|
|
Пишет lisa_a_huli (![[info]](http://lj.rossia.org/img/userinfo.gif){kind=small} lisa_a_huli)@ 2007-05-15 11:09:00 |
 |
|
 |
|
|
|
|
|
|
 |
|
 |
Ось і закінчилась моя маленька подорож...
Доброго часу всім хто хоче і не хоче мене бачити! Ось і повернулась я з невеличкої подорожі рідною Україною. Маршрут “Луганськ-Київ-Івано-Франківщина-Лугансь
Орден Червоної Зірки коштує 50 баксів, рівно стільки – срібляста виделка або ложка зі свастикою.
У потяг ми сіли 8 травня. 9 – на День Перемоги – десь годині у 13-й приїхали в столицю. Позбавившись багажу, попивши пива та проковтнувши холодної картоплі з м’ясом у привокзальній кав’ярні, відправились гуляти містом-героєм. Київ був на рідкість спокійним, але зовсім не святковим. За цілий день ми побачили лише одну людину, яка виказувала своє відношення до тієї війни – у метро зайшла тендітна жіночка у гімнастерці з червоною гвоздикою у руці. Хтось з пасажирів поступився їй місцем і привітав зі святом. Більше за цілий день жодного ветерана ми не зустріли... Але дещо все-таки нагадувало про державне свято...
Дід у підземці вигравав на баяні “Катюшу” та “Платочок”.
Асортимент книжкового ринку Петрівка поповнився чималою кількістю радянських та російських фільмів про війну.
На Андріївському Узвозі у свята свій відтінок. Там як завжди торгують бойовими нагородами та артефактами другої світової війни. Орден Червоної Зірки ( щоб отримати його, як відомо, треба було вижити - або не вижити – в нелюдських умовах) коштує 50 баксів, рівно стільки – срібляста виделка або ложка зі свастикою. Кажуть, що цим приладдям фашисти їли свою кашу на українській землі. Виделки виглядають, як нові, на радянських орденах деінде стерлася фарба. До речі, на узвозі атрибутика УПА також продається.
Торгівці давно і першими зрозуміли, ЩО більш за все примирює найзапекліших ворогів.
Наш журналіст знайшов мобільний телефон баби Параски. Ми спитали її, чим пахне Юлія Тимошенко...
10 травня приїхала до Івано-Франківська. У “Вареничній” неподалік від вокзалу радіо як на замовлення заспівало мені класичне “Приїжджайте в Прикарпаття...”. А далі, як і було заплановано, поперла російська попса. Посміявшись з цього, ми пішли бродити колишнім Станіславом. Перше, куди ми завітали – була редакція провідної франківської газети “Галицький кореспондент”. В цій газеті працюють Тарас Прохасько та Богдан Сковорон. З останнім мені випала нагода попити львівської кави неподалік від редакції. Богдан розповів, що на недостачу свободи слова вони не жаліються. Засновником газети є крутий франківський дядька, який тримає мережу супермаркетів “Фаворит” і виробляє горілку “Франківська”. У цього пана є інтереси в столиці, тому іноді “галицькі кореспонденти” вимушені ставити деякі статті з сайту “Обком”, та писати про місцеві акції супермаркетів.
- Наш журналіст знайшов мобільний телефон баби Параски, - розказує Богдан. – Ми спитали її, чим пахне Юлія Тимошенко...
“Галицький кореспондент” справді класна газета, її працівники дуже пишаються, що там працюють, бо вважають свій проект найкращім у регіоні. Чесно кажучи, то є правдою. По крайній мірі, у сенсі оформлення та дизайну.
За бажанням, можна додати “Бренді-коли”, але тоді то вже буде “Супер-дизель”.
Наступним моїм відкриттям став бюст бджоляра, тобто вченого-пасічника Прокоповича. Я його – одинокого і неочікуваного – знайшла біля ринку. У Франківську Проспект Пасічників. І як, всім відомо, пам’ятник Яйцю. (До речі, у Франківську усі пам’ятники охайні – коло монументів радянським воїнам, та воїнам ОУН, розстріляних німцями, лежать жовто-сині квіти). Напевно, газета “Известия” пов’язала би це з відомими в Україні політиками, але ж ми знаємо, що це – неправда. Я переконалась, Франківськ- місто містиків та пророків.
І, як за класиком, - контрастів. Гуцульщина – край релігійний. В кожному селі стоїть скульптурка Матки Божої. Встановлюють їх самі селяни за власний кошт. Переважно ті родини, де хтось помер. Проходячи, або навіть проїжджаючи коло храму, обов’язково перехрестяться.
