Як я став нелегальним провідником по Зоні. Останній похід з другом

Цей пост присвячується Паші Сивоконю, з яким ми були друзями більшу половину мого життя.




Буває в мене таке: розповідаю якісь історії, потім обіцяю людям щось зробити, кудись повезти, щось організувати. В той момент здається, що я ж все можу. А потім на мене традиційно нападає похуїзм, лінощі чи розуміння розміру потрібних зусиль для виконання обіцянки, і я просто забиваю.

Багато хто, мабуть, вважає мене через це мудаком, інфантильним персонажем і взагалі людиною, в якої слово розходиться з ділом.

От, скажімо, розповідав я друзям про перший свій похід нелегально в Чорнобильську зону.

А друг візьми і запитай: а ти можеш попросити цих людей, з якими ходив, піти туди в квітні за компанію, вони ж досвідчені. Витрати на дорогу і на продукти компенсую, каже. За рахунок роботи (зібрався писати статтю про чорнобильських сталкерів). А я, звісно, відповідаю: та за нєхуй!

Потім, звісно, ніхто нічого не організував. А я візьми і зморозни: так я сам тебе зводжу, хулі тут такого, був же і все пам”ятаю, навіть трек в GPS записав. До нас жоден мент не причіпиться, жоден корогодський ведмідь і жодна радіоактивна частинка.

Все було б добре, але мій друг - це Паша Вождь, і ми знайомі ще із ліцею, де були однокласниками. Отже, Вождь чудово знає всі мої відмазки і просто так від мене не відчепиться. Десь з десятого нагадування я беру контакти довіреного таксиста і домовляюсь з ним про заброску до межі Зони. Кажу Вождеві, що все ок, і він отримує на своїй роботі відрядження і гроші на “добові”.

Зустрічаємось ввечері на Мінській, у кожного зібраний наплечник.  Я розумію, що мене всього теліпає від адреналіну і відчуття якоїсь лажі. Я зібрався йти туди, не знаю куди і вести людину, яка взагалі там жодного разу не була. Якщо станеться якийсь запал, чи просто я зганьблюсь повним незнанням маршруту і відсутністю навиків провідника, то Вождь мене ще безліч років буде задовбувати цією історією, тролити і обзивати нехорошими словами. Друзі, вони такі.

Купуємо продукти і чекаємо нашого перевізника. А той …. не приїжджає. Телефонує і каже, що загубив ключі від машини. Хух, а може ми нікуди не поїдемо? - думаю я. Через 2 години наш таксист вирішує проблему. Він винаймає свого сусіда з Газеллю, пообіцявши йому ті ж гроші, які отримає від нас. Договір субпідряду, при якому чувак нічого абсолютно не отримує, зате зберігає репутацію. Я згадую інші курйози, котрі ставались з ним - порівняно із ДТП, коли його машина врізалась в лося на нічній дорозі, загублені ключі звучать якось лайтово. :)

Сусід на газелі всю дорогу травить якісь байки із своєї босяцької молодості, wannabe-таксист балакає з ним, Вождь спить, а я думаю про щось своє і про перспективи бігати вночі від ментівських засідок.

Еее, нам же краще об”їхати, зараз ми їдемо прямо на блокпост - сказав я, коли ми проїхали поворот, на якому повертали минулого разу, в жовтні.

• Нічого страшного, я тут завжди проїжджаю, ось там поруч з лісочком буде зручне місце, щоб вас висадити.

Ми виходимо з машини, не вмикаючи ліхтариків, і робимо по кілька кроків вглиб лісу. Нас двоє, двоє альтернативно обдарованих друзів. На перших кроках ми схожі на сновид, очі абсолютно нічого не бачать у темряві. Наш “сталкер-мобіль” розвертається і їде до Києва. Ну йомайо, навіщо я в цю халепу втягнувся? Я абсолютно не уявляю, яким чином ми зараз дійдемо хоч кудись далі, ніж колючий дріт. Втім, і до периметру треба пройтись. Очі звикають трохи, і ми продираємось крізь хащі. Я, вдаючи з себе провідника, разів 10 зазираю в екран GPS, ризикуючи спалитись відблиском з цього девайсу (хоч яскравість виставлена на мінімум). Потім двічі падаю в яму. Неглибоку, тому без травм обійшлось.

Поступово стає якось спокійніше. Ну, зловлять нас, потрахають мізки, випишуть протоколи, хулі тут боятись?

Ось і колючий дріт. Прислухаємось, поволі перелазимо і йдемо через поле. Десь попереду гуде “трансформатор”. Чомусь я так вирішив. Потім я дізнався, що це АСКРО - система контролю радіації. І раптом хтось світить ліхтариком в наш бік. Падаєм на землю і заповзаємо за кущі.

Що це було, не зрозуміло. Нікого нема, йдемо потихеньку далі. Нічна дорога, розмови про походи і про все на світі. Кілька разів ховаємось від машин, зістрибуючи з асфальту в кущі. Ще одна машина з”являється, коли переходимо через поле, по якому прокладена ЛЕП. Ховатись особливо ніде, але ми все ж залишаємось непоміченими. Вождь перед поворотом на перше із сіл на нашому шляху зумів ледь не зламати собі ногу, наступивши в яму в асфальті. І це на центральній дорозі до Чорнобиля і ЧАЕС. Укравтодор рулить, а Вождь матюкається і накульгує, але згодом відчуває, що з ногою все ок.

Потім нам потрібно перейти річку вбрід. Восени тут було по коліна. Я роззуваюсь, знімаю штани і заходжу в воду. Посередині річки стає суттєво вище пояса, мій рюкзак наполовину намок. Вибираюсь на той берег. Вождь йде повільно і знову матюкається. Згадую, що він не вміє плавати. А тут доводиться йти в повній темряві, і незрозуміло наскільки глибоко може бути. Але я поважаю свого друга за те, що він “рісковий парєнь”, і до берега доходить врешті-решт.

