Урок російської літератури у верховинській школі.
Вчителька:
– Дети. Что вам было задано?
Діти:
– Читати „Му–му”.
– Прочли? Василько, иди к доске, рассказывай сюжет.
Василько йде до дошки.
– А „сюжет” вто што такоє?
– О чем книга?
– Ааа!! Книжка про вто, як єден дуже худобний ай до того глухонІмий хлоп мав єдной малинькой псятко. А дуже вун тото псятко любив. Так го бавив ай сокотив што. Бо бов самий на світі ги перст.
– Василько, рассказывай, пожалуйста, на русском языке.
– Но пак чЕкайте, дораз буде... А тот хлоп, што кликався Ґєрасім, робив у єдної дуже гамішної панії. Но... такой всякой юй чинив: води принести, дривцят нарубати ци може іщи дашто...
– Василько, пожалуйста, на русском языке!!
– Тадь чекайте, дораз буде, но!!! Но а тота панія дуже тото псятко не любила. Ревнувала, ци што? Ага... А псятко тот сигінь–хлоп кликав Муму. Тадь бо глухонімий був, нє? Ай казала панія Ґєрасімові жеби тото псятко втопив.
– Василий, отвечай на русском языке!!! У нас урок РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ!!!
– Но щи мало чекайте, дораз буде, но! Чекайте. Не хотів, сарака топити псятко, айбо што мав чинити – кіть панія така ги пес збісний гамішна. Узяв мотуз, єдну тиглу, пушов ид ріці. Заязав псяткови тиглу на шию, тай, промикавучи слизи, вер го у воду. А оно, сигіняшноє, упхало му удтіть пісок, тай чисто тобі по–псячи’му каже:
– Ґєрасім! За что?!