Буриданів Ющенко
На початку ХIV століття у Паризькому університеті викладав такий собі філософ Жан Буридан. Саме йому, хоча не всі з цим погоджуються, приписують авторство притчи про нещасного віслючка, який будучи абсолютно вільним і маючи перед собою дві рівні за розміром і привабливістю купи сіна, так і не зміг зробити свій вибір. І мав померти. Як кажуть, hungry & angry. Голодний і злий.

Починаючи з ночі 26 березня, коли екзит-поли і перші неофіційні результати голосування сигналізували про п’ятичленність майбутнього парламенту, всі розмови політично стурбованих громадян крутяться навколо одного – хто очолить уряд. Варіантів лише два: Юля або неЮля.

Але прем’єр – це друга частина політичного „марлєзонського балету”. Бо спершу депутатам доведеться сформувати парламентську більшість, а комусь і в опозицію піти (знову чи вперше). Відтоді писано-переписано сотні статей про те, що варіантів у новообраних депутатів є не так багато.

1. Всі п’ять партій і блоків разом.
2. ПР+БЮТ.
3. ПР+НУ.
4. НУ+БЮТ+СПУ.
5. ПР+КПУ+СПУ.

Перший пункт відкидається апріорі, оскільки він був би можливим хіба у НДР часів Еріха Хонеккера, де „керівною і спрямовуючою” була марксистська Соціалістична Єдина партія Німеччини, але для окозамилювання існували ліберальна, християнсько-демократична, селянська та інші партії. Назви у них були різні, але всі вони підтримували правлячу політичну силу.

Варіант 2 неможливий через позицію блоку імені Тимошенко, який ще під час виборчої кампанії клятвенно пообіцяв виборцям у жодному разі не мати справ з Януковичем. Попри політичну гутаперчевість Юлії Володимирівни, підстав для того, щоб сумніватися у виконанні цієї конкретної обіцянки немає. Принаймні, не існує жодної інформації, яка б говорила про зворотнє.

Третю й четверту конфігурації об’єднує лише одне – участь „Нашої України”. Або вона будуватиме країну зі своїми колишніми партнерами, або з Партією регіонів. І той, і той варіанти можливі. Такою є точка зору як експертного співтовариства, так і чільних політичних ньюсмейкерів.

Схильні до конспірології розшифрували всі останні інтерв’ю Ющенка та Єханурова, почесного та формального керівників „Нашої України”, і знайшли не одну обмовку щодо вірогідності і навіть бажаності саме такої спілки. Тіпа того, що „Схід і Захід мають бути разом”.

Ну, і, нарешті, п’ята точка – можливо, але малореально. Принаймні поки що. Якщо БЮТ і „Наша Україна” і надалі чубитимуться „вусмерть”, то, не можна виключити і „фінт” Соцпартії.

Є питання, яку позицію займуть комуністи. Судячи з усього, вони востаннє ввійшли в парламент, тому їхні лідери можуть собі дозволити і доволі ризиковані з точку зору репутації союзи з Партією регіонів і СПУ. Але, не забуваймо, Симоненко як і Янукович з Ахметовим є вихованцями донецького краю. Класика жанру: „Свои люди – сочтёмся...” І тоді „усе буде Донбас”.

У цій ситуації погляди різних політичних сил все частіше спрямовуються у бік президента. А він мовчить, або продовжує говорити алегоріями.

У ситуації, що склалася, глава держави має справді стати арбітром нації. Проаналізувавши стан речей запропонувати вибір. Менше з лих. Легко не буде. Це, як каже молодь, стопудів. Прем’єр Юлія Тимошенко для Ющенко – не цукор. Але і союз з донецькими – „смерти подобен”.

Коло фанатів Ющенка звужується наче шагренева шкіра. Ще одна угода „Наша Україна” з Партією регіонів і все – останніх з майданівських могікан він точно втратить, а очок на Сході не набуде.

Віктору Андрійовичу можна лише поспівчувати. Він не може зробити й кроку – ні погодитись на призначення Тимошенко главою уряду, ні не призначити її. У першому випадку – є сумний минулорічний досвід і виборча кампанія, яку Юля виграла в президента разом з „Нашої України” нокаутом у 12 раунді. У другому – нести відповідальність за уряд без найбільш популярного „помаранчевого” політика, але з Порошенком і Азаровим. Або їхніми креатурами, що суті справи не міняє.

У шахах, грі, в любові до якої Ющенко зауважений не був, є поняття цугцванг. Звучить як взведення револьверного курка. Означає ситуацію, коли кожен наступний крок лише погіршує наявну ситуацію. Яка важка ще й тим, що народом обраний президент не має права робити кроки другим – чорними фігурами...

Потрібна воля. Тріумф волі! А в цей момент Віктор Ющенко веде себе подібно до легендарного віслюка, який через свій надто філософський характер приречений померти від голоду.

Звичайно, якби не було оновленої Конституції (про політреформу як таку говорити вже не доводиться – вона вже розчинилася в тексті Основного Закону) можна було б розглядати варіант персонального голосування депутатів за найбільш компромісну та прийнятну кандидатуру. Як і було завжди. Тим більше, що незадовго до виборів в одному з інтерв’ю Роман Безсмертний казав, що після коаліційного подання кандидатури прем’єра з цим папірцем можна колами ходити навколо президентського секретаріату, бо Конституція не містить формули як примусити главу держави реагувати на позицію депутатів.

Пройшов лише місяць після виборів. Партії-переможниці кампанії вже в повному тупику. Можна собі уявити, скільки дров вони наламають під прицілом телекамер у Верховній Раді. Коли боротьба за посади і вплив сягне найвищого рівня. Слово за слово, умовно кажучи – Кендзьор проти Шкіля, – і все, прощавайте делікатні домовленості та цілком таємні усні доповнення до публічних „меморандумів”.

Саме тому, процес вироблення програми діяльності коаліції, регламенту її роботи на парламентському та урядовому рівні, та загальні принципи представництва в Кабмін мають обговорюватися абсолютно відкрито. Більше того, чому б не запросити для цього позапартійних експертів, які не мають жодної прямої вигоди від тієї чи іншої правлячої конфігурації?

Врешті решт, не виключено, що одним із найбільш прийнятних варіантів розв’язання кризи може опинитись розпуск Верховної Ради як нездатної сформувати не просто будь-яку більшість і який-небудь склад уряду, а сильні і відповідальні перед народом гілки влади. Але і тут глава держави не має права плисти за течією. У такому випадку саме Ющенко мав би бути ініціатором нелегкого рішення.

До речі, месьє Буридан, згаданий нами на початку статті, насправді працював над постановкою проблеми свободи волі індивідуума. Внаслідок багаторічних пошуків і дослідів філософ прийшов до висновку, що ця проблема у принципі логічно не вирішувана. Тож, залишається лише сподіватися на диво... На жаль, помаранчеве диво – це вже частина історії..