває про благочинність. Причому, благочинність в нього доволі нестандартна. Раз на рік, а саме в день свого народження, він організовує святкування свого дня народження не в ресторані, а в одному дитячому будинку, що є під Києвом. Він вважає себе людиною фінансово спроможною задовольнити будь яку примху своєї дущі, якщо звичано ця примха може вираховуватись в грошовому еквіваленті. Тому подарунки, як такові, йому не важливі. День народження для нього – це привід порадувати себе, та своїх друзів. Тому, чому б не сумістити приємне із корисним, чом би не розкошелитися друзям замість кортіка, інкрустованого камінцями, пакунком з іграшками для дітей-сиріт. І кожен рік приїздять заможні гості в дитячий будинок, щоб поздоровити свого друга-родича-партнера із днем народження, відсвяткувати за іменинним столом на лоні природи, та залишити дітям купу дорогих іграшок.

«Ах, як благородно!» - вигукував мій імпульсивний чоловік, - «Я теж неодмінно зроблю так само! Ні, я не чекатиму свого дня народження, давай прямо сьогодні візьмемо *** гривень, та купимо на них іграшок, та поїдьмо в цей дитячий будинок, щоб подарувати їх дітям-сиротам!».

І тут в мою душу закрався сумнів. Діти-сироти, це так сумно, вони там такі нещасні, їх можна розважити хоч чимось. Але чим??? Іграшки??? Люди, які хочуть зробити хоч щось для дітей-сиріт, це ЩОСЬ, зазвичай розуміють під іграшками, одежею та мобілками-магнітофонами. Чи потрібно це дітям-сиротам???

Діти-сироти в дитячому будинку відрізняються від всіх інших дітей тим, що в них немає батьків.

Це постулат, це аксіома, це теорема і лема із всіма витікаючими.

А витікаючи дуже невтішні.

Я мати. І я знаю, що головний обов’язок батьків перед своїми дітьми – вчити їх ЖИТТЮ. Читати, писати та грати на скрипці їх навчать вчителі. А батькі вчать життю. Вчать тому, що чай береться з чайника, що хліб треба берегти в кульочку. Що розірвані джинси можуть перетворитись на елегантні шорти, що подарунок коштує грошей, що грощі – це не невичерпне джерело, і гарні відносини треба заслуговувати гарною поведінкою. Що батьки – це ЛЮБОВ. І любов не має ціни.

Ми посварились. Чоловік сказав, що я жадібна, я доводила, що іграшки НІ ЗА ЩО – це зло! Ми своїми іграшками не дамо дитині-сироті нічого! Тільки зробимо погано! Я залишилась при своїй думці.

Час йшов.

І от нарешті я отримала підтвердження своїх міркувань.

Моя подруга почала працювати в інтернаті для дітей-сиріт в Пущі-Водиці. Я розпитала її, які вони, ці діти? Чи варто їм дарувати ці подарунки.

І от що розповіла вчителька інтерната.

Діти цими подарунками розбещені. Наприклад, на Новий рік, їх обдарюють шоколадними наборами, які вони кидають один в одного. У всіх дітей є мобілки. Є грощі. Меценати постійно дарують їм речі та техніку. Діти не цінують речі зовсім. Вони не вчаться життю. Життю у суспільстві.

Коли вчителька благає дітей, послухати урок, то най-невихований хлопець сказав, що плювати він хотів на школу і на вчителів, бо його скоро всиновлять іспанці. Виявляється, що на кошти меценатів сиріт кожне літо возять у Іспанію, де теоретично їх можуть всиновити. Але це відбувається дуже рідко. Діти вважають, що їм всі винні, бо вони сироти. Здавалося б, логіка вірна. Але. Таке не казкове Але. Вчителі, психологи, педагоги та меценати піклуються дітьми. І не дають їм самого головного. Чого саме, важко сказати. Вони мають стільки матеріальних благ, які не мають більшість дітей не-сирот, вони їздять у закордони, табори, чого більшість дітей з батьками не мають. Але не-сироти мають батьків. Хай тато не має можливості повезти свого сина в Іспанію. Але він проведе чоловічу бесіду із бешкетником сином, і поясне, що після школи він повинен обрати шлях, щоб грощі заробляти, і щоб батькам не було за нього соромно. А хлопчик увішаний мобілкою, модними речами, та не вміючий навіть читати, що чекає його після набуття повноліття?? Навіть страшно подумати.

І тому благаю вас, люди із добрим серцем. Якщо вас так  хвилює доля дітей сиріт, то йдіть, і всиновлюйте ОДНУ дитину, і вчить її ЖИТТЮ. І хай ця ОДНА дитина отримає від вас подарунки і відчуває ціну цим подарункам. Не в грошах, а в сльозах, пролитих під час бюрократичних митарств, пов’язаних із всиновленням, і рівних родовим мукам.

Бо система виховання, що існує в нашій державі, не дасть цим дітям нічого гарного, допоки вони залишаються підопічними дитячого будинку. І ваші дарунки, ваша єдино разова поїздка до них, ваше бажання отримати повагу від суспільства за свою благо чинність, це зло для цих дітей. Бо відчувати себе постійним об’єктом для подачок однаково паплюжить душу і сиріт, і дітей багатих батьків, яким бракує часу для ЛЮБОВІ. З тою лише різницею, що багаті батьки при набутті нелюбимої дитини повноліття, попіклуються, щоб дитинка не пішла по похилій, бо перед родичами соромно.