«Стара вещ, куплю стара вещ…»
Написано для тижневика "Новинар"

Років із десять тому мій товариш Андрій Куликов, з яким тоді працювали на «Новому каналі», зробив цікавий журналістський експеримент. Він одягнув старий халат, взяв торбу з якимсь непотребом і відправився шукати людей, які пам'ятають як воно було колись… Річ у тім, що після війни по київських двориках ходили старьйовщики-асирійці. Про їхній прихід можна було дізнатись з гучного і трохи неоковирного – «Стара вещ, куплю стара вещ…». Айсори вміли колоритно торгуватись, розповідати новини, не забуваючи й про свій скромний ґешефт – куплю-міну: примуси на поламані годинники, чайники з відбитими носиками на якісь дешеві саморобки, і таке інше. Колега, сам того й не очікуючи, розбурхав море емоцій – старенькі вивішувалися з вікон, виходили з парадних, спершу боялися підійти, але чуючи призабуте, але таке зворушливе «Стара вещ, куплю стара вещ…», наче молодшали на сорок років. Линув потік спогадів про війну, голод, розруху, але не тільки про погане – і про маленькі радості тодішньої столичної молоді. Дехто був просто щасливий поринути в дитинство-юність, перенестися у Київ сорокових. Мікрофон-«брошка», схований під раритетним халатом, все фіксував. Сюжет у вечірньому ефірі вийшов блискучий, водночас і добрий, і пізнавальний.

Тепер асирійців у Києві вже немає. Ну, майже. Євреїв у лапсердаках і великих бобрових капелюхах швидше зустрінеш у залі очікування у Борисполі, ніж на Подолі. Зараз всіх киян, хто говорить майже реліктовою мовою їдиш, мовою Шолом Алейхема, можно порахувати на пальцях рук. Місцеві поляки зукраїнізувалися. Росіян, яких було в 1917 році половина населення, зараз лише 13%. Місто втратило за останнє століття свій голос і темперамент, але не стало від того гіршим. Воно наповнилося українським духом, стало іншим. Нашим.

Тепер у столиці живуть народжений у Нагорному Карабасі вірменин Роман Балаян, пуштун з Кабула Мустафа Найем, британець Шон Карр, японець Катаока Хіросі, який вже захистив дисертацію і досліджує, приміром, тему «Вишня як дерево життя в Україні та Японії»... Врешті решт, у цьому місці вже двадцять сьомий рік живу я. І, сподіваюсь, ми, неукраїнські українці, не зробили древнє місто менш чудовим.

Мегаполіси завжди притягували людей. Тут завжди є робота. Тут вищі зарплати і є простір для реалізації амбіцій. Київ потребує рук і мізків – про це свідчать не тільки газетні оголошення. Демографи і виробничники калатають у дзвони – чим далі, тим більше столиця, власне і вся Україна, вимагатимуть нових і нових працівників. Кожен відсоток зростання ВВП має забезпечуватись щойноствореними робочими місцями. А що робити, коли трудових ресурсів не просто мало, їх катастрофічно не вистачає. І з кожним роком прірва між можливостями і потребами буде тільки зростати.

Будьмо чесними, повернення українських заробітчан, щодо чого урочисто присягався нинішній глава держави, малоймовірне. Сотні тисяч представників т.зв. «четвертої хвилі» еміграції міцно пустили корені в Португалії, Італії, Польщі, Чехії, Греції, Сполучених Штатах і Росії. Повернути додому їх могло б поєднання двох чинників – економічного росту, який дав би можливість заробити вдома будівельникам і програмістам, медсестрам і вчителькам, та патріотизму, відчуття, що ти потрібен своїй країні. Наразі ніхто з українських владців не готовий дати нашим гастарбайтерам ні першого, ні другого. Вони й тим, хто залишився, не готові запропонувати нічого, крім безплідних розмов про нову, чудово-європейську Конституцію, і інших подібних «благоглупостей», які точно ніяк не впливають на якість життя в країні.

У ХХІ столітті жодна розвинена країна світу не може обійтись без залучення трудових ресурсів з-за кордону. Сполучені Штати – без «латиносів», Велика Британія – без поляків, Швейцарія – без турків. І ми мусимо розуміти, що нігерійські студенти на розвалах київських секонд-хендів і в’єтнамські «човники» на харківській «Барабашовці» - це лише піонери, які торують шлях тисячам своїх земляків, які вже пакують валізи. На відміну від нас вони погоджуються працювати по 15 годин на добу, отримуючи за це смішну за вітчизняними мірками винагороду. За ними прийдуть молдавські будівельники і таджицькі прибиральники – мовчазні й працьовиті. Далі буде…

Все це неминуче викличе спалах ксенофобії – бо, нарешті, нинішні параноїдальні заяви українських політиків про нібито існуючу навалу мільйонів іноземців, отримають зриме підтвердження. Як і у Москві, просто на очах виросте добробут працівників дозвільних служб, міліціонерів, всіх тих, хто годуватиметься з оформлення новітніх трударів.

Є кілька варіантів поведінки. Робити вигляд, що нас це не стосується, не звертати увагу на потребу в робочих руках, «демографічні ями» і таке інше. Або створити державну програму і дати зелене світло тим іноземцям, які потрібні країні. Як це роблять Канада, Австралія та інші небідні, бо недурні, держави.