Украинская классическая литературы об отношении к воробьям
Модест Левицкий «Петрусів сон» (1906)



Данный текст из дореволюционных «читанок», переизданных в период «незалежности» и сейчас изучается, читается и пересказывается в 3-х классах (!) средних школ Украины. Недавно это вызвало скандал в одной из Киевских гимназий, ибо некоторые 10-летние детишки как-то неправильно восприняли текст классика – галицкого националиста и петлюровского министра. Еще кто-то удивляется, откуда выросли каратели из нацбатов?

Кстати вот еще – из моих собственных детских воспоминаний о главной книге основоположника украинской прозаической литературы.
Григорий Квитка-Основьяненко. «Пан Халявский» (1839)
«Отдавши челом батеньке и маменьке, нас высылали в сад пробегаться. Дворовые ребятишки нас ожидали и начиналась потеха. Бегали взапуски, лазили по деревьям, ломали ветви, когда были на них плоды (хотя бы еще только зародыши), то мы тут же их и объедали; разоряли птичьи гнезда, а особливо воробьиные. Птенцам их тут же откручивали головки, и старым, когда излавливали, не было пощады. Нас так и наставляли: маменька не один раз нам изъясняли, что воробей между птицами то же, что жид между людьми, и потому щадить их не должно».

ДОП.
Тут мне в коментах подсказали, что аналогичный эпизод встречается также в романе Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880)
Глава 4
"Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
— А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.
— Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови.
— А щоб оця погань не плодилася!
— Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови.
Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...
— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі
мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» — подумав Чіпка, та як
схопиться... Очі горять, сам труситься...
— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, — в одній руці зостався тулубець, а в другій — головка.
— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка...
— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці...
— От тепер можна й герлигою, — каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті,
перемішані з землею.
—Ходім ще драти, —каже Грицько:—там ще є.
— Ходім, — згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
— А куди ви? — підвівши голову, питає дід. — Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не заняв...
Дід знову ліг. Скоро й заснув. Хлопці побігли...
...Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи
горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі поскручувавши
голови, били ґерлиґами... помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це
вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...
— Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в холодок. — Ану,
ще понюхаємо та заграємо... Хлопці, видно, десь горобців деруть...
Дід понюхав.
— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкою".

Выходит, у укроклассиков это какой-то пунктик.