КИЇВ-ШАМБАТ
У Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії ("саума'а"; пор.: слов. "чертог" — "келія монаха" < тюрк. kartak / gardah < перс. gardak "кімната"; пор.: і.-є. *kai-ur-t «печера», «яма» (лат. cavea, гр. kaiata, д.-інд. kevata та ін.) - туркм. govak «печера», тур. kovuk «дупло», «нора», чув. xăvăl «дупло») з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.) , який в 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам. Думається, що до цього часу слід відносити проникнення в слов’янську мову слів "мудрець" (< араб. "мударріс"-"тлумач"), "жупан" (< араб. "субхан"-"хранитель/охоронець"), "мамай" (< араб. "імам"), "кацап" (< араб. "кассаб"-"м’ясник"), "могила" (< араб. "махалла"-"поселення"), "фата" (< араб. "фута"-"наголовна пов’язка"), "обід (як добра їжа)" (< араб. "абід"-"благочестивий"), „дира”/могила Діра (< араб. „діара” – „монастир”).

Походив він з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі. Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани") . Під час протистояння Хазарії та Чорної Булгарії Київ під проводом начальника залоги варяга Жир-Аса (Діра давньо-руських літописів) повстав. Для переговорів із новою державою від булгар і прибув Мікаїль, друг дитинства Жир-Аса, який улагодив справи на користь обом народам і залишився в Києві в якості посла, одночасно будучи муллою головної київської мечеті "Ель-Бейда". Але в 863 р. співволодар Жир-Аса християнин Аскольд (Феофан згадує послів царя герміхіонів Аскіла в 563 р.; з VIII ст. відомий народ "аскл/ашкал/есгель", споріднений з булгарами і межуючий з мадярами; зрештою, згадується цар Аскал, який підпорядковувався царю волжських булгар Алмушу, а останнє ім'я аналогічне імені угорського вождя, батька Арпада) влаштував погром мусульман, внаслідок чого мулла Микаїль змушений був усамітнитися у скиті-ханака батька. У 870 р. Мікаїля київський володар обміняв на варязьких бранців і надалі мулла був секретарем ряду булгарських ханів, ведучи активну просвітницьку (перевів булгарські письмена "куніг" на арабську мову, відкрив сотні мечетей та медресе) та географічну діяльність. У 900 р. він вирушив в місіонерську подорож на Урал, але втонув під час бурі на ріці Нукрат-Ідель ("Срібна річка"; Агідель, тепер — ріка Кама) біля аулу Шам-Чачак, неподалік міста Яр Чалли (тепер — Набережні Човни). Язичники виловили його тіло з ріки і повісили його на дереві (пор. з тим як пізніше русичі розправлялися тут же з місцевими волхвами; пор. тюрксько-маніхейським звичаєм обмотувати труп шнурами, підвішувати на дерево і залишати так гнити ). Син Мікаїля Абдаллах Ібн-Башту поховав батька у заснованому ним мусульманському скиті Дебер на ріці Свіяга. Син поета, якого тричі згадує у своєму творі відомий арабський мандрівник того часу Ібн Фадлан, стає начальником канцелярії хана Волзької Булгарії і в 931 р. створює власний дастан "Кисекбаш кітабі", підписаний псевдонімом Тебірзі. Життєпис поета та історія створення епосу викладені у зведенні булгарських літописів "Джагфар таріха", складеній Бахші Іманом в 1680 р. за наказом Сеїда Джагфара, і в ХІХ ст. сам літопис опинився завдяки булгарським емігрантам у казахському місті Петропавловську, де був відкритий вченими.

