Жить пока интересно
[Most Recent Entries]
[Calendar View]
[Friends View]
Thursday, July 16th, 2009
| Time |
Event |
| 10:10a |
Троцкий и Украина
ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ І УКРАЇНА
Дана стаття присвячена розгляду життя і діяльності видатного радянського державно-політичного діяча Л.Д.Троцького, зокрема, українським сторінкам його біографії, подіям, пов'язаним з Україною. Критично аналізуються деякі документи, що демонструють ставлення Троцького до України й українського національного руху як у часи громадянської війни (1920), так і напередодні другої світової війни (1939). На основі вищенаведеного автор доходить висновку про відсутність якоїсь спеціфічно антиукраїнської позиції в системі поглядів Троцького.
Особа Л.Д.Троцького залишається однією з найбільш суперечливих фігур у вітчизняній історії. Традиційна радянська історіографія протягом багатьох десятиліть таврувала його як "найзапеклішого ворога ленінізму", який, перебуваючи на найвищіх посадах у державно-партійному керівництві, тільки і знав, що шкодити радянському будівництву і нав'язувати партії непотрібні дискусії по "совершенно ясным и давно решенным вопросам" («Краткий курс истории ВКП(б)»). Рецидиви подібного підходу інколи прориваються і зараз, хоча переважна частина «перебудовної» історичної літератури намагалась відійти від сталіністських штампів і об'єктивно переосмислити творчий спадок одного з керівників Жовтневої революції та більшовицької партії.
Розвиток суспільно-політичних процесів протягом останніх років призвів до того, що фахівці у галузі соціально-гуманітарних наук були змушені дуже швидко і різко змінювати вектори своїх знакових симпатій і антипатій. Деякі з них, не перепочивши від голосних звинувачень Троцького в "контрреволюційності" й "антипартійності" (зі сталіністської точки зору), тепер не менш голосно критикують його за "революціонарізм" і "більшовизм" (з нині пануючої точки зору буржуазного демократизму). Ця "подвійна зміна знаків" дуже характерна для творчості таких троцьковедів, чи вірніш сказати, «троцькоїдів», як Н.А.Васецький і Д.А.Волкогонов. Інший, більш виважений підхід, продемонстрований у працях В.З.Роговіна, В.І.Старцева, В.Н.Ростального і Д.В.Табачника. Застарілі негативістські штампи, на жаль, і досі панують у такому питанні, як ставлення Троцького до України, аж до звинувачень його в "антиукраїнськості" та хвацьких, але безпідставних заяв: якщо Сталін "насколько было допустимо по коммунистическим канонам, позволял своей родине Грузин сохранить национальную самобытность, то Троцкий наиболее последовательно стремился превратить Украину в российскую губернию"[11]. Єдине, що тут правда – те, що Троцький дійсно народився в Україні. Певні його зв'язки з Україною зберігалися і пізніше.
Лев Давідович Бронштейн народився 25 жовтня (7 листопада) 1879 р. в с. Яновка Єлізаветградського повіту Херсонської губернії в сім'ї єврея-землевласника. Новоросія або Південна Україна колонізувалася прийшлим людом найрізноманітніших націй: німцями, сербами,греками. Тому ніяких особливих проявів націоналізму чи антисемітизму тут не було: євреї, як й інші, займалися хліборобством і ремісництвом, в Херсонській і Єлізаветградській губерніях у той час було близько 40 єврейських землеробських колоній з населенням 25000 ч. «Язык семьи и двора был русско-украинский»[1]. В автобіографічній книзі Троцького "Моя жизнь" можна знайти чимало сторінок з чудовими описами південно-української природи. А під час навчання в Одеському реальному училищі юний Лев навіть зайнявся перекладами байок Крилова на українську мову [3].
1890-ті роки були періодом поширення марксизму серед російської інтелігенції. Подібно до інших представників передової молоді, 17-річний Лев Бронштейн почав знайомство з соціал-демократичною літературою і в 1897 з кількома товаришами заснував в Миколаїві "Південно-російський робітничий союз", який розгорнув революційну пропаганду серед місцевих пролетарів. Малий досвід юних "революціонерів" вкоротив організації віку: 28 січня 1898 відбулись масові арешти, і Львов (його перший псевдонім) потрапив до Херсонської тюрми. Після дворічного ув'язнення його було заслано в Сибір.
Роки заслання були для Лева Давидовича періодом остаточного становлення як революціонера-марксиста. Він познайомився з місцевими і засланими соціал-демократами (М.Уріцьким, Ф.Дзержинським), увійшов до складу Сибірського с.-д. союзу і в 1902 р., виправивши фальшивий паспорт на ім'я Троцького, втік. Під час роботи в Самарському бюро Троцький інспектував с.-д. організації в Харкові, Полтаві, Києві й прийшов до невтішних висновків: після масових арештів "связи на юге были еще слабо налажены… налетом ничего сделать было нельзя»[4]. За наполяганням Леніна невдовзі Троцький нелегально через Кам'янець-Броди виїхав за кордон. Зустріч майбутніх вождів Жовтня була дружньою. Готуючись до II, фактично відновлювального з'їзду РСДРП, Ленін старанно добирав собі прихильників з числа молодих есдеків. Перша стаття Троцького з’явилась в «Искре» вже 1.11.1902, однак зробити його членом редколегії Леніну так і не вдалося з-за протидії Г.Плеханова. За свої яскраві виступи проти "м'яких" іскровців Троцький тоді навіть отримав прізвисько "ленінської дубинки". Але на самому з'їзді (липень-серпень 1903) він несподівано виступив проти ленінської формули §1 Уставу партії. Як відомо, саме це питання призвело до розколу РСДРП на більшовиків (група Леніна) і меншовиків (група Мартова). Перші воліли до створення жорстко централізованої, твердої партії, пристосованої до підпільної боротьби, другі - до більш широкої, еластичної організації типу західних соціал-демократій. Троцький, хоч і належав до радикалів, не сприйняв ленінських установ, бо у свідомості революціонерів тоді ще свіжими були спогади про таких екстремістів, як С.Нечаєв, які скомпрометували саме поняття "централізму" і "жорсткої партійної дисципліни". У запропонованій Леніним схемі жорстко централізованої партії Троцький відчув загрозу її перетворення у простий виконавчий орган при одноосібній диктатурі вождя, спрогнозувавши: «Партийная организация [тобто апарат] «замещает» собой партию, ЦК замещает партийную организацию, и, наконец, «диктатор» замещает собою ЦК... «Организация профессиональных революционеров», точнее, ее верхушка, является центром социал-демократического сознания, а под зтим центром – дисциплинированные исполнители технических функций»[2]. Як ми зараз знаємо, цей прогноз точно спрацював 20 роками пізніше, вже при Сталіні. Отже Троцький – меншовик (хоч і ненадовго). Для Істпарту сталінського зразку це якесь позорне тавро, а на ділі – член однієї з фракцій партії, що страшного?
Перша російська революція винесла Троцького на вершину популярності. Повернувшись у Росію, він повів активну пропагандистську діяльність і, коли у жовтні 1905 р. виникла перша Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів, Троцький опинився в її керівництві (на виборах Президії Ради він отримав більш 300 голосів, а меншовики Д.Сверчков і П.Злиднєв - по 280 [5]), а після арешту Г.Носаря 26 листопада був обраний головою Ради. З грудня Рада була розігнана жандармами, Троцький знов арештований, знов засланий і знов утік. Почалась друга еміграція (1907-1917 рр.). Післяреволюційна реакція негативно вплинула на внутрішній стан партії. Як завжди після поразки, загострились протиріччя. «Вся наша партия разбилась на группы, подгруппы и фракции»,- відмічав Г.3інов'ев [6]. Саме до цього часу відносяться найгостріші суперечки Леніна і троїцького, найобразливіші епітети, якими вони обмінювалися.
