ностальжи...
Вспомнилось нечто хорошее, еще со школьных лет...
Я знаю -
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям -
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами згуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашенаі чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесятсантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимосявизбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все - до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо -
відчути визубрені
твої підбори самотні.
«Зимові дерева»
Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив -
Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
- Навіть мову твою,
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
... А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.
Василь Стус