Знято на зворотній дорозі.

Десь о четвертій годині ранку мене хилить в сон, байдуже що ми йдем з наплечниками і швидким темпом. Засинаю на ходу. На привалі з”їдаю 2 таблетки кофеїну, тепер трохи легше.

Перші промені світанку падають на нас і на високі антени на обрії. Це Дуга, нам туди. Я намагаюсь не розслаблятись, а раптом хтось влаштує засідку на нас. За впійманого нелегала ментам платять премії, таке я чув.  Але ми нікому не потрібні, а тому доходимо до Чорнобиля-2.

Тут такий нюанс - я на Ч2 не був, лише проходив поруч. А вождь хоче піднятись на всі 150 метрів вгору. У нас зараз уже не ранній ранок, і вирішуємо десь заночувати, а ввечері штурмувати Дугу. Шукаємо сусідній об”єкт “Круг”, блукаємо по хащам, потім набираємо воду в затопленому підвалі, снідаємо і влаштовуємось на ночівлю (днівлю, точніше) на даху цього ж “Круга”. Хтось навіть зробив тут мангал. Світить сонечко, нам комфортно спати. Ближче до вечора прокидаємось, вечеряємо і збираємось йти.



Але на виході з “Кругу” несподівано зустрічаємо якихось двох людей. Ніби не менти, але й не туристи і не нелегали. Поки мозок обробляє візуальну інформацію, ноги вже несуть через хащі. Обходимо колом, виходимо в ще більші хащі, і тут я розумію, що ми не встигнемо піднятись до настання ночі. Оскільки часу в нас небагато (Вождя на роботі відпустили надовго, але дружина дозволила йому лише на вихідні поїхати), то вирішуємо йти в Прип”ять і забити на Дугу. В принципі, Прип”ять була першочерговою метою походу. Саме туди Паша дуже хотів потрапити.

Знову ніч, йдемо без світла, виходимо на центральну дорогу. Після повороту на Прип”ять з правої сторони від нас світяться вогні станції. Красиво і спокійно. Доходимо до Рудого лісу, до стели і автобусної зупинки. Тут я згадую про геолокаційну гру ingress і намагаюся зловити інтернет на смартфоні. Повна невдача, йдемо далі. За “мостом смерті”, як нам здається, хтось світить в наш бік. Намагаємось обійти через залізничну станцію, тут я блукаю і ми виходимо назад. Придивляємось, а світло в наш бік - це просто ліхтар на КПП (там сидять менти), його затуляють гілки дерева і тому на вітрі здається, що світло хитається, а отже рухається.

Тієї ночі Вождь сказав мені, що краще б здався ментам, ніж зайшов в Рудий ліс. Здоров"я ж дорожче. Я вирішую не говорити йому, що Рудий ліс не лише он там, зліва від дороги, а й з правого боку, де ми ховались від машини, також. Сподіваюсь, він мені колись пробачить цю брехню.

Акуратно обходимо КПП. Ура, ми Прип”яті. І я знову в Прип”яті, втретє в своєму житті (вдруге нелегально).

Залишок ночі вирішуємо поспати в будинку біля центру. З першими променями сонця йдемо гуляти.

Паша вперше бачить все це, і я йому трохи заздрю. Блукаємо по Енергетику, заходимо в парк атракціонів, до річкового вокзалу, в медсанчастину-126. Спускаємось навіть в той самий радіоактивний підвал. Нічого там цікавого нема, не намагайтесь це повторити, будь ласка.

Снідаємо на даху шістнадцятиповерхівки, ночуємо (днюємо) в одній із квартир. Коли настає темрява, настає і час повертатись додому.

Йдемо через Чистогалівку, це таке неіснуюче село. Його після аварії закопали в землю. Потім Корогод. На світанку форсуємо брід через річку. Цього разу якось менше негативу. Мабуть, тому, що рюкзак ми піднімаємо над головою, і наші шмотки не мокнуть.

Ось і вихід з Зони. Розслабились і пішли на зупинку чекати на автобус. А даремно. Під”їхав жигуль з ментом і прикордонником, і почався цирк на кілька годин. В автобус вони нам сісти не дали. Ну всьо, ми вас зараз затримаємо! Вас двоє свідків бачили в Зоні! Ви маєте показати нам знімки з вашого фотоапарату! (тобто, з моєї камери).

А ми їм: нічого не знаємо, ми ходили по лісу від Страхолісся по хащам і болотам, фотки не покажемо, бо це моя інтелектуальна власність, і взагалі ми журналісти і відчепіться від нас.


Місце, біля якого до нас причепились набридливі правоохоронці.

Мабуть, їм було нічого робити, тому ця дебільна розмова продовжувалась все з тими ж аргументами з кожної із сторін. Врешті-решт правоохоронці пообіцяли нам надіслати в Київ поштою протоколи про “порушення режиму перебування в прикордонній зоні” (бугага), попрощались і поїхали геть, а ми викликали таксі з Іванкова.

Пам”ятається, що ми ще обговорювали наступні походи в Зону, Вождь, як і я, хотів побувати в далеких селах Лівобережжя, і хто ж знав, що я там таки побуваю через кілька місяців, але Вождя уже з собою взяти не зможу. Навіть нікому нагадати мені про всі лажі і помилки, котрих я припустився як організатор цього походу.

Через кілька тижнів Вождь напише статтю в напів-таблоїд “Кореспондент”, а моє селфі потрапить на розворот. А влітку Паша розіб”ється на Казбеку.