Можливо, не всі співробітники колишньої головної газети СРСР знають, що вперше "Правда" почала виходити 3.10.1908 р. у Львові (згодом Відні) під редагуванням саме Троцького. Видавцем її була закордонна група Української Соціал-демократичної спілки, невеликої національної партії на чолі з М.Меленевським, що в 1904 відокремилася від Революційної Української партії й пізніше приєдналася до РСДРП (меншовиків). Троцький був талановитим журналістом і організатором, тому "Правда" скоро набула великої популярності. Більшовики на чолі з Леніним навіть спробували взяти її під свій контроль: після Січневого 1910 Пленуму ЦК РСДРП виділили фінансову допомогу в розмірі 400 франків (150 крб) щомісяця і делегували в редакцію свого представника Л.Каменева [6]. Але співробітництва не вийшло, наслідком чого став різкий виступ Леніна у січні 1911, який назвав Троцького "Іудушкою". Цей гостро-полемічний епітет потім довго експлуатувався вітчизняною сталіністською пропагандою, хоча сам Ленін ніколи не призначав цей текст до друку. Пізніш, у 1912, коли більшовики на Празькій конференції оголосили себе єдиною правильною РСДРП, а всі інші фракції – стоячими поза партії, Троцький відповів скликанням другої конференції – у Відні, на якій представники «інших» 7 фракцій створили об’єднаний «Серпневий блок». Міжфракційна гризня тривала. Переконавшись, що домовитись з Троцьким про газету не вдається, більшовики 5.5.1912 р. почали видавати свою "Правду", як масову робітничу газету. Скарги Троцького, що більшовики вкрали у нього популярну назву, залишились без результату [7]. Починаючи з 1912 р., на кілька років Троцький став постійним закордонним кореспондентом газети «Киевская мысль».
Частину протиріч зняла перша світова війна, що розпочалась в 1914 р. Троцький, як і Ленін, одразу зайняв певні антивоєнні позиції, за що його послідовно висилали з Австрії, Франції, Іспанії. Місця в Європі не залишалося, тому новий 1917 рік Троцький зустрів у США, де працював з Бухаріним у редакції газети «Новый мир». Лютнева революція покликала емігрантів додому, але для Троцького шлях виявився довгим – у Канаді він був затриманий англійською владою і місяць провів у концтаборі Амхерст. Колишні незгоди були забуті: після повернення Троцький працював пліч-о-пліч з більшовиками, на VI з'їзді РСДРП(б) був офіційно прийнятий до її складу і обраний членом ЦК (причому отримав 131 голос з 134, а Ленін - 133). Після липневих подій Троцький знов був ув'язнений, тепер вже Тимчасовим Урядом, під час осінньої більшовизації Рад звільнений, вже через 3 тижні очолив столичну Петроградську Раду, а невдовзі був обраний членом Політбюро ЦК РСДРП(б). Ніхто з сучасних серйозних дослідників вже не заперечує керівної і вирішальної ролі Троцького в організації і проведенні Жовтневої революції. До речі, в 1918 р. це визнав навіть Сталін: «Вся работа по практической организации восстания происходила под непосредственным руководством председателя Петроградского Совета Троцкого. Можно с уверенностью сказать, что быстрым переходом гарнизона на сторону Совета и умелой постановкой работы ВРК партия обязана прежде всего и главным образом тов. Троцкому»[8]. Тогочасні свідоцтва Д.Ріда, Л.Брайент, А.Вільямса неспростовно показують, що більшовицька партія називалась саме «партією Леніна-Троцького» (партією Леніна-Сталіна вона стала 10 роками пізніше)У новоствореному радянському уряді саме Троцькому Ленін запропонував посаду наркома (міністра) закордонних справ - традиційно другу за значенням.
О.Романчук, докладно, але тенденційно висвітлюючи виникнення українсько-радянського конфлікту наприкінці 1917 р., все ж таки наводить документ від 7.12.1917 р., що Троцький діяв цілком у дусі проголошеного більшовиками "права націй на самовизначення": запропонував Ставці прийняти українських представників, включити представників Центральної Ради до складу мирної делегації, "не чинить никаких препятствий передвижению украинских частей" тощо [10]. На переговорах в Бресті він офіційно визнав повноваження УНР, що і дало їй змогу укласти сепаратний договір з країнами Четверного союзу, хоча в той час Центральна Рада вже не мала фактично ані влади, ані території (українське військо й уряд залишили Київ у ніч на 26 січня, а мир був підписаний 27 січня 1918).
Діяльність Троцького на посаді наркома військових справ і голови Реввійськради донедавна теж викривлялася вітчизняною історіографією за неоригінальною методикою: всі перемоги й удачі приписувалися вищому керівництву на чолі з Леніним, зате у всіх поразках винен голова військового відомства «шкідник» Троцький. Будемо об'єктивні: всі перемоги і поразки Червоної Армії - заслуга саме Троцького. В 1922 в §41 Політичного Уставу РСЧА як аксіому було подано: «Тов.Троцкий -вождь и организатор Красной Армии. Стоя во главе Красной Армии, тов. Троцкий ведет ее к победе над всеми врагами Советской республики»[12]. Під час громадянської війни відомий «поїзд Троцького» накрутив більш 100000 км по фронтах, з'являючись в найнебезпечніших місцях. Навесні 1919 р. «поїзд голови РВР» прибув в Україну: 15 травня Куп'янськ, 16 - Сватове, 19 - Київ, де він виступив на засіданні ВУЦВК [9]. В той час на Донбаському фронті склалась важка ситуація: біла Добровольча Армія генерала А.Денікіна, накопичивши сили, перейшла у наступ, а фронт проти неї на лінії Маріуполь-Юзівка тримала З бригада 2 Української Червоної Армії на чолі з батьком Махно. Це напівпартизанське з'єднання, ослаблене тривалими боями і слабко озброєне (після заколоту Григорьєва більшовики побоювалися свого непевного союзника), не витримало удару. 19 травня у районі Гришино-Ясинувата фронт було прорвано і почався відступ.
Троцький з власного досвіду переконався в необхідності в умовах війни жорсткої централізації та дисципліни, тому він прохолодно ставився до партизанських методів війни, які панували в тодішній УЧА. В статті «Украинские уроки» він навіть підвів певну теоретичну базу: «Партизанство есть орудие более слабого... класса или угнетенной нации в борьбе с тем классом, которому принадлежит централизованньїй госаппарат. В этот период партизанство является прогрессивным фактором... Исторически прогрессивное значение партизанской борьбы прекращается там, где угнетенный класе берет в свои руки государственную власть» [13]. Тому виправлення стану Троцький почав з "викорінення партизанщини". Він заборонив проведення Махном місцевого з'їзду селян, розгортання «непокірної недисциплінованої бригади в дивізію під тим же командуванням» і пригрозив перебіжчикам до Махна розстрілом. Під його впливом Рада Оборони УРСР 25 травня ухвалила рішення про "ліквідацію Махна". Момент був обраний невдало: Махно образився і пішов у відставку. 2 червня відбулась телефонна розмова Троцького з Махном, в якій нарком наказав комбригу розтягнути військо ще на 100 верст до Слов'янська, щоб закрити прорив. Батько категорично відмовився, посилаючись на відсутність сил. Троцький наполягав. Махно вибухнув лайкою. Зв'язок урвався. Мотаючись тоді між Харковом і Луганськом, Троцький видав низку наказів про знищення махновщини. Фронт розвалився, і Денікін почав свій "марш на Москву".
