Иван Бысага Когда-то давно я уже публиковал сводку покаяний бандеровцев
http://yadocent.livejournal.com/55289.htmlНо только сегодня, благодаря уважаемому aleksej я могу поставить в этой подборке жирную точку. Итак, читаем выступление Ивана Бысаги, напечатанное в 1963 году в книжечке «За велінням совісті» и долгое время бывшее для меня и многих недоступным.
ЧЕСНОМУ УКРАЇНЦЮ НЕ ПО ДОРОЗІ З ОУН
Мов сон, проходять спогади. Згадаєш і не вїриться, що те минуле могло колись бути дійсністю. Але правди ніде діти. Я належав до Організації українських націоналістів, як і Яремко: Жилавий, Матвієйко та інші, які виступили у газеті «Вісті з України». Мені хочетьсй розповісти тут про-себе, про причини відходу з ОУН і про повернення до свого народу. Ось моя біографія. Прочитавши її, шановні читачі, ви зможете зробити повчальні висновки і для себе.
Народився я у 1919 році в с. Станове, що на Закарпатті, в сім'ї селянина-бідняка. І як не важко було моєму батькові, він все ж віддав мене у 1932 році вчитися у горожанську школу в м. Мукачево. Учнів з мого середовища майже не було, основна частина їх — це синки багатіїв та заможної інтелігенції. В той час у школах Закарпаття переважно викладали різного роду емігранти, які виховували нас у дусі ненависті до радянської влади. Вони знайшли тепленькі місця в буржуазній Чехословаччині, до складу якої входило і наше Закарпаття. В горожанській школі нашим вихователем був, зокрема, Перейма.
У школі мене було втягнено в молодіжну націоналістичну організацію «Пласт». Що значить втягнено? Хто не хотів ставати в ряди пластунів, тому не було місця і в школі. Після закінчення горожанської школи я вступив до Мукачівської торговельної академії, де верховодила група ворожих радянській владі емігрантів, які продовжували виховувати мене й інших у націоналістичному дусі. Академія була гніздом оунівщини на Закарпатті. Саме там готувались майбутні націоналістичні кад-ри. Всякого роду приходьки, горбочевські, трухлі наробили, тут багато лиха, обдурюючи молодь, виховуючи її в зради своєму народові. Ці самі трухлі та іже з ними ще й сьогодні продовжують свою ворожу пропаганду проти рідного краю за кордоном; правда, цього разу на американські гроші.
Коли гітлерівські фашисти почали агресію з Європі, підняли свої голови і так звані вожді ОУН. Ще до тих подій вони підготовляли грунт і кадри, втягували молодь у свої ряди, щоб можна було звітуватись перед Гітлером за свою роботу, за котру одержували чималі прибутки. ОУН в Західній Україні була п'ятою колоною, на яку спирався Гітлер у війні проти СРСР.
Під час окупації мадьярськими військами Закарпаття директор академії — вірний фашистський лакуза Шиналій — разом із сотником січовиків (майже всі учні академії були січовиками) Клименком обманом втягли в еміграцію більше трьохсот студентів — молодих хлопців, яким було по 20—23 роки. Спочатку виїхали у Словаччину, де Клименко зв'язався з словацькою Глінковою гвардією і вмістив нас в їх придунайські воєнні казарми. Глінківці, звичайно, не давали безкоштовно їсти, і Клименко організує серед нас групки для терористичної діяльності проти мадьярського населення. Такі групи, по 4-5 чоловік, виходили у неділю з казарм і нападали на мирне населення тільки за те, що воно мадьярської національності. Словацька поліція забирала їх, але заводила в одні двері і випускала в другі. Спитаєте, для чого це все? Відповім. Двадцятирічним юнакам потрібен був своєрідний вишкіл, ось таким чином і виховували з них головорізів.
Одного разу в Братіславу приїхав американський агент Лисенко. Він хотів вивезти нас в Америку і там, мовляв, зробити з нас «людей». Але потрібні були ще в Європі, і тому цей Лисенко, поїхав ні з чим.
Нарешті ми закінчили академію, і наші ватажки направили нас в різні сторони світу виконувати їхню волю — «здобувати вільну Україну». Мене і ще декілька хлопців, а саме, Марусяка, Сідуна, Повшика, Газуді та ін. направили в Австрію у м. Відень до одного з членів ПУНу— Юрія Хімінця. А той через декілька днів переправив нас у генерал-губернаторство до Кракова, де вже панували німці.
