Добавление комментария

Учился бы Павлычко в университете?

Давно пора сделать новую метку - "цитатник", да времени нет. Начнем с этого поста. В "Українському тижні" вышло интерьвью с академиком Петром Тронько. Я имел честь познакомиться с этим человеком еще в свою бытность "действительным членом малой академии наук по секции истории" - так смешно называли в начале девяностых историко-археологическую секцию бывшего Центрального дворца пионеров, возле которого идет сегодя битва с застройщиками. Помню, как кривились тогда в сторону этого достойного и повидавшего жизнь человека недоучившиеся молокососы, на полном серьезе рассуждавшие о "хане Готиле", "ориях" и автохтонном происхождении украинской нации - едва ли не со времен палеолита. Интервью интересно в целом, но я бы выделил красноречивый фрагмент, который полностью совпадает с семейными воспоминаниями. Поучительные цитаты для любителей трухлявых Габсбургов и пилсудчиков, во время господства которых наш народ занимал самую низшую классовую ступень "европейского" общества.

У. Т.: З вересня 1939 року ви на партійній роботі на землях тільки-но приєднаної Західної України.

"– Я був першим секретарем Станіславського обкому комсомолу, тепер це Івано-Франківськ. От кажуть зараз – приєднання, а це ж було звільнення, возз’єднання. Народ зустрічав нас квітами, сльозами, хлібом-сіллю. Я вам живий свідок цього. У Львові ми були так числа 22–24 вересня. Люди кричали: «Свої, свої йдуть». І в містах так, і по районах. Це було велике свято. Потім у Львівському оперному театрі відбулися Народні збори – 28 жовтня. В президії сидів старший син Франка. Я тоді перший раз Хрущова побачив. Піднімали два основних питання: про владу та про возз’єднання – не про приєднання. Навстоячки вітали: аплодисменти, крики. На вулиці біля театру було тисяч 15 людей – чекали рішення. Прийшли з дітьми, й літні люди були, й молоді. Одразу ж почалася велика творча робота. Там загалом були тільки польські школи, а ми створювали українські, відкрили театр у Коломиї, Училище народно-прикладного мистецтва в Косові, Педагогічний інститут у Станіславі. На всю область – лише вісім лікарів. Уявляєте? Всього вісім! Зразу прислали лікарів, учителів, відкрили лікарні, медпункти, школи... Прибули господарські, партійні, комсомольські працівники...

У. Т.: Ви відчували, як змінюється ставлення людей до радянської влади, коли почалися репресії? В який спосіб це виражалося?

– Ні, не відчував. Я був далекий від цих подій. Виселяти почали в 1940-му, та не наших, а польських осадників, які знущалися з наших селян, і люди нам за це тільки дякували. Українців зразу відселили тільки з-над кордону. Невдоволення колгоспами було, ніде правди діти, але молодь нас дуже підтримувала, тому що вони здобули освіту, отримали роботу, плани на майбутнє. В області було вже 10 тисяч комсомольців. Я думаю, що Дмитро Павличко, він же з Станіславської області, в університеті б не вчився, якби не радянська влада. За Польщі чи за Австрії українців до університетів не пускали".

Кстати, дарю бесплатную наводку на брошюру с шикарным названием "Культурна революція на західноукраїнських землях у 1945-1950 рр". Я видел ее в ЦНБ, в каталоге "История Украины". Найти не так трудно. Лет через тридцать, если еще сохранится страна Украина, об этом большие книги будут писать.