Звичайно всі дослідники подають ці дії Троцького, як його особисту ініціативу. Це не так, бо лінію на викорінення партизанщини фактично затвердив у березні 1919 року VIII з’їзд РКП (б), відкинувший погляди «військової опозиції» (К.Ворошилов, С.Мінін, І.Сталін). Таким чином, Троцький провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію. Зізнаючи свою провину за крах Південного фронту, Троцький подав у відставку.Але 5.7.1919 на засіданні Політбюро відставку було одноголосно відхилено.
Наступний візит Троцького в Донбас відноситься до 1920. Війна йшла до кінця, треба було починати відбудову народного господарства, і 23.3.1920 р. він був призначений наркомом шляхів сполучення. Троцький і тут вдало застосовував свої адміністративно-командні методи: наказом №1042 від 22.5.1920 р. був затверджений 5-річний план відбудови паровозного парку, щоб підвищити число працездатних машин з 5400 до 12800. Вжиті заходи дали великий ефект, і наказ №1042 був високо оцінений Леніним [15]. Наприкінці 1920 р., Троцький неодноразово заїжджав у Попасну, Дебальцево, Юзівку як НКШС і як голова Надзвичайної комісії РНК по справам Донбасу. Розроблені ним положення про «ударні групи» реалізовувалися на місцевих шахтах: в 1920 такі групи виникли на 11 шахтах, а у 1921 р. - на 53 [16]. Газета «Гудок» відмічала: «На днях была в Донбассе специальная и полномочная комиссия при Совнаркоме по Донецкому бассейну под председательством тов.Троцкого. Комиссия обьездила целый ряд рудников. Тов.Троцкий сам побывал в машинных отделениях, в кочегарке, спускался в шахты и там в глубине на 200 сажен под землей, во тьме кромешной опрашивал забойщиков, саночников. Вникал он в каждую мелочь и технического производства, и рабочего. Это не были официальные допросы начальства, просто разговаривали, по-товарищески» [17]. Завдяки запровадженим Троцьким заходам видобуток вугілля в Донбасі швидко подвоївся [15].
Хотілось би торкнутися питання про документ, який зараз отримав широке розповсюдження. На початку 1990-х рр. ряд видань («Поступ» №17, 1989; «Земля і воля» №1, 1990; «Київ» №12, 1990; «Вечерний Донецк» 11.10.1990; «Гарт» 22.2.1992) роздрукували текст т.зв. «Заповідей Троцького. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Цей сумнівний документ потрапив навіть до підручника [14]. Правда, цей підручник здобув сумну славу: із-за своєї тенденційності і політичної заангажованості він став предметом гострої критики і навіть обговорення у Верховній Раді України. Тодішній міністр освіти М.Згуровський навіть пообіцяв відкликати підручник зі шкіл для переробки [18], але вищезгаданий документ зберігся і у другому, "переробленому і доповненому" виданні [14]. Причому, судячи з деяких помилок, текст узяли не з першоджерела, а з якогось передруку.
Автору вдалось добитися до першоджерела цього документа. Це емігрантське видання якогось О.Доценка (152 сторінки тексту і 240 – «документальних додатків»). У передмові автор зізнається, що в ніякому разі не може гарантувати правдивість і автентичність наведених документів, бо подає їх без жодних змін лише заради «повноти картини». Обставини появи документа такі: 21-22 березня 1920 р., коли петлюрівці взяли Голту і Орлик, «місцеві повстанці» доставили до штабу «Таємну інструкцію Лейби Троцького агітаторам». Отаман Гулий-Гуленко і політреферент В.Савенко швидко переробили її, додавши до 10 заповідей Троцького 12 своїх і видали відозву «Народе український», яка «мала надзвичайно великий вплив на населення»[19]. Проведений нами аналіз тексту викликає великі сумніви в автентичності. Текст надрукований за старою орфографією, з «ятями», хоча відомо, що червоні принципово користувалися лише новою (старою так же «принципово» користувалися білі). Зміст теж несхожий на звичайні виступи Троцького, в якіх він трощить ворогів без жодних пом'якшуючих зауважень. А тут автор про ворогів-петлюрівців говорить як про героїв: «Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачей трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленным созывом трудового конгресса... В нем [українському селянині] проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожскаго казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольності, который давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать своих угнетателей... и одерживать над ними блестящия победы»[20]. Такі панегірики з вуст Троцького на адресу петлюрівців і взагалі партизан-повстанців, з урахуванням його поглядів просто неможливі, до того ж неправдиві. Коли це Петлюра роздавав селянам землі? Коли це він скликав Трудовий конгрес, якщо зі спогадів Винниченка відомо, що "головний отаман" всіляко намагався відтягнути його скликання, бо обгрунтовано вважав, що конгрес позбавить його влади?[21] Такі чисто пропагандивні пасажі могли вийти тільки з вуст самих петлюрівців. Зазначимо, що на червоному боці ця "промова" ніколи ніде ніким не згадувалась, нема її в жодному з томів зібрання творів Троцького, нам нічого невідомо про її "пряму" дію. Зате про її "контрпропагандистське" використання нам відомо (див.вище). Тобто з моменту появи цей документ використовувався лише зі знаком "--".
Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, "Заповіді Троцького" є справжньою фальшивкою, зфабрикованою в петлюрівському штабі з пропагандистською метою (можливо, тими ж Гулим-Гуленко і В.Савенко) і повтореною в антирадянських емігрантських джерелах 1930-х рр. Її популярізація в українських виданнях часів "перебудови" і "національного відродження" лежить цілком у руслі тодішньої антикомуністичної кампанії. Внесення цього сумнівного документу до підручника Ф.Турченка тільки підтверджує тенденційність і заангажованість автора, про що зазначалось у висновках комісії Верховної Ради з науки і народної освіти в 1996 [18].
Піка популярності Троцький досяг у 1923 р. під час широкомасштабного святкування 5-ліття Червоної Армії. Але цей же рік став і початком закату. Ленін, розходження якого з Троцьким ніколи з 1918 р. не ставали корінними й антагоністичними [20] хворів і поступово відходив від важелів управління, що переходили у руки ворогів Л.Д. (Сталіна, Каменєва, Зінов’єва). Новообраний генсек ЦК РКП(б) за допомогою апаратних перестановок поступово усунув прихильників Троцького з важливих посад. Тому дискусія 1923 закінчилась поразкою опозиції на Жовтневому Пленумі ЦК. А невдовзі Ленін помер. Для Троцького це був час "затишшя перед боєм". Тому, наприклад, виступаючи через кілька тижнів на загальноміських партзборах у Харкові з доповіддю "Без Леніна по ленінському шляху" він просто прочитав затверджений Політбюром текст і старанно ухилявся від прямої відповіді на питання: чи зміг би він замінити Ілліча? За спогадами І.Чорного, наступного дня на зустрічі зі студентською молоддю виступ Троцького був більш яскравим, емоційним і змістовним. «Он говорил о том, что за три года мирной жизни партия оторвалась от масс, бюрократизировалась. Она перестала думать о народе, а думает лишь о своем благе. Руководящие члены партии превратились в чиновников, еще худших, чем царские. Позтому их также нужно заменить, й сделать зто должна молодежь»[11 ].