Жінки на вулицях майже не курять. Одягаються – суворо, але стильно. Короткі спідниці на Франківщині не модні.
Але є й ті, які протестують проти багаторічних традицій. Франківські неформали говорять виключно російською мовою. Можливо, через те, що багато з них виросли в російськомовних сім’ях, а можливо, щоб відрізнятися від інших. Кожного вечора збираються вони коло храму, аби причаститися до культового напою, який називається “Дизель” . Рецепт такий (приймати орально не раджу): Береться двохлітрова пляшка з-під води. В неї виливають пляшку горілки (0,75), літр темного пива, та дві пляшечки кока-коли (0,25). За бажанням, можна додати “Бренді-коли”, але тоді то вже буде “Супер-дизель”.
Перше, про ще спитали мене металісти, дізнавшись, що я з Луганська, чи приїздили до нас “ВВ”... Потім потроху заговорили про політику. Хлопці розказували як вони її ненавидять, особливо після 2004-го року, коли помаранчевий Франківськ не давав відчиняти магазини, де продають диски.
Але голосував той хлопець за Ющенка, бо так попросила його мама.
З’ясувалося, що мати господині, яка мешкає в тій же нещасній квартирі – хвора на шизофренію.
Пригоди тривали. Щоб переночувати нам була потрібна якась крівля. Франківські готелі зустріли нас зовсім негостинними цінами, тому довелося шукати квартиру, точніше – кімнату. Купили газету “Афіша Прикарпаття” і – вперед. Господиня виявилася на половину росіянкою. Вона поселила нас у спальні свого сина, який присутності квартирантів зовсім не очікував, але матері конче були потрібні гроші, і вона нас пустила. А у нас вже не було часу перебирати харчами. Але що було потім... З’ясувалося, що мати господині, яка мешкає в тій же нещасній квартирі – хвора на шизофренію. Ми не мали права пізно приходити, рано вставати, шуміти в ночі, вішати випрані речі в ванній.
Ще ми були винні в тому, що колишній чоловік пані Галини (так звали господиню) як і Юра, носив довге волосся, що вона сама дуже хвора і що у неї немає здачі з великих купюр. До того господиня постійно боялася, що ми щось вкрадемо – хоча в кімнати не було геть нічого, крім роздовбаного пульта з телевізору!
Ми переночували у пані Галини одну ніч. А ранком, почувши як за стіною починає завивати стара шизофренічка, зібрали пакунки та пішли на вокзал зустрічати маму Юрія, яка їхала до нас зі славнозвісного Мукачева.
Невісткою стати легко
Невісткою стати легко. З пані Тетяною (так звуть маму Юри) ми поспілкувались цілий день. Ми гуляли з нею вулицями, їли морозиво, каталися в автобусах, та знищували апельсиновий сік. Вона подарувала мені власноруч зшитого сніговита – у зеленій в’язаний шапці. А також книжку Пауло Коєльо, якого я раніше не переварювала. Книжку я почитала в потязі. Бо мені було дуже цікаво – чому пані Тетяні сняться такі дивовижні віщі сни...
Дивиться дядько – а поруч немає нікого, а в руках замість карт – дубове листя.
Наступного дня ми поїхали до міста Долина, де знайшли причт у Юриного друга – теж Юрія. Юрій-друг – художник. Він робить вітражі. В його кімнаті на дверях – тайна вечеря.
- Чому апостолів тільки чотири? - питаю я.
- Інші напилися, - жартує Юрій.
Юрію сумно в Долині – він збирається їхати до Польщі. У нього в шафі – модель німецького танку та справжній прострілений німецький шлем. Каже, що знайшов його в карпатському лісі.
До дорозі в Долину я побачила сніг на горах. І мені захотілося знайти покинуту хату у гуцульському селі – і жити там без телефонів, інтернетів, телевізорів... Чекати Фіру з міста, милуватися природою, та думати про вживання в тяжких умовах місцевості, фактично відрізаної від цивілізації. Потім мені сказали, що знайти хату, мабуть, не вдасться, але можна купити її за 500 доларів у селі Липа, що поблизу Яворини. Кажуть, що це саме те, що я шукаю... 9 травня в Яворині заклали пам’ятник одному з останніх бункерів українських патріотів, які у 1956му році, коли підходили комуністи, підірвали себе разом зі схованкою. Батько Юрія-друга – скульптор. Він бере участь у спорудженні цього монументу...
