1. «СОЛОВ'Ї»  ЛЕТЯТЬ   ЗА САН

...Взимку 1940—4941 року разом з своїми ста­рими друзями — колегами по «науковій» роботі в Кенігсберзі і Бреслау,; досвідченими розвідниками Гансом Кохом і Георгом Герулісом, Теодор Обер­лендер прибув до Праги. До цього він уже встановив найтісніший контакт з бандерівською групою ОУН і безпосередньо з її ватажками — Степаном Банде­рою, Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем.

У Празі, де знаходилась головна штаб-квартира ОУН, представників «абвера» зустрів старий німець­кий розвідник, член ОУН Ярий. Він із задоволен­ням почув повідомлення про те, що гітлерівці ство­рюють регулярний полк (згодом — дивізія) «Бран­денбург», метою якого повинні бути саботаж і ди­версії. При цій диверсійній частині «абвера» намі­чено організувати   два   українські   націоналістичні батальйони «Нахтігаль» та «Ролланд», Ярий обіцяє набрати до цих батальйонів «найодчайдушніших хлопців», які ненавидять Радянську владу.

 Угоди досягнуто. 8 травня 1941 року в селищі Нейхаммер,  поблизу  нинішнього  міста  Лігніце,   в мундирі оберлейтенанта німецької військової роз­відки з'являється професор Теодор Оберлендер, це -  політичний керівник батальйону «Нахтігаль» Він настійливо радить командирові батальйону, такому ж, як і сам, спеціалісту в галузі диверсій Альбрехту Херцнеру і його українському помічни нові Роману Шухевичу якнайкраще підготувати особовий склад до швидких і рішучих дій на радян ській землі.

 Політичний керівник «Нахтігаля» Оберлендер розпалює у своїх підопічних ненависть до «москалів і жидів», навчає їх фашистської моралі, викладеної на сторінках євангелія фашизму книги «Майн кампф». І коли в селищі Панталовіце поблизу Же­шува, куди завчасно перекинули «Нахтігаль», одер­жали наказ про вторгнення, ця зграя розпалених жадобою влади та убивств націоналістичних молод­чиків в кількості до тисячі чоловік робить свій пер­ший марш до Сану. Теодор Оберлендер з радістю помічає, що йому пощастило за порівняно короткий строк вщерть сповнити фашистською отрутою цих підібраних на усіх задвірках зрадників.

 Щоправда, перші ж бої принесли розчарування. Скрізь «солов'ї» зустрічають запеклий опір радянських військ.

 Заступник командира механізованого корпусу Ра­дянської Армії генерал-лейтенант М. Попель розпо­відає в своїх мемуарах «У тяжку пору» про ті дні таке:

 «В міру того, як машини втягувалися в місто, по­стріли лунали все частіше. Мотоциклетному полку довелося виконувати невластиве йому завдання — вести бої на горищах. Саме там було обладнано спо­стережні і командні пункти ворожих диверсійних груп, їх вогневі точки і склади боєприпасів... Су­тички мали запеклий характер і протікали часто у найнезвичайніших умовах. Ось кілька чоловік, стрі­ляючи, вибігли на дах п'ятиповерхового будинку. Зрозуміти, де наші і де вороги, неможливо — форма на всіх однакова, червоноармійська. Будівля стояла окремо, переможеним відступати нікуди. Поранений покотився по похилому даху, спробував схопитися за ринду, але це зміг і з диким криком полетів униз. Ми підбігли... Хтось розстібную гімнастьорку. На грудях синів витатуйований тризубець — емблема бандерівців...»

 Разом з батальйоном «Нахтігаль» до міста вдер­лася у напіввійськовій формі на машинах «абвера» група ватажків ОУН, в тому числі Ярослав Стецько (Карбович), Ярослав Старух, Лев Ребет, Іван Рав­лик, Дмитро Яців і Микола Лебідь — один з найжорстокіших бандерівських катів. Багатьох з них уже немає в живих, і могили їх поросли чортополо­хом, але тоді, першого ранку вторгнення у Львів, вони почували себе націоналістичними «наполеона­ми». Сам Степан Бандера вважав за краще про вся­кий випадок «затриматися» в тилу, бо на нього гні­тюче враження справила звістка про розгром «п'ятої колони» у Львові. Він, правда, передав Ярославу Стецьку стрічку з магнітофонним записом свого ви­ступу. Захопивши радіостанцію, оунівці негайно по­слали в ефір це повідомлення свого ватажка, яке по­чиналося словами диктора: «Говорить радіостанція імені Євгена Коновальця. Зараз виступить фірер українських націоналістів Степан Бандера...»