Осіння дискусія 1924 р. навколо книги «Уроки Октября» закінчилась черговою поразкою Троцького. У січні 1925 він був знятий з посади голови РВР, у листопаді 1927 виключений з партії, у січні 1928 засланий в Казахстан і через рік висланий з СРСР. Троцький так і не припинив своєї боротьби проти сталінського режиму, яку традиційна радянська історіографія кваліфікувала як «антирадянську». Але навряд чи можна ототожнювати режим з Радянською владою і соціалістичним ладом. «Ворогом соціалізму» і «фашистським агентом» Троїцький не був, хоча в своїх багато численних творах без упину критикував встановлену в СРСР тоталітарну диктатуру. Штучність самого терміну «троцькист» обгрунтовано довів С.Кульчицький [22]. До речі, Ленін ніколи не користувався цим терміном.
В 1939, коли напередодні другої світової війни гостро постало українське питання, Троцький присвятив йому кілька статей з дуже цікавими думками. Він справедливо підмітив "резкий поворот вне-советских украинских демократических злементов в сторону от Советского Союза. Во время обострения украинской проблему в начале 1939 года коммунистических голосов вовсе не было слышно, зато довольно громко звучали голоса украинских клерикалов и национал-социалистов. Это значит, что пролетарский авангард выпустил украинское национальное движение из своих рук... в Канаде где украинцы составляли главную массу компартии, с 1933 начинается... резкий отлив украинцев от коммунизма к пассивности или к национализму разных оттенков»[23]. «От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа со времени последней разбойничьей «чистки» на Украине»[24]. Сталін, як і Гітлер, тепер розглядають Західну Україну, як «разменную монету в своих международных комбинациях с империалистическими правительствами... Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам... В виде ответа Сталий на 18 с'езде открьіто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных «демократий»[24]. В таких умовах Троцький вважав найбільш розумним гаслом таке: «Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская Украина!» Це, безумовно, суперечило інтересам Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР як країн, розчленувавших українські землі, але найбільш відповідало інтересам українського народу згідно з ленінським принципом права націй на самовизначення. Троцький заперечував можливості націоналістів «решать украинский вопрос путем прислужничества одному империализму против другого. Этим авантюристам Гитлер дал неоценимый урок, подкинув (надолго-ли?) Карпатскую Украину венграм, которые немедленно истребили немалое количество доверчивых украинцев... Программа независимости Украины в зпоху империализма прямо и неразрывно связана с программой пролетарской революции»[24].
Таким чином, Троцький пов'язував завдання звільнення і соборності України виключно з соціалістичною революцією, виходячи зі своїх марксистських позицій. В ділемі «національне об'єднання України чи цілісність СРСР» він віддавав перевагу першому, хоча це викликало велику критику з боку «друзів Кремля». Такі погляди Троцького пов'язані з тим, що послаблення СРСР з відділенням України він розглядав як послаблення, в першу чергу, сталінського бюрократичного режиму і не вважав це явище незмінним, бо в перспективі «все советские республики найдут необходимые формы связи и сотрудничества. Но цель эта будет достигнута при условии полного разрушения старых принудительных связей, а, следовательно, и старых границ, только при условии полной независимости каждой из договаривающихся сторон» [23].
Підсумовуючи зазначимо, що не існує ніяких достатніх і обґрунтованих даних про якісь специфічно антиукраїнські погляди Троцького. Уродженець України, він добре знав мову, в період створення СРСР активно захищав права національних республік проти шовіністичного централізму Сталіна (один з відомих «троцькістів» Х.Раковський, довгий час очолюючи уряд УРСР, активно боронив її «автономізм»), неодноразово перебував тут і навіть в еміграції виявляв певну цікавість до українського питання (згадки про «голодомор», про переділ західноукраїнських земель тощо).
Література
1.Троцкий Л. Моя жизнь.-Берлин, 1930.-Т.1.-С. 22, 109.
2.Панцов А.В. Лев Давидович Троцкий. // Вопросы истории.-1990.-№5.-С.69.
3.Васецкий Н.А. Троцкий.-М., 1992.-С.13.
4.Троцкий Л. Моя жизнь.-Т.1.-С.160.
5.Исторические силуэты.-м., 1991.-С.220.
6.Васецкий Н.А. Троцкий.-С.53.
7.Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.48.-С.369.
8.Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций.-Берлин, 1932.-С.25.
9.Ростальной В.Н., Табачник Д.В. Червоний Лев революції. // Філософська і соціологічна думка.-1989.-№9.-С.84.
10.Романчук О.К. Ультиматум.-К., 1990.-С.16.
11.Черный Г. Фиаско оратора. // Московский комсомолец в Украине.-2000.-17 августа.
12.Васецкий Н.А. Троцкий.-С.94.
13.Троцкий Л. Как вооружалась революция.-М., 1924.-Т.2.-Кн.1.-С.167.
14.Турченко Ф.Г. Новітня історія України.-К., 1995.-Ч.1.-С.131-132; 2 видання.-К., 1999.-Ч.1.-С.143-144.
15.Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.42.-С.151-153.
16.Клименко К. Бывал и Лев Троцкий в Донбассе. // Комсомолец Донбасса.-1991.-19 ноября.
17.Помни о Донбассе. // Гудок.-1921.-1 января.
18.Красняков Є. «Новітня історія» чи новітній обман? // Товариш.-1996.-№39.
19.Доценко О. Зимовий похід армії УНР 6 ХІІ 1919 – 6 V 1920.-Варшава, 1935.-С.95-96.
20.Там само, с.149-151.
21.Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення.-К., 1991.-С.37-38.
22.Кульчицький С.В. Чи були троцькісти у вітчизняній історії? // Український історичний журнал.-1992.-№2.-С.3-6.
23.Троцкий Л. Независимость Украины и сектантская путаница. // Бюлетень оппозиции.-№79-80 (август-октябрь) 1939.-С.17-19.
24.Троцкий Л. Об украинском вопросе. // Бюлетень оппозиции.-№77-78 (май-июль) 1939.-С.13-14.
(Вісник СНУ №10, 2001) | | 10:18a |
СТИХИ Просто Пиарю: В жизни все не так, как должно происходит tujhtujh737 21 мая, 14:34 Мое поколение сегодня солкнулось в явлениями, казавшимися невозможными в нашей стране. Но страну не уберегли, и в новой "нови" старые чучела, вдруг, кто-то возводит в кумиры, отмечае дни рождения фюрера. В нашем пацанячем детстве слово фашист было страшным оскорблением. Не грустно все это, но, тоскливо. Вот нашел стишок, привожу с любезного согласия автора. http://veryeager.livejournal.com/10841.htmlСтрадания молодых Вертеров ---------------------------------------- - *** Жаль, что Гитлер нас не победил И, при свете городских пожаров, Дирлевангер не освободил Наш народ от жидокомиссаров. Как скорбим все мы, что не разбиты Были большевистские войска, Что Москва и Петербург не срыты, А стоять остались на века. Что в Кремле не застрелился Сталин, Окружён арийскими полками, И что люди русские не стали Немцев бессловесными рабами. Что не славят русские покорно День рожденья фюрера германцев И глядят на нас, хрустя попкорном, Как на идиотов и засранцев. Что не слышно «Дойчланд убер аллес» Вместо звона сволочных курантов, Что служить нам доля не досталась Холуями наших оккупантов. Что живём мы не в имперском гау, Где хозяин — дойче господин, И что в космос полетел на «Фау» Не ариец — грязный славянин. *** | | 10:42a |
Вокруг Собора 1918 года
Jun. 2nd, 2009 at 2:31 PM
Писать о Первом Всеукраинском Церковном Соборе довольно сложно, ибо оригинальных его документов почти не сохранилось. Материалы 1 сессии были полностью уничтожены во время взятия Киева Муравьевым. Единственный источник – мемуары со свойственной им субъективностью и фактическими ошибками. Нынешняя историография, которые пишут «национально озабоченные», старательно обходит молчанием неудобные для них моменты. Один ультрапатриотический автор уже припечатал Собор 1918 года штампом «антиукраинского». Итак, мы становимся свидетелями того, как вместо прежних «белых пятен истории» появляются новые. Попробуем все же закрасить одно из них.
