Г.Водичка.

Україна як царство дрiмоти

Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива.

. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Европи i чекали “самостійности”. Господь не витримав цього знущання i здійснив диво. Вдоволені результативністю свої релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання i благополуччя. При цьому нас не лякає час i швидкоплинність життя. Ми поводимося, мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою. Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінности. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи із усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все “знаючи”, ми перебуваємо у постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.

Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.

Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян тощо. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, “випендрюються”, нападають на сусідів. Тобто, поводяться як закомплексовані, збиткові люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих ґансiв не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що весь світ танцює перед нами на задніх лапах i намагається привернути до себе увагу. Напевно, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть наплювати нудно.

Україна самодостатня. Це російську “птіцу-тройку” постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди i нема чого, хіба що в Крим по сіль.

Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, якi “над вишнями гудуть”, мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Спочатку умістивши себе в центр Всесвіту, ми існуємо в інакшому вимiрi. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми нi в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро І не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка, Сталіну ми допомагали охороняти табори, а Гітлеру – воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.

Ми запросто допомагаємо вирішувати проблеми сусідам, тому що своїх проблем у нас немає. Люди спостережливі це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично довершена, гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного в світі більше немає. Бунін, звісно, не помилився.

Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого “кріпака” Шевченка – це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість у декларації та розвитку не має потреби; вона допомагає розвиватися тільки тому, що існує за його межами.

Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу i оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами – ким завгодно, щоб бідні, збиткові народи мали привід гордитися собою.

Україна – батьківщина сонних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Її життя не протікає i не відбувається. Вона – поза подіями i часом. Вона не пам’ятає свій день народження, не знає свого віку. Вона сама собі гідний співрозмовник. Їй нема з ким сперечатися i нема чого доводити. Для неї вже все відбулося.

Украина - это капище невозмутимых мудрецов. Наш главный ритуал - упорное ожидание бесплатного чуда. Говорят, что под лежачий камень вода не течет. Украинцы с этим не согласны. Мы триста лет сидели сиднем в центре Европы и ждали "самостийности". Бог не выдержал этой наглости и свершил чудо. Удовлетворенные результативностью своей религии, мы ожидаем других чудес. Например, процветания и благополучия. При этом нас не пугает время и кратковременность жизни. Мы ведем себя как бессмертные люди, которым не падает на голову кирпич, но зато падают мешки с твердой валютой. Украинцы - это нация, полностью лишенная комплекса неполноценности. Из всех видов ожидания мы избрали самую зрелую философскую форму. Как индивидуумы с окончательно сложившимися представлениями о мире, мы вгоняем окружающую жизнь в понятные нам алгоритмы развития. Все "зная", мы пребываем в постоянном ожидании, опираясь на заготовленные ярлыки. Очередной парламент для нас - ничто. Очередной премьер - никто. Флот - это то, что делится само по себе. Гривня - это рубль. Свинья - это сосед. А сало - это продукт. Активные деловые люди в наших глазах выглядят как озабоченные меркантильные дураки, лишенные традиционной украинской духовности. А с другой стороны, они подтверждают ожидаемые нами чудеса. Не двигаясь с места и не предпринимая каких-либо усилий, мы наблюдаем за переменами вокруг: нашествием иномарок, строительством новых магазинов, появлением диковинных товаров. Мы смотрим на все это, как на закономерное следствие своих ожиданий. Теоретически у нас все есть. Главное этого дождаться. Незыблемость тихого украинского рая очевидна. Турки с москалями приходят и уходят, а девочки с веночками и дедушка с бандурой пребывают вечно. Свою главную религиозную песню мы сделали государственным гимном. "згинуть наші вороженьки, як роса на сонці" - то есть сами по себе "запануемо ми, браття, у своїй сторонці" - то есть когда-нибудь, сейчас нам не до этого. "ще на нашій Українї доленька доспіє" - другими словами, сытый украинец незрелыми плодами питаться не привык. Для нас судьба - это не факт настоящего времени, а нечто до сих пор несуществующее. Все, что с нами происходит, не имеет никакого значения, потому, что в каждом украинском доме обитают монахи похлеще буддийских, знакомые с невиданным чувством нирваны. Нам странно наблюдать за поведением американцев, англичан, французов, русских и так далее. Они постоянно лезут в мировую историю, что-то декларируют, "выпендриваются", нападают на соседей. То есть ведут себя как закомплексованные, ущербные люди. Сидя на пороге своей хаты, которая скраю, мы медленно жуем галушку и не можем понять, чего это немцы постоянно лезут к нам во двор. Может они нам завидуют? Этих гансов не разберешь: то они корову забирают, то гуманитарную помощь суют. Складывается впечатление, что весь мир танцует перед нами на задних лапах и пытается привлечь к себе внимание. Наверное, окружающие нас народы не могут догадаться, что нам на них даже плевать скучно. Украина самодостаточна. Это российскую птицу-тройку постоянно гоняют или на Аляску за снегом, или в Порт-Артур за мордобоем. А нашим задумчивым волам ходить некуда и незачем, ну разве в Крым за солью. Украинская философствующая душа не приемлет резвых нордических мыслей или поступков. Ведь ожидание чуда - это сложнейшая внутренняя практика. Она не позволяет нам отвлекаться на суетное. Только хрущи, которые "над вишнями гудуть", имеют право тревожить нас по вечерам. Нас бессмысленно чем-либо соблазнять. Изначально поместив себя в центр Вселенной, мы существуем в ином измерении. Нам не нужна целеустремленность. Мы сами являемся целью. Мы ни в ком не испытываем нужды, но в нас нуждаются все: варяги любили у нас пожить, татары - поживится, Петр 1 не мог без нас построить Петербург, его дочь не могла спать без нашего мужчины, Сталину мы помогали охранять лагеря, а Гитлеру воевать. У нас так много чудотворного здоровья, что даже Чернобыль мы согласны взять на себя. Мы запросто помогаем решать проблемы соседям, потому что своих проблем у нас нет. Русский писатель Иван Бунин был яростным хохломаном. Он неустанно повторял, что украинцы абсолютно реализованная, эстетически совершенная и гармонически развитая нация. Что ничего подобного в мире больше нет. Бунин, конечно, не ошибся. Украинцы превосходны не в своем умении ожидать, а в том, что они сами являются чудом. Как совершенные создания мы ничего не создаем. Откровенно проявленная гениальность обиженного "крипака" Шевченко - это неприятное исключение, подтверждающее правило: совершенство в декларации и развитии не нуждается; оно помогает развиваться только тому, что существует за его пределами. Украинские священники, писатели, художники, политики, полководцы, режисеры, поэты, конструкторы, ученые, изобретатели, умельцы вечно разъезжают по миру и объявляют себя русскими, американцами, турками, поляками, французами - кем угодно, чтобы бедные, ущербные народы имели повод гордится собой.
Украина - родина дремлющих ангелов. Ее безмолвное ожидание наполняет чудесами планету. Ее нельзя завоевать, поработить или уничтожить. Она не чувствительна к событиям. Ее жизнь не протекает и не происходит. Она вне событий и вне времени. Она не помнит свой день рождения и не знает своего возраста. Она сама себе достойный собеседник. Ей не с кем спорить и нечего доказывать. Для нее уже все произошло.(C) Густав Водичка, литератор