|
|
Пишет docent (![[info]](http://lj.rossia.org/img/userinfo.gif){kind=small} docent)@ 2013-09-16 07:30:00 |
 |
|
 |
|
|
|
|
|
|
 |
|
 |
Меня прочитали !
Я.М.Антонюк, кандидат іст.наук, ст.викладач НУ “Острозька академія”
Діяльність Дубнівського «легендованого» окружного проводу ОУН
Постановка наукової проблеми та її значення.
Оцінка подій, які відбувалися протягом 1945 р. на Дубенщині, має давню історію. Починаючи з видання збірок (“Недолюдки”, 1963 і “Змова”, 1967) Юстина Омельчука [14] та сенсаційної як на початок 1990-х статті жителя смт Млинова Семена Чіснока (Часника) в газеті “Шлях перемоги” [26], точаться запеклі суперечки між прибічниками однієї або іншої версії подій. Факти, подані в згаданих публікаціях, викликали хвилю зацікавленості частини істориків діяльностю “легендованих” спецгруп, інший “табір” науковців донині використовує їх для ілюстрації злочинів ОУН і УПА.
Проблему намагався дослідити краєзнавець із м. Нетішина Микола Руцький, але за відсутності достовірних джерел вона залишилася відкритою [19; 20]. Лише нещодавно віднайдені науковцем із Рівного Ігорем Марчуком унікальні документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України дають змогу проаналізувати ті буремні події [15].
Виклад основного матеріалу й обгрунтування отриманих результатів дослідження.
Передісторія створення Дубнівського “легендованого” окружного проводу ОУН розпочалася в грудні 1944 р. з діяльності агентурної групи НКДБ “Ломоноса”, він же “Бувалий”. Особою, відомою під цими псевдо, був Трачук (за іншою версією – Чумак) Андрій, 1913 року народження, уродженець с. Рогізного Демидівського р-ну [5]. Аналізуючи його біографію, простежуємо послідовного й фанатичного борця з більшовиками. Саме він у серпні 1944 р. керував “зачисткою” Демидівського р-ну від радянських активістів [11, 293]. Лише за одну ніч зарізано та розстріляно 60 місцевих жителів [13]. За спробу кількох своїх підлеглих прочитати “Звернення радянської влади до виходу з повинню” наказав їх стратити [23].
14 листопада 1944 р. у Хрінницькому лісі Млинівського р-ну він розгромив відділ військ НКВС (убито 38 ворожих солдатів та 12 офіцерів) [8, 557–559].“Ломонос” був одним з ініціаторів утворення Народно-визвольної революційної організації, яку згодом засудив Провід ОУН і наказав саморозпуститися [22].
Під час “чистки” його куреня в с. Горбаків Гощанського р-ну, яку в грудні 1944 р. проводили референти СБ КП ОУН на ПЗУЗ Олексій Присяжнюк (“Мітла”) та Дубнівського надрайону ОУН Дмитро Казван (“Черник”), А.Трачук нервував. Тому, отримавши сигнал про небезпеку від П.Джурика (“Чубатого”), разом із прибічниками втік [7]. Тоді ж до них приєднався член боївки “Черника” – Сафат Панасюк (“Батько”) із с. Ільпибоки Демидівського р-ну [25].
Дізнавшись про зраду “Бувалого”, референт СБ “Мітла” надіслав лист Проводу ПЗУЗ: “До чекістів перейшов один із наших старшин Ломоніс. Енкаведисти із таких же зрадників, що здалися більшовикам створили спецзагін під командуванням Ломоноса із загальним керівництвом чекістів. Вони ходять по селам і хуторам, вдаючи із себе вояків УПА, знищують співчуваючих повстанцям, на котрих показують чекісти, щоб тим самим викликаючи в населення страх і ненависть до повстанців” [9, 117].
Знищити агентурну групу “Ломоноса” доручили керівнику з’єднаної групи УПА “Завихвост” – Івану Литвинчуку (“Дубовому”). Його загін – почет – складався із 60-ти вояків, одягнених у радянську форму та білі масхалати [1, 112]. Ішли повстанці похідною колоною, передова чота вела розвідку на 500 метрів. 8 січня 1945 р. загін “Дубового” натрапив на групу з 38-ми псевдоповстанців у с. Суховоля Луцького р-ну [12, 96]. Їх одразу було оточено та роззброєно [9, 118]. До рук оунівців потрапив також священик із с.Торговище Луцького р-ну, який керував пунктом зв’язку Волинського обласного проводу ОУН та співпрацював з УНКДБ. Допитавши арештованих у приміщені місцевої школи, “Дубовий” чекав на слідчого з КП ПЗУЗ, який запізнювався. Тому, щоб негайно рухатися далі, усіх, крім “Ломоноса” та священика, повісили на місці [1, 113]. Однак одному з “повстанців” все-таки вдалося уникнути оточення та повідомити співробітників Луцького УМДБ, які відразу надіслали на місце події оперативно-військову групу [9, 118]. Як наслідок, почет був оточений поблизу с. Радомишль Луцького р-ну. Бій був запеклим, під самим “Дубовим” тоді було вбито коня. Проте завдяки успішним діям двох кулеметних роїв на чолі зі “Спритним” повстанцям удалося прорвати кільце оточення [1, 113]. Оперативно-військова група переслідувала їх до залізничної станції Дружкопіль, де загін “Дубового” остаточно відірвався від чекістів [9, 118].
