ГАЛАХАД, ГАВЕЙН і КУДРУН
Внучкою нащадка Йосифа Пелама (у Ешенбаха — Анфортас, латин. "біля випадку"), сина Лабора (кельт. labara “та, котра говорить”; і дочкою Пелеса – Багатого Рибалки, він же валлійський Пуйла, володар потойбічного Аннона чи Аннуна), страждаючого від незаживаючої рани в бедрі, завданої Баліном (за Ешенбахом, як покара за гріховну любов до Оргелюзи; пор. з раною короля готів Германаріха, завданою братами королеви росомонів Сванхільди-"Лебеді Битв"), “Вульгата” називає чарівну Елейну, яка від Ланселота Озерного, сина короля Бана Озерного, народила звитяжного рицаря Галахада (< бібл. Гілеад; пор.: Numquid resina non est in Galaad — “Хіба вже нема бальзаму в Гілеаді?”, Ієремії, 8:22).

В. Смірнов вважає, що Галахад (Галаад, євр. «Пагорб свідоцтва», «скелястий», поставлений праотцем Іаковом на місці явлення йому уві сні сходин на небеса) є символом ветхозавітного прихованого месії – царя Ізраїлю, нащадка Давида: “...Вважається, що Месія Ізраїлю народжений вже в часі зруйнування Храму (і тексти про Грааль “прив’язують” народження героя саме до цього моменту історії, до 70 р. від Р.Х.), але, нікому не відомий, перебуває прихованим. Заради гріхів свого народу він приречений на вичікування, котре може тривати дуже довго – доки Ізраїль не здійснить покаяння і не стане гідним спасіння... Іудейські джерела оповідають, що місцем прихованого Месії є Рим – як столиця найжорстокіших ворогів Ізраїлю: ”... Ми знаємо, що тамплієри сприяли тамплієрам і контактували з суфіями, з шиїтами та ісмаїлітами. Виконавши місію волхвів і виявивши ... нащадка древнього сакрального роду, кров’ю пов’язаного з Христом, рицарі Ордену Храму моглм виробити ... ідеологему Ангелічного “Царя Світу” в образі сіра Галаада. Ось ще у пророка Ієремії сказано: “... говорить Господь Дому Царя Іудейського: Галаад ти у Мене...” (Ієр. 22:6)” , маючи на увазі зал палацу Соломона, в котрому було стільки колон, що він нагадував Галаадський ліс.

У традиційних послідовників вчення рава Натана з Гази про "месій-змій" Галахад ототожнюється саме з іудейським месією "Бен Юсефа" ("сина Йосифа"; другим месією є грядучий цар "Бен Давид"), якому дане завдання "піти від самого себе" (тобто від "гой кадош"), зробивши "святим все несвяте, необрізане і свинне" (алегорично — змії на дні творіння, які копошаться і збирають іскри премордіального кавот, які поневолені решімом-"пневматичним простором", що залишилося під час ""цімцум"). А в дійсності — очолити все, що вороже "святому" (ідолатрію та нацизм). До певного часу Бен Юсеф і Бен Давид не розуміють один одного, але зрештою відбудеться їх взаємна інтеграція. Бен Юсеф появиться аналогічно до того, як з дому Йосифа з’явився перши й цар Ізраїлю Ієровоам з коліна Єфрема, який був лише збирачем податків і певний час переховувався від гніву Соломона у Єгипті.

В. Смірнов ототожнює Галахада з образом з поезії Данте Veltro (“Гончий пес” (сузір’я), від veloce “швидкий”; Feltro “повсть, войлок”), місія якого – покарати “Гіганта і блудницю” (начебто, Рим за розгром тамплієрів, які носили плащі з повсті).