Революционные события 1917 задели своим крылом и церковь. В водовороте съездов, конгрессов и собраний весной промелькнули епархиальные съезды – Киевский, Подольский, Полтавский – на которых прозвучали требования созыва Всеукраинского собора, украинизации богослужения и т.д. – обычная обойма «национального возрождения». Комиссию по созыву возглавил епископ Уманский Дмитрий Вербицкий. Следует заметить, что церковь, как всегда, выступала в основном как консервативная сила. «Украинофилы» были здесь в меньшинстве и представлялись чаще не духовными лицами, а мирянами. Например, требование автокефалии впервые озвучил националист Мыкола Михновский на вече у Св. Софии в апреле 1917. Митрополит Киевский Владимир (Богоявленский) как первенствующий член Св. Синода в июне отклонил просьбу Комиссии о созыве Всеукраинского Собора, после чего Дмитрий подал в отставку. Но активное украинофильское меньшинство заявляло о себе все громче – тогда же на Первом Всероссийском съезде духовенства и мирян представители 10 украинских епархий огласили декларацию с требованием дарования Украинской православной церкви статуса автокефальной. Радикализация украинцев, их неприкрытое стремление оттеснить старых архиереев вызывали логическое поправение духовенства. Попытки мирян прибрать к рукам церковное управление (церковные двадцатки, советы) в теологическом плане можно охарактеризовать как привнесение протестантских тенденций. А на практике это было массовое увольнение «консервативных» священников и епископов. Большевистские методы украинофилов оттолкнули и церковные массы - уже летом 1917 епархиальные съезды (Черниговский, Харьковский, Одесский) начали играть отбой украинизации богослужения. Лидер консервативного большинства митрополит Владимир, несмотря на давление украинофилов и Временного правительства, отказался утвердить Киевскую епархиальную раду, избранную апрельским съездом, и резко выступил против самостийников: «Для нас страшно даже слышать, когда говорят об отделении юго-российской церкви от единой Православной Российской Церкви… Не совместно ли мы созидали единую великую Православную Российскую Церковь?.. К чему же стремление к отделению?». Прорусская направленность наблюдалась даже на Западе: Почаевский собор на Волыни «стал убежищем и твердыней антиукраинцев» (по выражению эмигрантского историка И.Дубилко).
В июле Комиссия выпустила Обращение, в котором Всеукраинский Собор назначался на 12 августа, но созыв был запрещен премьер-министром Керенским (по другим сведениям, обер-прокурором Синода Л.Карташевым) в связи с открытием 15 (28) августа Всероссийского Собора. На нем верх одержали консерваторы, утвердившие решение о восстановлении патриаршества («демократы» отстаивали синодальную форму управления).
Следующий виток – осень. Прошедшие в Киеве военные украинские съезды с солдафонской прямотой потребовали немедленного созыва Собора и отделения Украинской церкви от Российской. Комитеты военных священников, объединившись в ноябре с оргкомитетом по созыву Собора, образовали временную Всеукраинскую Православную Церковную Раду (ВПЦР). Председателем её стал капеллан Александр Марычев, а почетным главой согласился стать бывший владыка Владимирский, снятый за связи с Распутиным, заштатный архиепископ Алексий (Дородницын). Интересное совпадение – когда 72 года спустя, в Украине опять началась «автокефализация», её тоже возглавил заштатный епископ РПЦ, бывший владыка Житомирский Иоанн (Бондарчук). Схожи и их дальнейшие судьбы - раскаяние в украинофильских заблуждениях, серьезные намерения вернуться в лоно материнской церкви и внезапная смерть при неясных обстоятельствах.
ВПЦР и новосоздаваемые братства стали основными толкачами автокефалии. В первом же постановлении исполкома говорилось: «…§2, ВВПЦР продолжает деятельность Оргкомитета Церковного Собора…§6. Все её представители должны быть по происхождению и по убеждению украинцами… §11.Владыке Алексию как голове Рады воспретить выезжать из Киева, а также занимать предложенные ему Москвой места». Вместо Алексия в Москву отправилась делегация во главе с Марычевым. Новоизбранный патриарх Тихон не стал спорить, благословил на открытие Собора и послал на него митрополита Платона (Рожественского) своим представителем. Обнадеженные самостийники перешли в наступление. Слово митрополиту Владимиру: «9 сего декабря 1917 по поручению будто бы Центр.Рады заявились ко мне комиссия во главе с назвавшим себя председателем укр. церковной рады свящ. о. Маричевым». Самостийники предложили митрополиту уехать из Киева. «Желая иметь письменное заявление об этом, я позвал секретаря и предложил ему записать это требование депутатов и чтобы последние подписались под ним, но они категорически отказались от этого». Потом еще явились член ВПЦР Фоменко и полковник Цивчинский, предложили Владимиру патриаршество в УПЦ и попросили на это сто тысяч руб. из епархальной кассы. Владимир отказал, после чего полковник стал угрожать «шаблюкою», но был удален сбежавшейся братией. Вскоре ВПЦР объявила себя руководящим органом церкви и запретила поминать в богослужении российских иерархов. Но попытки добиться поддержки и признания у светской власти провалились: просоциалистическая Центральная Рада категорически отказалась учреждать «ведомство духовных дел», напомнив, что «религия должна быть частной сферой жизни». Глава правительства Винниченко «ногами и руками сопротивлялся, я, говорил, социалист и никакой церкви принципиально не признаю», а голова ЦР Грушевский сказал только «Обойдемся без попов!».
Накануне Собора совещание украинских епископов за непослушание (помните §11 постановления ВПЦР?) лишило Алексия епископского сана. Первая сессия Собора открылась 7(20) января 1918, хотя кворума еще не было (прибыло 279 делегатов из 400). Владимира избрали почетным председателем, епископа Балтского Пимена (Пегова) с трудом провели в председатели через 4 дня. Собор проходил под сильным нажимом украинофилов, под митинговые выкрики с мест: «Долой Москву!», «Освободимся от московского гнета!». Комиссар Центральной Рады Карпинский прямо заявил: «Мы не допустим московской гвардии в нашей церкви… перед вами только один путь – дать УПЦ автокефалию». Доцент Огиенко (будущий митрополит-автокефал Иларион) требовал «немедленной дерусификации церкви». Бывшие члены ВПЦР, распущенной в день созыва Собора (Марычев и Ко) требовали избрания новой ВЦР, но это предложение было благополучно провалено 94 голосами против 42. Никаких конкретных решений принято не было – к Киеву подходили большевики. Фактически Собор закрылся явочным порядком уже 19 января – делегаты разбегались, добивая слабый кворум. Как признает В. Ульяновский, «фактично для української частини Собору справа була програна... Як не парадоксально, саме більшовицькі війська забезпечили зрив роботи Собору й провал плану автокефалістів. Російські церковні кола, попри всю недоброзичливість до більшовиків, вважали що вони врятували церкву от розвалу й загрози автокефалії»
Трагично закончилась жизнь митрополита Владимира – в ночь на 26 января он был убит в Лавре отрядом неустановленной принадлежности. В нынешнем антикоммунистическом разгуле вовсю раскручивается версия, что это были большевики («Муравьевская резня»). Однако, если учесть твердую антисамостийническую позицию владыки, правдоподобно выглядит и другая версия – что это были украинские гайдамаки. После возвращения Центральной Рады в Киев в немецком обозе церковно-государственные связи несколько оживились. Но новосозданный Департамент исповеданий не добился заметных успехов, ибо его глава не вызывал у духовенства доверия. Это был бывший Красноярский епископ Никон, который после февральской революции сложил сан и став гражданином Никитой Бессоновым, женился на своей бывшей любовнице, из-за которой в свое время ему запретили выезжать за пределы епархии.