Після ліквідації агентурної групи “Ломоноса”, у березні 1945 р., СБ розпочала нову “чистку” серед керівництва ОУН і УПА. УНКДБ Рівненської обл. вирішило цим скористатися. Чекістами виведені з підпілля й завербовані: заступник референта СБ Дубнівського надрайону ОУН “Грізний” (агентурне псевдо “Микола”); референт СБ Демидівського району “Дунай” (Андрій Остапюк із с. Свищів Демидівського р-ну, він же “Співак”, агентурне псевдо “Ворон”); комендант СБ підрайону ОУН, колишній сотенний Павло Джурик (“Чубатий”), агентурне псевдо “Попович”; колишній учасник сотні ОУН(м) “Хрона”, згодом сотенний куреня “Ломоноса” – Володимир Зборовський (“Озон”, “Ягур”) (агентурне псевдо “Крилатий”) [15, арк. 21; 21, 184].
Причини вчинку останнього пояснює лист Якова Бусла (“Шахтаря”) до Василя Кука (“Леміша”) за березень 1945 р.: “На Дубенщині агентуру в основі перетріпано: Ломоноса з чотою роззброєно й арештовано, Ягур, почувши це, утік і передав відділ Дністровому. Дністровий, чуючи, що осаджений, застрілився” [6, 191].
Завдяки успішним діям цієї агентури до серпня 1945 р. завербовано ще 42 оунівці. Один із них – «Микола», установив зв'язок та організував зустріч із колишнім командиром військово-польової жандармерії куреня УПА “Лободою”, який був уключений до групи під псевдо “Юра” [15, арк.22]. На основі цієї групи сформовано “легендований” окружний провід ОУН, який тимчасово очолив “Микола”, окружним референтом СБ та комендантом СБ Демидівського р-ну призначили “Максима”, “Юру” – комендантом СБ Козинського р-ну, “Крилатого” – комендантом боївки окружного проводу, а “Поповича”, “Ворона” й “Стрілу” – підрайонними з боївками по 10 осіб. [15, арк. 22–23]. Одна з перших найбільш удалих операцій – вербування 2 серпня 1945 р. політичного референта з’єднання УПА “Ломоноса”, уродженця с. Вичавки Демидівського р-ну Юстина Михайловича Омельчука (“Горицвіт”, “Журба”), який згодом під псевдо “Сократ” очолив “провід” [15, арк. 23; 20, 510].
Поряд із завербованими агентами до “проводу” входили оунівці, які спочатку не здогадувалися про свою роботу на НКДБ [15, арк. 23]. Колишній учасник боївки “підрайону” С.Панасюка – Микола Пачковський із с. Рудки Демидівського р-ну згадував: “В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила. Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остапюк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був “спєцотряд НКВД”, я навіть не міг подумати...
Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остапюка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова”[25]. Боївкам наказано виявляти й знищувати оунівське підпілля на підконтрольній території [15,арк. 23]. Ю.Омельчук у своїй праці цитував інструкцію “проводу”: “місцеві боївки та інших осіб станичного й підрайонного масштабу... знищувати під виглядом більшовицьких агентів”[16]. “Окружний провід ОУН” отримав наказ максимально розширювати свою діяльність, перехопити канали зв’язку з КП ОУН на ПЗУЗ, іншими окружними проводами ОУН, а також зі штабом УПА-Південь, залучити до їх складу власну агентуру. Активізуючи роботу, “провід” завербував ще 59 нелегалів ОУН, крім того, більше сорока оунівців використовувалися “втемну”. Маючи на озброєнні трофейну зброю – три ручні кулемети, 16 автоматів, 35 гвинтівок – вони знищили:
референта СБ Дубнівського надрайону ОУН “Шугая”, бойовиків “Чумака” та “Чорногорця”, які здійснили теракт над директором Демидівської МТС та директором райпромкомбінату; коменданта СБ Демидівського райпроводу ОУН “Пугача” (Петра Тарасюка із с. Хрінники Демидівського р-ну) і його охоронця “Чумака”, які готували вбивство секретаря Демидівського райкому КП(б)У, а також багатьох інших нелегалів і “бандпосібників” [15, арк.23-24].
Житель Демидівки Павло Пекарський згадував, що група С. Панасюка жорстоко замордувала на Дублінському хуторі політичного референта УПА “Байду” (Григорія Кравчука із с. Рудка). Софія Волошкова свідчила, що лише в с. Парисі вони вбили 34 особи [26].
Діяльність агентурної групи “Сократа” не залишилася поза увагою керівництва ПЗУЗ, проте воно помилково вважало її керівником “Озона”. 1 грудня 1945 р. провідник ПЗУЗ Микола Козак (“Лука”) повідомляв у листі Петру Олійнику (“Роману”): “На Дубенщині зграя агентів-злодіїв під керівництвом старого агента східняка Ягура – Азота, колишнього сотенного куреня Ломоноса, називає себе обласним проводом ОУН і видає листівку до українського народу, у якій намагається принизити Ваш і Черника (Д. Казвана) авторитет на тій території” [8, 144–145]. Завдяки каральним діям СБ та викриттю пропагандою підпілля радянської агентури перед місцевим населенням, діяльність «легендованого проводу» було паралізовано. У праці “Короткий нарис політичної кризи, що витворилась в ОУН на ПЗУЗ у 1944 –1946 рр.” (20 лютого 1947 р.) І.Литвинчук згадував: “Група Озона, що діяла на Дубенщині, зістала унешкідливлена на сто процентів. “Озонівці” представляли для нас в основному ту загрозу, що, діючи підпільно проти нас, вони, могли нам нанести втрат у людях. У короткому часі їх дії перед народом удалось організації дискредитувати. Наміри їх представляти свою диверсійну роботу під маркою ОУН скрізь крахували. Елемент, який творив групу Озона, здекларовано вороже ставився до ОУН – це колишні учасники постанчого руху, яких МВД у ста відсотках удалося перевербувати та перевиховати. Роботу свою проти народу та ОУН вони стосували як реабілітацію за націоналістичні гріхи, що їх доконали проти СССР, будучи в УПА. МГБ, бачучи неуспіх у діях проти нас своїх “ОУН-івців”, остаточно включили ті залишки, що організації не вдалося зліквідувати, у регулярні районні частини ВВ МВД як спецгрупи” [8, 1254-1255].