Ввечері ми пили луганську та франківську горілку біла озера, де квакали жабки. Було темно. Настав час пісень і легенд. Ігор – хлопець якого нудить від російського слова – розповідає історії. Одну за другою. Лента за Лентою...
- А ти знаєш, як виростити чорта? – питає він мене.
- Коли курка зносить яйця, обираєш саме маленьке, і носиш його під мишкою десять днів. При цьому не миєшся. За десять днів яйце протухне, але те, що з нього вийде – живе. Ти його не бачиш, але воно, живе і його треба – годувати. Несолоною їжею. Залишати на ніч. І щоб в хаті ікони не було. Якщо все зробиш правильно – почне тобі везти: станеш багатий та щасливий. Інакше – лихо. Одна родина, що пересолила їжу – повісилася...
Ігор продовжує....
- На одному мості 100 років тому весілля провалилося у воду. Цей міст давно замінили, але ті, хто вночі йдуть тим місцем – сивіють. Вони чують, як музики грають під землею.
Моя бабуся розповідала, що колись її знайомий живого чорта бачив. Повертався з кавалєрки вночі. Бачить на паркані щось сидить і хитається. Підходить, а потвора – як закричить високим таким голосом, що аж вуха ледь не тріснули... Мужик той бігом звідси...
Бабуся Ігоря знала і таке: Одного разу їхав втомлений мандрівник. Бачить – під деревом сидить весела кампанія – п’є та в карти грає. Люди запросили його перепочити. Сидить він грає в карти – раптом світ божий на землю приходить. Дивиться дядько – а поруч немає нікого, а в руках замість карт – дубове листя. Хоча поряд не було жодного дубу...
А далі почалися пісні...
Ой там у лузі, там при дорозі
Червоні маки розцвіли.
Ой там три браття з Прикарпаття
Життя за волю віддали.
Їх було троє, всього лиш троє,
Були гранати, шмайсери.
Вони не знали, що друг їх зрадив
Катам червоної Москви.
Як їх боївку оточили,
Кричать: "Бандєри, руки ввєрх!"
Хтось крикнув: "Слава Україні!
Ми не здамося, краще смерть!"
І тут три браття поцілувались,
Ніхто пощади не просив.
І більш не рвалися гранати,
І кулемет не стукотів.
І ми боротися будемо
Проти проклятих ворогів
І вічну славу пам'ятати
Про мужніх хлопців, трьох братів.
Можливо, бути коханою і повернутися сюди – це теж саме?
Останній день мандрівки я провела на славнозвісних Скелях Довбуша. Це поблизу міста Болехів. Машина зупинилися біля повороту на скелі. Далі можна йти пішки, але до мене чіпляється гуцул, який веде сіру в яблуко кобилу. Він пропонує мені присісти на її спину. Мені трохи лячно, але я погоджуюсь. Кобилку кличуть Аліса. Вона добра і спокійна. На ній я їду до печер.
Тут – в цих печерах - майже три століття тому переховувався від ворогів славний опришка Олекса та його бойова дружина. А ще раніше тут був океан, який висох, заливши після себе ці дивовижні скелі. Довбуш любив жінок, а одна з них зрадила його та обрекла на мученицьку смерть.
Зайшов раз чоловік під гору Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. Підважив. Дивиться - а то є печера. Зайшов він - а там повно усякого багатства. Так роздивився він, є, шо брати на дев'ятеро коней. Набрав він грошей скільки зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори - ого. Пропало. І сліду не було"…
Кажуть, що на скелях Довбуша бродить блуд. Людина підкоряє вершину, але не знає як зійти з неї, не бачить, куди ступає її ноги. Скелі приймають жертви – про це свідчить табличка з іменами загиблих тут чи то альпіністів, чи то аматорів. Кожне каміння тут має якусь назву. Але не в них річ – найголовніше це образи. Важливо – щоб ти побачив в каміннях життя.
Юра-друг веде мене до язичного святилища и по складам проспівує “Пе-рууу-ннн”. Невідомі і незбагненні голоси підспівують йому. Він каже, що тут дуже енергійне поле.
Кажуть, якщо, торкнутися до серця Довбуша (великою каменюки) і загадати бажання – воно збудеться. Я зробила те. Я загадала – бути завжди коханою. Але Юрій-друг, каже: що б ти не забажав, але доторкнувшись, до серця Довбуша, ти обов’язково повернешся на ці скелі... Можливо, бути коханою і повернутися сюди – це теж саме?
