Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною.

О, як люблю я його!

Як його ненавиджу!

Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” – що це за іскра у порох душі!

Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом – пороги Дніпрові!

– Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних – у шлюзах.

О Степу! О Луже Великий! Ти будеш – лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина! – Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, й вона – розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко й списами своїх димарів погрожують небу.

***
Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами, хто виступає ходою звитяжців з обличчями чорними (сонце і дим), і з блакиттю в душі, і червоним прапором у руках?

О Україно моя, – це гордість, надія твоя – Пролетарі, твої діти!

Я бачу вогонь у очах їх – вогонь той – як доля, як фатум.

Я чую удари їх серця – так гупає молот могутній на крицю ковадла – непереможно, невпинно, невтримно...

– Чи чуєш, моя Україно? – То доля кується твоя на ковадлі – твоя Будучина кується.

Вже бачу її – і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе в Будучині!

Чернигів, 1917 р.

Червоні зорі

Ударом зрушив комунар
Бетонно-світові підпори.
І над розвіяністю хмар
Червоні зорі...
Зорі!
Промерзло згадує Париж
Про дні кривавого терору,–
І гільйотини гострий ніж
В тумані близько...
Скоро... Скоро...
О нестерпимо гострий зір,
О меч мадонни комунара!
Конає в корчах всесвіт – вир
В чеканні блискавки-удара.
Гуркоче грім: весняний день,
День перший юно-сонця травня.
З долин, з узлісь – бурун пісень,–
Розливно кров збудилась давня.
Криваві квіти – прапори,
Червоно-бунтівливе море,
А угорі –
Червоні зорі.
Зорі!

1919 р.

В розгулі

В розгулі п’яної стихії
Під хруст і зойки димарів
Тремтить золотоверхий Київ
З кривавим ворогом у грі.
А над руїнами – як змії,
Як бризки ранньої зорі,
– Він знову наш. Червоний Київ,
В огнях, як низках прапорів.
І до далекої Варшави,
З вогнями Києва в очах,
Поривно йдуть залізні лави,
Панам несуть червоний жах.

1920 р.

Буржуй

На вулицях
Щулиться,
Жметься до мурів,
Чекає: Петлюри,
Зулусів,
Антанти,
Сатани...
А в усі
Похоронним мотивом бринить:
Вже не пан ти.
Минулись щасливі часи –
Втіх, насолоди, привілля...
А тепер – не з’їси
Від безділля.
В сяйві весняних червоних пісень,
Наче хмара,
Ходить, блукає, як тінь...
Згинь,
Проклята примаро!
Грає-палає трудовий сонячний день.

1919 р.

Кронштадт

Стомлені боєм
Озирнулись навколо,
подивились назад.
Коли написали: революцію
підважено підоймою
Кронштадт.
Гуркіт Берліна, Гамбурга
Приглушила близька канонада.
На вулицях Петрограда
Маршу й тривоги гама...
Форти вперезалися вибухів
шнуром,
Хлюпотить на льоду під ногами...
На штурм! На штурм!
Смерть ворогам!

1921 р.