Втрата
Сьогоднішня ніч була однією з найстрашніших ночей в моєму житті. Відчуття, коли, ти звиклий діяти, нічого не можеш зробити, аби допомогти своєму горю. І звинувачуєш себе... Постійно прокручуєш ситуації, щоб було якби вчинив так, або так... Другий раз помічаю, що колись щось має статися, то воно обов’язково стається. І це не виправдання. Це навпаки усвідомлення того, що ти сам підсвідомо дієш в певному напрямку, який призводить до певного результату.

... вчора був вівторок. Випусковий день - тобто в цей день я маю підготувати до друку номер газети. На душі було важко. Раз підірвалась бігти додому, аби забрати котика. Повернулась... Подумала, що це треба й їжу нести і нявкати він буде голосно на весь коридор. Другий раз таки прийшла - Няффчик зустрічав мене радісним криком. Я підлила йому свіжого молочка, та й пішла. А він як сказився. Кричить, аж душу розриває. Я аж повернулася взяти. Потім думаю, та кілька годин попрацюю, та й піду додому - все рівно взавтра йду звідси. Але верстка затягнулася до другої ночі - підганяли, правили... І ось підводжусь на 4-й поверх, за дверима - тиша. Відкриваю двері - ТИША.
-Няффчику! НЯФФЧИКУ!!!!

Тиша. Няффчика не було ані під ліжком, ані під пічкою, ані під диваном. Його не було ніде. Я знала, що сталося. Хазяйка викинула його на вулицю, скориставшись своїми ключина. Шукати котика на вулиці не було сенсу - я обійшла всі сусідні двори, але всі вони відповідали мені або Тисою, або собачим гавкотом. І тоді я пішла геть. Просто гуляти по місту - мені хотілося ревти, я кляла себе за бездушність, байдужість та егоїзм і кляла хазяйку за жорстокість та таке нахабне посягання на найсвятішу для мене категорію - мою свободу, моє право жити так, як хочу я! Я згадувала Няффчика, згадувала, як він кричав, ніби просив не лишати його самого, думала, де він зараз, чи живий ще...

Погулявши з годину, зайшла в ненависну хату. Раптово там тріснула лампочка, заграло сома по собі радіо, хоча весь час мовчало. Я відкрутила кран і вода з нього прямо вибухнула. За два дні до того на стіні зупинився годинник - напевно, сіла батарея. Мені стало не по собі. Позбирала речі. І знову пішла шукати Няффчика, бо вже був ранок і я сподівалася помітити його десь. Суворі товсті дворнічихи прибирали сміття. Місто потихеньку прокидалося - небо було червоним, повітря дихало вже осіннім холодом. Няффчика не було ніде. Тоді десь в годині шостій ранку я пішла до хазяйки. Я знала, що в цю пору вона йде на роботу на автостанцію. Зіштовхуємося з нею прямо ніс до носа.

- Ди мій кіт? Де ви діли мого кота?
- Він кричав голосно. Сусіди зібрались і сказали:: Валя, зроби щось...
- Ви постійно лазили в квартиру...
- Лише 3 рази...
- Де кіт?
- Я його віднесла до сусіднього двору, де всі вуличні коти живуть . Їх там багато. Всі великі - і один маленький, з твоїм котом вже два маленьких...
- Покажіть де, ті коти...
- Ось тут - вона показала на сусідній двір. Ще рано. Десь пізніше вони всі вилазять з підвалу на сонце.

Я обходила будинок кілька разів. Я чула гучні звуки, дуже схожі на нявкіт мого котика. Але придивившись уважніше, я побачила на одному з вікон папугу, яка і імітувала ці звуки. Люди прокидалася. Десь пахло кавою, десь грала музика. Нарешті почали вилазити ті коти. Вони були годовані, але дикі. Дивилися на мене, неначе вовки. Смугаста вагітна кішка кинулася тікати. Няффчика не було.

Я впала відчай, сіла навпроти під’їзду з горнятком кави. За 15 хвилин мала приїхати моя машина, щоб завести речі в моє нове місто дислокації. Випивши кави, я вирішила ще раз зазирнути до того двору...

І я побачила його. Він сидів на сонечку. Не нявкав.

- Няф! Няф! - радісно заволала я. Але ж мій Няффчик кинувся від мене навпростець і сховався в підвалі. звідси він визирав на мене і фиркав. Він змінився - прямо подорослішав. Навколо нього ходили поважні коти та кішки. Одна по-материнськи лизнула його. Невже це те кошеня, яке вже впізнавало мене, озивалося на ім’я і хотіло спати лише зі мною... Може, я помилилась. Може, то інший кіт... Але ж поруч з ним бігало руде кошеня - те друге, про якого говорила хазяйка... І очі того дикого кота, були очами мого Няффчика!

Я намагалася ще кілька разів спіймати його, але все марно. Нарешті приїхала машина... Може я ще раз піду подивлюсь на свого котика, але ж він не пробачить мені байдужості, він не пробачить мені страшних днів в зачиненій квартирі, де його примушували пити пастеризоване молоко і ходити на двір в певне місце. Він отримав свободу і знайшов друзів... Я йому не потрібна. Тварин заводити я більше не хочу.

По дорозі в типографію я думала лише про те, що стан після безсонної та втомленої ночі може бути набагато гіршим, ніж після вечірнього походу під синє-зеленим знаменом...