 Проте, й це підлабузництво перед німецьким фа­шизмом не дуже допомогло Бандері та іншим, таким як він, недоучкам-поповичам. Гітлерівці розігнали проголошений бандерівцями ЗО червня 1941 року уряд «самостійної України», а доктора Теодора Оберлендера, який допустив такі непередбачені се­паратні дії, негайно викликали літаком у Берлін для відповідного напучення у шефа «абвера» Вільгельма Канариса. Теодор Оберлендер повернувся у Львів з мінорним настроєм і зробив таку ж головомийку українським націоналістам. Зміст його повчань був короткий: ніяких розмов про власну державність і різні там «уряди». Фюрер цього не любить. Укра­їнські націоналісти повинні задовольнитися роллю підлеглої, допоміжної гітлерівцям сили. Вони мо­жуть дозволити собі «сокру роботу», грабування усіх, хто співробітничав з Радянською владою, але ніяких «урядів»!

 Штаб батальйону «Нахтігаль» розмістився в Бу­динку студента на Кадетській горі, якраз навпроти «Бурси  Абрагамовичів»,   куди  «солов'ї»   і  почали звозити в ніч з 3 на 4 липня 1941 року видатних учених Львова, які значилися в «чорному списку ОУН». До розміщеної на відшибі, на Вулецьких па­горбах, «бурси» прилягали пустирі, пересічені яра­ми і видолинками. У будинку були звуконепроникні підвали, де зручно вершити «суд скорий і таємний». Сусідні, незаселені пустирі можна було використати як місце для екзекуції. Теодор Оберлендер погодив­ся з доводами своїх «вихованців» і їх ватажка Ро­мана Шухевича, які пропонували провести акцію проти інтелігенції Львова саме на Вулецьких пагор­бах. І вона почалася...

В той час інженер Тадеуш Гумовський, співробіт­ник Львівського політехнічного інституту жив у бу­динку по вулиці Набеляка, 53. З вікон його квар­тири, які виходили на Вулецькі пагорби, можна було неозброєним оком бачити яри і стежинки, що збі­гали від «Бурси Абрагамовичів» на Вулецьку ву­лицю. Ось справжня розповідь Тадеуша Гумовського, яка багато в чому доповнює те, що вже писалося про трагедію львівських учених, знищених за указ­кою доктора Оберлендера «солов'ями» і підлеглими йому фельдгестапівцями.

                                                    2. ЗАЛПИ НА СВІТАНКУ

«В ніч з 3 на 4 липня 1941 року нас розбудили несподівані удари у ворота. Я відчинив хвіртку. До передпокою ввалилося п'ять чоловік — серед них три гітлерівці у військовій формі і двоє цивільних. До будинку вони під'їхали на машинах. Наказали подати домову книгу. Цивільні розмовляли з нами по-українськи, а з гітлерівцями говорили по-німецьки... Переглядаючи книгу, натрапили на прізвище «Родзевич». Тоді у сестри проживав актор і режи­сер Родзевич, який тепер перебуває в Польщі. Було досить легко здогадатися, що цивільні пояснювали військовим: це не той Родзевич, який їм потрібен.

 Запитавши, чи не живе у нас хто-небудь з непрописаних, вийшли. Будинок було, очевидно, оточено, бо я побачив крізь відчинені двері солдата.

 Під враженням несподіваного візиту спати ми вже не лягали. Через деякий час побачили, що в су­сідній віллі, де жив професор політехнічного інсти­туту Роман Виткевич, засвітилися вогні, а хвилиною пізніше пролунало два постріли. Обшук там тривав хвилин п'ятнадцать. Коли все втихомирилося, я пі­дійшов до паркана, який розділяв наші ділянки, і дізнався, що професора Виткевича 'Заарештували разом з сторожем, який жив у них.

 Кілька хвилин просидів я у дворі. Починало сві­тати, і тоді я побачив, що на Вулецьких пагорбах солдати копають яму. Це дуже мене стурбувало. Розповів про це близьким, і з тої хвилини ми вже не відходили од вікон. Яму було викопано за пів­години. Людей приводили з боку будівель «Абрага­мовичів» (бо так, наскільки пригадую, називалися ці будинки) і вишиковували над самим краєм ями, обличчям до нас. Військові стояли з другого боку ями. Після залпу майже всі жертви одразу падали в могилу.

