«Стара вещ, куплю стара вещ…» Написано для тижневика "Новинар" Років із десять тому мій товариш Андрій Куликов, з яким тоді працювали на «Новому каналі», зробив цікавий журналістський експеримент. Він одягнув старий халат, взяв торбу з якимсь непотребом і відправився шукати людей, які пам'ятають як воно було колись… Річ у тім, що після війни по київських двориках ходили старьйовщики-асирійці. Про їхній прихід можна було дізнатись з гучного і трохи неоковирного – «Стара вещ, куплю стара вещ…». Айсори вміли колоритно торгуватись, розповідати новини, не забуваючи й про свій скромний ґешефт – куплю-міну: примуси на поламані годинники, чайники з відбитими носиками на якісь дешеві саморобки, і таке інше. Колега, сам того й не очікуючи, розбурхав море емоцій – старенькі вивішувалися з вікон, виходили з парадних, спершу боялися підійти, але чуючи призабуте, але таке зворушливе «Стара вещ, куплю стара вещ…», наче молодшали на сорок років. Линув потік спогадів про війну, голод, розруху, але не тільки про погане – і про маленькі радості тодішньої столичної молоді. Дехто був просто щасливий поринути в дитинство-юність, перенестися у Київ сорокових. Мікрофон-«брошка», схований під раритетним халатом, все фіксував. Сюжет у вечірньому ефірі вийшов блискучий, водночас і добрий, і пізнавальний.
Тепер асирійців у Києві вже немає. Ну, майже. Євреїв у лапсердаках і великих бобрових капелюхах швидше зустрінеш у залі очікування у Борисполі, ніж на Подолі. Зараз всіх киян, хто говорить майже реліктовою мовою їдиш, мовою Шолом Алейхема, можно порахувати на пальцях рук. Місцеві поляки зукраїнізувалися. Росіян, яких було в 1917 році половина населення, зараз лише 13%. Місто втратило за останнє століття свій голос і темперамент, але не стало від того гіршим. Воно наповнилося українським духом, стало іншим. Нашим.
( Дати зелене світло тим іноземцям, які потрібні країні... )