все, зроблене польською правицею, завжди виливається у її зближення з Росією
https://zbruc.eu/node/108630
за міжвоєнне двадцятиріччя влада II Речі Посполитої не виставила жодної ноти протесту проти антипольських репресій в СРСР. Не зробила цього навіть у 1937–1938 роках, коли совіти провели так звану польську операцію (наказ № 00485 народного комісара внутрішніх справ від 11 серпня 1937 р.), у рамках якої розстріляли 111 тисяч, а до таборів вислали 30 тисяч поляків та осіб, визнаних поляками, а десятки тисяч депортували з Білорусі й України до Казахстану і на Сибір. Польська дипломатія диспонувала інформацією про масштаби екстермінації, а все ж мовчала.
Причина? Побоювання, щоб совіти не дістали приводу для втручання в польську політику щодо білорусів і українців – як це підтвердив міністр Юзеф Бек. І що було згідне з твердою вказівкою лідера НД. Польська правиця залишається вірною цій вказівці донині. Ухвали, що засуджують "Польську операцію", Сейм РП прийняв двічі, – в 2009 і 2012 р., тобто за урядів коаліції Громадянської платформи з Польською народною партією. У 2017 р. громадські організації і частина істориків, пов'язаних із PiS, вимагали прийняття нової ухвали з оцінкою, що це був геноцид. Даремно. В будівлі Сейму організували лише міжнародну конференцію "Польська операція НКВД 1937–1938. Забутий геноцид". Тобто про справу не забули, але так, щоб не нашкодити стосункам з Росією.
У 2016 році, коли Сейм і Сенат прийняли ухвали, що визнають антипольську чистку УПА на Волині і в Східній Галичині злочином геноциду, вагань не було. Незважаючи на те, що відповідні ухвали парламент приймав вже раніше, зокрема в 2013 році, де чистку окреслено яко "з ознаками геноциду". Причиною прийняття ухвал 2016 року мало бути остаточне вирішення питання", щоб відносини з Україною будувати "на фундаменті правди". Для нинішньої польської влади у відносинах з Росією такий фундамент не потрібен.
У книжці "Дорога до несвободи" Тімоті Снайдер постулював, щоб на історію Європи поглянути через призму імперій, бо саме вони мали вирішальний вплив на її історію. Зважаючи на цю перспективу, слід констатувати, що породжена в кінці XIX ст. ідеологія націонал-демократії була "польським відгалуженням" російського слов'янофільства і панславізму в його різновидах. Ідеології експансії російської імперії і домінування Європи, а в "зрілій" версії (доктрина державна) глибоко антимодернізаційної, антивизвольної, антизахідної і антисемітської.
Ендеція вістря своєї діяльності скеровувала проти євреїв, українців, німців і всього "розбещеного" Заходу. Ніколи – проти Росії, царської, білої чи ж червоної.
Роман Дмовський був польським націоналістом, із заслугами у здобутті незалежності II Річчю Посполитою, але об'єктом його не меншої турботи була доля Росії. В 1930 році він поводився так, ніби все ще відчував себе її політиком – відповідальним за долю Святої Русі (не важливо, що тимчасово це була більшовицька Росія), який захищає її від загроз. Реальних чи уявних, бо страх Сталіна був і страхом Дмовського.
Польська політика матиме засадничі проблеми із розпізнанням суті загроз, які з'явилися перед державою в останні роки, коли цих фактів не візьме до відома. І далі буде коритися наказу визнавати заслуги "Батьків Незалежності" з 1918 р. та оцінювати їхню діяльність з урахуванням презумпції правильності. Бо ж враження, що все, зроблене польською правицею, завжди виливається у її зближення з Росією, не береться з повітря. Виникає напряму з лектури творів і поведінки їхніх довоєнних гуру.
Й останнє зауваження. Не Путін придумав підтримку ультраправих рухів у Європі в якості тарана для російського імперіалізму. І в цій справі він наслідує Сталіна. Однак марно шукати в історіографії роботи на цю тему, що робить її непридатною для суспільства, бо не дозволяє тверезо аналізувати реальність і на цій основі робити висновки про сьогодення і майбуття. І саме цей аспект найповніше ілюструє польсько-український урок з подій 1930 року.

/польською мовою текст опубліковано в «Ale historia!» («Gazeta Wyborcza») 30-31.10.2021