 Ми лічили четвірки. Наскільки пригадую, їх було щось до п'яти. Серед приречених були жінки. Все відбувалося швидко, тому що інші партії вже чекали своєї черги нагорі. Після розстрілу військові швидко закидали могилу землею. Ми спостерігали за роз­стрілом за допомогою бінокля. Крім мене, екзекуцію спостерігали мій батько, дружина і сестра;

 Крім професора Виткевича, я не впізнав нікого. Але пам'ятаю, що мої близькі розпізнали немало знайомих, і серед них професора Володимира Сто-жека з синами, професора хірургії Тадеуша Остров-ського з дружиною, професора права Романа Лонг-шамю де Беріє та інших. Жінок було, як я прига­дую, три. Одну з них, котра не могла йти, тягли два солдати. Таким чином було розстріляно приблизно двадцять чоловік...»

Однією з жінок, яких бачив з вікна інженер Тадеуш Гумовський, була вчителька англійської мови в сім'ї професора Тадеуша Островського — Кетті Демків. «Солов'ї» схопили її в квартирі хірурга Островського разом з ксьондзем Комарницьким, який проживав там.

Єдиний з львівських учених, якому пощастило врятуватися в ту ніч, незважаючи на те, що його теж привезли в підвали «Бурси Абрагамовичів»,— це член-кореспондент Польської Академії наук, ві­домий педіатр Франтішек Гррер, який живе і пра­цює тепер в Польщі. Гітлерівці випустили його у двір. Додому він зміг піти лише після шостої годи­ни ранку. Ось його свідчення:

  «Я ходив по подвір'ю і палив цигарку за цигар­кою. Стало майже зовсім видно. В цю пору з будин­ку вивели п'ять-шість жінок. Виявилося, це були служниці професорів медицини Тадеуша Островсько­го і Яна Грека, арештовані разом з господарями, їх дружинами і гостями. Вони, так само як і я, були звільнені і невеликою групою стояли у дворі, че­каючи поки скінчиться «поліцейська година», тобто: шостої години ранку. Я з ними не розмовляв, але вони розмовляли з вартовими.

 Незабаром з будинку вивели групу професорів.... 

  Четверо з них несли труп молодої людини. Як я ді­знався згодом від служниць професорів Остров­ського і Грека, це був молодий інженер Руфф. його убили під час допиту, в припадку епілепсії. Поза всяким сумнівом, це були завідуючий кафедрою па­тологічної анатомії Львівського медінституту про­фесор Вітольд Новицький, професор політехнічного інституту Володимир Круковський, знаменитий спеціаліст-нафтовик професор Станіслав Пілят і ще хтось четвертий, здається, професор математики Володимир Стожек. Цю групу вивели, як мені зда­лося, в напрямі так званої «Кадетської гори».

Коли вони зникли з очей, я побачив, як гітлерівці примусили дружину професора Островського Ядвігу Островську, дружину доктора Станіслава Руффа і матір убитого інженера Руффа змивати кров зі сходів, якими проносили його труп.

 Минуло двадцять-тридцять хвилин. Раптом звід­ти, куди повели професорів, які несли труп моло­дого Руффа, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам'ятаю, чи це було два-три залпи, чи тільки один. Минув ще певний час, і з будинку знову вивели групу професорів, чоловік 15—20. їх усіх поставили обличчям до стіни. Серед них я впізнав акушера-гінеколога доцента Станіслава Мончевського. Разом з цією групою вийшов і той «начальник», який мене допитував, {Він був високий, міцної будови, із зві­рячим опухлим лицем і, як мені одразу здалося, не зовсім тверезий). Показуючи на вчених, вишикува-них біля стіни, «начальник» сказав вартовим: «А ці підуть у в'язницю!» У мене склалося таке враження, що слова ці було сказано насамперед до мого відо­ма. Потім, підійшовши до служниць професорів, «начальник» запитав: «Чи всі тут?»

Одна з жінок сказала: «Ні, я учителька!»

— Учителька? — крикнув «начальник». — Тоді марш під стінку!

Саме з цією групою і була розстріляна громадян­ка Сполучених Штатів Америки учителька Кетті Демків». 

  3. ОЧИМА СІМ'Ї   КУХАРІВ

 Того ж ранку четвертого липня 1941 року, коли інженер Тадеуш Гумовський разом з членами своєї сім'ї спостерігав з вікон будинку № 53 по вулиці Набеляка екзекуцію, інша сім'я — Кухарів, яка про­живала в новому будинку по вулиці Малаховського, теж стежила за звірячою розправою.

  —    Вранці  першого  липня,— розповідає  Кароль Кухар,— ми з дружиною спускалися з вулиці Малаховського,   через   Косиньєрську,   на   Кадетську. Неподалік від «Бурси Абрагамовичів», біля Будинку студентів (або, як називали його інакше,— Бу­динку техніка) стояла водопровідна колонка. Ми з дружиною помітили там вимазаного чорним єврея, який качав воду.  Біля нього стояв   гітлерівець   в мундирі і знущався з нього. Вода лилася на землю. Вся ця робота була безглуздою. Коли ми поверталися додому після полудня, воду качав інший єврей, також вимазаний чорним. 

 —    Після полудня,— продовжує Кароль Кухар,— ми бачили з вікон свого будинку, як кілька гітлерівців гнали поперед себе двох євреїв. їх гнали на Вулецьку (тим же шляхом через три дні пройшли учені Львова. — В. Б.). Євреїв били палицями.

 Перебиваючи чоловіка, Галина Кухар говорить:

 —   Я пригадую ще, що фашисти гнали свої жерт­ви в яри на Вулецькій і добивали їх пострілами з пістолетів.   Потім  вони  привели  туди  інших  євреїв і показали їм для остраху трупи убитих. Цю группу гнали туди бігом, осипаючи ударами палиць.

 Так на Кадетській горі, де розмістився зі штабом свого батальйону «Нахтігаль» абверпрофесор Теодор Оберлендер, починали свою «виробничу» практику «солов'ї».

  Катованих євреїв з обличчями, вимазаними гуталіном, бачили нинішній доцент Львівського політехнічного інституту, а тоді ще студент Роман Курендаш та інженер Владиелав Солек, який прожи­ває тепер у Кракові. У своїх статтях, які опублі ковано в радянській і зарубіжній пресі і які повністю співпадають із свідченнями Кухарів, вони розповідають про ці  знущання.

 —     Всі ці дні,— продовжує Галина Кухар,— ми майже не спали. Сцени знущання біля водопровідних колонок тривали й далі. Надвечір другого липня фашисти пропустили трьох євреїв крізь стрій, били їх палицями. Убили двох. Третій побіг. Фашисти погналися за ним і на краю урвища почали обстрілювати його з пістолетів.   По їх   дальшій   поведінці можна було зрозуміти, що втікача убито.

 Третього липня було відносно спокійно, хоч містом поповзли чутки про арешт представників інтелігенції як заложників. Увечері ми полягали спати. У моїй кімнаті не запалювали світла, тому вікно було відчинене. Десь біля четвертої ранку нас розбудив гвинтівочний залп. Потім почулися пістолетні постріли.

 —     Я одразу,— розповідає Кароль Кухар,— вбіг у кімнату дружини і підійшов до відчиненого вікна.

  Воно виходило на городи і яри, що спускалися до Вулецької. Побачив, що весь пустир над ярами оточений гітлерівцями в касках.  Від наших вікон до них було метрів п'ятдесят—шістдесят. Ще раніше я помітив одягнених у цивільне людей, які стояли далі, на- лужку, також оточених солдатами. На них чекала група військових з автоматами напоготові.

Оточені цивільні були вишикувані рядами. Серед них була одна жінка. В групі налічувалося до тридцяти чоловік. За знаком, який подав стеком один із офіцерів — присадкуватий і товстий,- -два солдати почали зводити арештованих униз. їх проводили крутою стежкою і вишиковували перед екзекуційним загоном. Почувся голосний вигук, що пролунав як команда. Приречені поверталися потилицями до вбивць і знімали головні убори...

 Під час екзекуції чергової шестірки жінка, яка знаходилася в цій групі, поцілувала в голову чоловіка, що стояв поруч. Кілька чоловік під час екзекуції перехрестилися.

  З наших вікон розстрілюваних було видно тільки до колін. Вони стояли в заглибині. Після кожного залпу лунало шість одиночних пістолетних пострілів. Це поранених добивав офіцер. Потім до місця розстрілу підводили нову групу: повторювалися залпи і револьверні постріли.

 Коли розстріл закінчився, ми бачили, як офіцери знімали з убитих плащі і піджаки. Очевидно, вони обшукували кишені розстріляних. Ми бачили, як офіцери нахилялися над убитими, а потім передавали один одному якісь дрібні предмети.

  Могилу було викопано раніше. До неї стягнули всіх убитих. Замелькали лопати. Могилу засипали.

  Серед розстріляних я впізнав професора Антонія Ломницького, який був моїм учителем ще в гімназії. Здається мені, що бачив також професора Островського і доктора Руффа...

  Найближчий колега Оберлендера, якийсь доцент Кенігсберзького університету Ганс Іоахім Байєр, розвідник, який був радником коменданта Львова, дав у перших числах липня 1941 року кореспондентові фашистської газети «Краківські вісті» інтерв'ю про становище у Львові. «Треба взяти до уваги,— говорилося в цьому інтерв'ю,— що значна частина польської інтелігенції під керівництвом колишнього прем’єр-міністра Казіміра Бартеля  була тут явно співчутливо настроєна по відношенню до Радянської влади».

Цими словами було сказано все.

                          Продолжение следует…