Войти в систему

Home
    - Создать дневник
    - Написать в дневник
       - Подробный режим

LJ.Rossia.org
    - Новости сайта
    - Общие настройки
    - Sitemap
    - Оплата
    - ljr-fif

Редактировать...
    - Настройки
    - Список друзей
    - Дневник
    - Картинки
    - Пароль
    - Вид дневника

Сообщества

Настроить S2

Помощь
    - Забыли пароль?
    - FAQ
    - Тех. поддержка



Пишет webpadre ([info]webpadre)
@ 2007-09-28 15:04:00


Previous Entry  Add to memories!  Tell a Friend!  Next Entry
Чи прийде молодь до Церкви?
Пару днів тому мені пощастило провести зустріч із студентами Києво-Могилянської академії. Викладач курсу соціології релігії запросив до своїх слухачів священика, щоби поспілкуватися у вільній формі. Одже подібно до того, як крокодил Гена працював у зоопарку крокодилом, і я прийшов до 20-річних юнаків та дівчат як представник дивовижної та рідкої «професії» священослужителя.

Якою бачить Православну Церкву Московського Патріахату в Україні сучасна молодь? Майже всі з них мають досвід спілкування з представниками Церкви. І на жаль, переважає негативний досвід. Серед тих явищ, які не подобаються в церкві, було названо надмірний ритуалізм церковного життя, непримиримість до «неправильного» одягу чи поведінки в церкві та церковна заполітизованість.

«До нас ставляться так, нібито ми знаємо правила поведінки у церкві, і замість того, щоб підказати, як робити в тій чи іншій ситуації, нас частіше засуджують», - говорили студенти. Практична відсутність місіонерської роботи з молоддю приводить до того, що людина має сама «продиратися» через незрозумілі обряди та мову, і пройде багато часу (в кращому випадку), поки вона зрозуміє, що таке Церква насправді і навіщо треба ходити на богослужіння.

Треба бути воцерковленою людиною, щоб розуміти те, що Церква є Тілом Христовим, та розрізняти її сутність та форми на недоліки її земного устрою. Але для переважної більшості людей Церква є суспільною інституцією, та «зустрічають» її як людську організацію, від якої вимагають більше ніж від будь-якої іншої - бо вона ж претендує на те, щоб з'єднувати людей із Богом! Дивлячись так, в середовищі Української Православної Церкви Московського Патріархату молодь помічає ознаки чогось на кшталт шизофренії.

Що це за ознаки? Живемо в Україні та хочемо бути українцями. Але якщо зайти до церковної лавки та подивитися на асортимент літератури, що там продається, побачимо багато книжок про російських царів, російську державність тощо. Справа не в тому, що я проти північного сусіда - зовсім ні, маю багато друзів в Москві - а в тому, що коло читання, що пропонується церковними лавками, формує російську ментальність. І не тільки коло читання, а і взагалі атмосфера значної частини парафій центральної, східної та південної України така, що українцем всередені них себе відчути дуже складно. Свідчу про це з власного досвіду. Річ тут зовсім не про мову богослужіння чи проповідей. Можна розмовляти російською, молитися церковнослов'янською, але бути українцем по духу. Чого й прагне молодь.

Що запропонуємо їй? Апостол Павло закликав бути «з елінами як елін, з юдеями як юдей», тобто «усім для усіх». Сучасним для сучасників та українцем для українців. Розкрити Церкву не як суспільно-політичну інституцію, а як спільноту вірних, що разом йдуть до Христа. Як велику родину Ісуса, де знайдеться місце усім. Щоб увійти до якої, не треба переставати бути собою. Якщо зможемо - матимемо майбутнє.

Колонка для Православія в Україні


(Добавить комментарий)


[info]tozhe_kot@lj
2007-09-28 09:20 (ссылка)
какие знакомые проблемы...

(Ответить)


[info]bagirrraa@lj
2007-09-28 10:48 (ссылка)
якщо вважати, що озаки шизофренії тільки в мові служіння та літературі, що розповсюджується в лавках церковних, то...навряд чи молодь піде.Ознак, як на мене, більше(.Радує те,що є вже э намагання змінити цю ситуацію.