Тут у Кракові в той час був зосереджений весь провід українських націоналістів на чолі з Андрієм Мельником. Ми прибули в український комітет у відділ бойових частин ОУН, де нас прийняв Ярий. Після короткої розмови він заявив, що через кілька днів в нашій організації відбудеться переворот і вождем буде призначений Бандера. Побачивши наші розгублені обличчя, він далі пояснив, що Мельник зрадив нашій справі і пішов служити німецькому гестапо і що ця людина не гідна того, щоб зватись вождем українських націоналістів. Ярий нас попередив, що можливо між націоналістами буде бійка і щоб ми стали на сторону Степана Бандери.
Через деякий час після розмови з Ярим нас знайшов інший оунівець Бойко, який тягнув свою, зовсім іншу лінію: Він порадив забути про розмову з Ярим і твердив, що Бандера продався фашистам і вірно їм служить.
Тоді ми мало розуміли, чого хочуть ці люди, але були переконані в благородності нашої місії «визволителів» українського народу. Тільки набагато пізніше я зрозумів, що і Ярий, і Бойко були по-своєму праві: і Мельник і Бандера служили Гітлеру з собачою відданістю, але гризлись між собою за провідне місце. На жаль, я не зрозумів цього раніше.
Справді, через декілька днів почалось...
Члени ОУН-бандерівців вбивали членів ОУН-мельниківців, вбивали один одного, братів по крові, заради високого крісла, в який повинен був сісти один з двох: Мельник чи Бандера. Не знаю, чому, зараз важко пояснити, я став на сторону Мельника і пізніше дізнався, що близько 400 чоловік з нашого боку було вбито бандерівцями. Мельниківці не залишились в боргу і в свою чергу винищили сотні дві з лишком бандерівців.
Після цього провід ОУН-мельниківців направив мене тереновим провідником в містечко Біла Підляска, де я працював під псевдом «Вовк». А коли німці підійшли до Києва, мене призначають особистим ад’ютантом полковника Сушка, який знаходився в м. Львові.
Працюючи, разом з Капустянським, Сушком, Бойдуником, Барановським та ін., я почав розуміти, що ОУН (і мельниківці, і бандерівці) проводять свою роботу з дозволу і при явній допомозі фашистів і що я, перебуваючи у їх таборі, відокремлюю себе від свого народу, який страждав під гітлерівським ярмом, а кращі його люди знаходились у партизанських загонах і вели боротьбу проти фашистських окупантів. Я почав замислюватись над тим, чому націоналісти не вели боротьби проти загарбників України, а робили це люди, яких ми хотіли «визволяти» від радянської влади. Але з огляду на своє багаторічне націоналістичне виховання відповіді на ці питання не міг дати і продовжував вірно служити своїм вождям, думаючи, що роблю корисну справу для українського народу. Зараз я заявляю на весь голос, що я тяжко помилявся.
Коли радянські війська почали громити гітлерівців на всіх фронтах, Кубійович зі своїми поплічниками нашвидкуруч почав збирати українських націоналістів у відділи дивізії «СС — Галичина». В цей час я зробив найважчу провину перед своєю Батьківщиною і народом: вступив за дорученням проводу ОУН до цієї дивізії і працював там у секретному відділі її штабу. Моя служба в секретному відділі дає мені право відверто сказати, кому служили українські націоналісти і з якою метою була організована ця дивізія. Тільки з метою допомоги гітлерівцям вона почала своє існування. Ми боролись проти своїх братів-українців, а фашистська пропаганда кричала на весь світ про спільність з українським народом,
У боях проти Радянської Армії під Бродами дивізія «СС — Галичина» була розбита, і я, скинувши військовий одяг, пробрався у радянський тил, де попав у робочу команду. В мені вже тоді боролися два почуття. Перше — розказати про себе всю правду: що я активний націоналіст, що служив у дивізії «СС — Галичина» — і потім зазнати будь-якої заслуженої кари. Друге — це страх за своє майбутнє, за своє життя. Друге,- на жаль, взяло верх.
