Доле українська,

Доле нещаслива

Скільки малих діток

Без батьків лишила

У світ подалися

На хліб заробляти

На чужині щастя

Для сім`ї шукати

Перша збірка пісень про трудову міграцію вийшла у провінційному Тернополі – «місті барів і заробітчан», як влучно характеризує його видання www.nashemisto.te.ua. Публікації інтернет-газети вимальовують загальну картину цього соціального лиха, типову не лише для обласних центрів Галичини, але й для всіх західних теренів України:  

«Сьогодні в області не працює більшість підприємств. Те що залишилось, або розтягують по частинах, або пробують приватизувати. Молоді й активні подалися на заробітки. Перетягують свої родини до Іспанії та Португалії, в’ють сімейні гніздечка у Німеччині та Канаді. Сьогодні листів до Італії пишуть більше ніж до Росії. На малину чи полуницю до Польщі їздять частіше, ніж на відпочинок, скажімо у ближній лісок. Людина, яка має дві вищі освіти пару років мусила працювати у далеких світах, доглядаючи чужого діда. Італійський столяр з декількома класами за плечима в змозі найняти собі за свою пенсію «українського» няня з вищою освітою й недописаною кандидатською!»

Учасники проекту «Чужина» розповідають про це на свій лад – у піснях. Його керівник, поет Олександр Смик дає відверту оцінку масовому явищу трудової міграції – більш чесно та радикально, аніж про це колись наважувався сказати будь-хто з вітчизняних політиканів:

«Вже 15 років українські уряди вчиняють злочин перед людьми, злочин перед державою. Розбиті родини, спаплюжені добрі імена людей, котрі повертаються додому, сирітство при живих батьках – це є великий злочин, який колись обов’язково засудить історія. І якщо політики, чиновники наразі не бачать сенсу боротися із заробітчанством, бо їм вигідно, коли в Україну йдуть потоки доларів та євро, і велика дещиця тяжко зароблених грошей вливається у їхній бізнес, то митці не мають права мовчати».

Дійсно, серед порожніх куплетів про рідні лелеки й тополі, які складають левову частку збірки «Чужина», можно почути роздуми про долю семи мільйонів працездатних українців, що потерпають у наймах по-за кордонами батьківщини.

Де б не був – у Нью-Йорку, Берлині

І в туманному Лондоні теж

Земляків моїх очі журливі

Серед тисяч чужих впізнаєш

В них і смуток і біль невимовні

За майбутнє дітей своїх страх.

Ой як часто сльозьми вони повні

Все читаєшь у рідних очах.

На полях, на будовах, в борделях

Можна мову почути свою.

Земляки розпрощавшись з ріднею

Там за безцінь себе продають.

В нечисельних інтерв`ю – адже «Чужину» не помітили ані ЗМІ, ані київські можновладці – Олександр Смик прямо вказує на соціально-економічні передумови трудової міграції з України:

«Ми хочемо, щоб влада серйозно звернула увагу на причини, через які наші співвітчизники шукають кращої долі за кордоном, а це – безробіття, низькі зарплати, високі ціни на житло, навчання, товари та послуги. Бо бездіяльність влади щодо поліпшення якості життя «маленьких українців» живитиме нескінченний потік трудової міграції за кордон».

Одразу декілька треків «Чужини» розповідають про долю заробітчанських дітей, що зростають в західноукраїнських містах, хронічно відірвані від опіки батьків- гастарбайтерів.

Мамо в Італії, тато – ще далі.

А в Україні пробились конвалії.

Скоро з вікнами мамино свято

Я вже навчився читати й писати

Я вже дорослий, каже бабуся,
Я навіть ночі тепер не боюся.

Мамо – в Італію, тато – у найми

Вже відцвіли чорнобривці і мальви

Грюкає в домі китайська дорога,

Сам по собі, і собі допомога.

Цілком зрозуміла увага – адже щонайменьше 300 тисяч підлітків з різних областей України наразі живуть у родинах, розколотих внаслідок трудової міграції за кордон. Феномен «заробітчанського сирітства», добре відомий ще за часів Стефаника та Франка, повернувся, й набув нечуваного в минулому розмаху.  

Виростає твій син і питає про маму

На печальних казках чужини вирастає твій син

В телефонних дзвінках та скупих телеграмах:

«Повертайтеся, мамо! Не можу я жити один».

...Переповнять країну мою зозулята

І наосліп летітимуть знов до чужого гнізда

Часом розбиті родини з`єднуються – на міттєво короткий для дітлахів час. А отже, «Чужину» логічно завершують вальсові куплети «Святкової пісні» Олександра Смика:

Справжнє свято, справжнє свято,
Наша мама пахне татом!

Погодьтеся, вони звучать справді трагічно – навіть на загальному минорному тлі збірки.

***

Власне – це лише початок. Провінційний шансон, виконаний авторами весільних шлягерів, на синтезаторах з містечкових БК – перша ластівка, і незабаром ми напевно почуємо в записах справжні гастрарбайтерські вірші, покладені на іншу, більш якісну музику. Ймовірно, там буде звучати натяк на єдино можливий шлях подолання явища трудової міграції та її катастрофічних наслідків. Вочевидь, він лежить у площині боротьби за трудові, політичні, громадські права українських робітників – як в Україні, так і за її межами.  