(Ответить)


[info]mamchych@lj
2007-09-28 14:43 (ссылка)
дуже близька мені проблема - МП мене ніби з усіх сил "виштовхує" саме через мою українську культурну ідентичність. Треба бути вже дуже сильним, заплющити очі й заткнути вуха, щоб абстрагуватися від усього цього

(Ответить) (Ветвь дискуссии)


[info]menix@lj
2007-09-28 16:37 (ссылка)
а можна приклади? а то мене буває запитують "в чому саме полягає укрофобія?". а мене вона майже не торкається бо я російськомовний.

(Ответить) (Уровень выше) (Ветвь дискуссии)


[info]mamchych@lj
2007-09-30 19:36 (ссылка)
Ну, то тобі пощастило. Бо я виросла в україномовній родині у Києві, при чому якоїсь альтернативної „малої батьківщини” дібрати тяжко, бо ті літні наїзди „в село до бабусі” були тільки елементом гостювання, не могли витворити компенсаторної території, де би я почувалася органічно. В поета Миколи Воробйова є приблизно такий вірш: Україна – це чужина, з якої нікуди повертатися.
Коли мене мама записувала в український клас, сусідка вмовляла не псувати дитині майбутнього, бо „з неї ж усі будуть сміятися”. І тих насмішок справді було, саме на мовному грунті. Це в дорослому віці ти обираєш певне коло спілкування, а до повноліття середовище є радше даністю: шкільний колектив, двір. В підлітковому віці я просто плюнула на все і, щоб не вирізнятися, перейшла на російську. Чимало проблем при спілкуванні-знайомстві це справді зняло, але було відчуття якоїсь внутрішньої ломки, ніби тебе втискують не в ту форму, що слід. Тож відразу по вступі до універу я повернулася до української, і ніби знов почала дихати природньо.
Це я так. Певний екскурс в „історію проблеми”. Не можу сказати, що зараз відчуваю дискримінацію настільки гостро, як то було в дитинстві. Але елементи незручності лишилися – наприклад, за фахом я літредактор. Якщо піду в україномовне видання, зарплата автоматом буде майже вдвічі меншою, ніж у російськомовному. Це при тому, що добра мовна інтуїція – необхідна для такого типу роботи - може бути лише в носія мови. Я можу визубрити граматичні правила російської і потроху перекваліфікуватися, але нічого доброго від цього не буде ні мені, ні російській. Класичний приклад – Гоголь, який писав словами великороськими, але вся структура на рівні синтаксису, мовного мислення лишились українськими

(Ответить) (Уровень выше) (Ветвь дискуссии)