Ось як про це говорить Данте у "Пеклі" (І: 91-111):

..."Ти іншу путь обрати маєш нині", —
він рік мені, мої уздрівши сльози, —
"як вийти хочеш з гиблої пустині:
вовчиха, що через її погрози
кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває,
так що ніхто живий пройти не в змозі;
її натура дика й зла без краю
і робиться вона ще голодніша
потому, як поживу пожирає.
Багато парувалось передніше
із нею звірів, і ще більше буде,
та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше.
Не з грунту, чи фальшифої полуди,
але з любові, мудрості й чесноти
між Фельтро й Фельтро запанує всюди.
Італію він визволить з тісноти,
звершивши врешті те, за що Камілла,
Тур, Ніз та Евріал померли доти.
Вовчиху всюди гнатиме він сміло,
аж поки в пекло зажене нечисту,
ізвідки заздрість перш її зродила".
(переклад М. Стріхи) .


Цей “Божий посланець” з епітетом «Tra feltro e feltro» (“між повстю і повстю”; саме повстю була оббита скринька для голосування під час обрання імператора Священної Римської імперії), що з’являється “на небі Венери” — таємничий персонаж першої частини “Божественної комедії”:

И Фельтро оросит еще слезой
Грех мерзостного пастыря столь черный,
Что в Мальту не вступали за такой .

Можливо, тут мається на увазі не острів Мальта, а старо-італ. malta – “бруд”.

М. Стріха вважає, що під «Tra feltro e feltro» мається на увазі Верона, яка розташовувалася між містом Фельтро та замком Монтефельтро. Саме тут, у правителя Кан Гранде (Кангранде) делла Скала, лідера північноіталійських гіббелінів, знайшов притулок вигнаний "чорними гвельфами" представник "білих гвельфів" Данте Алігьєрі . В 10-х рр. ХIV ст. існувала жартівлива пісенька, автором якої був Сіфроні з Риму (або Губбіо), в якій розповідалося, як у палаці веронського володаря збиралися рицарі, трубадури, астрологи, богослови та музиканти найрізноманітніших націй, там тривали вічні бенкети та свята, був чудовий зоопарк тощо. Аналогічне повідомляв історик Феррето з Вінченци.

Ю. Евола дає власну інтерпретацію дантівського образу: начебто, поет, який був членом таємної традиціоналістської організації “Fedeli d’Amore”, мав на увазі “veltro” — cane levriere (“гончий пес”) — за фонетичною аналогією між словом "cane" ("собака"), іменем італійського вождя гіббелінгів Кан Гранде делла Скала та словом "хан" — титулом вищого правителя монгольської орди, яка, окрім всього, інколи ототожнювалася в уявленні європейців із “царством пресвітера Іоанна” тощо, а її володар оцінювався як мудрий і щасливий монарх. друг християн, хоча і “язичник”. “... Вербальна асиміляція, що зробила із хана Veltro, з’являється, зокрема. вже у німецькій версії Мендевілля: "Heisset der grosse hundt, den man gewonlich nennt Can... der Can ist der oberst und machtigst Keiser den die sunne uberscheinet"("Велика Собака, котру зазвичай називают Хан, Кан... Хан — правитель, и могутній Імператор, що затьмарює сонце"). Бокаччо, заперечуючи інтерпретацію дантівського Veltro як Великого Хана, вже самим фактом такого заперечення підтверджує існування цієї інтерпретації. Крім того, у давньо-німецькій мові слово "huno" (близьке до “hund”, “собака”) означало господаря, володаря, і цей корінь часто зустрічається в іменах древніх сімейств німецьких аристократів, — наприклад, Хунігер (Huniger) тощо... Все це аж ніяк не абсурдно, як може видатися на перший погляд, і схоже ототожнення взагалі перестає бути чимось дивним, якщо згадати, що в ту епоху титул Великого Хана втілював у собі певну сакральну функцію, не пов’язану ні з жодною конкретною особистістю і ні з жодним суто історичним або географічним царством. У Данте мова йде саме про цю функцію, і в образі Хана вона набуває своє символічне, і одночасно, і політичне втілення, пов’язане з вірою в ідеал Імперії і з надією на її реставрацію. Все це досить близьке духові самих творців циклу про Святий Грааль” .

А. Сапковський, навпаки, вважає, що ім’я Галахад було не стільки витвором анонімних ченців – авторів “Вульгати” в противагу катарам (до образу вождя яких Раймона-Роже Тренкавеля був навмисно трубадурами-катарами переінтерпретований Персеваль і для більшого «впізнання» введено образи матері Персефаля Герцелойди та батька Гамурета Доброчесного (Цнотливого), під якими слід було впізнати Аделаїду Тулузьку, оспівану арагонським королем-трубадуром Альфонсом Доброчесним/Цнотливим), а переінтерпетацією валлійського міфічного персонажу Гвалахаведа (Gwalchawed, Gwalhafad) – “Сокіл (Яструб) Літа”, брата Гвалхмеї – “Сокола (Яструба) Травня” , тобто валлійського прототипу Гавейна та їх брата Медраута (Ділана, прототипа сера Мордреда; всі три брати — діти рідної сестри Артура-Гвідіона Гвіар та її мужа Лота-Ллуда, він же Нуд-Ноденс-Нуаду Срібна Рука ірландських міфів).

Якщо Гавейн лише спонукає рицарів Круглого Столу шукати Грааль, то Галахад його власне знаходить, а Мордред задовольняється земним щастям — отримує кохання королеви. Додамо, що індоєвропейським народам відомі міфологічні песонажі соколів – добувачів магічного напою – соми (хаоми; на нашу думку — рослина родини сумахових, Sumac, Rhus, що ростуть на Україні в Кримських горах). Остання тотожна з персоніфікацією Влади — царицею (королевою, верховною жрицею). Валлійське «Житіє св. Гільдаса» (ХІІ ст.) розповідає про короля «Літнього краю» (Сомерсету) Мелуаса, який «йшов лісами серед гіллястих стін верхівок дерев». Він викрав дружину короля Артура Гвіневеру і переховував її на «Скляному острові» (Гластонбері). Св. Гільдас умовив викрадача добровільно повернути королеву. У «Рицарі возу» Кретьєна де Труа Мелеагант, володар земель без повернення, на «травневих» змаганнях викрадає королеву. Аналогічне розповідається про Мелеганта у «Смерті Артура» Томаса Мелорі.

Відомий рицар Гавейн у валлійській сазі про героя Перідура виступає під іменем Гуальхмей, а у Кретьєна де Труа – під іменем Говена. Його ім’я, відповідно, етимологізується: лат. Walwanus, бретон. Walwein < валл. Gauwain < Gauvain < Galvagin < [Gwry] Gwallta(d)vwyn “[Муж] Золотоволосий”, і в сенсі компоненту Gwry в імені він, на нашу думку, тотожний персонажеві в германському епосі «Кудруна» — ірландському королю Гере (“Муж”), який є батьком Хагена, дідом Хільди та прадідом героїні епосу Кудруни (Гудрун).

Рицар Гавейн — син Лота Оркнейського (якого вбив Пелінор), та внук Хоеля Тінтажільського та Іджерни, матері короля Артура, він вбиває підступно родичів Парсифаля – батька Пелінора (у Вольфрама фон Ешенбаха ім’я батька Парсифаля – Гамурет, він, як і герой “Пісні про мого Сіда”, тобто Родріго Діас де Вівар, служить мусульманському володарю — Баруку Благословенному і титулується “сід”, тобто “сайїд”) і брата Ламорака Уельського і цим, на наш погляд, тотожний вищезгадпному германському Хагену (Хьогні, нім. Hahn, гот. hana “півень”; в епосі “Кудруна” Хаген, син Гере, виховується на острові грифів, що ми співставляємо з артуріанським рицарем-виночерпієм Бедуером, сином Грифона, Bedwyr ap Gryffyn), який є вбивцею Зігфріда (Сігурда, сина Сігмунда, сина Вьолсі; Я. де Фріз переконливо доводить кельтське походження епосу про Зігфріда, вважаючи, що тут відбився міф про вбивство сонячного бога Луга внуком бога Дагди Мак Куйлом, який відомстив за вбивство свого батька короля Кермата ). Обидва стають причинами пошуку сакрального предмету: Гавейн ініціює пошук Грааля, а Хаген топить у Рейні скарб Нібелунгів.
Жінкою Зігфріда є Гудрун (Крімхільда), яка опісля його смерті стає жінкою або володаря гуннів Аттіли (Атлі, Етцеля), де в історичних джерелах виступає під іменем Ільдіко (скорочене від Крімхільда), та героїнею “Пісні про Нібелунгів”, або, за переказами еддичної “Промови Хамдіра”, до того, як вийшла за Етцеля, стає жінкою володаря росомонів Йонакра, дочка котрого вищезгадана Сунільда (Сванхільда) – “Лебідь Битви” була піддана жорстокій карі за зраду, і Гудрун спонукає своїх синів відомстити конунгові Йормунрекові (Германаріхові): "... віроломні россомони, які були у нього (Германаріха, — О.Г.) в рабстві, знайшли наступний випадок погубити його. Одна жінка, на ім’я Сванігільда, з племені россомонів, внаслідок дезертирства її чоловіка, за наказом розсердженого короля, була прив’язана до диких коней і розірвана на частини. Його брати, Сар і Аммій, помщаючись за смерть дружини брата, вразили мечем Германаріка у бік; вимучений раною, король продовжував після того жахливе життя. Почувши про слабке здоров’я Германаріка, Баламбер, король гуннів, заволодів частиною володінь остготів; вестготи, внаслідок внутрішньої ворожнечі, відпали від їх союзу. Між тим Германарік, від рани, так і від горя, котрого йому завдавали набіги гуннів, помер на 110-му році життя, в глибокій старості" (Йордан).

З братами Гудрун (Хагеном, Гунтаром та Готторма), вбивцями Зігфріда, можна співставити й ірландського Бріана з братами (Іухар і Іухарба), синів богині Дану, котрі вбили сина Діан Кехта Кіана (!) – “Скал Балба”, “Німого Духа”, батька сонячного героя Луга Самілданаха (“людина всіх можливих мистецтв”), тобто аналога рекса-жертви (Палінора-Гамурета, Зігфріда, Германаріка).

Однак Гудрун фігурує і в епосі “Кудруна”, в який перемандрували й безпосередній персонаж “Парсифаля” Вольфрама фон Ешенбаха Вігалоїс (Вігалуа; Вірнт фон Графенберг присвячує йому окрему поему “Рицар із колесом”) та назва країни Ізерланд. У «Кудруні» розповідається про одруження Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом (Зігфрід тут лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку, а Хаген є дідом самої Гудрун).

Якщо в германській версії діти Гудрун гинуть, то у давньо-слов’янській стають засновниками Києва (вірніше, міста на Дніпрі, т.зв. Кам'янське городище біля Нікополя, готське Аргеймар, звідки їх нащадки десь в часі Аскольда і Діра переселилися до Києва) — Кий, Щек, Хорив і Либідь (дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь/Сванхільда "Лебідь битви"). У Сноррі Стурлуссона, як на нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott "пані", "кметка"), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого іменували "королем" (конунгом — "людина божественного походження", від kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга ("вовкулаки") — ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891–900), він же руський князь Олег Віщий (882 – 922?) ), та харизматично-королівською, уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був Дюггві, який "... був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом; до цього їх називали "дроттнами", їхніх жінок "дроттнінгами", а королівську дружину "дроттами". Однак кожен з роду Інглінгів завжди називався Інгві або Інгуні, а всі разом — Інглінгами. Пані Дротт була сестрою конунга Дана (сарматська назва "Дону", тобто Сіверського Дінця) Гордого, за чиїм ім'ям названо Данію". Інглінги ж виводили свій родовід зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший хроніст Арі Мудрий назвав "тюркським конунгом".

Звісно, всі ці генеалогії в дечому хоч і фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії , тут використані імена, котрі зберегла колективна пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою "тюркську харизму", взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстанн західних ("білих") хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група "березуни", від іран. berez- "білий") змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у 830-х рр. варязько-хазарський симбіоз — Руський каганат з довколишнім населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby ~ європ. demesnes "маєток" > "кацапи" – "піддані маєтків-ферм").