Історія нашого заробітчанства вже має відповідні традиції. Свого часу про них розповів соціаліст Юліян Бачинський, автор класичного дослідження «Українська іміграція в З`єдинених Державах Америки», який залишилив свідоцтва відносно лівої організації «Гайдамаки», Української робітничої партії в Америці і професійних об`єднань українських мігрантів: 

«В тій боротьбі з капіталом беруть українські робітники, загалом, дуже жваву участь. Вони, оскільки є в їх місцевостях зорганізовані заводові відділи, і вони можуть до них належати, – приміром, до гірничої унії, – то належать туди цілою масою. І навіть ті, що не належать до уній через байдужість, в критичний час, у час страйку, і ті стають в однім ряді з рештою робітників. Страйколомів між ними буває дуже мало».

Сподіваємось, ми ще почуємо про таке у інших – бойових піснях нашіх заробітчан.

Андрій Манчук
http://contr.info/content/view/2106/43/lang,uk/

Іван Франко. "Лист із Бразилії"

Сусіди любі! Пише вам Олеся.

Ми всі здорові й добре нам ведеться

Сім місяців отсе мовчали ми,

Аж на кінці вандрівки стали ми.

Серед лісів тут живемо в бараці

І маємо страшенно много праці.

Рубаєм дерева на сажень грубі –

Одно два дні довбем, сусіди любі!

За рік отак чень буде чистий морг,

То будем сіять. Живемо наборг.

Боргує нам уряд, покіль до свого,

Курузи, бульбу, сіль – і більш нічого.

Не розлучили нас і на п"ять хвиль…

До міста маємо п"ятнадцять миль.

В лісах, під горами… Та ми не ропчем,

Доріг нема, стежки, дасть бог, протопчем.

Та ви цікаві, як нам до води

Доїхалось, а потім аж сюди.

До Відня їхали спокійно вкупі;

У Відні нас три дні держали в цюпі.

Пустили нас, лиш пан якийсь від нас

Сім срібла взяв, що підписав нам пас.

З Понтеби завернули нас до Грацю,

Там ти неділі мали з нами працю.

Писали до Стрия, Мостів і Кут.

А нам казали "Зачекайте тут!"

Палазя там умерла від уроків,

А лікар німець мовив: "З браку соків".

Івась умер, напевно від нічниць,

А лікар мовив: "Не плетіть дурниць!"

Та як ще Гриць, Оксана, Рузя вмерли, –

Пустили нас: "Ідіть, куди наперли!"

До моря ми добрались без біди,

Лиш що до нас присіпались жиди

І видурили від Баланди й Хмиза

По десять ринських за якісь авіза.

Та на одній пересідці якось

Згубився і пропав Юрків Антось.

В Генові ми сім неділь шифу ждали,

За містом в норах, як цигани, спали.

Поганий край! Докучив голод нам,

І гарячок понабирались там.

Сім штук дітей, Онищиха, й Чаплиха,

І Хрущ старий там вмерли. Збулись лиха.

Було б нас більш вмерло, бо якась

На нас італьська пані завзялась

І випросила в короля свідотство:

Держать їх, аж їм вимре все жіноцтво.

Хрест божий з нами! Певно, се була

Якась безбожна упириця зла.

Бо справді, на жінок у тії доби

Ударили найгіршії хвороби.

Та бог наслав на тую злюку бич:

Попавсь нам лепський русначок-панич.

Списав він лист від нас, слізьми облитий,

До їх там королеви Маргарити.

Все розповів: як нас тут трясця б"є

Як відьма ніччю кров жіночу п"є

Що тут дітей без корму сохне й плаче

Як з відьмою король у гречку скаче…

І помогло. Пустили нас як стій.

Урвалося поганій відьмі тій.

А як ми вже на корабель сідали,

То панича від нас арештували,

Немовби то він ошуканець єсть.

Він нам шепнув: "Се злої відьми месть!

Мовчіть, бо пропадете всі дочиста!"

Ми – ша! Пропало наших ринських триста!

По морі ми плили без злих пригод,

Лиш хорував погано весь народ.

На морі вмерло дев"ять душ народу;

Їх замість погребу метали в воду.

Най бог боронить від такої тьми,

Як матері ридали за дітьми,

Коли їх риби довгі, мов ті балки,

Зубаті, чорні, рвали на кавалки!

В Бразилії ми теж зазнали зла:

Пропасниця лиха на нас зайшла.

Три місяці чекали ми на квіти:

Три хлопи вмерли тут і три кобіти.

П"ять хлопців до послуг продали ми,

А сім дівчат пішло в т а к і доми.

Про хлопців досі ми не мали вісти,

Дівчата раді: є що пити й їсти.

Що ще писати вам? Тут новин не гук:

П"ять душ нам досі вмерло від гадюк.

Тут по лісах блукають дикі люде,

Б"ють наших і їдять. І нам те, мабуть, буде.

Та, може дасть нам бог іще піднятись.

Було нас сорок, є ще вісімнадцять.

Одно лиш жаль, що вже по-руськи тут

Молитися ні балакать не дадуть

На нас у місті крикнув Кандзюбінський:

"Nie wolno tutaj gadac po rusinskij!

Tu polski kraj i polski Bog i krol!

Po polsku gadaj albo gebe stul"

Га, що ж, коли так острий ферлядунок,

Хай буде й так! Який нам тут рятунок?

 
Сим кінчимо. Прощайте! Ждіть від нас

Звісток, як нам заблисне ліпший час.