[info]mamchych@lj
2007-09-30 19:37 (ссылка)
До того ж упізнаваною фразою після знайомства із пересічним киянином є: „А,так ви з Западной”. Чесно кажучи, на нерви діє. А коли був період – мій чоловік шукав роботу – то з однієї фірми його просто вижив безпосередній керівник, який прямо ставив умову: не викаблучуватися „с етой мовой” і перейти на російську. При співбесіді на україномовність звертали увагу й у інших фірмах, частіше з подивом або й із нерозумінням.
Щодо питання церковного. Тяжко сказати, із чого формується атмосфера, яка є або стерпною, або нестерпною. Це чимало різних деталей, які поодинці можуть не вражати аж так, а от разом витворюють гримучу суміш.
Мова. Ясно, що церковнослов”янська малозрозуміла (хоча я й філолог, цебто колись якийсь там семестр її вивчала). Молитися такою – вже витворює бар”єр між твоїм безпосереднім сприйняттям світу, щирою реакцією і формою, в котру та реакція має структуруватися. Але ж церковнослов”янска – не є чимось сталим, застиглим (мовчу вже, що відпочатку це було радше прикладне есперанто). Як тільки християнство почало утверджуватися на наших теренах, з”явилися перші місцеві переписувачі пам”яток,- почав витворюватися видозмінений її варіант. Філологи й займаються виловлюванням розмовної лексики, фонетичних описок тощо, крізь які проривалася говірка, притаманна цій території. Із часом відбувалися досить значні трансформації, нехарактерні синтаксичні звороти змінювалися на питомі для носіїв даної говірки, написання зміщувалось у бік місцевої фонетики тощо. До часу Хмельницького умовний „український” варіант церковнослов”янської дозрів майже до такого рівня, на якому почалося формування основи літературної мови, більш-менш осучасненої, яка могла би за інших умов справді розвинутися в повноцінну літературну мову. Злиття з Російською імперією директивно припинило цей процес. У наказовому порядку доводилося переінакшувати богослужбові книги тощо, вводячи розповсюджений на московських землях варіант . Тому викликає радше подив, що навіть та ж церковнослов”янська подається в „єдиноправильному вигляді”, тоді як „ять” в різних говірках розвивалося у різні фонеми. Для російських земель найбільш характерним стало „є”, для наших територій – „і”. Це ж стосується твердого-м”якого „ц” у деяких позиціях та ін. Тож „Верую” може церковнослов”янською прозвучати як „вірую”, „Отца” як „Отця” без особливих втрат для священної для деяких кіл мови. Дискримінація вчувається не так у використанні церковнослов”янської, як у тому зросійщеному без нашої на те охоти варіанті.
До речі, ще один бар”єр – особа, яка живе в сучасній культурі й більш-менш тямить на стилістиці, має проблему іронічного звучання церковнослов”янської. Ну не можна робити вигляд, що ми живемо в епоху Київської Русі чи Барокко. Був той же постмодернізм, від якого годі позбутися. Протягом десятиліть стилістичні засоби стслов-ої використовували для створення іронічного контексту. Як на сучасне вухо, то всілякі там „возвишеності” лише ріжуть слух, слід мати неабияке мовне чуття, щоб поставити їх у відповідний контекст, де би серйозна інтонація зазвучала. Мова – не застиглий механізм, а лише шкіра, шари якої відмирають і оновлюються. Тому коли про ті ж речі говорить Сурозький, мороз по шкірі йде, а коли використано напрацьований в позаминулому столітті семінарський жаргон, доводитиься силоміць пробиратися крізь форму, що аж дзвенить сміхом.
Щодо імен. Україномовна Наталя має обов”язково стати під час літургії Натальей, Тетяна – Татьяной, Оксана – Ксєнієй тощо. Декому взагалі не пощастило, як от мені з і”ям Олеся ( у паспорті так і записано). Ще Олександру я можу сак-так зрозуміти, хоч фонетичне співзвуччя зберігається. Але Алєксандрой... Ну ніхто мене в житті жодного разу так не називав! Взагалі втрачається відчуття, що то про мене йдеться. Це ніби взяти пересічного Пашу, і змусити за нього молитися як за Пауля. Невже такі трансформації – теж вимога суворої пані Старослов”янської? Навіщо створювати зайві психологічні бар”єри?

(Ответить) (Уровень выше) (Ветвь дискуссии)