Свежеизбранный гетман Скоропадский 29 апреля 1918 г. был помазан «на царство» епископом Никодимом в Софийском соборе, а 19 мая Киевским митрополитом был избран Антоний (Храповицкий), который еще в 1917 году на просьбу об украинском богослужении наложил резолюцию: «Все великие народы молятся не на том языке, на котором они говорят на базаре. Малороссы не понимают Евангелия на украинском и не признают его, даже если им его подарить». Гетману-украинизатору это не понравилось, он не признал выборов и настоял на возобновлении работы Собора. Но русофилы для противостояния ВПЦР создали «тайный совет» (по 1 священнику и 1 мирянину от всех епархий), который в день открытия 2 сессии 20 июня, несмотря на давление министра Зеньковского добился лишения мандатов 44 делегатов от ВПЦР как «самочинного органа» (198 «за», 107 «против», 9 «воздержалось»). Антоний был избран почетным председателем Собора и утвержден митрополитом (213 против 128). Было принято «Положение о высшем церковном управлении», закрепившее каноническую связь УПЦ с Москвой и обязательность для Украины всех решений Поместного Всероссийского Собора и Патриарха Московского. Сессия завершилась 11 июля. Гетман смирился, но 5 августа отправил цидулку к патриарху Тихону с просьбой считать Положение только временным, переходным документом. Намек не поняли. 20 сентября «Положение» было утверждено Всероссийским собором с ограничением автономии. Тем временем министром вероисповеданий стал ярый самостийник Александр Лотоцкий. На осенней сессии Собора (28 октября – 14 декабря) он заявил: «В самостийной державе должна быть самостийная церковь. Этого требуют интересы и державы, и церкви. Никакое правительство не может согласиться, чтобы центр церковной власти находился в другом государстве… Автокефалия УПЦ не только церковная, но и национальная необходимость. Это главная потребность нашей Церкви, нашей Державы, нашей нации». Как видим, у Филарета и Ко было достаточно предшественников. Однако и этот натиск самостийников оказался безуспешным: большинство Собора выступило за сохранение автономии против автокефалии. А вскоре кресло гетмана зашаталось, он начал искать союзников в прорусских слоях и сместил Лотоцкого. Епископ Волынский Евлогий (Георгиевский) высказался так: «Пал министр – пала и автокефалия, будем теперь спокойно заниматься делами». Украинствующие делегаты Собора были от этих слов вне себя.
Начавшееся вскоре антигетманское восстание Собор осудил, назвав петлюровцев «бандитами». Последствия не заставили себя ждать: после взятия Киева сечевые стрельцы в ночь на 18 декабря арестовали митрополита Антония, архиепископа Евлогия, иеродиакона Никона и других. Австрийский полковник Коновалец, командир сечевиков, умел расстреливать белых офицеров не хуже большевиков, он собирался проделать это и с православными иерархами. Но Лотоцкий отговорил его от затеи: «Не надо окружать этих лиц ореолом мученичества» (об этом мы узнаем из мемуаров самого Лотоцкого). Антоний, Евлогий и Киевский викарий епископ Никодим были сосланы в униатский монастырь в Бучаче (Галиция). А 19 декабря Екатеринославский епископ Агапит (Вишневский), один из трех, не подписавших соборное осуждение, приветствовал в Киеве Петлюру и правительство Директории. Отметим, что не все владыки так быстро перестроились: в промежутке между этими событиями они собрались в Лавре и присягнули защищать решения Собора, покоряться только Патриарху Московскому Тихону, а в случае смерти – его законному наследнику митрополиту Антонию. На тех же, кто будет противиться или созовет самостийный Собор, налагалось «прещение» (духовные лишались сана, миряне отлучались от церкви). Постановление подписали Дионисий Кременецкий, Пантелеймон Двинский, Варлаам Гомельский, Аполлинарий Рыльский, Пахомий Черниговский, Прокопий Елисаветградский, Димитриан Лаврский – всего 20 человек.
Начинался новый виток насаждения автокефалии. Директория, убедившись в полной бесперспективности канонического церковного ее достижения, перешла к прямому административному давлению, пиком которого стал указ от 1.1.1919 об автокефалии УПЦ.
В целом Собор показал провал самостийников-автокефалистов, их безавторитетность и слабость среди духовенства. Подавляющее большинство церковников крепко держалось за союз с Россией, господствовали консервативно-общерусские настроения. Самостийники могли рассчитывать на какой-то эффект лишь при поддержке светских властей. Не отсюда ли пошла крепкая связка политических и церковных раскольников, которую ныне воплотили Филарет и Кравчук?
----------------------------------
(1998) | | 1:32p |
ОУН = фашизм (цитаты) Jun. 9th, 2009 at 10:02 AM Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту… Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього – це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше... В цьому збудженні пєрвородного інстинкту нації, в напруженні її ідей і зактивізованні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими – насамперед поневоленими – народами… Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об’єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціальні прошарки нації, викидаючи гасло: нація й держава понад класи й партії... Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, а швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних народів; це – націоналізм. Самий фашизм, це насамперед націоналізм…доведений до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. // Зампред ОУН, идеолог Н.Сциборский. «Націократія» (1939). Ці нові націоналістичні рухи носять різну назву в різних краях. В Італії – фашизм, в Німеччині – гітлеризм, у нас – український націоналізм. Націоналізм різних країв є явищем анальогічним, бо ставить націю за основний осередок змагань. Фашизм і націонал-соціалізм й український націоналізм мають багато спільних елементів, як відродження вартості духовних чинників, ідеалізму, волюнтаризму… Як фашизм є втіленням і виявом і оформленням Німеччини до відродження сил і панування над світом, так і український націоналізм є органічно творчим виявом українського Духа… Націоналізм оцінюючи як слід вагу протистояння своєї нації як окремого ґатунку всім іншим націям, уважає за одиноке правильне відношення до чужинців КСЕНОФОБІЮ, як чинник, який дуже відмежовує нації від себе. Замість толерувати чужу думку націоналізм стремить до повного її знищення (хоч би й фізично) і заступлення її своєю. // «Ідея і чин. Вишкіл українського націоналіста», 1940. Під іменем українського націоналізму ми привикли розуміти певну суть – це суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він проявляється як фашизм, в іншій як гітлеризм, а в нас просто націоналізм. // Газета ОУН «Наш клич» от 9.7.1939 «Наше завдання – поширення фашистівської ідеології». // Глава ОУН в Италии, идеолог ОУН Е.Онацкий Політичний і морально-психологічний дух, яким дихають українські націоналісти, безперечно є фашизмом. // Диаспорный публицист-идеолог Д.Донцов «Чи ми фашисти?».- Вісник.-1935.-кн.4.-С.915. Ідеольогію і програму організації я співтворив. Вона в цілому ворожа марксизмові, демократії і всяким клясократичним ідеольогіям і програмам. В політичній площині стою на становищі монопартійного й авторитарного устрою України; в соціальній площині – національного солідаризму, що стоїть близько до НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНОЇ програми. //Первый зампред ОУН (б) Я.Стецько. «Життєпис».-ЦГАВОВУ.-Ф.3833,оп.3,д.7, л.5. Великогерманская власть, а именно национал-социалистическая власть, является нашим главным союзником и по сей день стоит на нашей стороне. ОУН различными методами сотрудничала с немецкими руководящими инстанциями. // Глава ОУН С.Бандера. Беседа с немецкими руководителями 3.07.1941. Для нас ценны, достойны внимания и интереса – не добрые, гуманные, благородные люди, добродушные, честные добряки. Эта категория людей недостойна внимания и неподходяща для наших планов. В нашем понимании это никчемные люди, нули. Для нас интересны и достойны внимания СУКИНЫ СЫНЫ – категория людей, способных на все, их и надлежит выдвигать в руководящее ядро. Нам по сути надо наследовать фашистско-гитлеровские методы и не бояться внутренне, а иметь смелость принять и собственно перед собой признать, что мы таки фашисты. Это надо себе четко уяснить и в таком плане расценивать всех членов нашей организации. Таким образом, мы на самом деле будем иметь два круга: один – внутренний, а другой внешний, к которому будут принадлежать все эти наивные, искренне верящие в наши красиво нарисованные программно-идеологические декорации. Для нас эти вторые являются лишь элементом выигрыша и использования. //Первый зампред Провода ОУН(Б) С.