Для ефективнішого застосування агентури “Проводу” керівництвом УНКДБ Рівненської обл. вирішено частково вивести її з підпілля та перевести на роботу в інші райони області. Вихід “із повинною” боївки А.Остапюка чекісти вирішили використати з пропагандистською метою [19, 180]. 11 січня 1946 р. 12 бойовиків на чолі “Дунаєм” за заздалегідь умовленим із Демидівським РВ НКДБ планом організовано вийшли зі Свищевського лісу в напрямку райцентру, тримаючи в руках червоний прапор, портрет Й.Сталіна й плакат із написом: “Ідемо з повинною до радянської влади” [24, арк. 27]. М.Пачковський згадував: “Усіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна... ми направились з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування було проведено інструктаж...” [26].
Керівництво УНКДБ Рівненської обл. було задоволене результатами операції. Робота “легендованого проводу” посилила взаємну недовіру між підпіллям на ПЗУЗ [15, арк.25].
Згідно зі звітом від 14 травня 1945 р. П.Олійника (“Романа”) у Корецькому та Костопільському надрайонах виявлено, що 50 % кадрів підпілля ОУН і УПА були “на службі в НКВД”, а на території Сарненського надрайону – 80%. Після цього есбісти провели “рубку”, яка, за словами звітуючого, “виявилася на практиці некорисна” [8, 39]. 1 грудня 1945 р. на хуторі Крук Гощанського р-ну референт СБ Степан Янішевський (“Далекий”) дивом врятувався від арешту організованого провідником північно-східних українських земель (ПСУЗ) Федором Воробцем (“Верещакою”), утікши через вікно [3, 214–215]. Неправомірність дій останнього остаточно переконала його від’єднатися від Проводу ПЗУЗ та очолити опозицію з підпільників, які “при різних збігах обставин обірвались з ...станків (вид тортур), і ті, які мали опинитися на станках” [8, 1149–1155]. 5 грудня 1945 р. опозиціонерами, без погодження з Проводом ОУН, було проголошено створення Крайового проводу ОУН “Одеса”. Його вплив поширювався на Кореччину, частково – Костопільщину, Гощанщину, а також окремі райони Житомирської, Камянець-Подільської та Київської областей [2, арк.80]. Роман Шухевич сприйняв дії “Далекого” як зраду. У листі (18 липня 1946 р.) він порівняв його з провокативними групами: “ватажків з-під фракції непримиримих, “Героїв правди” [18, 53–58]. Останній провідник ОУН на ПЗУЗ Василь Галаса (“Орлан”) писав: “Весь 1946 і 1947 рр. проходили переважно в боротьбі з Далеківщиною...Почалася безкомпромісова, пристрасна, обоєстороння пропагандивна боротьба, сипалися наклепи, обвинувачення, а нерідко доходило й до братовбивства” [4, 15].
Доля учасників “легендованого проводу ОУН” склалася переважно трагічно. 20 січня 1946 р. на Водохреща боївка підрайонного Степана Суничика (“Верби”) та Демидівського райпровідника ОУН Володимира Мулявчика (“Романа”) оточила в будинку А.Остапюка. Він, щоб не потрапити в полон, вистрілив собі в груди. Голову “Дуная” відрубали та настромили на штахетину біля воріт.
Через кілька тижнів боївкою “Верби” вистежено й розстріляно агента-бойовика Миколу Пекарського (“Голуба”), тоді ж у с. Малів Демидівського важко поранили Якова Кондратюка, який невдовзі помер у лікарні. Колишній слідчий СБ, агент-бойовик Олександр Друзюк, рятуючись від оунівців виїхав з дружиною в Дніпропетровську обл. [20, 475–476].
С.Панасюку пощастило вирватися з засідки підпілля. Певний час він працював головою сільради в с.Ільпибоки Демидівського р-ну та очевидно не зміг призвичаїтися до мирного життя. Пограбував млина в с. Рудка (забрав 5 кг борошна), що стало підставою його арешту та засудження до семи років ув’язнення [25]. Після звільнення залишився в Харківській обл. [26].
Ю.Омельчук із сім’єю оселився в Рівному. 3 листопада 1949 р. був арештований УМДБ та засуджений до 25 років ув’язнення. Покарання відбував у таборі No 4 Дзезкагану (Казахстан). Після смерті Й.Сталіна вийшов за амністією та займався літературною роботою [20, 512]. Його син Роман Омельчук зробив блискучу кар’єру. Працював начальником Рівненської АЕС, головою Кузнєцовського міськвиконкому. Брав активну участь у політичному житті України (Просвіта, Рух, УСДП), у 1990 р. обирався до Рівненської облради, а згодом –до Верховної Ради (1994–1998) [17].
В.Зборовський очолював в 1947–1948 рр. спецгрупу УМДБ Рівненської обл., яку населення прозвало “бандою Тріфонова” [10, 59]. У ході розслідування прокурора військ МВС Українського округу полковника Кошарського він 18 лютого 1949 р. був арештований та засуджений за “грубі порушення радянської законності” [21, 653-660].
Підсумовуючи діяльність “легендованого ”окружного проводу ОУН, можна стверджувати, що саме його існування негативно відобразилося на діяльності українського націоналістичного підпілля. Крім того, що було знищено та арештовано сотні оунівців та їх симпатиків на Дубенщині, наслідки цієї операції Рівненського НКДБ поширилися далеко за межі декількох південних районів області. Хвиля шпигуноманії серед оунівців охопила сусідню Волинську обл.
До загибелі 8 лютого 1949 р. провідника ОУН на ПЗУЗ М.Козака було закріплено розкол підпілля на території Волині та Полісся, а досвід діяльності “легендованих проводів”, здобутий на Дубенщині, надалі успішно використовувався чекістами в Галичині та в Карпатах.