[info]mamchych@lj
2007-09-30 19:37 (ссылка)
Щодо „дрес-коду”, то він теж принесений із північних земель. Так вже склалося, що всі мої пра-прабабуні мали досить елегантні костюми, що підкреслювали талію, ряхтіли барвами. Безформний сарафан – прародич отих жахливих спідниць, якими мене багато років відлякували від Церкви прихожанки переважно МП. Якщо порівняти публіку МП і КП – навіть візуальна різниця наявна. У ті ж хустини по різному замотуються – чи щоб лише ніс стирчав, чи елегантий капелюшок. В Україні традиційно дозаміжні дівчата голови не покривали. Тому вигляд дворічних малят у хустинах мене просто жахає. Це ще один бар”єр, побудований на культурних стереотипах.
Щодо атмосфери. В приходах МП у більшості дібрана інтелігенція культури Російської. Загалом це ніби й не важливо, але ти зі своїм інакшим набором знакових імен, дат, пісень, книг просто почуваєшся марсіянином.
Маю перед очима один вельми негативний приклад – свого університетського куратора, який змінювався помалу у нас на очах, потому як відкрив для себе віру. Спершу він став погано голеним і заріс. Потім увесь ніби опустився, став вимучений, вичавлений. Звісно, це може пов”язуватися із особистими обставинами, життя складна штука. Але його зовнішній вигляд для моїх невіруючих колег став антиагітаційним засобом. Православні в їх очах – саме такі. А нещодавно в ЖЖ натрапила на обсмоктування одного його матеріалу, і мене всю пересмикнуло. Бо коли людина цікава, творча, іронічна, яку поважаєш, після приходу в МП починає писати ТАКЕ http://www.ppp.org.ua/content/view/25/31/ про любов до Росії... І її ще й нагороджують церковною нагородою... Лишається сподіватись, що нагорода була за кращі матеріали.
Ікона російського царя. Зустрічає мене в церквах МП, і мені це незрозуміло. Як політик цар Микола не викликає у мене пієтету, радше навпаки. Видається, Господь Сам знає, кого і як прославити. А от церкві земній не варто було би робити акцент на такій одіозній постаті, яка відлякає чимало потенційних прихожан, які не поділяють російської імперської ідеї. Невже мало було інших мучеників у ті роки? Уявіть, що котрийсь із сучасних політиків достойно по-християнськи помер (при чому, хто там і що може довести, про ті страшні передсмертні хвилини?) Як би ви поставились, щоб років так через 50 канонізували, наприклад, Януковича? Дражливе питання.
З церкви МП (до речі, розташованої на Петра Запорожця) чоловік приніс інформаційний листок. Окрема стаття – про якесь із православних братств, що успішно бореться з НАТО і ЄС. В газетці, принесеній звідти ж (офіційному виданні МП), стаття на тему, як обирати хрещених. І чудова ілюстрація – умільонний Віктор Федорович. Гм.
Під час революції пригадую хресний хід з іконами і символікою Партії регіонів. Лиця в учасників такі злі й готові до мучеництва. Прикро було.
Іще одна історія тих часів. Їдемо в трамваї. Якась жінка (до речі, російськомовна) обурюється на весь вагон. Мовляв, зайшли до церкви МП, із хлопчиком років 10, на якому були помаранчеві стрічечки. Священик кинувся, зідрав ту символіку, накричав так, що дитина неймовірно перелякалась.
Одна моя знайома – активна прихожанка МП – доводила мені, що як Свята Трійця єдина, так і Україна, Росія й Білорусь.
Звісно, політика – річ вторинна. Людей зазвичай розділяє. Не секрет, що людям культури української ближчі одні політичні сили, російської – цілковито протилежні. Інколи на політику не зважаєш, а часом вона зачіпає тебе за живе. Бо мені як українській поетці все ж залежить на тому, чи лишиться українська мова, чи ні, бо всі тексти мої живуть лише в цій мові, що є для них середовищем проживання, як вода – для риб. Тож якби та політика залишалась поза церковною огорожею, якби на російських православних сайтах я постійно не натрапляла на шовіністичні висловлювання, – для мене й людей мого кола не було би ще одного бар”єра, який слід долати, зціпивши зуби.
Коли років зо три-чотири тому ми з чоловіком активно шукали, якось він потрапив на зібрання людей з навколоіонівської молодіжки. Зібрання було якогось вужчого кола, на квартирі. Чоловік прийшов вельми невдоволений. Казав: почував себе дуже відчуджено, абсолютно не в своїй тарілці, всілякі там згадки про царя. Тема, яку розбирали, стосувалась воїнів-авганців і чому вони були мучениками за Христа. Більше йому йти туди не захотілось

(Ответить) (Уровень выше) (Ветвь дискуссии)


[info]mamchych@lj
2007-09-30 19:37 (ссылка)
Зовсім нещодавній приклад. Дізнались про одні курси курси для дорослих, і мій допитливий чоловік знову подався. Лекція була про старослов”янську. Запитання священника: церковнослов”янська – значно багатша, ну от як російською чи українською перекласти „чрево”. Чоловік: утроба. Священник: ну.. а хіба є таке слово в українській? Та ну... Зараз з”явилось так багато штучних слів, гелікоптер, наприклад. – Як-як? Гелікоптер? – перепитують бабці,- ха-ха-ха! Тобто укрмова в цьому середовищі ще не втратила статусу такої собі „діковінкі”, з якої не гріх і посміятися.
Загалом перепрошую, що накатала такий безкінечний парірус (недоречний, як на коменти в ЖЖ). Але тема з тих, що мені справді болить. Половина близьких мені людей в МП, друга – в КП. Тріщина проходить в буквальному розумінні через сім”ї, через дружби. І попри те, що знаю, яким чином витворюваться національна міфологія, що до 19 століття романтичних націоналізмів не існувало тощо тощо, - але все із переліченого вище вражає, зачіпає, виштовхує

(Ответить) (Уровень выше)


[info]mamchych@lj
2007-10-03 10:03 (ссылка)
До речі, сьогодні в ЖЖ натрапила на такий матеріал (посилаюсь на нього, а не на зовсім ідіотські коментарі під)
http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/47035d48c67c4/

(Ответить) (Уровень выше)


[info]menix@lj
2007-09-28 17:15 (ссылка)
а можно больше впечатлений о молодежи, а не о церкви? о церкви я и сам знаю :)

(Ответить)