Плюси поїздки: Юра майже здав сесію в Університеті
Мінуси поїздки: Не взяли фотоапарат!!!!
Доброго часу всім хто хоче і не хоче мене бачити! Ось і повернулась я з невеличкої подорожі рідною Україною. Маршрут “Луганськ-Київ-Івано-Франківщина-Лугансь
Орден Червоної Зірки коштує 50 баксів, рівно стільки – срібляста виделка або ложка зі свастикою.
У потяг ми сіли 8 травня. 9 – на День Перемоги – десь годині у 13-й приїхали в столицю. Позбавившись багажу, попивши пива та проковтнувши холодної картоплі з м’ясом у привокзальній кав’ярні, відправились гуляти містом-героєм. Київ був на рідкість спокійним, але зовсім не святковим. За цілий день ми побачили лише одну людину, яка виказувала своє відношення до тієї війни – у метро зайшла тендітна жіночка у гімнастерці з червоною гвоздикою у руці. Хтось з пасажирів поступився їй місцем і привітав зі святом. Більше за цілий день жодного ветерана ми не зустріли... Але дещо все-таки нагадувало про державне свято...
Дід у підземці вигравав на баяні “Катюшу” та “Платочок”.
Асортимент книжкового ринку Петрівка поповнився чималою кількістю радянських та російських фільмів про війну.
На Андріївському Узвозі у свята свій відтінок. Там як завжди торгують бойовими нагородами та артефактами другої світової війни. Орден Червоної Зірки ( щоб отримати його, як відомо, треба було вижити - або не вижити – в нелюдських умовах) коштує 50 баксів, рівно стільки – срібляста виделка або ложка зі свастикою. Кажуть, що цим приладдям фашисти їли свою кашу на українській землі. Виделки виглядають, як нові, на радянських орденах деінде стерлася фарба. До речі, на узвозі атрибутика УПА також продається.
Торгівці давно і першими зрозуміли, ЩО більш за все примирює найзапекліших ворогів.
Наш журналіст знайшов мобільний телефон баби Параски. Ми спитали її, чим пахне Юлія Тимошенко...
10 травня приїхала до Івано-Франківська. У “Вареничній” неподалік від вокзалу радіо як на замовлення заспівало мені класичне “Приїжджайте в Прикарпаття...”. А далі, як і було заплановано, поперла російська попса. Посміявшись з цього, ми пішли бродити колишнім Станіславом. Перше, куди ми завітали – була редакція провідної франківської газети “Галицький кореспондент”. В цій газеті працюють Тарас Прохасько та Богдан Сковорон. З останнім мені випала нагода попити львівської кави неподалік від редакції. Богдан розповів, що на недостачу свободи слова вони не жаліються. Засновником газети є крутий франківський дядька, який тримає мережу супермаркетів “Фаворит” і виробляє горілку “Франківська”. У цього пана є інтереси в столиці, тому іноді “галицькі кореспонденти” вимушені ставити деякі статті з сайту “Обком”, та писати про місцеві акції супермаркетів.
- Наш журналіст знайшов мобільний телефон баби Параски, - розказує Богдан. – Ми спитали її, чим пахне Юлія Тимошенко...
“Галицький кореспондент” справді класна газета, її працівники дуже пишаються, що там працюють, бо вважають свій проект найкращім у регіоні. Чесно кажучи, то є правдою. По крайній мірі, у сенсі оформлення та дизайну.
За бажанням, можна додати “Бренді-коли”, але тоді то вже буде “Супер-дизель”.
Наступним моїм відкриттям став бюст бджоляра, тобто вченого-пасічника Прокоповича. Я його – одинокого і неочікуваного – знайшла біля ринку. У Франківську Проспект Пасічників. І як, всім відомо, пам’ятник Яйцю. (До речі, у Франківську усі пам’ятники охайні – коло монументів радянським воїнам, та воїнам ОУН, розстріляних німцями, лежать жовто-сині квіти). Напевно, газета “Известия” пов’язала би це з відомими в Україні політиками, але ж ми знаємо, що це – неправда. Я переконалась, Франківськ- місто містиків та пророків.
І, як за класиком, - контрастів. Гуцульщина – край релігійний. В кожному селі стоїть скульптурка Матки Божої. Встановлюють їх самі селяни за власний кошт. Переважно ті родини, де хтось помер. Проходячи, або навіть проїжджаючи коло храму, обов’язково перехрестяться.
