.

(просто хочу, чтобы ты знала, что это читается.)

Спасибо.

Про Валерия Марченко, украинского диссидента, украинского националиста, нашла только в украинской вики со статьями на иврите и английском (по-английски меньше информации), а по-русски статьи нет.

И еще романтическая история переписки с голландкой Джеки, которая нашла его через Amnesty International.

"Их четырехлетняя переписка, оборвавшаяся со смертью Валерия, повлияла на всю ее жизнь…
Голландский табак, который Джеки передала Валерию, спас его по дороге в ссылку

На презентации фильма было многолюдно. Пришли мама Валерия, Нина Михайловна, и его близкие. Пришли бывшие сокамерники-товарищи по лагерю и тюрьме. И журналисты-лауреаты премии имени Валерия Марченко (едва ли не единственной сегодня неконъюнктурной журналистской награды). Из Амстердама прилетела Джеки Бакс -- в строгом брючном костюме, подчеркивающем стройную фигуру, с задорной короткой стрижкой. Она держалась очень прямо, говорила сдержанно, только глаза, пожалуй, выдавали, что творится в ее душе.

Ждали Валерия. И он появился -- со своей ироничной улыбкой, похожий на молодого Бельмондо, только очень усталого и исхудавшего (Семен Глузман успел заснять Валерия за год до его смерти, и этот трехминутный любительский ролик вошел в фильм). Изможденность и худоба -- от тяжелой болезни почек. С 16 лет Марченко страдал хроническим нефритом. Впрочем, болезнь не послужила смягчающим обстоятельством, когда 26-летнему Валерию вынесли первый приговор -- шесть лет лагерей строгого режима и два года ссылки.

«Его должны были отправить по этапу в ссылку, и он остался голый среди «волков»: все у него отобрали, -- вспоминает мама Валерия. -- Пять моих пакетов, которые я посылала, мне вернули. И вдруг в последнюю минуту, то ли по ошибке, то ли по недосмотру, цензор подскочила и подала ему килограммовый пакет голландского табака. Этот табак спас его в дороге… »

Это была первая передача из-за рубежа, и пришла она от Джеки Бакс.

«Дорогой друг, спасибо за пакет с табаком… Он пришел вовремя. Я не голодал в течение двадцати трех дней в разных тюрьмах и поездах. Потому что выменивал этот табак на сахар и мог есть хлеб с сахаром, а не со старой солью», -- сообщал Валерий в своем первом письме голландскому адресату. Он подумал, что табак прислал мужчина: «Мистер Джеки, я не знаю, кто вы, какие у вас возраст, профессия, взгляды. Поэтому мое письмо не очень интересно. Но я исправлюсь в следующий раз, когда получу ответы на эти вопросы»."

По-украински
Арешти і ув'язнення

25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. МАРЧЕНКА визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.[2] Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.

Помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла. [1]