Джерела та література
1. Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волині – Луцьк, 2007
2. Державний архів Рівненської області, ф.Р-2777, спр.5408, 86 ар.
3. Єфименко В. Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі українських націоналістів і роль в ній спецпідрозділу ОУН(Б), 1940 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.– К.,2003.–N1
4. Іщук О. Діяльність проводу ОУН (б) на північно-західних українських землях у 1948–1952 роках.–К.,2009
5. Квазиэнциклопедия-7 http://yadocent.livejournal.com/5788.ht
6. Ковальчук В. Ділові листи Якова Бусла до Василя Кука як джерело з вивчення історії ОУН(Б) і УПА у першій половині 1945 р.//Український національно-визвольний рух ХХ ст.: ідейно-політичний, організаційний та військовий аспекти. Матеріали Всеукр. науково-практич. конф. (Житомир, 18-20.11.2011).–Ж.,2011
7. Командиры УПА перешедшие на сторону врага // http://reibert.info/forum/archive/i
8. Літопис УПА. Нова серія / ред. рада П.Сохань, П.Потічний–Київ-Торонто.–Т.8: Волинь, Полісся, Поділля: УПА та Запілля 1944–1946. Док. і мат.–2006
9. Мазурець С. Повстанськими стежками: розповіді очевидця.–Луцьк, 2002
10. Марчук І. Політичні репресії тоталітарної доби на Рівненщині: від “червоного терору” до боротьби з інакодумцями // Реабілітовані історією. Рівненська обл.–К.-Рівне, 2006.–Кн.1
11. Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни.–М., 1999
12. Наконечний В. Волинь – криваве поле війни.–Т.,2006.
13. Омельчук Ю. Я не можу мовчати // Червоний Прапор (Рівне).–4.03.1959
14. Омельчук Ю. Недолюдки.–Л.,1963
15. Особистий архів І.В.Марчука, м. Рівне. Фотокопії з ГДА СБ України.
16. Полычевский С. Зачем навязывается миф о «переодетых» энкавэдистах? // http://narodna.pravda.com.ua/nation/4c5
17. Про Сафата // http://yadocent.livejournal.com/154
18. Роман Шухевич у документах радянських органів деравної безпеки (1940–1950)–К., 2007. –Т.2
19. Руцький М. Роль НКВС-МДБ у розгромі українського національно-визвольного руху (УПА) на Південній Рівненщині та злочини НКВС-МДБ під маскою бандерівців// Велика Волинь: Минуле і сучасне: матеріали міжнар. наук. конф., жовт. 1994.–Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994.–С.179–180.
20. Руцький М. Вони виборювали волю України.–Луцьк,2009
21. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь у 1939–1955 рр.–К.,2005
22. Таємниця загибелі Р.Волошина / Сім днів (Рівне).–18.7.1994
23. Трубніков В. Покінчити з ворогами народу – українсько-німецькими націоналістами // Червоний прапор (Рівне).–14.4.1945
24. ЦДАГОУ, ф.1,оп.23,спр.2962,ар.94
25. Чернов О. Стогін мертвих криниць. Відкритий лист чекістів Демидівщини // Вісті Рівненщини (Рівне).–28.1.1994
26. Чіснок С. Долина смерті // Шлях перемоги.–14.8.1993.
Історичні студії Волинського національного університету ім.Л.Українки №7, 2012
Необходимое послесловие.
С прискорбием вынужден отметить, что неплохая задумка интересной темы, увы, сильно подпорчена халтурным исполнением.
1. Статью С.Чиснока из ссылки 26 автор именует «Долина смерті» в то время, как в оригинале она называется «Упирі». Я имею на руках бумажный оригинал этой статьи, так что за свои слова отвечаю. А вот почтенный к.и.н. Я.Антонюк очевидно ее в руках не держал, а воспользовался одной из перепечаток, возможно, книжкой Ю.Борця.
2. Также искажено название источника из ссылки 25: в оригинале нет слов «чекістів Демидівщини», они явно добавлены самим автором «для пущего разоблачительного эффекта». Это непростительно для научной работы.
3. Более того, воспоминания некоего «Мыколы Пачковского», которые автор обильно цитирует, ссылаясь на вышеупомянутые источники, НА САМОМ ДЕЛЕ В НИХ ОТСУТСТВУЮТ. А это уже можно назвать прямой и открытой ФАЛЬСИФИКАЦИЕЙ. Объяснение сему прискорбному факту то же, что и в п.1 – Антонюк не читал указанные газетные статьи, а воспользовался дополненным и переделанным вариантом с сайта aratta-ukraine. Но ссылки при этом делает не на ресурс, а на газеты.
4. Кроме того, автор весьма невнятно и путано излагает ход событий, в результате чего остается много неясностей. Был ли Панасюк в отряде Остапюка, как пишет Руцький? Если да, то почему не совпадают даты: отряд первого сдался 20 ноября 1945, а у второго автор указывает 11 января 1946. Если нет, то почему Омельчук, сдававшийся вместе с Панасюком, «зачислен» автором к Остапюку? Эти противоречия с опубликованными ранее материалами никак в тексте не объясняются.
5. Кстати, что касается Андрея Остапюка «Спивака», то согласно книге М.Руцького, который тоже находится среди источников опуса (ссылка 20), он был «завербован Демидовскими энкаведистами весной сорок четвертого», а Антонюк называет март 1945. Противоречие это также никак не комментируется автором.
6. Фактически единственный реальный источник, давший толчок к выходу этой статьи – это ксерокопии (даже не оригиналы) каких-то документов из ГДА СБУ, предъявленные неким ровенским историком И.Марчуком из его личного архива, без каких-либо конкретных архивных ссылок, что вынуждает квалифицировать их как сомнительные.
