Українці все голосніше лають президента, міністрів та депутатів – тепер вже усіх укупі. Але ми швидко забули, що самі всадили їх на власні плечі. Вони вкотре використали нашу надію, що немов драбина, дозволила їм залізти на саму верхівку влади. Це сталось не в перше, а отже, нам треба лаяти самих себе – хоча це завжди важко та неприємно.     

Наразі ми знаємо ціну їх передвиборчим гаслам. Наше життя справді погіршало вже сьогодні. Сильні ще більше притисли слабих, багаті допомогли бідним стати іще біднішими. Ще трохи, і вони реалізували б на практиці гасло „Мир вам!”, – якщо хлопці з армії та МВС розпочали б вбивати один одного заради інтересів купки політиканів та бізнесюків. Гроші та влада – це та „справедливість” наших можновладців, за яку не варто боротися нам, їх одуреним та ошуканим співгромадянам.

Апатія та байдужість масово охопила людей, які ще вчора хапали за грудки свої братів, аби довести їм переваги власного кандидата в „месії”. Ми зрозуміли, що в політичній грі нам також лишили місце найманих працівників – а отже, відтепер люди працюють на помаранчевих та блакитних мітингах за твердим тарифом, і навіть страйкують у випадку затримки обіцяної платні. Шкода лише, що ми аж дотепер на не навчилися відстоювати власний класовий інтерес, який лежить поза площиною огидних політичних змагань.  

Не ждіть рятунку на від кого – вчили нас свого часу слова гимну „Інтернаціонал”, у перекладі українського революціонера Миколи Вороного. Не вірте різноманітним фюрерам, які полізуть „рятувати країну” під патріотичними гаслами. Не вірте новим іміджам та новим бігбордам – вони зроблені на вкрадені у вас гроші. Не вірте у владу – вона ніколи не буде нашою, аж доки залишається привласненою вітчизняними буржуа. Вірте лише у себе – у свою класову спільноту, яка щільно єднає між собою робітників з Дрогобича та Слов`янська. Це наша країна, це наші фабрики та зводи, і ми маємо керувати ними самі – без хазяїв, панів, та без професійних політиканів, які сумлінно виконують їхню волю.

Мине один місяць, і, повернувшись з модних курортів, вони розпочнуть все з початку – листівки, мітинги, обіцянки, фальшиві обійми й фальшиві сварки. Знайдуться ті, що знов поповзуть знайомою стежкою до остогидлих вже виборчих дільниць. Знайдуться ті, хто знов продадуться або знову повірять – але сподіваймося, в лавах робітництва відчутно поменшає тих, хто звик наступати на передвиборчі граблі. Най вони не вполюють нас. Ми звикли кидати до урн аркуші із прізвищами окремих політиканів – а отже, чому б нам не жбурнути їх всіх до однієї урни, як непотрібне народу, перепріле історичне сміття?

І тоді, серед тиші порожніх майданів заграють далекі ще сурми. А ми отримаємо новий шанс врешті здобути собі справжні, людські права.

Андрій Манчук


Iнтернацiонал

(переклав Микола Вороний)

Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв!
Як у вулкановій безодні,
В серцях у нас клекоче гнів!

Ми всіх катів зітрем на порох...
Повстань же, військо трударiв!
Все нам забрав наш лютий ворог,
Щоб все вернути час наспів.

Приспiв:
Чуєш: сурми заграли!
Час розплати настав.
В Інтернаціоналі
Здобудем людських прав! 

Не ждіть рятунку ні від кого:
Ні від богів, ні від царів!
Позбудеться ярма тяжкого
Сама сім’я пролетарів.

Пусті слова про «право бідних»!..
Держава дбає не про нас.
Нас мали за рабів негідних...
Доволі кривди і образ!

Приспiв

В склепах загарбані віками
Лежать заховані скарби:
Все те, що надбане трудами,
Слізьми голодної юрби.

I так визискуваним буде
Робочий люд багато літ!
Широкий світ... а всюду, всюди
Безсильне — право, сильний — гніт.

Приспiв

В нужді та в утисках ми бились,
А з наших жил точили кров.
Над нами багачі глумились,
А ми... корилися їм знов.

Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску:
Вже промінь щастя нам засяв.
Не треба прав без обов’язку
I обов’язку, що без прав!

Приспiв

Лиш ми, робітники, ми — діти
Святої армії труда,
Землею будем володіти,
А паразитів жде біда!..
Тоді, як грім під час негоди
Впаде на голову катів,
Нам сонце правди і свободи
Засяє в тисячах огнів.