Ленкавский. Ж. «Студия», №1, 1948. Идеология украинского национализма по Д.Донцову показывает сходство с идеологией фашизма (нацизма) относительно таких принципов: авторитаризм, антиматериализм, интегрализм, эгоцентризм, агрессивность во внешней политике, интеллектуальный романтизм, аморальность в соответствии с принципом: цель оправдывает средства. В практической деятельности этих движений общими были: антидемократизм, вооруженная борьба с противостоящими политическими группировками, «ордена» вместо партий, система вождей… украинский национализм в области идеологии был явлением аналогичным фашизму-нацизму… Донцов поставил знак равенства между идеологией «чинного українського націоналізму» и идеологией фашизма-нацизма. //Диаспорный историк-политолог В.В.Полищук. «Идеология украинского национализма по Д.Донцову».-Торонто,1994.-С.163-164. Есть документ в виде протокола заседания «Съезда заграничных национал-социалистов” в Штутгарте от 6 ІХ 1937 года, на котором была репрезентованная Владимиром Мартынцем ОУН… Название этого фашистского интернационала - «Съезд заграничных национал-социалистов», так как все происходило в гитлеровской Германии, куда съезжались «заграничные национал-социалисты», то есть ненемецкие национал-социалисты, то есть ненемецкие фашисты. Из этого вывод, по которому ОУН в межвоенный период сама себя зачислила в «заграничные (в отношении к Германии) национал-социалисты», то есть в фашисты. Этот документ – единственный опубликованный в мировой литературе, который неопровержимо доказывает, что ОУН была фашистской. // В.Полищук «Гора родила мышь» (2006). Украинский интегральный национализм, несомненно, взял себе за образец современные ему фашистские движения и режимы на Западе… Интегральные националисты осознавали свою идеологическую породненность с западным фашизмом. // Диаспорный историк-обществовед И.Лысяк-Рудницкий «Напрями української політичної думки». «Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі… ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна гвардія» в Румунії. «Усташі» в Хорватії. «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі.». // Диаспорный историк О.Субтельный «Украина.история» (1988). ------------------------------ Все желающие могут продолжить и расширить подборку. Тема, по-моему, бесконечная... Comments roman_sharp (194.33.189.33) wrote: Jun. 16th, 2009 09:33 pm (UTC) 1) Если есть время и желание - тут один человек ОУНовские документы в сеть выкладывал 2) Моя любимая: http://oun-upa.org.ua/documents/akt_1941.html3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі. Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава! Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава! Ярослав Стецько, в. р. Голова Національних Зборів g0lden_key (91.195.96.41) wrote: Jun. 22nd, 2009 10:06 pm (UTC) "Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань)." ("Мета". 1932. 17 квітня.) Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки "Український націоналізм", американський "радянолог" й "українолог" Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д.Донцова. // Armstrong I.A. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. New-York, 1955. Р. 20 - 23. Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію "пронімецької і профашистської орієнтеції", яка в міру зростання стала "фашистською організацією" не тільки політично, але й ідейно. // Герен Аллен. Серый генерал. М., 1970. С. 84,85, 90. В "Енциклопедії' українознавства" (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович - керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох "наукових" праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну "український націоналізм" так: "Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска "Залізна гвардія", словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово-радикальни). // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж - Нью-Йорк, 1966. №5. С 1725. И более широкая цитата из уже приведённых Вами: І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: "У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході..." І тут же: "Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві". // Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ. С 58 Біограф Донцова М. Сосновський в книзі "Дмитро Донцов: політичний портрет" не випадково зазначає: "Сучасні дослідники фашистського феномену 20-30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами "чинного націоналізму" Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху: сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх "корпоративною" організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з "дуче", "фюрером", "вождем", "провідником", однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською". // Сосновсъкий М. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью-Йорк - Торонто, 1974. g0lden_key (91.195.96.41) wrote: Jun. 22nd, 2009 10:06 pm (UTC) У доволі широко знайомій націоналістам брошурі "Де шукати наших історичних традицій" Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні - "люди одного світогляду, однієї психіки...", якою є і "наша психіка". // Островерха М. Муссоліні, людина і чин. Львів, 1934. С. 3 - 4. "Чи справді маємо фашизм? Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу... Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси... " Палають вогні... Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях... Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль! // Липа Ю. Українська доба. Львів, 1934. С 28-29. Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм... Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку... Фашизм - це, насамеперед, націоналізм... Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму... // Сціборський М. Націократія. Париж, 1935. Взято у Масловского | | 1:37p |
Из истории Просвит
В январе этого года Кабмин Украины, отложив в сторону всякие докучные мелочи, типа выплаты пенсий и подъёма производства, занялся самым главным: вышло в свет постановление №36 о праздновании 130-летия Товарыства Просвита. Поскольку юбилей круглый, то и список мероприятий длинный. За государственный счёт, то есть за наши с вами деньги, уважаемые налогоплательщики, предусмотрено в честь этого события установить памятные доски, выпустить книги, учредить ежедневную рубрику в ДИНАУ и других информагенствах, снять рекламный телеролик, сделать медаль, выпустить марки, открытки, конверты, провести научную конференцию, установить ежегодную премию и т.д. (всего 19 пунктов). Вряд ли какая-нибудь другая общественная организация пользуется таким вниманием со стороны государства, а потому к грядущему в декабре юбилею нехудо бы вспомнить её историю хотя бы вкратце.
Как постановила 5 лет назад предыдущая юбилейная конференция Просвиты, первая организация с таким названием возникла 8 декабря 1868, конечно же, в Львове, когда «народовец» А.Вахнянин собрал то ли 60, то ли 80 местных студентов и создал «организацию для изучения и просвещения народа». Цели были благие: соединение научного интеллектуального потенциала с национальной окраской и широкими народными массами, но… Несколько слов о тогдашней ситуации: в Галиции существовали 2 основные партии: москвофилы, ориентирующиеся на Россию и ведущие дело к союзу Червонной Руси и Великой Руси, и австрофилы, ориентирующиеся на Запад. Эти последние имели сильную поддержку Австрийского правительства (Галиция находилась в составе Австро-Венгрии), культивировавшего идею национального отличия украинцев от русских, «отдельного украинского народа», дабы избежать потери этой территории. Данную же цель преследовали и Просвиты, создававшие «нормативный украинский язык».
Австрофилы, принявшие лицемерное название «народовцев», провозгласили ориентацию на традиционную культуру местного народа, на консервативного, религиозно-патриархального крестьянина. Среди «народовцев» было много сельских попов, что обусловило крайний клерикализм партии. Провозглашая ограничение деятельности лишь языком, просвитяне, в опоре на сельских священников и учителей, создали сеть библиотек, читален, кооперативов. И.Франко критиковал их за социальный консерватизм и выпуск посредственной литературы, единственным достоинством которой был язык - украинский. За это галицкий «бомонд» подверг его бойкоту и даже добился в 1878 привлечения к суду за связи с польскими социалистами. К 1914 сеть Просвит в Галиции состояла из 77 отделений и 36000 членов. В Буковине действовала аналогичная организация «Руська бесіда» - 13000 членов.
На Большой Украине Просвиты появились в период первой русской революции (Одесса - ноябрь 1905, Екатеринослав - декабрь 1905). К 1907 отделения Просвиты были открыты уже в 35 городах. В целом местные Просвиты были более прогрессивными, например, Черниговскую в 1906-1908 возглавлял известный писатель М.Коцюбинский, в Полтавской работал П.Мирный, в Киевской - композитор М.Лысенко, историк Б.Гринченко, писательница Л.Украинка. В период послереволюционной реакции Просвиты оставались единственными легальными украинскими организациями. Они устраивали библиотеки, спектакли и старательно избегали политики. Но политизация, врожденный грех Просвит, пышным цветом расцвела в Галиции, где просвитяне в 1914 активно участвовали в создании украинских военных отрядов, воевавших на стороне австро-германцев против России.
Революционный период 1917-20-х годов внес некоторое оживление, но к началу 1920-х Просвиты на советской Украине в результате школьной реформы были заменены сетью изб-читален и клубов. Оставалась одна Галичина. Власти Польши проводили политику ликвидации украинства. Украинские школы закрывались, но вместо них открывались частные, например, на деньги униатского митрополита Шептицкого. Эта работа координировалась объединением «Рідна школа». И снова Просвиту губила политизация: по донесениям польской полиции, почти все активисты Просвит одновременно являлись членами Украинских национальных партий. Загнанные в подполье коммунисты тоже пытались вести через Просвиты легальную деятельность; к началу 1930-х им удалось подчинить своему влиянию большинство местных филиалов, но клерикально-националистическая верхушка во главе с Голушевским не погнушалось с помощью польской полиции изгнать слишком левых делегатов с общекраевых съездов Просвиты в июне 1931 и марте 1932. Возникшая в то время Организация Украинских Националистов тоже подключалась к этой сфере, проведя в 1933 «школьную акцию» - ряд терактов против польской школьной администрации. Были убиты школьные кураторы Я.Собинский, М.Гадомский, директор Львовской украинской гимназии И.Бабий.
Второе пришествие Просвиты на Украину связано с немецко-фашистской оккупацией. Известный факт: кроме печально знаменитых украинских батальонов СС «Роланд» и «Нахтигаль», двигавшихся вместе с вермахтом и вырезавших в городах Украины «жидов, ляхов и большевиков», на Украину двинулись и «походные группы ОУН». Именно они создавали в городах Центральной и Восточной Украины Просвиты. Например, Киевская была создана «походной группой ОУН (мельниковской)» под руководством О. Кандыбы, Харьковская - «походной группой ОУН (бандеровской)» под руководством Кравчука (вероятно, однофамильца одного из украинских президентов). В каждой Просвите кроме школьной, церковной и других секций, обязательно была специальная секция антибольшевистской пропаганды. Согласно Уставу, в Просвиты принимали только украинцев не моложе 18 лет. «Украинизация» Украины сопровождалась преследованием русского языка. Например, в селе Павловка, Одесской области семиклассниц Машу Афанасьеву и Ульяну Заволокину публично выпороли за то, что в их сочинениях, написанных на румынском языке (Одесщина была оккупирована Румынией) попадались русские буквы. Масштаб: за одну русскую букву - 3 розги.
Рассмотрим для примера деятельность Харьковской Просвиты. Возглавлял её Дубровский, незадолго до войны вернувшийся из ссылки «за контрреволюционную деятельность». О её связях с ОУН открыто говорилось в докладах местного отделения полиции и СД. Просвита была довольно крупная - до 600 человек (для сравнения: Сватовская районная Луганской области – 80 человек), имела свою газету «Нова Україна». Правда, поначалу её редактор Царинник, бывший сотрудник «Социалистической Харьковщины», не хотели подчиняться Просвите, в связи с чем глава местного «Громадянського комітету» Доленко в сердцах бросил интересные слова: «в газете пишут те же самые борзописцы, которые писали в советских газетах, по содержанию – та же самая аллилуйщина, те самые обороты языка и схема агитационных статей». Просвита организовала 7-8 января 1942 празднование рождества под антибольшевистскими лозунгами и портретами Петлюры, Мазепы, Гитлера и Мельника, затем - панихиду по Петлюре. Когда весной 1942 вермахт провел под Харьковом удачную операцию, окружив и уничтожив несколько советских дивизий, просвитяне поторопились верноподданически поздравить немецкие власти с победой. В декабре 1942 Дубровский и другие были удостоены приглашения посетить Германию с официальным визитом.
Киевская Просвита: действовала легально, тесно сотрудничая с оккупационной пропагандисткой службой «пропаганд - штафель». Внедрённые в Днепропетровскую Просвиту агенты СД доносили, что в программной речи её главы основной целью провозглашалось «борьба против большевиков и поддержка немецкого вермахта», что, впрочем, не спасло её от закрытия в конце того же года.
Политизация и ограничение работы только этническими украинцами способствовали падению и без того низкой популярности Просвит, сужению социальной базы и фактическому краху ещё до освобождения Украины. Сами немцы, разочаровавшись в Просвитах, в 1943 начали их закрывать. Изгнание фашистских оккупантов привело к краху национал-коллаборационистов. Просвиты сохранились лишь в диаспоре, например, работала Просвита в Бразилии.
Третье пришествие Просвит на Украину связано с так называемой перестройкой и национальным возрождением. В феврале 1989 возникло Товарыство Украинской Мовы имени Т. Шевченко, возглавленное Д. Павлычко. Очень скоро ТУМ вышло за рамки национально-культурных проблем (опять политизация – врожденный грех Просвит), фактически превратившись в националистическую партию, оппозиционную советскому строю. В октябре 1991 ТУМ переименовалось во Всеукраинское общество «Просвита» им. Т.Шевченко, был узаконен отказ от ограничения деятельности только языковой сферой, председателем Просвиты стал П. Мовчан. На востоке Украины организации Просвиты зачастую являлись лишь плацдармами для создания более радикальных групп, т. е. националистических партий. Но это привело и к тому, что деятельность собственно Просвиты на Украине почти прекратилась. Да она фактически и не нужна, украинизацию активно проводит само государство. А просвитяне создают предлоги.
В Донецкой области, например, вышеупомянутая реорганизация привела к расколу: здесь существуют 2 параллельные Просвиты. Одну возглавляет ректор госуниверситета В.Шевченко, другую М.Олийнык, по совместительству глава местного Конгресса Украинских Националистов. А что такое КУН - откровенно писалось в её предвыборной листовке 1994 года: «Мы, КУН, - прямые наследники ОУН, которую в народе называют бандеровцами».Обе Просвиты активно сотрудничают с Рухом, украинским «козацтвом» и насчитывают около 6000 человек.
-------------------------
(1998) |
|