Прискорбно, что редакция «Исторических студий Волынского университета» публикует такую неуклюжую халтуру, которую лично я могу оценить не более чем на 3 балла (по 5-балльной системе).
Я.М.Антонюк, кандидат іст.наук, ст.викладач НУ “Острозька академія”
Діяльність Дубнівського «легендованого» окружного проводу ОУН
Постановка наукової проблеми та її значення.
Оцінка подій, які відбувалися протягом 1945 р. на Дубенщині, має давню історію. Починаючи з видання збірок (“Недолюдки”, 1963 і “Змова”, 1967) Юстина Омельчука [14] та сенсаційної як на початок 1990-х статті жителя смт Млинова Семена Чіснока (Часника) в газеті “Шлях перемоги” [26], точаться запеклі суперечки між прибічниками однієї або іншої версії подій. Факти, подані в згаданих публікаціях, викликали хвилю зацікавленості частини істориків діяльностю “легендованих” спецгруп, інший “табір” науковців донині використовує їх для ілюстрації злочинів ОУН і УПА.
Проблему намагався дослідити краєзнавець із м. Нетішина Микола Руцький, але за відсутності достовірних джерел вона залишилася відкритою [19; 20]. Лише нещодавно віднайдені науковцем із Рівного Ігорем Марчуком унікальні документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України дають змогу проаналізувати ті буремні події [15].
Виклад основного матеріалу й обгрунтування отриманих результатів дослідження.
Передісторія створення Дубнівського “легендованого” окружного проводу ОУН розпочалася в грудні 1944 р. з діяльності агентурної групи НКДБ “Ломоноса”, він же “Бувалий”. Особою, відомою під цими псевдо, був Трачук (за іншою версією – Чумак) Андрій, 1913 року народження, уродженець с. Рогізного Демидівського р-ну [5]. Аналізуючи його біографію, простежуємо послідовного й фанатичного борця з більшовиками. Саме він у серпні 1944 р. керував “зачисткою” Демидівського р-ну від радянських активістів [11, 293]. Лише за одну ніч зарізано та розстріляно 60 місцевих жителів [13]. За спробу кількох своїх підлеглих прочитати “Звернення радянської влади до виходу з повинню” наказав їх стратити [23].
14 листопада 1944 р. у Хрінницькому лісі Млинівського р-ну він розгромив відділ військ НКВС (убито 38 ворожих солдатів та 12 офіцерів) [8, 557–559].“Ломонос” був одним з ініціаторів утворення Народно-визвольної революційної організації, яку згодом засудив Провід ОУН і наказав саморозпуститися [22].
Під час “чистки” його куреня в с. Горбаків Гощанського р-ну, яку в грудні 1944 р. проводили референти СБ КП ОУН на ПЗУЗ Олексій Присяжнюк (“Мітла”) та Дубнівського надрайону ОУН Дмитро Казван (“Черник”), А.Трачук нервував. Тому, отримавши сигнал про небезпеку від П.Джурика (“Чубатого”), разом із прибічниками втік [7]. Тоді ж до них приєднався член боївки “Черника” – Сафат Панасюк (“Батько”) із с. Ільпибоки Демидівського р-ну [25].
Дізнавшись про зраду “Бувалого”, референт СБ “Мітла” надіслав лист Проводу ПЗУЗ: “До чекістів перейшов один із наших старшин Ломоніс. Енкаведисти із таких же зрадників, що здалися більшовикам створили спецзагін під командуванням Ломоноса із загальним керівництвом чекістів. Вони ходять по селам і хуторам, вдаючи із себе вояків УПА, знищують співчуваючих повстанцям, на котрих показують чекісти, щоб тим самим викликаючи в населення страх і ненависть до повстанців” [9, 117].
Знищити агентурну групу “Ломоноса” доручили керівнику з’єднаної групи УПА “Завихвост” – Івану Литвинчуку (“Дубовому”). Його загін – почет – складався із 60-ти вояків, одягнених у радянську форму та білі масхалати [1, 112]. Ішли повстанці похідною колоною, передова чота вела розвідку на 500 метрів. 8 січня 1945 р. загін “Дубового” натрапив на групу з 38-ми псевдоповстанців у с. Суховоля Луцького р-ну [12, 96]. Їх одразу було оточено та роззброєно [9, 118]. До рук оунівців потрапив також священик із с.Торговище Луцького р-ну, який керував пунктом зв’язку Волинського обласного проводу ОУН та співпрацював з УНКДБ. Допитавши арештованих у приміщені місцевої школи, “Дубовий” чекав на слідчого з КП ПЗУЗ, який запізнювався. Тому, щоб негайно рухатися далі, усіх, крім “Ломоноса” та священика, повісили на місці [1, 113]. Однак одному з “повстанців” все-таки вдалося уникнути оточення та повідомити співробітників Луцького УМДБ, які відразу надіслали на місце події оперативно-військову групу [9, 118]. Як наслідок, почет був оточений поблизу с. Радомишль Луцького р-ну. Бій був запеклим, під самим “Дубовим” тоді було вбито коня. Проте завдяки успішним діям двох кулеметних роїв на чолі зі “Спритним” повстанцям удалося прорвати кільце оточення [1, 113]. Оперативно-військова група переслідувала їх до залізничної станції Дружкопіль, де загін “Дубового” остаточно відірвався від чекістів [9, 118].
Після ліквідації агентурної групи “Ломоноса”, у березні 1945 р., СБ розпочала нову “чистку” серед керівництва ОУН і УПА. УНКДБ Рівненської обл. вирішило цим скористатися. Чекістами виведені з підпілля й завербовані: заступник референта СБ Дубнівського надрайону ОУН “Грізний” (агентурне псевдо “Микола”); референт СБ Демидівського району “Дунай” (Андрій Остапюк із с. Свищів Демидівського р-ну, він же “Співак”, агентурне псевдо “Ворон”); комендант СБ підрайону ОУН, колишній сотенний Павло Джурик (“Чубатий”), агентурне псевдо “Попович”; колишній учасник сотні ОУН(м) “Хрона”, згодом сотенний куреня “Ломоноса” – Володимир Зборовський (“Озон”, “Ягур”) (агентурне псевдо “Крилатий”) [15, арк. 21; 21, 184].