Жінки на вулицях майже не курять. Одягаються – суворо, але стильно. Короткі спідниці на Франківщині не модні.
Але є й ті, які протестують проти багаторічних традицій. Франківські неформали говорять виключно російською мовою. Можливо, через те, що багато з них виросли в російськомовних сім’ях, а можливо, щоб відрізнятися від інших. Кожного вечора збираються вони коло храму, аби причаститися до культового напою, який називається “Дизель” . Рецепт такий (приймати орально не раджу): Береться двохлітрова пляшка з-під води. В неї виливають пляшку горілки (0,75), літр темного пива, та дві пляшечки кока-коли (0,25). За бажанням, можна додати “Бренді-коли”, але тоді то вже буде “Супер-дизель”.
Перше, про ще спитали мене металісти, дізнавшись, що я з Луганська, чи приїздили до нас “ВВ”... Потім потроху заговорили про політику. Хлопці розказували як вони її ненавидять, особливо після 2004-го року, коли помаранчевий Франківськ не давав відчиняти магазини, де продають диски.
Але голосував той хлопець за Ющенка, бо так попросила його мама.
З’ясувалося, що мати господині, яка мешкає в тій же нещасній квартирі – хвора на шизофренію.
Пригоди тривали. Щоб переночувати нам була потрібна якась крівля. Франківські готелі зустріли нас зовсім негостинними цінами, тому довелося шукати квартиру, точніше – кімнату. Купили газету “Афіша Прикарпаття” і – вперед. Господиня виявилася на половину росіянкою. Вона поселила нас у спальні свого сина, який присутності квартирантів зовсім не очікував, але матері конче були потрібні гроші, і вона нас пустила. А у нас вже не було часу перебирати харчами. Але що було потім... З’ясувалося, що мати господині, яка мешкає в тій же нещасній квартирі – хвора на шизофренію. Ми не мали права пізно приходити, рано вставати, шуміти в ночі, вішати випрані речі в ванній.
Ще ми були винні в тому, що колишній чоловік пані Галини (так звали господиню) як і Юра, носив довге волосся, що вона сама дуже хвора і що у неї немає здачі з великих купюр. До того господиня постійно боялася, що ми щось вкрадемо – хоча в кімнати не було геть нічого, крім роздовбаного пульта з телевізору!
Ми переночували у пані Галини одну ніч. А ранком, почувши як за стіною починає завивати стара шизофренічка, зібрали пакунки та пішли на вокзал зустрічати маму Юрія, яка їхала до нас зі славнозвісного Мукачева.
Невісткою стати легко
Невісткою стати легко. З пані Тетяною (так звуть маму Юри) ми поспілкувались цілий день. Ми гуляли з нею вулицями, їли морозиво, каталися в автобусах, та знищували апельсиновий сік. Вона подарувала мені власноруч зшитого сніговита – у зеленій в’язаний шапці. А також книжку Пауло Коєльо, якого я раніше не переварювала. Книжку я почитала в потязі. Бо мені було дуже цікаво – чому пані Тетяні сняться такі дивовижні віщі сни...
Дивиться дядько – а поруч немає нікого, а в руках замість карт – дубове листя.
Наступного дня ми поїхали до міста Долина, де знайшли причт у Юриного друга – теж Юрія. Юрій-друг – художник. Він робить вітражі. В його кімнаті на дверях – тайна вечеря.
- Чому апостолів тільки чотири? - питаю я.
- Інші напилися, - жартує Юрій.
Юрію сумно в Долині – він збирається їхати до Польщі. У нього в шафі – модель німецького танку та справжній прострілений німецький шлем. Каже, що знайшов його в карпатському лісі.
До дорозі в Долину я побачила сніг на горах. І мені захотілося знайти покинуту хату у гуцульському селі – і жити там без телефонів, інтернетів, телевізорів... Чекати Фіру з міста, милуватися природою, та думати про вживання в тяжких умовах місцевості, фактично відрізаної від цивілізації. Потім мені сказали, що знайти хату, мабуть, не вдасться, але можна купити її за 500 доларів у селі Липа, що поблизу Яворини. Кажуть, що це саме те, що я шукаю... 9 травня в Яворині заклали пам’ятник одному з останніх бункерів українських патріотів, які у 1956му році, коли підходили комуністи, підірвали себе разом зі схованкою. Батько Юрія-друга – скульптор. Він бере участь у спорудженні цього монументу...