Саме в Київському печерному скиті-ханака у 865 р. Мікаель Шамсі Башту і написав дастан "Шанкизи", в основу якого поклав легенди тюрків, іранців, угрів та слов'ян. Зокрема тут розповідалося як син алпа Бояна (сина Сонця і Місяця, який втік від батьків і став правителем племені Імен-"Дубів"; пор.Уральські гори як "Імеонські" у візантійських хроніках та з іменем кагана авар Баяна) Іджик, володар хонів (гуннів), був народжений богинею-рибою Бойгал (звернімо увагу на образ риби-праматері династії!), через що булгарки любили прикрашати себе срібними монетами (танка), символізуючими її луску, як нащадки Іджика кочували берегами ріки Кубан (Хуанхе), а потім відійшли у Сакланські (Сако-Аланські) степи Сули (Дунаю), Кашану (Молдови), Бурі-Чаю (Дніпра), Нукрату (Сіверського Дінця), Ширу (Дону) та Ітилю (Волги). Героями булгар виступають друзі-ельбіри Ата, або Аудан-Дуло (тобто історичний Атілла з роду Дуло та Автанділ з поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі"), Арбугу (Тарвіля) і Шамси Тат-Ірана (Татра). Злий дух підземного світу Албастий викрадає наречену Аудан-Дуло Боз-Бі, доньку бека Шан-Албана Риштава, а інший демон — однорогий Аджаха — наречену Арбуги Танбіт. Друзі рятують спочатку Танбіт, а потім і Боз-Бі. Водночас герої перемагають у різних підземеллях та печерах полчища нечистих духів-йорегів (чуваш. "святих", тюрк. iduq, варяз. helgi "святий; Олег"). Щасливі переможці поселяються в місцевості Атіль ("Кінська стоянка") на ріці Ітиль (Ідель), де засновують царство Булгар (відома готському історику Йордану як Athaul, мешканці якої платили данину готському імператору Германаріху, надалі — це історичний Ітиль, столиця Хазарського каганату). Нащадок героя Атілли з роду Дуло по-матері хан Курбат (Кубрат, Кубар), син Аскала (за хронікою Менандра Протиктора, Аскел — тюркютський хан, який надіслав у 563 р. посольство у Візантію), дає у володіння своєму молодшому братові Шамбату гори Куянтау ("Заяча гора"), де в 631 р. будують фортецю Башту, яку потім назвали Шамбат (натяк на назву Києва у Константина Багрянородного як "Самбатас" — "Пристань для човнів"; існує версія на угорське слово Szombathely, де hely означає "місце" і означає саме "Угорське урочище", куди прибув князь Олег Віщий і де похований Аскольд і де перед цим був західний форпост іудейської Хазарії, представлений салтово-маяцькою археологічною культурою (пор. топоніми Каховка та Одеса з іврит. "ках хов” — „візьми мито” і „адаса” – „вереск (степова рослина)”), а сам васальний від Хазарії "Руський каганат" з ймовірною столицею в Києві (у Ібн-Фадлана цар Аскал був васалом Булгарії, у свою чергу васала Хазарії ; пор. з іврит. „ке ав” – „як батько”, що могло бути іудейським переосмисленням місцевого топоніму) вдійсності охоплював ареал волинцевської археологічної культури, обіймаючи Лівобережжя Дніпра та межиріччя Дніпра і Дону (і навіть досягали басейну Оки: пор. топоніми Москва, Муром, Ростов, Самара, Сімбірск та іврит. „мас кева” – „податок/мито”, „мером” — „з висот”, „рош тов” — „добра голова”, „шаморім” — „самаряни (жителі Самари)”, „сім біра” — „пивоварня”); гіпотеза І. Хайнмана пов'язує термін Самбатас з позначенням у руських билинах Дніпра як Ізрай-ріки та Сафат-ріки, тобто ріки Іосафата, яка протікає, згідно з переказами Агади, по землі, де живуть втрачені десять колін Ізраїля і одночасно контамінується з долиною Йосафата руських апокрифічних передань, де, начебто, за Книгою Іоїля, повинен відбутися суд над народами; як на нас, то термін Самбат/Йосафат може бути перетлумаченням вже забутого Шамбат).