Причини вчинку останнього пояснює лист Якова Бусла (“Шахтаря”) до Василя Кука (“Леміша”) за березень 1945 р.: “На Дубенщині агентуру в основі перетріпано: Ломоноса з чотою роззброєно й арештовано, Ягур, почувши це, утік і передав відділ Дністровому. Дністровий, чуючи, що осаджений, застрілився” [6, 191].
Завдяки успішним діям цієї агентури до серпня 1945 р. завербовано ще 42 оунівці. Один із них – «Микола», установив зв'язок та організував зустріч із колишнім командиром військово-польової жандармерії куреня УПА “Лободою”, який був уключений до групи під псевдо “Юра” [15, арк.22]. На основі цієї групи сформовано “легендований” окружний провід ОУН, який тимчасово очолив “Микола”, окружним референтом СБ та комендантом СБ Демидівського р-ну призначили “Максима”, “Юру” – комендантом СБ Козинського р-ну, “Крилатого” – комендантом боївки окружного проводу, а “Поповича”, “Ворона” й “Стрілу” – підрайонними з боївками по 10 осіб. [15, арк. 22–23]. Одна з перших найбільш удалих операцій – вербування 2 серпня 1945 р. політичного референта з’єднання УПА “Ломоноса”, уродженця с. Вичавки Демидівського р-ну Юстина Михайловича Омельчука (“Горицвіт”, “Журба”), який згодом під псевдо “Сократ” очолив “провід” [15, арк. 23; 20, 510].
Поряд із завербованими агентами до “проводу” входили оунівці, які спочатку не здогадувалися про свою роботу на НКДБ [15, арк. 23]. Колишній учасник боївки “підрайону” С.Панасюка – Микола Пачковський із с. Рудки Демидівського р-ну згадував: “В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила. Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остапюк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був “спєцотряд НКВД”, я навіть не міг подумати...
Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остапюка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова”[25]. Боївкам наказано виявляти й знищувати оунівське підпілля на підконтрольній території [15,арк. 23]. Ю.Омельчук у своїй праці цитував інструкцію “проводу”: “місцеві боївки та інших осіб станичного й підрайонного масштабу... знищувати під виглядом більшовицьких агентів”[16]. “Окружний провід ОУН” отримав наказ максимально розширювати свою діяльність, перехопити канали зв’язку з КП ОУН на ПЗУЗ, іншими окружними проводами ОУН, а також зі штабом УПА-Південь, залучити до їх складу власну агентуру. Активізуючи роботу, “провід” завербував ще 59 нелегалів ОУН, крім того, більше сорока оунівців використовувалися “втемну”. Маючи на озброєнні трофейну зброю – три ручні кулемети, 16 автоматів, 35 гвинтівок – вони знищили:
референта СБ Дубнівського надрайону ОУН “Шугая”, бойовиків “Чумака” та “Чорногорця”, які здійснили теракт над директором Демидівської МТС та директором райпромкомбінату; коменданта СБ Демидівського райпроводу ОУН “Пугача” (Петра Тарасюка із с. Хрінники Демидівського р-ну) і його охоронця “Чумака”, які готували вбивство секретаря Демидівського райкому КП(б)У, а також багатьох інших нелегалів і “бандпосібників” [15, арк.23-24].
Житель Демидівки Павло Пекарський згадував, що група С. Панасюка жорстоко замордувала на Дублінському хуторі політичного референта УПА “Байду” (Григорія Кравчука із с. Рудка). Софія Волошкова свідчила, що лише в с. Парисі вони вбили 34 особи [26].
Діяльність агентурної групи “Сократа” не залишилася поза увагою керівництва ПЗУЗ, проте воно помилково вважало її керівником “Озона”. 1 грудня 1945 р. провідник ПЗУЗ Микола Козак (“Лука”) повідомляв у листі Петру Олійнику (“Роману”): “На Дубенщині зграя агентів-злодіїв під керівництвом старого агента східняка Ягура – Азота, колишнього сотенного куреня Ломоноса, називає себе обласним проводом ОУН і видає листівку до українського народу, у якій намагається принизити Ваш і Черника (Д. Казвана) авторитет на тій території” [8, 144–145]. Завдяки каральним діям СБ та викриттю пропагандою підпілля радянської агентури перед місцевим населенням, діяльність «легендованого проводу» було паралізовано. У праці “Короткий нарис політичної кризи, що витворилась в ОУН на ПЗУЗ у 1944 –1946 рр.” (20 лютого 1947 р.) І.Литвинчук згадував: “Група Озона, що діяла на Дубенщині, зістала унешкідливлена на сто процентів. “Озонівці” представляли для нас в основному ту загрозу, що, діючи підпільно проти нас, вони, могли нам нанести втрат у людях. У короткому часі їх дії перед народом удалось організації дискредитувати. Наміри їх представляти свою диверсійну роботу під маркою ОУН скрізь крахували. Елемент, який творив групу Озона, здекларовано вороже ставився до ОУН – це колишні учасники постанчого руху, яких МВД у ста відсотках удалося перевербувати та перевиховати. Роботу свою проти народу та ОУН вони стосували як реабілітацію за націоналістичні гріхи, що їх доконали проти СССР, будучи в УПА. МГБ, бачучи неуспіх у діях проти нас своїх “ОУН-івців”, остаточно включили ті залишки, що організації не вдалося зліквідувати, у регулярні районні частини ВВ МВД як спецгрупи” [8, 1254-1255].