Ввечері ми пили луганську та франківську горілку біла озера, де квакали жабки. Було темно. Настав час пісень і легенд. Ігор – хлопець якого нудить від російського слова – розповідає історії. Одну за другою. Лента за Лентою...
- А ти знаєш, як виростити чорта? – питає він мене.
- Коли курка зносить яйця, обираєш саме маленьке, і носиш його під мишкою десять днів. При цьому не миєшся. За десять днів яйце протухне, але те, що з нього вийде – живе. Ти його не бачиш, але воно, живе і його треба – годувати. Несолоною їжею. Залишати на ніч. І щоб в хаті ікони не було. Якщо все зробиш правильно – почне тобі везти: станеш багатий та щасливий. Інакше – лихо. Одна родина, що пересолила їжу – повісилася...
Ігор продовжує....
- На одному мості 100 років тому весілля провалилося у воду. Цей міст давно замінили, але ті, хто вночі йдуть тим місцем – сивіють. Вони чують, як музики грають під землею.
Моя бабуся розповідала, що колись її знайомий живого чорта бачив. Повертався з кавалєрки вночі. Бачить на паркані щось сидить і хитається. Підходить, а потвора – як закричить високим таким голосом, що аж вуха ледь не тріснули... Мужик той бігом звідси...
Бабуся Ігоря знала і таке: Одного разу їхав втомлений мандрівник. Бачить – під деревом сидить весела кампанія – п’є та в карти грає. Люди запросили його перепочити. Сидить він грає в карти – раптом світ божий на землю приходить. Дивиться дядько – а поруч немає нікого, а в руках замість карт – дубове листя. Хоча поряд не було жодного дубу...
А далі почалися пісні...
Ой там у лузі, там при дорозі
Червоні маки розцвіли.
Ой там три браття з Прикарпаття
Життя за волю віддали.
Їх було троє, всього лиш троє,
Були гранати, шмайсери.
Вони не знали, що друг їх зрадив
Катам червоної Москви.
Як їх боївку оточили,
Кричать: "Бандєри, руки ввєрх!"
Хтось крикнув: "Слава Україні!
Ми не здамося, краще смерть!"
І тут три браття поцілувались,
Ніхто пощади не просив.
І більш не рвалися гранати,
І кулемет не стукотів.
І ми боротися будемо
Проти проклятих ворогів
І вічну славу пам'ятати
Про мужніх хлопців, трьох братів.
Можливо, бути коханою і повернутися сюди – це теж саме?
Останній день мандрівки я провела на славнозвісних Скелях Довбуша. Це поблизу міста Болехів. Машина зупинилися біля повороту на скелі. Далі можна йти пішки, але до мене чіпляється гуцул, який веде сіру в яблуко кобилу. Він пропонує мені присісти на її спину. Мені трохи лячно, але я погоджуюсь. Кобилку кличуть Аліса. Вона добра і спокійна. На ній я їду до печер.
Тут – в цих печерах - майже три століття тому переховувався від ворогів славний опришка Олекса та його бойова дружина. А ще раніше тут був океан, який висох, заливши після себе ці дивовижні скелі. Довбуш любив жінок, а одна з них зрадила його та обрекла на мученицьку смерть.
Зайшов раз чоловік під гору Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. Підважив. Дивиться - а то є печера. Зайшов він - а там повно усякого багатства. Так роздивився він, є, шо брати на дев'ятеро коней. Набрав він грошей скільки зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори - ого. Пропало. І сліду не було"…
Кажуть, що на скелях Довбуша бродить блуд. Людина підкоряє вершину, але не знає як зійти з неї, не бачить, куди ступає її ноги. Скелі приймають жертви – про це свідчить табличка з іменами загиблих тут чи то альпіністів, чи то аматорів. Кожне каміння тут має якусь назву. Але не в них річ – найголовніше це образи. Важливо – щоб ти побачив в каміннях життя.
Юра-друг веде мене до язичного святилища и по складам проспівує “Пе-рууу-ннн”. Невідомі і незбагненні голоси підспівують йому. Він каже, що тут дуже енергійне поле.
Кажуть, якщо, торкнутися до серця Довбуша (великою каменюки) і загадати бажання – воно збудеться. Я зробила те. Я загадала – бути завжди коханою. Але Юрій-друг, каже: що б ти не забажав, але доторкнувшись, до серця Довбуша, ти обов’язково повернешся на ці скелі... Можливо, бути коханою і повернутися сюди – це теж саме?
Плюси поїздки: Юра майже здав сесію в Університеті
Мінуси поїздки: Не взяли фотоапарат!!!!