Царство Шамбата стало називатися Дулоба (натяк на дулібів-волинян; пор. з іншими назвами племен булгар і слов'ян — ердимчі/радимичі, себерчі/сіверяни, бугильчі/бужани, барини/берендеї, агачіри/"акацири", ульчії/уличі, табірчі/тиверці тощо), а булгари Шамбата почали іменуватися "відтяті", "украяні" — "киї" (koy < kid-; як переосмислення слова "куян", kuyan < kodan), через що і прифортечний град Шамбата, який заселили тюркські ульчиї ("крикуни") та "сакланське" (тобто сако-аланське) плем'я русів, став називатися Київ (від Kiyi Ev "низовина, берег річки + місце поселення", пор. з хазар. Карч-Ев > Керчів > Керч). Сам Шамбат зазнав гніву від верховного володаря булгар Кубрата за те, що пішовши в похід на фарангів (франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку. Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх, відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські запозичення, виявленні щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпоседнього нащадка давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком: чув. cetre “тремтіти” - нім. zittern “тремтіти”, чув. atar “видра” - д.-герм. *utra, нім. Otter “видра”, чув. apat “їжа” - д.-анг. ofett, нім. Obst “овоч”, чув. armuti “полин” - нім. Wermut “полин”, чув. jekel “жолудь” - д.-герм. *aikel, нім. Eichel “жолудь”, чув. kert “зграя” - д.-герм. *herdo, нім. Herde, анг. herd, шв. hjord “череда, отара”, чув. karta “паркан” - д.-герм. *gatdon, нім. Garten, анг. garden “сад”, чув. makan’ “мак” - нім. Mohn “мак” (давня форма *m?hon), чув. pecen “осот” - нім. Vesen “полба”, чув. palt “швидко” - д.-герм. *bal?a, “сміливий”, нім. bald “скоро”, чув. pultaran “борщівник” - нім.

Baldrian “валеріана”. Латинська назва рослини Valeriana, зовні подібної до борщівника очевидно змінена з огляду на лат. valere “бути сильним”. Німецькому слову фонетично ліпше відповідає тур. baldiran “борщівник”. Назва цих рослин тюркського походження, бо подібні слова є ще балкарській, татарській, казахській та алтайській мовах. Коли і в яку з індоєвропейських мов сталося перше запозичення, не можна встановити", чув. tu “робити” - нім. tun, анг. do, гол. doen “робити”, чув. vak “ополонка” - д.-герм. *wakwo, нім. Wake, анг. wake, шв. vak “ополонка”, чув. xaltara “мерзнути” - д.-герм. *kalda, нім. kalt, анг. cold “холодний”, чув. xatar “бадьорий, веселий” - д.-анг. hador, нім. heiter “бадьорий, веселий”, чув. xitren “гарно” - д.-анг. cytren “гарний”, чув. xute “захист” - д.-герм. *hoda, нім. Hut, анг. hood, hat, шв. hatt “захист”, чув. ytla “зайвий” - зах.-герм. *idla “нікчемний, порожній”, нім. eitel, анг. idle, гол. ijdel .

Потім з неясної причини Дагоберт наказав їх вирізати, чим накликав на себе і свій рід прокляття великих шаманів Євразійського степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов'яни і язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.
На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам'яна Голова (Таш-Баш, тобто натяк на слов'янського Дажьбога), увінчаного великою кам'яною чашею (!) і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші ("ташаяки") з написаними угодами, зобов'язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод, хоробрий кінь богатиря Ату (Атілли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає з переказами про "смерть від коня" руського князя Олега та варязького конунга Одда).

Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства Дулоба став Хорисдан (тепер — Коростень, місце поклоніння алпу худоби Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата Аспарух (Ісперіх мешкаючий у Буруджан-Батавилі ("Ставка", тепер — Путивль) протистояли проти булгар-утигурів старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню Хурса-Хорсу) (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело — написаний у 1226-1249 рр. літопис "Газі-Барадж Таріхи"). З цього скористалися інші алтайські етноси — хазари та печеніги, об'єднані династією Ашинів ("Вовків"; родове знамено — золота голова вовка на блакитному полотнищі), для яких булгари були "поганими псами" ("кутригури"). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата — на Балкани і заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів'я Волги, де спільно з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу — Волзьку Булгарію (тепер — Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя Дніпра , а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування балкарців (їхня самоназва "таулу" — "горці", можливо, ідентична назві царського роду Дуло, до якого належав Атілла), карачаївців та кумиків. В 737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли Джильки на ім'я Угер Лачині став князем Києва і відомий як "Ігор Рюрикович", а родовий знак "балтавар" став знаком династії і відомий як "тризуб". Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша Арбат (Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським племенем; від євр. hwr "городяни", відмінні від селян-"хазерів", євр. haser "селище", самоназва ж була однокорінна з узбец. "хашар" — "допомога, спілка, толока") переселюється у Паннонію, де виникає Угорщина (сином верховного вождя каварів Шаба і невідомої на ім’я дочки короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044 рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.