Для ефективнішого застосування агентури “Проводу” керівництвом УНКДБ Рівненської обл. вирішено частково вивести її з підпілля та перевести на роботу в інші райони області. Вихід “із повинною” боївки А.Остапюка чекісти вирішили використати з пропагандистською метою [19, 180]. 11 січня 1946 р. 12 бойовиків на чолі “Дунаєм” за заздалегідь умовленим із Демидівським РВ НКДБ планом організовано вийшли зі Свищевського лісу в напрямку райцентру, тримаючи в руках червоний прапор, портрет Й.Сталіна й плакат із написом: “Ідемо з повинною до радянської влади” [24, арк. 27]. М.Пачковський згадував: “Усіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна... ми направились з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування було проведено інструктаж...” [26].
Керівництво УНКДБ Рівненської обл. було задоволене результатами операції. Робота “легендованого проводу” посилила взаємну недовіру між підпіллям на ПЗУЗ [15, арк.25].
Згідно зі звітом від 14 травня 1945 р. П.Олійника (“Романа”) у Корецькому та Костопільському надрайонах виявлено, що 50 % кадрів підпілля ОУН і УПА були “на службі в НКВД”, а на території Сарненського надрайону – 80%. Після цього есбісти провели “рубку”, яка, за словами звітуючого, “виявилася на практиці некорисна” [8, 39]. 1 грудня 1945 р. на хуторі Крук Гощанського р-ну референт СБ Степан Янішевський (“Далекий”) дивом врятувався від арешту організованого провідником північно-східних українських земель (ПСУЗ) Федором Воробцем (“Верещакою”), утікши через вікно [3, 214–215]. Неправомірність дій останнього остаточно переконала його від’єднатися від Проводу ПЗУЗ та очолити опозицію з підпільників, які “при різних збігах обставин обірвались з ...станків (вид тортур), і ті, які мали опинитися на станках” [8, 1149–1155]. 5 грудня 1945 р. опозиціонерами, без погодження з Проводом ОУН, було проголошено створення Крайового проводу ОУН “Одеса”. Його вплив поширювався на Кореччину, частково – Костопільщину, Гощанщину, а також окремі райони Житомирської, Камянець-Подільської та Київської областей [2, арк.80]. Роман Шухевич сприйняв дії “Далекого” як зраду. У листі (18 липня 1946 р.) він порівняв його з провокативними групами: “ватажків з-під фракції непримиримих, “Героїв правди” [18, 53–58]. Останній провідник ОУН на ПЗУЗ Василь Галаса (“Орлан”) писав: “Весь 1946 і 1947 рр. проходили переважно в боротьбі з Далеківщиною...Почалася безкомпромісова, пристрасна, обоєстороння пропагандивна боротьба, сипалися наклепи, обвинувачення, а нерідко доходило й до братовбивства” [4, 15].
Доля учасників “легендованого проводу ОУН” склалася переважно трагічно. 20 січня 1946 р. на Водохреща боївка підрайонного Степана Суничика (“Верби”) та Демидівського райпровідника ОУН Володимира Мулявчика (“Романа”) оточила в будинку А.Остапюка. Він, щоб не потрапити в полон, вистрілив собі в груди. Голову “Дуная” відрубали та настромили на штахетину біля воріт.
Через кілька тижнів боївкою “Верби” вистежено й розстріляно агента-бойовика Миколу Пекарського (“Голуба”), тоді ж у с. Малів Демидівського важко поранили Якова Кондратюка, який невдовзі помер у лікарні. Колишній слідчий СБ, агент-бойовик Олександр Друзюк, рятуючись від оунівців виїхав з дружиною в Дніпропетровську обл. [20, 475–476].
С.Панасюку пощастило вирватися з засідки підпілля. Певний час він працював головою сільради в с.Ільпибоки Демидівського р-ну та очевидно не зміг призвичаїтися до мирного життя. Пограбував млина в с. Рудка (забрав 5 кг борошна), що стало підставою його арешту та засудження до семи років ув’язнення [25]. Після звільнення залишився в Харківській обл. [26].
Ю.Омельчук із сім’єю оселився в Рівному. 3 листопада 1949 р. був арештований УМДБ та засуджений до 25 років ув’язнення. Покарання відбував у таборі No 4 Дзезкагану (Казахстан). Після смерті Й.Сталіна вийшов за амністією та займався літературною роботою [20, 512]. Його син Роман Омельчук зробив блискучу кар’єру. Працював начальником Рівненської АЕС, головою Кузнєцовського міськвиконкому. Брав активну участь у політичному житті України (Просвіта, Рух, УСДП), у 1990 р. обирався до Рівненської облради, а згодом –до Верховної Ради (1994–1998) [17].
В.Зборовський очолював в 1947–1948 рр. спецгрупу УМДБ Рівненської обл., яку населення прозвало “бандою Тріфонова” [10, 59]. У ході розслідування прокурора військ МВС Українського округу полковника Кошарського він 18 лютого 1949 р. був арештований та засуджений за “грубі порушення радянської законності” [21, 653-660].
Підсумовуючи діяльність “легендованого ”окружного проводу ОУН, можна стверджувати, що саме його існування негативно відобразилося на діяльності українського націоналістичного підпілля. Крім того, що було знищено та арештовано сотні оунівців та їх симпатиків на Дубенщині, наслідки цієї операції Рівненського НКДБ поширилися далеко за межі декількох південних районів області. Хвиля шпигуноманії серед оунівців охопила сусідню Волинську обл.
До загибелі 8 лютого 1949 р. провідника ОУН на ПЗУЗ М.Козака було закріплено розкол підпілля на території Волині та Полісся, а досвід діяльності “легендованих проводів”, здобутий на Дубенщині, надалі успішно використовувався чекістами в Галичині та в Карпатах.
Джерела та література
1. Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волині – Луцьк, 2007
2. Державний архів Рівненської області, ф.Р-2777, спр.5408, 86 ар.