У І946 році я повернувся на Закарпаття і почав працювати в одній із каменоломень. Час минав, але моє минуле не давало спокою. Весь час я думав, що не сьогодні, так завтра мене викриють, як бувшого оунівця і як члена дивізії «СС — Галичина» і заарештують.
Я не хотів бачити радісного життя Радянської України і моїх земляків; чудових змін, що сталися на рідній землі. А на Закарпатті ці зміни, що сталися за радянський час були особливо помітні.
У мене не було інших думок, крім страху за своє життя, тому я й вирішив тікати за кордон, де були мої знайомі по націоналістичній діяльності. Мені вдалося 1952 року перейти кордон і з великими труднощами дістатись до Австрії.
Опинившись у Відні, я одразу ж потрапив у руки американської розвідки, яка через декілька, днів вивезла мене до містечка Фолкенштейн (Західна Німеччина) поблизу м. Франкфурта-на-Майні. Американці оселили мене в одинокій віллі в лісі, далеко від проїзних шляхів. Там я прожив більше п'яти місяців під постійним наглядом американських жовнірів. Весь час мене відвідували різні особи з американської розвідки, особливо старався один із них, містер «Віктор», який добре володів російською мовою. Протягом мого перебування у віллі американці допитували мене про аеродроми, воєнні об'єкти, заводи та інші стратегічні місця, а також про озброєння Радянської Армії і т. д.
Потім американська розвідка запропонувала мені співпрацювати з ними, підкресливши, що поки я цього не зроблю, доти не зможу влаштувати свого життя в Західній Німеччині, бо, мовляв, вони є тут «господарями ситуації».
Я дав свою згоду, бо іншого виходу не бачив. Після цього мене звільнили з-під нагляду і оселили на приватній квартирі у Франкфурті-на-Майні по Майнштрассе, 16, а пізніше по Штальбургштрассе, 4, де я проживав без прописки під чужим прізвищем «Бард».
Американці доручили мені зв'язатись з українськими емігрантами і проводити серед них агітаційну роботу. Тоді ж з допомогою американців і в порозумінні з організаційним референтом ОУН Євгеном Гарабачем мене було прийнято в члени ОУН за кордоном.
Я виконував всі вказівки американців і націоналістичних вожаків. Мене почало дивувати, чому це і американська розвідка, і керівники ОУН проводять свою роботу в одному напрямку. І ті і другі, наприклад, були зацікавлені у збільшенні членів ОУН. І коли мені вдалося втягнути в організацію Михайла Свачия, Григорія Лиська, Михайла Жуківського, Івана Скрипника, Михайла Барабаша, Миколу Щира 1 Любомира Моссору, то і американці, і ватажки ОУН були дуже задоволені. І тоді я зрозумів, що ОУН робить все за вказівками американської розвідки, а вся верхівка націоналістів була їх агентурою, яка слідкує один за одним, щоб не перекинувся хто-небудь з них в обійми іншої розвідки.
І знову я став дедалі частіше замислюватись над своєю долею. Раніше я вступив до ОУН з метою «допомогти своєму народові», як мені казали провідники. Але на ділі вийшло, що я, як і всі націоналісти, служив спочатку гітлерівцям, а потім почав служити американцям. Оті красиві слова про боротьбу за «волю» України існували тільки для простих емігрантів, яких виховували в дусі ненависті до всього радянського, до всього комуністичного. Я щиро вибачаюсь перед тими, кого завербував у ОУН, говорячи їм такі красиві слова про свободу та інше. Повірте, я досі вважаю себе дуже винним перед ними і прошу їх пробачити мене.
У Мюнхені (куди я переселився у 1964 р.), мене було обрано керівником Мюнхенської станиці ОУН, а згодом — членом управи «Карпатського союзу». Влітку 1954 року американська розвідка запропонувала мені стежити за членами ОУН «двійкарів» Богданом Підгайним, Анатолієм Камінським, Миколою Галівом та іншими. Ця організація утримувалась на американські гроші, але її ватажки були агентами англійської розвідки. А американці не хотіли терпіти подібного роздвоєння і намагались зробити все, щоб Підгайний і компанія служили тільки їм.
