Між страхом і виною
Колонка, написана для пілоту тижневика "Український тиждень":

Осінь 1758 року: «Це було кошмарне видіння із сумішшю еротики і смерті. Сковороді привиділось, ніби він розглядає різні «охоти» людського життя. Йому ввижалися царські палати, «где любящиесь то поспєвували, то в зеркалы смотрели, влежавши с зала и снявши маску, приложились богатых постелях и прочая». Пиячив і веселився також і простий народ, і тут же парувалися чоловіки з жінками. Потім Сковорода ніби відправив з дияконом літургію і відчував «сладость», однак скрізь панував порок. Сморід від мяса доносився до вівтаря, і тут Сковорода побачив «прєстрашное дєло». «Нєкоторим птичих и звєриних не доставало мяс к яствію, то оны одєтого в черну свиту до колєн человєка с голимы голенами и в убогих сандаліях, будуча уже убитого, в руках держа при огнє, колєна і литкы жарили и, с истекающим жиром мясо отрєзуя, то огризая жрали». Серед цих людожерів були і священики. Прокинувшись, Сковорода проспівав «Святий Боже» і ледве заспокоївся…».



Григорія Савича Сковороду ми знаємо передусім кільком цитатам і тому, що його «проходять» у школі та на перших курсах університетів. Віднедавна ж, з моменту зображення на 500-гривневій купюрі, він по суті «канонізований» державою. Справді ж, що може вищим в реальній ціні слобожанського генія?

Не так давно Мирослав Попович, інтелектуал, філософ і культуролог, презентував свою книжку «Григорій Сковорода: філософія свободи». Вона має на меті очистити з реального Сковороди намул історичних анекдотів, за якими часто сприймають цього непересічного українця. Автор вимальовує геть інший образ – не мандрівного простачка, а глибокого філософа, чиї думки і погляди цілком могли бути вкладені в уста найглибших мислителів тих часів.

Крім, власне, осмислення поглядів і текстів Попович наводить безліч ретельно підібраних історичних фактів зі сковородинівської доби. Вражає, приміром, цитата з Шевченка, який у передмові до третього видання «Кобзаря» зривається на різкий осуд великого попередника. Зіставляючи його доробок з «хохляцькими» комедіями нині зовсім забутого князя Шаховського він пише: «Мне кажется, никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды как к[нязь] Ш[аховской]. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода. А почтеннейшая публика видит в этих калеках настоящих малороссиян. Бедные земляки мои!».

Надзвичайно цікавим є відступ «до високого» -- професор Попович робить розлогий екскурс в концепцію американського культуролога Рут Бенедікт, яка сформулювала гіпотезу про два універсальні регулятори поведінки людини – почуття сорому і почуття вини. Якщо дуже коротко й вульгарно її викласти виходить, що для деяких народів і культур визначальним мотивом вчинків є страх перед осудом з боку «своїх». Це передусім актуально щодо народів Сходу. Натомість для американців і більшості європейців діє інший регулятор – внутрішнє відчуття вини перед Богом і перед собою.

У першому випадку кожен індивід повинен діяти так, як діють усі в його групі, не замислюючись над доречністю і право чинністю цих дій. Мотив таких дій – «сором перед своїми». В іншому ж випадку – в «культурі вини» -- людина сама вирішує як і що робити, а відступ від загальних правил і цінностей викликає почуття провини й докори сумління, «сором перед собою».

У часи Сковороди селянство, за припущенням Поповича, тяжіло до архаїчної корпоративності «культури сорому», а козацтво-лицарство формувало «культуру вини» зі своєрідним трактуванням особистої честі і внутрішньої свободи. Сам Григорій Савич був козацького роду – зберігся запис у полковій прибутковій книзі за 1733 рік про те, що з «рядового козака Сави Сковороди чорнуського» (від села Чорнухи на Полтавщині, звідки й пішов цей рід) «взято 50 копійок покуховного з п’яти відер вишин кованого вина».

Звичайно, в кожному народі є люди-носії обох «комплексів». Та саме Сковорода своїм життям доклався до утвердження напрочуд актуального навіть для ХХІ століття почуття внутрішнього сорому як мірила моральності суспільства. Страх розчавлює внутрішню свободу, не дає людині розвернути крила. Невипадково, на думку просвітника XVIII ст. Шарля Луї Монтеск’є, деспотія ґрунтується на страху, тоді як республіка – на доблесті, а монархія – на честі.

Книгу цю варту прочитати ще й тому, що вона дарує безліч унікальних відкриттів. Чи знаєте, що Сковорода підписував свої листи як «студент», навіть після того як розміняв шостий десяток літ. Або – популярний сердешний вигук «люди добрі!» корінням сягає у щонайменше шість століть історії й означає цілком конкретну верству людей, які були «гідні довіри», бо саме такі тільки й могли свідчити в суді. Їм вірили, бо й вони, й їхні батьки-діди були добропорядними. Як це актуально в час суспільного розчарування, коли навіть носії «добрих» прізвищ легко порушують писані й неписані норми людського співжиття.

Професор Попович, IMHO, правий, коли пише, що філософія свободи, створена Сковородою, залишається утопічним викликом суворій дійсності. Бо українське суспільство не відчуває справжньої потреби у визволенні – з полону держави, стереотипів, дешевих популістських обіцянок. Кумедія, їй Богу, коли бренд «свобода» у політиці наразі привласнено однією з найбільш антиліберальних партій.

…Всякому городу нрав и права;
Всяка имєет свій ум голова…