3. Єфименко В. Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі українських націоналістів і роль в ній спецпідрозділу ОУН(Б), 1940 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.– К.,2003.–N1
4. Іщук О. Діяльність проводу ОУН (б) на північно-західних українських землях у 1948–1952 роках.–К.,2009
5. Квазиэнциклопедия-7 http://yadocent.livejournal.com/5788.ht
6. Ковальчук В. Ділові листи Якова Бусла до Василя Кука як джерело з вивчення історії ОУН(Б) і УПА у першій половині 1945 р.//Український національно-визвольний рух ХХ ст.: ідейно-політичний, організаційний та військовий аспекти. Матеріали Всеукр. науково-практич. конф. (Житомир, 18-20.11.2011).–Ж.,2011
7. Командиры УПА перешедшие на сторону врага // http://reibert.info/forum/archive/i
8. Літопис УПА. Нова серія / ред. рада П.Сохань, П.Потічний–Київ-Торонто.–Т.8: Волинь, Полісся, Поділля: УПА та Запілля 1944–1946. Док. і мат.–2006
9. Мазурець С. Повстанськими стежками: розповіді очевидця.–Луцьк, 2002
10. Марчук І. Політичні репресії тоталітарної доби на Рівненщині: від “червоного терору” до боротьби з інакодумцями // Реабілітовані історією. Рівненська обл.–К.-Рівне, 2006.–Кн.1
11. Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни.–М., 1999
12. Наконечний В. Волинь – криваве поле війни.–Т.,2006.
13. Омельчук Ю. Я не можу мовчати // Червоний Прапор (Рівне).–4.03.1959
14. Омельчук Ю. Недолюдки.–Л.,1963
15. Особистий архів І.В.Марчука, м. Рівне. Фотокопії з ГДА СБ України.
16. Полычевский С. Зачем навязывается миф о «переодетых» энкавэдистах? // http://narodna.pravda.com.ua/nation/4c5
17. Про Сафата // http://yadocent.livejournal.com/154
18. Роман Шухевич у документах радянських органів деравної безпеки (1940–1950)–К., 2007. –Т.2
19. Руцький М. Роль НКВС-МДБ у розгромі українського національно-визвольного руху (УПА) на Південній Рівненщині та злочини НКВС-МДБ під маскою бандерівців// Велика Волинь: Минуле і сучасне: матеріали міжнар. наук. конф., жовт. 1994.–Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994.–С.179–180.
20. Руцький М. Вони виборювали волю України.–Луцьк,2009
21. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь у 1939–1955 рр.–К.,2005
22. Таємниця загибелі Р.Волошина / Сім днів (Рівне).–18.7.1994
23. Трубніков В. Покінчити з ворогами народу – українсько-німецькими націоналістами // Червоний прапор (Рівне).–14.4.1945
24. ЦДАГОУ, ф.1,оп.23,спр.2962,ар.94
25. Чернов О. Стогін мертвих криниць. Відкритий лист чекістів Демидівщини // Вісті Рівненщини (Рівне).–28.1.1994
26. Чіснок С. Долина смерті // Шлях перемоги.–14.8.1993.
Історичні студії Волинського національного університету ім.Л.Українки №7, 2012
Необходимое послесловие.
С прискорбием вынужден отметить, что неплохая задумка интересной темы, увы, сильно подпорчена халтурным исполнением.
1. Статью С.Чиснока из ссылки 26 автор именует «Долина смерті» в то время, как в оригинале она называется «Упирі». Я имею на руках бумажный оригинал этой статьи, так что за свои слова отвечаю. А вот почтенный к.и.н. Я.Антонюк очевидно ее в руках не держал, а воспользовался одной из перепечаток, возможно, книжкой Ю.Борця.
2. Также искажено название источника из ссылки 25: в оригинале нет слов «чекістів Демидівщини», они явно добавлены самим автором «для пущего разоблачительного эффекта». Это непростительно для научной работы.
3. Более того, воспоминания некоего «Мыколы Пачковского», которые автор обильно цитирует, ссылаясь на вышеупомянутые источники, НА САМОМ ДЕЛЕ В НИХ ОТСУТСТВУЮТ. А это уже можно назвать прямой и открытой ФАЛЬСИФИКАЦИЕЙ. Объяснение сему прискорбному факту то же, что и в п.1 – Антонюк не читал указанные газетные статьи, а воспользовался дополненным и переделанным вариантом с сайта aratta-ukraine. Но ссылки при этом делает не на ресурс, а на газеты.
4. Кроме того, автор весьма невнятно и путано излагает ход событий, в результате чего остается много неясностей. Был ли Панасюк в отряде Остапюка, как пишет Руцький? Если да, то почему не совпадают даты: отряд первого сдался 20 ноября 1945, а у второго автор указывает 11 января 1946. Если нет, то почему Омельчук, сдававшийся вместе с Панасюком, «зачислен» автором к Остапюку? Эти противоречия с опубликованными ранее материалами никак в тексте не объясняются.
5. Кстати, что касается Андрея Остапюка «Спивака», то согласно книге М.Руцького, который тоже находится среди источников опуса (ссылка 20), он был «завербован Демидовскими энкаведистами весной сорок четвертого», а Антонюк называет март 1945. Противоречие это также никак не комментируется автором.
6. Фактически единственный реальный источник, давший толчок к выходу этой статьи – это ксерокопии (даже не оригиналы) каких-то документов из ГДА СБУ, предъявленные неким ровенским историком И.Марчуком из его личного архива, без каких-либо конкретных архивных ссылок, что вынуждает квалифицировать их как сомнительные.
Прискорбно, что редакция «Исторических студий Волынского университета» публикует такую неуклюжую халтуру, которую лично я могу оценить не более чем на 3 балла (по 5-балльной системе).
Добавить комментарий:
