Ми  тут  жили  ще  до  часів  потопу.
Наш  корінь  у  земну  вростає  вісь.
І  перше,  ніж  учити  нас,  Європо,
На  себе  ліпше  збоку  подивись.

Ти  нас  озвала  хутором  пихато.
Облиш:  твій  посміх  нам  не  допече,
Бо  ми  тоді  вже  побілили  Хату,
Як  ти  іще  не  вийшла  із  печер.

Живи  собі,  уходжено  і  сито.
Ми  не  питаєм  з  усміхом  кривим,
Якою  б  ти  була  у  цьому  світі,
Аби  ми  плуг,  і  колесо,  і  жито
Не  дарували  пращурам  твоїм.

Ми  ж  не  виказуєм,  яку  недолю
Тобі  вістило  знаками  біди,
Аби  козацький  стан  у  Дикім  полі
Не  зупинив  азійської  орди.

Живи  собі.
             Ми  зі  своїм  уставом
Не  сунемось  до  тебе  в  монастир.
Але  дозволь  і  нам  за  отчим  правом
По-своєму  облаштувати  двір.

Так,  ми  в  ґешефтах  -  і  невмілі,  й  сірі.
Ви  ж  на  торгах  сягнули  верховіть,
Та  навіть  вам  шагреневої  шкіри
В  роковий  час  усе  ж  не  докупить.

Земні  діла  сповна  оплатить  небо.
І  в  Судний  День  воздасться  всім  ущерть:
І  тим,  хто  зрадив  побратимство  Ельби,
І  тим,  хто  сербів  рокував  на  смерть...

Життя  мина...
             Усі  ми  перебудем:
Хто  -  при  бандурі,  хто  -  при  гамані.
А  що  вже  по  собі  залишим  людям,
Судити  не  тобі,  і  не  мені.

Відкриті  наші  предківські  чертоги
Усім,
   хто  має  помисли  незлі.
Прийдіте  з  миром!
                         Та,  заради  Бога,
Не  вчіть  нас  жить  на  батьківській  землі!

У  кожного  -  свої  герби  й  знамена,
Свій  лад  і  чин  в  державі  й  при  столі,
Ми  всяк  своєї  долі  ковалі:
Вам  до  душі  вертка  синиця  в  жмені,
А  нам  до  серця  -  
                   в  небі  журавлі.

Такі  ми  є.  А  ви  такі,  як  є.

Борис ОЛИЙНИК