Перебування в ОУН, постійний зв'язок з вождями цієї організації, а також досконале вивчення їх діяльності допомогло мені побачити те, що було старанно приховано від рядових націоналістів. Далі я все глибше переконувався, що вся верхівка ОУН, всіх напрямків і течій, живиться з корита іноземних розвідок, і вірно служить тому, хто знов плете чорні змови проти радянської країни, проти рідного українського народу. Одні служать Бонну, другі — Ватікану, треті — англійцям, четверті — американцям або англійцям і американцям заразом. Одним словом, служать всім, тільки не українському народові. Вся ця організація потрібна імперіалістичним розвідкам лише для того, щоб використовувати її з метою антирадянської пропаганди і добору кадрів шпигунів, яких вони використовують проти Радянського Союзу.
Майже всі націоналістичні групи і групки за кордоном мають своє друковане слово. Ця преса намагається всіляко перекручувати життя в радянському краї, Інакше й не може бути, бо всі ці газети утримуються на гроші іноземних розвідок. Візьмемо, наприклад, «Український самостійник», що знаходиться в Мюнхені. Він щомісяця одержує гроші від американців. Не знаю, як тепер, але,тоді кожного місяця він отримував 10.000 німецьких марок і ці гроші книгувались, як збірка на пресовий фонд «УС». Звичайно, гроші ці ніде не фігурують як дотації від американців, і робиться це все при допомозі фальсифікації бухгалтерських документів. А після цього зробіть, читачу, висновок, в чию трубу дме цей «Український самостійник». Я певен, що ви прийдете до вірного висновку, що він, як і інші газети ОУН, пристосовується до політики західних держав та США.
У колах українських емігрантів (особливо націоналістів) добре відоме ім'я Богдана Підгайного та його псевдо «Аскольд». Але мало хто знає, що Підгайний працює на користь англійської розвідки. Він, за вказівкою своїх хазяїв, готував оунівців для засилки в Радянський Союз, хоч знав, що на Україні не було вже в той час найменших умов для утримання цих шпигунів-емісарів. Але Підгайний все-таки проводив таку роботу, бо за кожного підготовленого, а потім проданого українця одержував гроші від своїх хлібодавців, на які міг гарно жити.
Агентами англійської розвідки були Ільницький, Керод, Камінський, Стахів, Мельник та інші. Коли йдеться про гроші, їм нічого не варто перекинутись з однієї розвідки до іншої, туди, де більше платять. Ці керівники зовсім не зважають на рядових членів ОУН і можуть послати їх заради своїх особистих цілей куди завгодно. Наведу один, яскравий приклад про угорські цодії, які остаточно зняли полуду з моїх очей і, можна сказати, вирішили мою долю. Я зрозумів .остаточно, що ніхто з .керівників ОУН не думає про український народ і ніколи не боровся за його щастя. Ці люди продались, пішли в найми до іноземних розвідок, які використовують їх в своїх цілях для різних провокацій і вбивств.
Від члена 3Ч ОУН Володимира Леника я ще за кілька тижнів до початку угорських подій 1956 року дізнався, що бандерівська служба безпеки (Бандера, Кашуба, Ленкавський та ін.) за вказівками іноземних розвідок створили на території Австрії спеціальні групи з членів ОУН для диверсійної і підривної роботи. Леник пропонував мені по секрету (не знаю, за пропозицією чиєї розвідки) поїхати в Угорщину, за що обіцяв велику суму грошей. Ось такими ділами займалися водії ОУН під час угорських подій і так торгували вони своїми рядовими членами.
В той же приблизно час американський розвідник «Вальтер» запропонував мені за 20 доларів виступити по радіостанції «Вільна Європа». Текст у нього був уже підготовлений. Я ознайомився з цим текстом — текстом бруду і брехні проти Радянського Союзу, Радянської України, і мені стало огидно дивитись на цей папір, і на самого автора цієї писанини. Я рішуче відмовився. Можливо, це був мій перший активний крок по шляху повороту відкритим обличчям до свого народу.
Так воно і було. Другим кроком було моє звернення у 1956 році до «Комітету за повернення на Батьківщину» з проханням дозволити мені повернутись у свій рідний край. Я правдиво розповів історію про свій шлях, про свої роздуми, хвилювання. Моя Батьківщина простила мене, і я зараз з гордістю заявляю, що є рівноправним громадянином Української Радянської Соціалістичної Республіки.